Поняття «демократія»: витоки й сутність

 

Зміст

ВСТУП………………………………………………………………………….3

1. Поняття «демократія»: витоки й сутність……………………………………5
2. Основні теоретичні моделі демократії……………………………………….8
3. Порівняльний аналіз моделей демократичного політичного режиму держав початку XXI століття………………………………………………………….14

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………20

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………..21 

ВСТУП

Глобальним політичним трендом  суспільного розвитку початку ХХІ  століття є демократизація державного управління. За таких умов надзвичайної актуальності набуває питання співвідношення соціальних, демократичних та ліберальних  складових політичних режимів, що встали на шлях демократизації. Адже теперішній етап еволюціонування політичної дії  дає змогу стверджувати, що суспільство  невпинно рухається у напрямку демократії.

Демократія належить до тих фундаментальних ідей, історична доцільність яких є переконливою і не викликає сумніву у переважної більшості суб’єктів політики. Через це феномен демократії, безперечно, завжди привертав і буде привертати до себе увагу практично кожної політично свідомої людини, а, отже, проблема вивчення демократії є актуальною як для сучасної політичної науки, так і для практики політичного життя.

Питаннями сутності та походження демократії цікавилися ще античні філософи (Перікл, Демокріт, Платон, Арістотель, Сократ, Фукідід), а також громадські діячі та мислителі наступних епох (О. Гамільтон, Г. Гегель,                   Т. Гоббс, Т. Джефферсон, І. Кант, Дж. Локк, Ш.-Л. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін.). Проте вони робили акцент лише на специфічних моментах демократії, притаманних певній історичній атмосфері і не розглядали загальну сутність демократії як такої у сучасному контексті цього феномена.

Говорячи про моделі,  параметри демократії та її необхідно  згадати роботи загальновизнаних теоретиків демократії Г. Алмонда, Р. Арона, С. Верби, С. Гантінгтона, Л. Даймонда,  Р. Даля, Р. Дарендорфа, А. Лейпхарта, Дж.Сарторі, Ф. Шміттера, Й. Шумпетера та ін.

Об’єкт – процес становлення теорій демократії в суспільстві.

Предмет – теорії демократії.

Метою написання даної роботи полягає у теоретичному обґрунтуванні питань, пов’язаних із поняттям, сутністю демократії та демократичних моделей у суспільстві.

Відповідно до поставленої  мети, об’єкту, предмету визначено  такі завдання:

1. Теоретично обґрунтувати основні теоретичні моделі демократії
2. Розкрити сутність і витоки демократії.

3. Порівняти моделі демократичного політичного режиму держав

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Поняття «демократія»: витоки й сутність

Поняття демократії існує  вже дві з половиною тисячі років. У різні століття в історії  політичної думки цьому терміну  давалося неоднозначне тлумачення. З  ускладненням політичної картини і  нашаруванням на неї політичних доктрин, що апелюють до демократії, остання  набувала найрізноманітніших інтерпретацій.

Однак існують і подібні  риси, що дозволяють виокремити загальні ознаки, що характеризують той чи той  лад як демократичний, зокрема і  за кількісними параметрами –  як більш демократичний, або менш демократичний.

Класичне визначення демократії нерозривно пов'язане з його етимологічним  походженням. Термін походить від грецького  слова, що складається у свою чергу  з двох слів: demos – народ і kratos – влада, правління. Зародившись ще в античності, демократія дослівно означає "влада народу" або "народовладдя"[9].

Даним терміном в Стародавній  Греції позначали державний лад, за якого вирішальна роль у прийнятті  рішень і врядуванні належала народним зборам і голосуванню. Концепції найяскравіших представників того часу Платона і Аристотеля базувались на протиставленні “правильних” та “викривлених” форм державного устрою і влади. Демократію вони зараховували до “викривленої” форми. В наступні століття також панувало скептичне ставлення до демократії.

Ідея демократії вперше була висловлена Геродотом у V ст. до н.е.: це — держава, побудована на рівності (грецькою мовою така держава називалась "ізономія"). Вважають, що вперше слово "демократія" пролунало з уст афінського стратега Перікла: "Ми називаємо себе демократією, оскільки наше управління знаходиться в руках багатьох, а не кількох"[2].

Зміст поняття "демократія" завжди мав конкретно-історичне  наповнення, і з цієї причини його визначення залишається проблемою  для теоретиків і практичних політиків. Починаючи з Великої Французької  революції мислителі під демократією розуміли форму устрою держави. І тільки починаючи з кінця XVIII ст. поняття "демократія" вживається і в іншому значенні.

Після виходу в світ книги  Алексиса де Токвіля (1805–1859) “Демократія в Америці” почало формуватися позитивне ставлення до демократії. На початку ХХ ст. практично не залишається політичних доктрин, зокрема і більшовизм, і фашизм, які в основу своїх ідеологічних конструкцій не закладали б побудову демократії різного роду. Після революції 1917 р. в Росії диктатура пролетаріату була проголошена як вищий тип пролетарської демократії.

Американський філософ і  педагог Джон Дьюї вважав демократію способом життя, що визначається живою  вірою у можливості людської природи. Віра у звичайну людину – природна складова демократичного кредо. «Демократія  – це віра у те, що навіть якщо бажання, цілі або наслідки якихось дій  різні для різних людей, звичка до дружнього співробітництва сама по собі є безцінним доповненням  життя»[4].

Велике значення в утвердженні  сучасних норм демократії відіграли  “Декларація прав людини”, прийнята ООН (1948 р.), Хельсинська нарада (1975 р.), правозахисний рух в постсоціалістичних країнах, Паризька нарада глав урядів європейських країн й прийнята нею “Паризька хартія для нової Європи” (1990 р.) [1].

Як зазначає Юрій М.Ф., що найбільш зрілих форм демократія досягла в середині XX ст., коли стали реальністю рівні для усіх верств суспільства громадянські і політичні права. Необхідно підкреслити, що сучасна демократія відрізняється від попередніх історичних моделей і іншими суттєвими ознаками: захистом прав людини, визнанням права опозиції (тих, хто в даний момент залишився у меншості) захищати свою думку і критикувати уряд [17].

Узагальнюючи набуті знання про демократію, можна виокремити різні ракурси її трактування і визначення:

1. Демократія — як різновид державного устрою, як народовладдя (античне розуміння).

2. Демократія — як форма діяльності і функціонування будь-якої організації, в основу якої покладена рівноправна участь її членів в управлінні та прийнятті рішень, виходячи з принципу більшості. В даному аспекті можна говорити про партійну, профспілкову, виробничу демократію.

3. Демократія — як соціальні та політичні рухи за народовладдя, за реалізацію демократичних цілей та ідеалів [2].

Розбіжність між теорією (демократичним ідеалом) і реальною демократичною практикою дає  змогу говорити про нормативний  і емпіричний підходи до трактування  демократії. В рамках нормативного підходу, демократія — це суспільний ідеал, який ніколи і ніде не буде реалізований на практиці. Але, не зважаючи на це, саме завдяки своєму ціннісному змісту демократія зобов'язана такій популярності у світі. Емпіричний підхід абстрагується  від ідеалів і оціночних суджень  та вимагає досліджувати демократію такою, якою вона є в реальному  житті. Р. Даль, наприклад, пропонує термін "демократія" використовувати  лише в значенні ідеалу, а реальну  демократичну практику він називає "поліархія".

Враховуючи зв'язок нормативних  і емпіричних визначень демократії, можна виділити її характерні риси:

1. Юридичне визнання і  інституційне вираження верховної  влади народу (народний суверенітет).

2. Періодична виборність  органів влади, її представницький характер.

3. Рівність прав громадян  на участь в управлінні державою (рівність виборчих прав громадян, свобода утворення об'єднань громадян  для вираження своїх інтересів і т.д.).

4.Прийняття рішень, виходячи з принципу більшості та підпорядкування меншості при їх виконанні. Гарантія прав опозиції.

5. Розподіл влади на  законодавчу, виконавчу та судову.

6. Розмежування компетенції  центральних і місцевих органів влади.

7. Гарантія прав і свобод особистості [11].

Отже, демократія — це не стільки ідеальний устрій, який, не зважаючи ні на що, потрібно впроваджувати  в суспільному житті, скільки  система принципів і норм, які  мають бути покладені в його основу. Саме на них мають спиратись владні відносини в суспільстві.

 

2. Основні теоретичні моделі демократії

Практика сучасної демократії викликає суперечки. Це пов'язано з  дискусійністю самого питання про те, що складає сутність демократії. Слід визнати, що в сучасній політичній науці немає єдиної теорії демократії. В середині XX ст. ЮНЕСКО закликала учених розробити поняття "демократія". Тоді було дано кілька десятків визначень. Сьогодні ж можна нарахувати п'ятсот п'ятдесят трактувань демократії. Серед них є і ті, що вказують на "обрізані" форми демократії, які зводять її тільки до процедури проведення альтернативних виборів.

Існують різні способи  класифікації моделей і концепцій  демократії. Залежно, як розуміється  воля народу, в політології розрізняють  ідентитарні і конкурентні теорії демократії.

Ідентитарні теорії демократії (від лат. identitas - тотожність, ідентичність) виходять з того, що існує народ як певне цілісне утворення з єдиною волею, яка повинна бути виражена без опосередкованих ланок. Основний акцент переноситься на пряму демократію, а принцип представництва обмежується або заперечується взагалі. Суверенітет розуміється як здійснення загальної волі, при цьому сам індивід відчужує свої права на користь спільного, подібне трактування демократії бере початок з теорії Ж.-Ж.Руссо, знайшла продовження у марксизмі і реалізована у "соціалістичній практиці". Негативними сторонами практичного втілення цієї моделі демократії стали такі: диктатура більшості над меншістю, заборона на право мати іншу думку, придушення опозиції, заперечення автономії особистості і розгляд індивіда як частини цілого (класу, нації), зведення свободи особистості до прийняття того, що добре для всіх.

Конкурентна теорія демократії виходить з визнання можливого неспівпадання інтересів різних груп і права виражати власну думку. Визнається законність існування у суспільстві протиріч і конфліктів, завдяки чому і складається політична воля, основою для згоди вважається принцип більшості, але визнається, що меншість має право бути почутою. Ідея конкурентної демократії конкретизується в ліберальних і плюралістичних теоріях демократії.

Ліберальна  концепція демократії заснована на парадигмі автономії особистості і її первинності щодо народу, на вимозі обмеження зовнішнього тиску на індивідуальну свободу, на ствердженні, що вся політична влада в результаті знаходиться в руках людей [17].

Недоліків класичної  ліберальної демократії:

1. Соціально-класова обмеженість.  Подібно античної демократії, вона  не поширюється на більшість  населення: пролетарів, інші нижчі  шари, жінок, і тому не є владою  народу в повному розумінні  цього слова.

2. Формальність і, як  наслідок, декларативність демократії  для бідних, соціально не забезпечених  верств населення, її перетворення  з народовладдя в змагання  грошових мішків. Нерозповсюдження  демократії на економічні та  соціальні процеси веде до  поглиблення суспільної нерівності  і загострення соціальних конфліктів, не задовольняє інтересів більшості  громадян.

3. Обмеженість сфери демократії  і політичної участі особистості.  Ставка на представницькі органи  і лише епізодичну переважно  електоральну політичну активність  громадян фактично виводить органи  влади під контролю мас і  перетворює демократію в форму  панування політичної еліти. Наслідком  вкрай обмеженого політичної  участі є масова політична  апатія, відчуження громадян від  влади, її слабка легітимність.

4. Приниження ролі держави  в управлінні суспільством і  зміцненні соціальної справедливості. Потреби економічного і соціального  розвитку вимагають розширення державного регулювання, проведення активної інвестиційної податкової та іншої політики.

5. Надмірний ціннісний  індивідуалізм, ігнорування колективної  природи людини, її приналежності  до різних соціальних груп. Це  перешкоджає громадської самореалізації  особистості, її розвитку, стимулює  егоїзм і егоцентризм, що підривають основи держави і суспільства [8].

Подолати недоліки лібералізму  покликана концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний) як сучасний різновид ліберальної демократії. Така демократія ґрунтується на врахуванні всієї множинності, багатоманітності соціальних інтересів. Основною ознакою її є відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. Прийняття органами влади тих чи тих рішень в таких умовах є результатом взаємодії і конкуренції різних політичних сил, насамперед політичних партій, та багатоманітних груп інтересів.