Політична реформа шлях до трансформації суспільства

• нерозвиненість багатопартійної системи, політичні партії перебували на обслуговуван ні інтересів фінансово-промислових груп;

• слабкість  інституту громадянського суспільства, відсутність механізмів його впливу на прийняття політичних рішень [23, с. 64-65].

З моменту внесення пропозицій щодо конституційних змін, у суспільстві постійно обговорювалися перспективи та напрями політичних перетворень. Виникло усвідомлення того, що подальше функціонування існуючого владного механізму призведе до консервування та укорінення існуючих недемократичних процедур та правил. Щоб назавжди позбутися спадщини комуністичного минулого, необхідні конструктивні зміни, які б сприяли підвищенню відповідальності влади, формуванню дієвого інституту громадського суспільства, створенню стимулів оптимізації багатопартійної системи, реформуванню органів місцевого самоврядування за принципом субсидіарності. Зазначимо, що сьогодні реформування потребують такі важливі сфери суспільного життя, як економічна та соціальна, але нагально важливим і проблемним моментом державних перетворень суспільства є трансформування саме політичної сфери. З цим твердженням не можна не погодитися, оскільки саме владні інститути координують напрям руху та стимулюють подальший розвиток країни. Створення ефективного механізму державної влади є тим чинником, який впливатиме на перебіг системного реформування. Від дієвості функціонування політичної системи залежатиме доля інших суспільних систем, що потребують вдосконалення.

Політреформа, як чинник модернізації політичної системи, має призвести до кардинальних змін, які закріплюються в стабільних демократичних інститутах. Теоретично в Україні існують демократичні інститути (вибори, багатопартійність тощо), але фактично – це квазідемократичні утворення, які функціонують за принципом отримання користі для конкретних політичних сил або окремих політиків. Успішність заміни фасадних інститутів на реальні демократичні залежить від сутнісного підходу до усвідомлення ролі таких установ. Реальна демократія базується на забезпеченні верховенства права і прозорості управління на всіх рівнях, підвищення відповідальності влади та політичних сил.

Саме ці базові цінності повинні перебувати в основі функціонування сучасних, реформованих демократичних інститутів. Як зазначалося вище суспільство усвідомлює, що існуюча політична система є неефективною. Дестабілізуючим економічним фактором залишається тіньовий сектор, який складає приблизно 50-60 %, поглиблюється розрив між прибутками невеликої кількості олігархів і більшості населення, яка живе за межею бідності, загострюються міжетнічні відносини, відбуваються спекуляції навколо мовного питання, невизначеною залишається зовнішня політика. Підтвердженням не ефективності влади є і те, що жоден уряд з часів незалежності не працював повний термін, а останніми роками зміна уряду відбувалася майже щорічно. Переживає серйозну кризу судова система. Помаранчева революція за своєю суттю була, з одного боку, віддзеркаленням означеної кризи, з іншого – спробою її вирішення.

Отже, процес політичного  реформування, який розпочався 1 січня 2006 року триває, і виникає потреба в обговоренні перших результатів цих змін. Як зазначив Президент В. Ющенко, політична реформа не змогла сформувати ефективний механізм стримувань і противаг у вищій політичній владі, тому Україна вступила в «фазу інституційної незбалансованості», що дає змогу одній стороні владного трикутника йти шляхом авторитаризму [31]. Виходячи з такого твердження Президента, політична система України змінила оболонку, а не свої сутнісні та якісні характеристики.

Президент пропонує прийняття шляхом референдуму нового проекту Конституції України. Звичайно, така пропозиція Президента сприймається неоднозначно. О. Мороз, наприклад, зауважив, що пропозиції про проведення референдуму та нових конституційних змін можуть сприйматися як спроби повернути втрачені повноваження. Голова Верховної Ради наголошує на новій якості роботи парламенту і влади, про що, на його думку, свідчить прийняття нагально важливих для нашого суспільства законів [14]. До того ж, за прогнозами аналітиків, спостерігається тенденція до виникнення двопартійної системи, що призводитиме до певної стабілізації політичної ситуації в парламенті.

Заслуговує  на увагу така політична подія, як зустріч Президента України В. Ющенка, прем’єр-міністра В. Януковича та Голови Верховної Ради О. Мороза. Результатом зустрічі є: домовленість про формування робочої комісії для вдосконалення політичної системи, повернення до контролю реалізації положень Універсалу національної єдності, перспектива створення Національної ради стратегічного розвитку України, яка опрацьовуватиме завдання стратегічного розвитку країни.

Темою проведення політичних консультацій за ініціативою Президента та участю голів парламентських фракцій стала проблема пошуку шляхів наслідків зустрічі стало рішення щодо створення робочої групи, яка вирішуватиме питання щодо конституційних розбіжностей. Подальше формування такої практики політичної взаємодії може стати першим кроком у налагоджені конструктивного міжвладного діалогу.

Існує потреба  у виробленні чітких механізмів постійної співпраці владних гілок, які повинні мати не ситуативний, а постійний характер. Нещодавно Секретаріат Президента повідомив, що команда Президента у поточному році діятиме за принципом «трьох к» – компромісу, конкуренції, консолідації. Акцентуючи увагу на відмінності поглядів стосовно перспективи соціально-економічного розвитку, Секретаріат Президента запропонував запровадити такий формат співіснування, як «інтелектуальна, програмна і стратегічна конкуренція», оскільки повинні існувати альтернативні концепції розвитку держави [3].

Але, враховуючи існуючі політичні реалії, все важче говорити про налагодження конструктивного компромісу. На нашу думку, проблема полягає у недостатньому сприйнятті політичними гравцями демократичних правил гри, як таких, що повинні формуватися тільки на демократичних засадах. А це означає, що політичні суб’єкти мають розвивати традицію власної взаємодії у форматі цивілізованого діалогу. Отже, вміння політиків домовлятися та йти на компроміси допоможе вирішувати кадрові та інші важливі політичні питання цивілізовано, що дозволить не виставляти себе на посміх світової громади.

Україна як колишня  складова Радянського Союзу успадкувала деякі його специфічні риси правової та політичної свідомості. Що, звичайно, позначилося на формуванні та функціонуванні процедур зв’язку громадянське суспільство – влада. Спостерігається викривлений механізм цієї взаємодії. Влада не спроможна швидко та ефективно реагувати на виклики та потреби суспільної системи, а суспільство не має сформованих механізмів впливу на прийняття політичних рішень. Треба зауважити, що відбулося підвищення політичної активності та свідомості громадян під час «помаранчевої революції», але залишилося питання формування важелів впливу громадянського суспільства на політичний процес. Завдання керуючої еліти полягає у підтримці наукового й інноваційного потенціалу суспільства та вихованні суспільства в дусі здорового націоналізму, який притаманний країнам західного типу.

Таким чином  основною метою політичної реформи має стати тенденція до встановлення механізмів контролю влади громадянським суспільством. У сучасному науковому світі існує чимало конструктивних пропозицій щодо вдосконалення взаємодії суспільства та правлячої еліти. Однією з таких ідей є проблематика створення так званого «електронного уряду». Розвиток інформаційного суспільства дає змогу використовувати можливості нових технологій, не залучати які до процесів вдосконалення політичної сфери було б необачно. Йдеться про створення владної комунікації нового формату. Основним призначенням «електронної ради» має стати забезпечення доступу населення до інформації щодо поточної діяльності всіх владних щаблів. Діяльність такої влади не зводитиметься лише до інформування, але й забезпечуватиме відповідне реагування на пропозиції та скарги [2, с. 20].

Оскільки у  новоствореній політичній системі провідне місце відводиться інституту Верховної Ради, яка стає відповідальним органом перед суспільством, потрібно уважніше ставитися до запровадження широких можливостей доступу громадянського суспільства до коментування законопроектів. За допомогою офіційного сайту  Верховної Ради, як це робиться в країнах ЄС, кожний громадянин повинен мати можливість внести свої пропозиції та оцінки стосовно законопроекту, який його цікавить [15]. Це, на нашу думку, сприятиме поглибленню та укоріненню практик громадянських обговорень, призводитиме до тенденції прозорості діяльності влади та формуванню демократичної політичної культури, що є значним чинником просування держави шляхом демократичних трансформацій. Апеляція Президента до громади з приводу обговорення політичних змін є важливою тенденцією, але вона повинна мати постійний характер. Влада має підтримувати ініціативи проведення громадських читань за участю провідних науковців і політичних  діячів. Розвиток практики проведення таких комунікативних заходів допоможе громадянському суспільству формувати чіткі рекомендації щодо вирішення важливих суспільних питань.

Політична реформа  покликана вивести українське суспільства на якісно новий рівень життєдіяльності, досягти високого суспільного розвитку. Але, за існуючої ситуації, важливим є не обговорення мети як такої, а вироблення стригальних механізмів реалізації політичної реформи. Тобто, важливо акцентувати увагу на специфіці процесів, які відбуваються під час реформування. Зазначимо, що європейський досвід доводить дієвість влади, яка не завжди залежить від форми правління. Як президентсько-парламентська, так і парламентсько-президентська республіки повинні  ґрунтуватися на принципах цивілізованого діалогу, прозорій політичній конкуренції, високій  політичній культурі владних еліт і суспільства.

Отже, постає питання  щодо впливу політичної  реформи на просування України демократичним шляхом, оскільки під процесом реформування потрібно розуміти не лише впровадження нових законів, а й трансформацію суспільства. Враховуючи слабку розвиненість політичної системи та фактичну відсутність демократичних процедур у міжвладному спілкуванні, зауважимо, що фактичні конституційні зміни не гарантують створення дієвого механізму державної влади.

У разі дотримання політичними діячами вже існуючих норм і процедур, питання реформи постало б набагато пізніше. Проблема реформування політичної системи полягає не в перерозподілі повноважень, як зазначалося вище, а у відсутності бажань та прагнень дотримуватися норм Конституції 1996 року, яка як Основний закон ще не вичерпала свій демократичний потенціал. Ефективне проведення політичної реформи, на нашу думку, залежить від таких факторів, як: наявність зацікавлених політичних сил, впевнених у необхідності реформи та здатних відстоювати цілі реформування; потрібні також необхідні важелі розбудови політичної реформи.

Проблемними моментами  реформування можуть стати: формування демократичних сил з тим, щоб протистояти політичним спекуляціям щодо реформи, та питання прозорості дій у процесі руху шляхом демократичних змін. У випадку, якщо все ж таки відбуватиметься фактичне уточнення Конституції, політичні реформатори повинні дотримуватися демократичних принципів у процесі втілення змін. На нашу думку, доцільним є використання наступних процедур:

• створення  конституційних комісій, які по винні відслідковувати недемократичні тенденції;

• обговорення основних положень Консти туції, через проведення різноманітних комуніка тивних заходів;

• проведення всенародного референдуму, результати якого виноситимуться на розгляд Верховної Ради. Але більшість українських політиків дотримуються тієї точки зору, що загострення кризової ситуації, яке спостерігається сьогодні в політичному середовищі, може призвести до повторення «помаранчевої революції» [31].

2.2. Досвід і проблеми реформування політичної системи в Україні на сучасному етапі

Трансформація політичної системи в Україні  в останні роки є однією із найактуальніших  проблем, що викликає постійний поглиблений  інтерес з боку як науковців політологів, так й публічних політиків. Особливістю проблематики політичного реформування в нашій країні є її сплетення з процесом боротьби політичних еліт за владу. Крім того, політична система в Україні є однією з галузей, що на часи незалежності неодноразово зазнавала суттєвих трансформацій. Отже, для створення нової політичної системи, модель якої дозволяла б на практиці втілювати принципи дотримання прав і свобод людини й громадянина, народовладдя, верховенства права, поділу влади, неподільності національного суверенітету необхідно врахувати попередній досвід реформування політичної системи та проаналізувати проблеми, які гальмують темп політичної модернізації. 

Питання здійснення реформ стали предметом науково-теоретичних  досліджень багатьох вчених в Україні, зокрема В.Ребкала, В.Князєва, В.Горбатенка, В.Литвина та ін. [23, с. 10]. Значна частина проблем, що у нас накопичилися, в тому числі й ті, які породжені допущеними у ході реформ деформаціями, пов’язані насамперед з розбалансованістю комплексу зазначених чинників суспільних перетворень. Щоб успішно здійснити будь-яку реформу, необхідно нею управляти з використанням науково обґрунтованої методології.  Можна говорити, що політична реформа дає характерні зразки механізмів та технологій вітчизняних реформ у цілому, тому саме вона обрана для поглибленого аналізу.

Поняття політичної реформи вміщує в себе цілий комплекс складових, які передбачають реформування системи політичних відношень у  суспільстві шляхом більш чіткої артикуляції політичних інтересів, раціоналізації політичної діяльності, виведення політичної свідомості нашого суспільства на якісно новий рівень, формування активістського типу політичної культури тощо. Отже, політична реформа – це законодавчі зміни політичної системи, політичні перетворення, переустрій політичного життя, зміна наявних суспільно-політичних відносин відповідно до забезпечення цивілізованих умов розвитку суспільства. Політичну реформу визначають як політику компромісу між правлячими групами та їх соціальними опонентами, як політику, що заради збереження соціально-політичної системи як цілого йде на зміну окремих її частин [16].

Перші кроки  з реформування політичної системи  в Україні були зроблені на початку 1990-х років. Значною мірою це відбувалось  під тиском загальносоюзних процесів, але істотний вплив вчиняли також українське суспільство та опозиційні організації. Було прийнято Декларацію про державний суверенітет України, Закон "Про економічну самостійність Української РСР", внесено зміни до Конституції в частині санкціонування політичного плюралізму, сформовані нові органи державної влади – Кабінет Міністрів тощо. Було ухвалено й закон про особливості регіонального управління.