Політична діяльність останнього гетьмана України

 

 

Зміст

стр.

Вступ…………………………………………………………………………………….3

Розділ I. Життєвий шлях Кирила Григоровича Розумовського…………………….4

Розділ  II. Політична діяльність останнього гетьмана України……………………..9

Висновки……………………………………………………………………………….17

Список використаних джерел та літератури……………………………………...19

Додатки………………………………………………………………………………....20

 

Вступ.

 

Актуальність теми. Кирило Григорович Розумовський (18 (29) березня 1728 — 9 (21) січня 1803) — український військовий, політичний і державний діяч. Останній гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1750–1764). Представник козацького роду Розумовських. Граф Російської імперії, генерал-фельдмаршал.

Життя і політична діяльність Кирила Григоровича Розумовського багато в чому суголосна з історією України другої половини XVIII ст. — складного, все ще недостатньо дослідженого періоду. Фактів про молоді роки майбутнього гетьмана надзвичайно мало, проте про його реформаторську діяльність інформації незрівнянно більше. Те, що даний період в історії України ще не є достатньо вивченим, а біографія гетьмана ще залишається повною неточностей, і обумовлює актуальність даної теми.

Об’єктом дослідження є історія України другої половини XVIII ст.

Предметом дослідження є життя та діяльність гетьмана Кирила Григоровича Розумовського

Метою дослідження є дізнатися про біографію та діяльність гетьмана. 

Згідно з метою ставляться наступні завдання:

1. Дізнатись про факти  з життя К.Г. Розумовського.

2. Відзначити найважливіші  досягнення, які були зроблені гетьманом.

Історіографія. Дане питання розглядається в контексті історії України такими українськими дослідниками як Бернацький М.П., Горобець В., Мельник Л.Г., О.І. Гуржій, Т.В. Чухліб. Окремі роботи, присвячені життю та діяльності гетьмана, належать таким авторам – Коляда І.А., Соколов В., Путро О.І.  
Розділ I. Життєвий шлях Кирила Григоровича Розумовського.

 

Останній гетьман Лівобережної України граф Кирило Григорович Розумовський (1728-1803) був сином українського городового козака Григорія Розума (останній своє прізвище дістав від приказки, яку часто промовляв напідпитку: «Що то за голова, що то за розум»)1. Великі можливості для свого соціального зростання Кирило Розумовський дістав завдяки старшому братові Олексію (1709-1771).

Кирило та Олексій Розуми народилися на хуторі Лемеші (нині с. Лемеші Козелецького р-ну Чернігівської області). Щасливий випадок допоміг Олексію посісти привілейоване становище при царському дворі. В дитинстві Олексій Розум виявляв здібності до грамоти й співу, допомагав дячкові сусіднього села Чемера служити у церкві і співав у церковному хорі, а більшість часу з меншим братом доводилося пасти батьківську та сусідську худобу. 1731 року, почувши чудовий голос юнака, російський полковник Ф.С. Вишневський, який проїздив через село, забрав Олексія до Петербурга, де той одразу ж потрапив до хору при царському дворі. Невдовзі молодого красивого співака Олексія Розума покохала царівна Єлизавета Петрівна, що й визначило його подальшу блискучу кар'єру.

Втративши голос, Олексій Розум став придворним бандуристом, згодом, уже під прізвищем Розумовського, - управителем двору й маєтків. Співак придворного хору піднявся до рівня найвищих сановників Російської імперії.

У тодішньому великосвітському суспільстві панувала думка, що привілейоване становище Олексія Розумовського при царському дворі зміцнилося ще більше після одруження його з Єлизаветою Петрівною. Як зазначав відомий дослідник історії роду Розумовських О.О. Васильчиков, таємний шлюб відбувся восени 1742 року в підмосковному селі Перово. Підтвердженням такої думки служить винятково непохитне місце Олексія Розумовського при царському дворі аж до смерті імператриці, хоч в останні роки її фаворитом був І.Л. Шувалов. 16 травня 1744 рокy Олексія Розумовського проголошено графом Російської імперії, а в патенті на цей статус була зафіксована фантастична генеалогія, згідно з якою Розумовські походили від польських шляхтичів Рожинських, зокрема Романа Рожинського, який поселився в Україні і нащадки якого вже тут за свої заслуги та розумні поради отримали прізвище – Розумовські 2.

Не заглиблюючись і не втручаючись у державні справи, Олексій Розумовський опікав духовенство й православну церкву, а також брав жваву участь у справах, що стосувалися України, підтримував різні клопотання козацької старшини перед царицею. Завдяки йому до Петербурга на коронацію Єлизавети Петрівни прибули лубенський полковник Петро Апостол, бунчукові товариші Яків Маркович, Григорій Лизогуб і Андрій Горленко. За підтримки Олексія Розумовського їм вдалося розв'язати низку питань, що стосувалися України та їхніх особистих інтересів. З'явилася низка сенатських указів, що забороняли російським феодалам закріпачувати українське населення, завдавати йому збитків - без відшкодування забирати провіант, дрова тощо; для нагляду за вільними маєтностями було створено спеціальну комісію з російських урядовців та української старшини; дозволявся перехід селян з одного місця на інше. Київ дістав підтверджуючі грамоти на свої права і привілеї, насамперед на самоуправління 3.

В імператриці Єлизавети Петрівни не без впливу Олексія Розумовського пробудився неабиякий інтерес до України. І 1744 року вона здійснила подорож в Україну, під час якої відвідала Глухів, Козелець і Київ. Це була зручна нагода для козацької старшини, щоб повсюдно від імені всього українського народу вдарити чолом, аби відновити гетьманське управління.

Кирило Розумовський ріс і здобував освіту під протекцією свого старшого брата, який знайшов йому опікуна в особі Г.М. Теплова. Останній був вихованцем Феофана Прокоповича (і навіть, якщо вірити чуткам, його позашлюбним сином), навчався в Німеччині, був перекладачем, а потім ад'юнктом Петербурзької академії наук.

У супроводі Теплова Кирило Розумовський, після відповідної підготовки в Петербурзі, інкогніто, як російський шляхтич, відбув (1743 р.) за кордон «для дальнейшаго совершеннейшаго обученія». У Берліні навчався у знаменитого математика Леонарда Ейлера, слухав лекції у Гданську, Кенігсберзі, Данцігу, побував у Франції, Італії, вивчаючи німецьку, французьку й латинську мови, географію, універсальну історію тощо.

15 червня 1744 року обом  Розумовським надано статус графів  Російської імперії. Повернувшись  із-за кордону (1745), Кирило став  улюбленцем царського двору, особливий  успіх мав у жінок.

Невдовзі (у травні 1746 р.) 18-річного Кирила Розумовського з його поверховою освітою (близько півтора року навчання за кордоном) і без відповідної підготовки до адміністративної діяльності призначили президентом Петербурзької академії наук із щорічним жалуванням 3 тисячі рублів. В указі зазначалося, що це призначення здійснено «в разсуждение усмотренной в немъ особливой способности и приобретенного в наукахь искусства» 4. Тоді ж його опікун Теплов посів місце асесора при академічній канцелярії.

Молодий Кирило Розумовський цікавився більше великосвітським життям з балами, маскарадами, бенкетами, прийомами. Подейкували, що він краще знав петербурзьких красунь, ніж членів академії. Сама імператриця посватала за Кирила Розумовського свою внучату сестру Катерину Іванівну Наришкіну (1729-1771), якій дала величезний посаг: кілька десятків тисяч кріпаків, будинок у Москві на Воздвиженці (згодом графа Шереметева), підмосковні села Петровське, Троїцьке, Котли, пензенські вотчини Чернишове, Єршове та ін. 5

Тим часом у політичному  житті України назрівали визначні  події. Ще в 1744 році, під час подорожі Єлизавети в Україну, представники старшинської верхівки передали імператриці у Глухові чолобитну з проханням про відновлення гетьманства. І хоча цариця, зважаючи на підтримку прохання з боку свого фаворита, поставилася до ідеї цілком прихильно, вона, безперечно, враховувала політику своїх попередників, особливо Петра І, яка була спрямована на всіляке обмеження й повну ліквідацію автономії України-Гетьманщини.

Вирішальним поштовхом до прийняття імператрицею рішення про відновлення в Україні гетьманства стало ускладнення на той час міжнародного становища Росії: на заході саме назрівала війна з Пруссією, а на півдні — з Туреччиною 6.

   Не бажаючи в  такій ситуації викликати невдоволення  української старшини й розпалювати  її сепаратистські настрої, 5 травня 1747 року Єлизавета підписала Указ  “О бытии в Малороссии гетману по прежним правам и обыкновениям”.

Відновлення гетьманства в Лівобережній Україні імператриця Єлизавета Петрівна пов'язувала з особою Кирила Розумовського, якого й призначила гетьманом. Для підготовки офіційної церемонії «обрання» гетьмана до Глухова 16 січня 1750 р. прибув генерал-майор граф Ї.С. Гендриков, який привіз жалувану грамоту, і на його вимогу генеральна старшина підписалася на «прошеній в гетманы Кирилы Григорьевича». Заздалегідь була підготовлена й форма церемоніалу - «Каким образом должно быть произведенію церемоньи ко ізбранію гетмана, февраля 22 сего 1750 году».

Урочисте обрання гетьмана відбулося 22 лютого 1750 року. Під командуванням генерального військового осавула Якубовича на площу прибули козацькі - Лубенський, Миргородський, Гадяцький, Переяславський, Прилуцький, Стародубський, Ніжинський, Чернігівський, Київський і Полтавський - полки на чолі з полковниками і старшиною, з розпущеними прапорами, барабанним боєм і музикою. У О 9-й годині ранку за другим сигналом до будинку графа  І. С. Гсндрикова зібралася генеральна старшина, бунчукові й військові товариші та інше українське панство. Коли вся процесія розташувалася на підвищенні, Гендриков виголосив промову про відновлення гетьманства в Україні, Писарєв зачитав царську грамоту. На запитання «Кого бажаєте собі в гетьмани?» всі назвали Кирила Розумовського.

Царським указом від 5 червня 1750 року Кирила Розумовського було офіційно затверджено українським гетьманом.

Новообраному гетьманові надавалися маєтності - Ямпіль, Батурин і Почеп з повітами, Гадяцький замок з Чехівською і Биківською волостями, Шептаківська волость, Бакланський двір, село Литвиновичі, хутір Будійський, глухівський млин, Переволочансь-кий перевіз, село Кучерівка з прилісками Сопичем і Потапівкою, села Попівка, Машів і Жадов. Крім того, йому віддавалися всі прибутки, зібрані грошима, хлібом і вином до його обрання, тобто за 16 років (1734-1750), із гетьманських маєтностей 7.

31 жовтня 1750 року Єлизавета  Петрівна підписала указ, яким  Запорожжя підпорядковувалося гетьману.

Новообраний гетьман все ще перебував у Петербурзі. Лише 13 березня 1751 року в придворній церкві він склав присягу на вірність імператриці, яка там же вручила йому гетьманські клейноди: оздоблену коштовним камінням золоту булаву, великий білий прапор з російським гербом, бунчук, військову печатку і срібні литаври.

Гетьман вирушив в Україну з чисельним ескортом, верховими кіньми, поварами й музикантами, гайдуками і скороходами, сержантами Ізмайлівського полку і навіть із трупою акторів. На урочисту церемонію зустрічі (6 липня 1751 р.) до Глухова прибула майже вся козацька старшина, більш як шість тисяч козаків, вище   духовенство.

З перших днів свого гетьманування Кирило Розумовський подбав про власне збагачення та соціальне піднесення своїх близьких і далеких родичів. Його сестрам та їхнім чоловікам надавалися сотенні містечка, які перед тим були завжди вільними. Місцева старшина прагнула мати міцні зв'язки з Розумовськими через одруження дітей і внуків. За короткий час таким чином із гетьманом поріднилися Журмани, Жоравки, Кочубеї, Валькевичі, Апостоли, Ґалаґани. При Кирилі Розумовському козацька старшина остаточно прибрала до своїх рук справи місцевого управління й, користуючись родинними зв'язками з гетьманом, хутенько привласнювала села, які ще залишалися вільними. Загалом час гетьманування Розумовського можна назвати часом панування козацької старшини.

  
Розділ  II. Політична діяльність останнього гетьмана України

 

Сам Розумовський за чотирнадцять літ свого гетьманування приїздив в Україну лише на короткий час (липень-листопад 1751, березень-грудень 1757, березень 1760-жовтень 1761, липень 1763-січень 1764 р). Постійним місцем його проживання залишалися Петербург і Москва. Проте, мешкаючи у столичних містах Росії, Розумовський не забував про українські справи. Він домігся ліквідації поборів з місцевого населення, запроваджених ще за часів гетьманування Самойловича і Мазепи, відміни митниць на кордонах України з Росією І проголошення вільної торгівлі між ними. 1754 року були ліквідовані митні побори, відомі під назвою індукти та евекти.

Однак, у плани царського уряду аж ніяк не входило самостійне правління українського гетьмана, його діяльність постійно тримали в полі зору, спрямовуючи її належним чином. Права гетьмана поступово обмежувалися йому заборонялося призначати полковників без згоди царського уряду, підтримувати дипломатичні стосунки Із зарубіжними, а також до гетьмана призначався резидент із царського генералітету 8.

Згодом царський уряд здійснив суттєвий крок щодо обмеження державності України і перетворення її на одну з провінцій Російської імперії. Варто зазначити, що в 1734-1750 роки політико-адміністративну владу в Лівобережній Україні здійснювало Правління гетьманського уряду із шести осіб (генерала О. Шаховського з двома представниками від російського командування та генерального обозного Я. Лизогуба з двома українськими старшинами). Це сприяло посиленню контролю і втручання у внутрішні справи старшинської адміністрації з боку царських урядовців. Лівобережна Україна нарівні з іншими провінціями централізованої держави підпорядковувалася Сенату, в якому діяла особлива контора під назвою «Канцелярия малороссийских дел».

З відновленням гетьманства підпорядкування Лівобережної України Сенату було передано Колегії іноземних справ, «понеже оные дела о гетманах прежде были в Коллегии иностранных дел, откуда в Сенат взяты». Факт перебування України у віданні установи, утвореної для зносин з іноземними державами,  свідчив про формальне визнання за нею політичної самостійності.