Політична реформа шлях до трансформації суспільства

Очевидним висновком з історичних спостережень є те, що порівняння ефективності революційного і реформістського перетворення соціально-політичних відносин виявляється аж ніяк не на користь першого шляху. Найбільшу еволюцію зазнали саме ті політичні системи, де традиційно акценти робилися на забезпеченні поступовості, поетапності перетворень, і навпаки, ті політичні системи, де в силу тих чи інших причин акцент робився на пріоритет саме революційних змін в таких важливих параметрах свого існування, як способи здійснення влади, механізм зміни лідерів, розподіл владних повноважень, дозволів конфліктів, залишилися не зворушеними часом протягом багатьох десятиліть [32, с. 344-345].

Людство в кінці XX століття, витягуючи уроки зі своєї  бурхливої ​​історії, тяжіє до зниження ступеня радикальності як у своїх надіях і цілях, так і в методах і темпах їх досягнення. Стає все більш очевидним прагнення до більш визначеного, точному поданням кола тих наслідків, які тягне те чи інше перетворення. Адже помилки стають все більш дорогими, якщо взагалі допустимими. Ставлення ж до процесів формування уявлень про майбутнє набуває високий ступінь реалізму, витікаючу як з грунтовної інформованості про різні варіанти розвитку, їх достоїнства і недоліки, так і з розуміння, що у всякому перетворенні виявляються не тільки бажані і передбачувані, а й численні побічні наслідки. Звідси випливає тяжіння до новацій, не розривають з попередніми етапами розвитку, що долають традиції, але спираються і враховують їх. Стає все більш очевидним, що образ найбільш привабливого типу суспільства формується не в результаті теоретичних вишукувань або пропагандистських зусиль, а як підсумок переконаності людей у здатності соціальної системи задовольнити їх фундаментальні потреби. Всі інші моделі виявляються нестійкими і руйнуються суперечить їм історичною практикою.

 

1.3. Інші  політичні процеси в політичній  системі суспільства

 

Якщо революція  і реформа націлені на цілісне, в  кінцевому рахунку, перетворення політичної системи, до того ж охоплює не окрему область, регіон, але всю країну, націю, то такий часто зустрічається політичний процес, як повстання, має в порівнянні з ними деякі сутнісні відмінності (правда, їх встановлення, виявлення спільних рис надзвичайно ускладнене, перш за все, через різноманіття їх історичних форм). У залежності від історичної епохи, соціального складу учасників повстання характеризуються великою різноманітністю, різняться за ступенем інтенсивності, тривалості, за можливостями успіху, рівнями організованості, тим духовним і психологічним імпульсам, які надихають учасників.

Будь-якому повстання  притаманний певний рівень організованості  і структури, які його забезпечують, велику роль тут грають керівники, висуваються  певні цілі, хоча, як правило, досить декларативні й нечіткі. Ці цілі знаходять обґрунтування в нескладної програмі, гаслах. Повсталі керуються стійкими категоріями мислення й мови (право, справедливість, народ, правда, воля), робляться ідейні зусилля до виправдання повстання як законного справи. Все це надає повстання певний творчий початок. У той же час необхідно мати на увазі, що багато повстання не носять політичного характеру, не спрямовані на перетворення політичних інститутів і навіть не зачіпають центрів влади, а під успіхом такого соціальної дії, як правило, його учасниками мається на увазі заміщення функції панівної групи в старому суспільстві [8, с. 198].

Ступінь організованості, керованості повстання в залежності від історичних і соціальних умов дуже різна, але елемент цілеспрямованості  у повстанні завжди присутній, чим  він і відрізняється від бунту - масового дії, що має дуже високу ступінь інтенсивності, активності його учасників, але ще більше обмеженого часом протікання, проблемою, причиною його викликала.

Бунт - це майже  завжди у відповідь реакція на будь-які екстраординарні дії представників панівних політичних груп, державних органів. Чи не переростаючи локальних рамок, обмежених завдань опору окремих дій уряду, бунт себе і вичерпує.

Бунт відрізняється  від повстання вузьким, обмеженим  складом учасників, відсутністю  атаки на центри влади, невизначеністю політичних цілей, в основному оборонним характером дій, що робляться. Гасла, висунуті в бунті, або занадто глобальні, неконкретні, або надзвичайно заземлені.

Заколот за ступенем інтенсивності емоційної напруженості близький до бунту, але на відміну від нього має ще більш обмежене число учасників. Заколот виникає як результат продуманої, цілеспрямованої підготовки певної групи осіб. Він носить озброєний характер, ставка тут робиться на військову силу, і кістяк заколотників зазвичай становить армія, але з приєднанням до його ініціаторам більш широкого складу; учасників він швидко втрачає якість організованого, більш-менш цілеспрямованої дії, набуває такі риси, як гранична широта пропонованих суспільству звинувачень, нетерпимість до цивілізації, якому б то ні було керівництву встає на шлях тотального оскарження; людина тут підкоряємо глибинним психологічним імпульсам, а сама дія вагу більше втрачає зв'язок з готівковими умовами, реальними можливостями і потребами сформованої політичної ситуації. Заколот за такою логікою свого розвитку швидко набуває якості бунту, вичерпує свій перетворювальний потенціал і загасає [15, с. 2-3]

Якщо ж маси не приєднуються до заколотників, то він  стає путчем, який доводить, що «спроба  повстання нічого, крім гуртка змовників або безглуздих маніяків, не виявила, ніяких симпатій у масах не викликала», тобто виражається у збройних діях, не спираються ні на широку підтримку, ні на облік ситуації, ні на продуману програму.

Всі розглянуті вище політичні процеси виникають в умовах специфічного стану політичної системи - її кризи, службовця моментом найвищого загострення протиріч в ній, коли необхідність її перетворення набуває підстави незворотності, а вимога переходу політичної системи в новий стан стає все більш відчутним. Так виникає ситуація, в якій неприйнятні відомі і застосовувалися до цих пір зразки діяльності, яка не може бути дозволена за допомогою цих способів діяльності і істотні потреби індивідів або всієї групи залишаються незадоволеними.

Існують два основних типи політичних процесів: коли вплив па політичну влада здійснюється через представницькі органи, які функціонують в рамках самої політичної системи, і через безпосередній вплив громадян на органи політичної системи [29].

Безпосередню  участь в політиці може йти інституціональним, регульованим шляхом прямої демократії через механізм виборів, референдумів, плебісцитів, коли приймаються певні норми, що регулюють ці процеси, діє розвинена система їх регулювання та підведення підсумків (виборчі закони, комісії з проведення виборів і підбиття їх підсумків, статути політичних організацій). Але участь у політиці може здійснюватися й іншим шляхом: через «пряму дію» - безпосередній вплив громадян на органи політичної влади через використання різноманітних форм політичної активності - мітингів, демонстрацій, страйків [24].

Політичне значення прямих дій досить часто, вони виступають і як механізм тиску та підтримки, форма протесту і висловлення  політичної позиції, згуртування або, навпаки, розколу соціальної групи. Їх ефективність безпосередньо пов'язана з їх масовістю, що запускає специфічні механізми поведінки людей: зниження особистої відповідальності і самоконтролю в гострі моменти політичної конфронтації, схильність до наслідування, слідування за лідерами або ватажками.

Розглянемо деякі специфічні риси основних проявів прямої дії  в політиці.

Мітинг - зібрання людей з  необмеженим складом учасників, присвячене обговоренню тієї чи іншої  проблеми. Безсумнівно, це потужний засіб  розвитку інтересу, одноразової включення в політику великих мас людей, що служить зримим проявом сформованого в суспільстві ставлення до тієї чи іншої проблеми, способу її вирішення, політичному лідеру і діям органів політичної влади [25]. Мітинг - це і демонстрація, виявлення політичної позиції, зайнятої окремою людиною або групою, засіб визначення підтримки або несхвалення нею того чи іншого акту політичної влади чи політичного лідера.

Оскільки часто мітинг стає ареною протистояння і протидії різних політичних сил, тут цілком можливі спалахи неконтрольованого насильства, різного роду провокації і ексцеси типу паніки чи елементарного хуліганства. Тому рівень організації мітингу і з боку його ініціаторів, і з боку дають на неї дозвіл і контролюючих його владних структур повинен бути максимально високим, а сценарій, розподіл обов'язків по забезпеченню порядку на ньому - передбачати найрізноманітніші варіанти розвитку подій.

Демонстрація - масовий хід  прихильників певної ідеї, вимоги, висловлення  підтримки чи протесту проти тієї чи іншої акції політичної влади. Як політичний процес демонстрація може мати характер з року в рік повторюється традиції, набуваючи функцію карнавалу або ритуалу і перетворюючись, власне, не в політичне, а в культове чи розважальний дію з незначним політичним ефектом. Але вона може мати сенс відкритого висловлювання великою кількістю людей своєї політичної позиції, виконувати функцію підтримки або протидії. Демонстрація для її учасників пов'язана з виділенням себе з маси, з показом своєї усвідомленої готовності до певних дій, з розумінням своєї відповідальності. Це потужний фактор політичної мобілізації та агітації, який при добрій організації та проведенні дозволяє вагомо заявити про свої вимоги, підкріпивши їх масовою підтримкою, завоювати прихильників з тих, хто вагається [19]. При масовому участю, значних розмірах демонстрація виявляється зримим засобом стримування або залякування політичного противника.

Страйк - припинення роботи з метою політичного тиску, пред'явлення  і наполягання на прийнятті певних вимог. Цією формою масового політичного дії притаманна здатність в короткий час долучити до вираження активної політичної позиції величезну масу людей, до того ж знаходяться в різних регіонах. У ході неї виникає гостро відчутна зв'язок проблем, істотно важливих для життя окремої людини або соціальної групи, і проблем, які зачіпають інтереси всього суспільства. У деяких політичних течіях, перш за все в анархо-синдикалізму, загальний страйк, що охоплює всю країну або навіть декілька країн і висуває вимоги, спрямовані безпосередньо державі або державам, вважається найбільш дієвим, вирішальним засобом політичної боротьби [18, с. 214-215].

Серед причин страйків, як правило, домінують соціально-економічні - незадоволеність  умовами життя, організацією роботи, прагнення привернути масову увагу до певної проблеми. Але підставою для страйку можуть бути і суто політичні причини: всім пам'ятний серпневий заклик Президента Б.М. Єльцина оголосити безстрокову політичний страйк на знак протесту проти спроби державного перевороту в країні.

На страйк людей штовхають  екстремальні події, умови, які далі терпіти стає неможливим, що виникає  при цьому домінування негативних емоцій посилює ймовірність виникнення різного роду зривів, невпорядкованих  дій, сплесків насильства. Тому страйк - це акція, що вимагає для забезпечення своєї ефективності високого рівня організації, чіткого визначення цілей, термінів, вимог, джерел підтримки учасників, коштів можливої ​​компенсації небажаного утрати мимовільним жертвам страйкових дій.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ  ІІ ПОЛІТИЧНА РЕФОРМА ЯК ЧИННИК ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

2.1. Проблематика впливу політичного реформування на перебіг системних трансформацій в українському суспільстві

 

Після розпаду  СРСР українське суспільство перманентно переживає процеси системної трансформації, які охоплюють практично всі сфери суспільного життя країни. Ці зрушення зумовлені необхідністю адекватно реагувати на зміни та виклики динамічного світоустрою.

На шляху  до демократизації та становлення української держави, спроможної забезпечити високий рівень соціально-економічного розвитку суспільства, першочерговим завданням є розв’язання проблеми ефективного реформування всіх елементів суспільної системи відповідно до демократичних стандартів. Ця тенденція зумовлює безперечну актуальність проблематики політичного реформування та впливу його процесів на ефективність суспільного розвитку.

Дослідження пострадянських суспільних трансформацій є одним з першочергових завдань сучасної політичної науки. Існуючі концепції перехідного періоду характеризують його як рух від недемократичного до демократичного суспільства. Специфіка перетворень більшості посткомуністичних країн радянського табору полягає в тому, що суспільні зміни не завжди призводили до встановлення тих чи інших форм демократії. Функціонування змішаного типу політичних режимів – найбільш об’єктивне трактування періоду трансформації пострадянського простору. Особливостями політичної системи України та інших країн СНД є поєднання демократичного та авторитарного або демократичного та тоталітарного режимів з потужним впливом фінансово-олігархічних груп на політичний процес.

Характерними  рисами політичного режиму, який сформувався за роки незалежного розвитку української держави були:

• сильний інститут президентства, с концентруванням максимального обсягу влади в руках президента, що дало змогу нав’язувати власні правила політичної гри;