Поняття «демократія»: витоки й сутність

Концепція плюралістичної демократії була найвпливовішою у 60-ті — на початку 70-х років XX ст. На перший погляд, плюралістична  демократія — це демократія для  всіх. Проте вона не позбавлена низки  недоліків. Одним із них є те, що для задоволення інтересів і  потреб певних суспільних груп, наприклад  молоді, жінок чи найбідніших верств населення, створення реальних рівних можливостей для їх участі у здійсненні державної влади цим групам необхідно  надавати певні пільги і привілеї. Але закріплення будь-яких привілеїв  і пільг для тих чи тих соціальних груп суперечить одному з основних принципів демократії — рівності всіх громадян перед законом. Розширення фактичної рівності ставить під  загрозу і такий основоположний принцип демократії, як свобода.

Крім того, концепція плюралістичної демократії абсолютизує можливості політичного представництва соціальних інтересів через політичні партії і різноманітні організації як групи  інтересів. Рядові члени партій і  громадських організацій реально  відіграють у них другорядну роль, а основні рішення приймаються їх керівниками, причому не завжди в інтересах тих же рядових членів [9].

Сучасні трактування демократії можуть бути зведені до двох інтерпретацій  її суті, американські політологи К.Джанда, Дж.Беррі і Дж.Голдман визначили ці підходи як процедурний і субстанційний.

Процедурний підхід виходить з того, що демократія - це форма правління, і акцентує увагу на процедурах, які дозволяють народу проявити свою волю (вибори, мітинги, збори громадськості). Ці процедури вказують на те, хто бере участь у прийнятті важливіших рішень, як враховується кожен голос і скільки голосів необхідно для досягнення рішення. Відповідно виділяються критерії демократії: універсальна політична участь, політична рівність ("одна людина - один голос ", принцип більшості).

Субстанційний підхід фокусує увагу на тому, що робить вибрана влада, бачачи сутність демократичного правління в державній політиці у сфері забезпечення свобод і прав особистості. Прибічники цього підходу вказують на суттєвий недолік першої теорії - уряд зобов'язаний робити те, що вимагає більшість. Але виникає запитання: як забезпечити права меншин (релігійних, етнічних тощо), згідно з субстанційною моделлю, головним критерієм демократії є політика уряду, яка гарантує свободи (свободу віросповідання, свободу виражати власну думку) і права громадян, у тому числі право на відсутність дискримінації з якихось ознак. Залежно від того, як розуміється участь індивіда в політиці (безпосередня участь або через якусь групу), в межах процедурного підходу виділяють кілька теорій демократії [17].

Мажоритарна теорія виходить з класичного уявлення про демократію, правління народу розуміється як правління більшості народу. В цій інтерпретації демократія повинна бути максимально наближена до прямих форм, а уряд зобов'язаний реагувати на думку народу. В свою чергу, громадяни мають можливість контролювати своїх представників в органах влади, вибирати мудрих і компетентних, знову перебираючи їх або відмовляючи їм у довір'ї.

Слабким моментом цієї теорії є одвічне припущення, що всі громадяни  добре поінформовані про політичне  життя, бажають брати участь у  політичному процесі і керуються  раціональними мотивами при голосуванні.

Теорія  партисипаторної демократії (демократії участі). Подібні уявлення про демократію знайшли продовження і конкретизацію в теорії партисипатрної демократії або демократії участі, сама теорія, розроблена в 60-х pp. XX ст. була досить популярною серед ідеологів лівих партій і рухів.

Головні положення  цієї теорії такі:

• залучення всіх верств суспільства в політичний процес від вироблення рішень до їх здійснення;
• поширення принципу участі на неполітичні сфери, наприклад, в освіті (доступність отримання освіти), в економіці (самоуправління і робітничий контроль на виробництві);
• децентралізація прийняття рішень - це означає, що з менш складних питань рішення приймаються через процедури прямої демократії;
• спрощення процедури виборів, стосовно США ідеологи лівих наполягають на відміні інституту виборців і на перехід до прямих виборців, на відміні системи реєстрації виборців [17].

Р. Далембула сформована теорія поліархії – множинності центрів влади, а отже, і елітних груп у демократичному суспільстві. Тобто мається на увазі, що замість єдиного центру суверенної влади повинна бути множинність таких центрів, жоден з яких не може бути повністю суверенним. Демократичною вважається система, в якій влада дисперсна на противагу владі небагатьох – диктатурі.

Поліархія як політичний режим включає в себе:

• політичну конкуренцію і участь;
• політичний плюралізм;
• право громадян створювати незалежні організації, в тому числі політичні партії і групи за інтересами;
• політичні свободи, серед яких - право громадян отримувати інформацію з альтернативних джерел;
• право опозиції заперечувати рішення уряду;
• вільні і чесні вибори, відкритий характер конфліктів між політичними лідерами [9].

Теорія  консенсуальної демократії. У політологів велику цікавість викликає концепція консенсуальної демократії, розроблена А.Лейхартом. Сутність демократії розкривається у процедурних механізмах прийняття рішень, що дозволяють врахувати інтереси різних меншин. Подібна модель, на думку ученого, може бути ефективною в багатоскладових суспільствах, тобто у суспільствах з вираженими сегментними протиріччями релігійного, культурного, регіонального, расового і етнічного характеру. Так само, як і в інших плюралістичних теоріях, політичний процес розглядається через взаємодію сегментів, на основі яких виникають партії, групи інтересів [17].

Теорія  елітарної демократії. Суперечливим є і питання про масштаб політичних атрибутів представницької демократії, основоположниками мінімалістських трактувань демократії, які розвиваються у межах елітарних теорій, були М.Вебер і Й.Шумпетер.

Найзагальнішими рисами, притаманними елітарним теоріям  є:

• поділ суспільства на еліту і маси;
• тлумачення політичної нерівності як підґрунтя соціального життя;
• володіння владою завдяки приналежності до “обраної меншості”;
• розгляд історії як сукупності соціальних циклів, що характеризуються пануванням певних типів еліт [5].

Таким чином, концепція елітарної  демократії стверджує, що ідеал народовладдя в сучасну епоху (як і раніше) не реалізується значною мірою. Народ  представляє в системі політичної влади пануюча еліта [2].

М.Вебер запропонував модель плебісцитарної демократії, в якій демократія виступає способом вибрання лідерів і способом надання їх владі легітимного характеру. Однак класичну формулу елітарних теорій демократії визначив Й.Шумпетер: демократія - це суперництво еліт за голоси виборців, таким чином, в елітарних теоріях демократія виступає не як правління народу, а правління еліт (правління меншості) із згоди народу. Ідея Шумпетера отримала подальший розвиток і була доповнена критеріями лібералізму [16].

3. Порівняльний аналіз моделей демократичного політичного режиму держав початку XXI століття

Свого часу Г. Моска говорив про два типи організації влади демократичному режимі. В першому випадку влада передається за принципом згори донизу таким чином, що вибір нижчого управлінця здійснюється вищим. В іншому разі діє протилежний принцип – влада делегується знизу догори тими, ким управляють, тим, хто управляє. Перший тип організації влади Г. Моска назвав автократичним, другий – ліберальним. В свою чергу він виокремлював народно-демократичний тип політичного режиму (до якого зараховував республіки змішаної форми правління: президентсько-парламентської та парламентсько-президентської) та ліберально-демократичний політичний режим (до якого належать, на думку Г. Моски, парламентські республіки) [10, 97-98].

Каліфорнійський політолог  А. Лейпхарт виділяє такі характерні риси народно-демократичного режиму як нового типу демократичного правління:

– здійснення влади великою  коаліцією політичних лідерів (у формі кабінету за парламентської системи чи у формі комітету за президентської системи);

– взаємне вето чи правило  „співпадаючої більшості” як гарантія інтересів меншини;

– пропорційність як головний принцип політичного представництва, розподіл постів у державному апараті й засобів державного бюджету;

– високий ступінь автономності кожного сегмента в управлінні своїми внутрішніми справами [8, 155].

Слід також зазначити, що за народно-демократичного політичного режиму прийняття рішень за відсутності початкової згоди може здійснюватися двома способами. Перший – вирішення одночасно декількох питань шляхом взаємних поступок, другий – делегування права вирішення складних і важливих питань визнаним лідерам.

За Р. Мухаєвим, народно-демократичний державно-політичний режим має також і свої недоліки. Головний – втрата темпів і гнучкості при прийнятті політичних рішень. Це робить важким досягнення стабільності.

По-перше, прийняття рішень у рамках великої коаліції здійснюється не достатньо швидко, оскільки дійти згоди з невеликою кількістю учасників завжди легше.

По-друге, рішення взагалі може бути не прийняте, якщо керуватися принципом взаємного вето.

По-третє, ефективність управлінської системи знижує правило пропорційного представництва за умов призначення на державну службу людини, не спираючись ні її особисті якості, а роблячи вибір, виходячи з приналежності до тієї чи іншої коаліції. [11, 189]. Це дає змогу зробити висновок, що народно-демократичний режим „інертний у прийнятті короткострокових рішень, проте ефективний при реалізації стратегічних завдань, які вимагають консенсусу всіх політичних сил” [11,190].

Ще один недолік відзначає  вітчизняний дослідник А. Стьопін. Він наголошує, що «сучасні політичні реалії свідчать, що традиційна модель демократії вже не задовольняє людство. Диктатура більшості – то вчорашній день, плюралізм тільки частково вирішує проблеми суспільства.. Все частіше йдеться про необхідність консенсусної демократії як особливого типу політичної культури, котра змушує політичних діячів домовлятися, шукати ефективних компромісів, шляхів конструктивної співпраці з усіма політичними силами, створення „вирішальної меншості” і забезпечення її активної участі в управлінні суспільством. До речі, світова спільнота вже має певний досвід функціонування такої форми правління. Її елементи використовуються в англосаксонських і деяких північноєвропейських державах [13, 40].

Ліберальна теорія демократії (як ідеологічний базис ліберально-демократичних режимів) заснована на англосаксонській традиції, яка розглядає демократію як відповідальне й компетентне правління. Основними принципами ліберально-демократичного політичного режиму є наступні:

– конституційний лібералізм, тобто оформлені законодавчо й соціальні, політичні, економічні, релігійні та інші права та свободи громадян;

– чіткий розділ влади, ефективна  система стримувань та противаг;

– обмеженість компетенції  виконавчої влади та її підзвітність, яка забезпечується парламентом, незалежною судовою владою, омбудсменами;

– вільні, регулярні конкурентні  вибори, результат яких невизначений;

– захист прав культурних, етнічних, релігійних та інших меншин;

– наявність постійних  каналів вираження й представництва інтересів і цінностей громадян у вигляді партій, асоціацій, незалежних ЗМІ ;

– влада закону, яка забезпечує захист громадян від свавільного арешту, терору, катувань, від невиправданого втручання в їхнє особисте життя з боку не тільки держави, але й організованих антисуспільних сил [1, 77].

Цінностями ліберально-демократичного політичного режиму, з огляду на це, виступають самоцінність автономної особистості, її свобода визначення форм і сфери використання своєї енергії, вибір діяльності, тобто стверджується ідея індивідуалізму й гуманізму.

Такі цінності споріднені з цінностями народно-демократичного політичного режиму, проте різниця постає в тому, що останній режим орієнтується більше на певний рівень колективізму. При цьому права та свободи окремої особистості не пригнічуються, лише посилюється роль колективу при прийнятті рішень, орієнтованих на все суспільство.

Для ліберальної демократії не є властивим існування великої коаліції, яка є характеристикою народно-демократичного режиму. Не дивлячись на принципи першого режиму, він певною мірою обмежує участь в парламенті окремих політичних груп.

Крім того, слід зазначити. що ліберально-демократичний політичний режим досить помітно відрізняється від демократії. Лібералізм заснований на праві особистості бути вільною. В цьому сенсі різниця між режимами очевидна: якщо лібералізм орієнтується на свободу індивіда, демократія спирається на право більшості. При цьому демократичним способом може бути притиснена свобода індивіда, що ми на спостерігаємо при ліберально-демократичному режимі. Проте лібералізм також в змозі завдати шкоди демократії, у разі, якщо він розложить суспільство за груповими інтересами, а потім за індивідуальними цілями.