Політична діяльність останнього гетьмана України

Однак гетьман не дбав про збереження такого правового статусу Лівобережної України. Посварившись із головою Колегії закордонних справ, Розумовський клопотався перед імператрицею про своє підпорядкування щодо «малороссийских дел» установі, яка вважалася головною в Російській державі. Згідно з його проханням, царським указом від 17 січня 1756 року Лівобережну Україну знову переведено у відання Сенату, в якому створено «особую экспедицию» для українських справ.

У березні 1761 року за мовчазної згоди гетьмана із його відання Київ вилучено і підпорядковано безпосередньо Сенату (Петро II повернув Київ під протекцію гетьмана (1762 р.), Катерина II знову вилучила Київ з-під відання гетьмана (1763 р.). Усіх козаків наказано вивести з міста і поселити на лівому березі Дніпра 9. Київська полкова канцелярія перебувала у містечку Козельці (з 1708 р.).

До результатів суспільно-політичної діяльності гетьмана Розумовського насамперед належить судова реформа. Тоді в Лівобережній Україні діяв Генеральний суд на чолі з генеральним суддею, апеляції на рішення якого подавалися до Генеральної військової канцелярії та гетьмана. Нижчими ланками судочинства залишалися полкові й сотенні суди.

Універсалом  від 17 листопада 1760 року Кирило Розумовський запровадив у Лівобережній Україні новий порядок судочинства, згідно з яким Генеральний суд очолили два генеральних судді, а до його складу увійшли обрані від старшин десять представників від кожного з десяти полків. Генеральний суд розглядав справи генеральної старшини, полковників, бунчукових і військових товаришів, канцеляристів та осіб, які перебували під особистою опікою гетьмана. Крім того, цей суд став органом нагляду за місцевими судами, найвищою апеляційною інстанцією, через що Генеральну військову канцелярію було позбавлено судових функцій (17 лютого 1763 р.).

Реформа завершилася наприкінці 1763 року. Полкові суди перетворилися на гродські, де розглядалися кримінальні справи. Головуючими в цих судах залишилися полковники, а суддя і писар називалися вже не полковими, а гродськими. Крім того, запроваджувалися підкоморські й земські суди (в кожному полку по два, а в Ніжинському - три). Підкоморські суди розглядали справи про землю та межування. До складу підкоморських судів входили обрані від шляхетства судді й два помічники-«коморники».

У судових відносинах Лівобережна Україна поділялася на двадцять повітів: Козелецький, Остерський, Чернігівський, Мглинський, Стародубський, Погарський, Глухівський, Батуринський, Ніжинський, Переяславський, Золотоніський, Прилуцький, Вінницький, Лубенський, Роменський, Гадяцький, Зіньківський, Миргородський, Остапівський і Полтавський. У кожному повіті був земський суд, який розглядав цивільні справи старшини і шляхти на право власності. Земський суд складався з судді, підсудка і земського писаря, обраних від шляхетства того повіту. Збирався земський суд тричі на рік.

Розгляд дрібних суперечок рядових козаків і міського населення залишався в компетенції сотенних управлінь і магістратів. Справи селян перебували в юрисдикції козацької старшини і шляхти.

Загалом судова реформа, здійснена Розумовським, відповідала інтересам козацької старшини та шляхти.

Гетьманську підтримку здобуло бажання козацької старшини заснувати на Україні світські вищі навчальні заклади. Щоб не посилати своїх синів на навчання до Німеччини, Польщі, Франції, Москви (після відкриття 1755 року Московського університету), українська старшина порушила клопотання перед гетьманом і царським урядом про необхідність заснування університету в Україні. Києво-Могилянська академія з її загальноосвітнім характером навчання все ж зберігала богословське спрямування, залишалася духовним вищим навчальним закладом, підпорядкованим церковній адміністрації в особі київського митрополита 10. Виконуючи соціальне замовлення Київської митрополії з підготовки духовних кадрів для православної церкви і монастирів, Києво-Могилянська академія в другій половині XVIII ст. чітко виявляла свою схоластичність і непристосованість до нових реалій тогочасного життя.

На 1760 рік було детально розроблено план заснування і діяльності університету в Батурині. Записка, складена з цього приводу з докладним і всебічним обміркуванням справи, є цінним документом, з якого ми дізнаємось, яким мав бути перший український університет. В основу функціонування Батуринського університету покладалися чотири потреби - податок, закон, семінарія і професія.

На утримання Батуринського університету передбачався податок - тимчасовий і вічний. Перший (на суму близько 20 тисяч рублів) мав забезпечити будівництво навчального корпусу та інших споруд допоміжного призначення, житлових будинків для професорсько-викладацького складу і студентів, оплату за виклик і приїзд учених із зарубіжних країн, влаштування друкарні, ботанічного саду, анатомічного корпусу, придбання бібліотеки, приладів, інструментів тощо.

Тимчасовий фонд мав складатися із запровадженого на один рік податку на всі млини, добровільних внесків від гетьмана, генеральної, полкової і со-тенної старшини, для обліку яких передбачалося ведення спеціальних шнурових книг.

Вічний прибуток, передбачений на поточну діяльність університету, мав складатися з надходжень від Батуринського монастиря, частково від митних зборів, від друкарні та продажу книг, а також від податку на циган, на коси, що ввозилися в Україну 11.

  Та, на жаль, проект  створення першого в Україні  світського вищого навчального закладу так і залишився на папері. Українська феодальна державність, що вже стояла на порозі своєї загибелі, не змогла забезпечити здійснення цього задуму, що об'єктивно відповідав соціально-економічним і культурним потребам усього українського народу.

Але незважаючи на це, реформаторська політика гетьмана К. Розумовського, його прагнення розширити суверенітет  Гетьманщини викликали невдоволення петербурзького уряду, що врешті-решт і призвело до ліквідації російським самодержавством інституту Гетьманства в Лівобережній Україні

   Після 1760 року гетьман  під тиском феодалів спеціальним  універсалом здійснив новий крок  на шляху закріпачення українського  селянства, заборонивши останньому  переселятися на нові місця  й забирати при цьому своє  майно без письмового дозволу  панів. У 1763 році цей універсал  було підтверджено відповідним царським указом.

   К. Розумовський  почав  призначати й полковників, хоча  іще з часів Петра І такі  призначення вважалися справою  царського уряду. Немає сумніву  і в тому, що під впливом  гетьмана в Україні з'явився  й царський указ від 13 січня 1752 року, який підтвердив усі попередні  заборони щодо поширення на  українців холопства з боку  будь-кого. Новий указ у рішучій  формі заборонив, “чтоб малоросиян никто, кто б какого звання и достоинства ни был... никакими образы в вечное холопство не укреплял... будет же кто на них хотя какие крепости и письма имеют, оным быть недействительными; а ежели кто от того времени дерзнет в противность оных указов с малороссиянами поступать, с теми будет учинено как явными преступниками и ослушниками указов...” 12.

   Без дозволу гетьмана  заборонялося арештовувати українців,  окрім карних злочинців. Щодо  цього показовим є розпорядження  К. Розумовського від 1760 року  про  утворення при гетьмані особливої  контори для прийому прохань, листів і документів 13.

   Подібна самостійність  українського гетьмана, який, незважаючи  на його близькість до імператриці,  розглядався не більше як один  із вищих чиновників Російської  імперії, викликала невдоволення  царського уряду й спонукала  його до активного втручання  у справи управління Гетьманщиною. Тож, уже в березні 1754 року, перебуваючи  на той час у Москві, імператриця  спеціальним указом заборонила  гетьману самостійно призначати  полковників до українських козацьких  полків, залишивши за ним лише  право його попередників —  добирати кандидатів на цю  посаду. Під особливо суворий  нагляд були поставлені фінансові  справи Гетьманщини. Указ від 1754 року вимагав, щоб гетьман надсилав  до Петербурга докладні звіти  щодо всіх прибутків і видатків. Розумовський просив звільнити  його від подібного звітування, однак канцлер Воронцов повідомив, що імператриця категорично відхилила це клопотання й зобов'язала гетьмана неухильно виконувати царський указ. Того ж 1754 року з метою підірвати економічну незалежність гетьмана на Лівобережній Україні царським урядом були ліквідовані всі внутрішні митні збори, відомі як “індукта” та “евекта”. Тож увесь індуктивний збір, що припадав на долю гетьмана, у нього відібрали. Щоправда, трохи пізніше ця втрата частково компенсувалася у вигляді щорічної сплати К. Розумовському 50 тисяч карбованців з прибутків прикордонних митниць. Об'єктивно це, по суті, були вже перші офіційні кроки царського уряду до остаточної ліквідації автономного ладу Лівобережної України. У посиленні централізаторської політики російського самодержавства щодо України-Гетьманщини в цей період, безперечно, відіграла роль й анонімна “Записка о Малой России”.

   Фактично паплюжачи  усі дії гетьманської адміністрації,  її автор намагався довести  необхідність радикальних змін  в Україні й зрівняння її  у правах з іншими на ціональними  околицями Російської імперії. При цьому чи ненайголовнішим об'єктом критики було існуюче на той час українське (“малоросійське”) право. Останнє кваліфікувалося ним “яко главный непорядок в Малой России”, оскільки “оно им вливает мнимую вольность и отличество от других верных подданных Ее Императорского Величества.,.”. Звідси випливала й теза (що незабаром лягла в основу позиції й самого царського уряду з даного питання), у якій, зокрема, йшлося: “Но права гражданские, касающиеся до свойства народа, управляемого самодержавним государем, яко в Статуте Литовском для республиканского правления учрежденные, весьма несвойственны уже стали и неприличны малороссийскому народу, в самодержавном владении пребывающему” 14.

   Зростаюче серед  дворянства невдоволення політикою  Петра III (особливо зовнішньою) спонукало  К. Розумовського прилучитися  до  змовників, очолюваних дружиною  імператора Катериною, і взяти  активну участь у двірцевому перевороті, що стався в червні 1762 року. Ізмайлівський гвардійський полк, очолюваний гетьманом України, відіграв найвирішальнішу роль у скиненні з престолу Петра III і проголошенні імператрицею Катерини II. Усіх активних учасників перевороту нова імператриця щедро нагородила. К. Розумовський, зокрема, долучив тоді до своїх прибутків ще й пожиттєвий оклад у п'ять тисяч карбованців на рік. Окрім цього, його пожалували в сенатор-генерал-ад'ютанти імператриці. Протягом року він іще залишався при царському дворі, користуючись повним довір'ям і прихильністю Катерини II. І лише в червні 1763 року, остаточно зіпсувавши стосунки з фаворитом цариці Григорієм Орловим, гетьман виїхав в Україну.

 Тривале перебування  при царському дворі на перших  ролях сприяло зростанню не  тільки його економічної могутності, але й політичних амбіцій. Передусім  йдеться про спробу К. Розумовського  встановити спадкоємне гетьманство. Вперше це питання було поставлено  на старшинській раді, скликаній  гетьманом наприкінці 1763 року. На  цій раді було вироблено 23 спеціальні  пункти, що лягли в основу згодом  складеної на ім'я імператриці  чолобитної з проханням дати  дозвіл на встановлення спадкоємного  гетьманства в роді Розумовських 15.

   Таким чином, К.  Розумовський, пропонуючи встановити  спадкове гетьманство, намагався  насамперед зберегти як започатковані  ним перетворення, так і в цілому  той політичний курс, що був  спрямований на збереження державно-політичної  автономії України. Разом з  тим  у цій спробі зміцнити політичну  владу гетьмана проглядається  й прагнення української старшини  створити державу монархічного  типу. У свою чергу, це логічно  передбачало повний вихід України-Гетьманщини  зі складу Російської імперії  й утворення самостійної Української держави.

   Проте, як засвідчили  подальші події, цього було  досить, аби викликати різке невдоволення  царського уряду й, передусім, самої  Катерини II. Імператриця побачила  в цьому (особливо в проханні  про повернення “утвержденных прав, вольностей и привилегий”) небезпеку для себе, бо ж О. Розумовський був таємно одружений на імператриці Єлизаветі Петрівні і мав спільну дитину.

      Разом з тим було  зроблено новий крок у ліквідації автономії України — остаточно скасовано гетьманство. Царським маніфестом від 10 листопада й сенатським указом від 17 листопада 1764 року К. Розумовського було звільнено від гетьманства. Для управління Україною, згідно з цими ж указами, створювалася Малоросійська колегія на чолі з графом П. Румянцевим. Запорозька Січ також підпорядковувалася владі колегії..

   Таким чином, закінчилася  невдачею й друга (після Б. Хмельницького) спроба в історії Української держави зробити гетьманську владу спадковою, що, в свою чергу, суперечило демократичним засадам і традиціям українського козацтва, Запорозької Січі зокрема, звідки, власне, йдуть витоки самої Української феодальної держави. Понад те, царизм використав це як вдалий привід для рішучого наступу з метою остаточної ліквідації автономного державно-політичного ладу України-Гетьманщини.

   Щодо подальшої  долі самого К. Розумовського,  то 1765 року він вирушив у подорож  за кордон, склавши перед тим  і функції президента Академії  наук. Незважаючи на те, що колишній  гетьман продовжував займати  високе становище при царському  дворі та в уряді (як сенатор  і генерал-фельдмаршал), Катерина II понад 11 років не дозволяла  йому  навіть з'являтися в Україні.  І лише на початку 1776 року, при  сприянні фаворита імператриці  Г. Потьомкіна, з яким Кирило Григорович  перебував у дружніх стосунках, він зміг уперше після тривалої  відсутності приїхати на батьківщину.  

Навесні 1787 року  Розумовський залишив Петербург,  відійшовши від усіх державних  справ, і переїхав до Москви. В 1794 році в зв'язку з погіршенням  стану здоров'я він повернувся  в Україну й поселився в  Батурині. Останні роки життя  Кирило Григорович присвятив  будівництву церков і кам'яних будинків у своїх володіннях: Батурині, Баклані, Почепі, Яготині та ін., а також активній господарській діяльності. Він був одним із перших в Україні поміщиків, котрі почали застосовувати прогресивні для того часу методи виробництва. Зокрема, він заснував у Яготині шовкове виробництво, використовував у своєму господарстві машини, вдосконалював свічкову й сукняну фабрики в Батурині тощо 16.