Підприємництво в аграрній сфері

     Розмежування  власності та управління, відокремлення  капіталу-функції від капіталу-власності  появу корпоративного підприємництва. Тому виникає питання про можливість підприємництва в організаціях з різними формами власності.

     Виходячи  із  вище викладеного та суті підприємницької  функції, можна визначити економічну категорію підприємництва як систему  економічних відносин між суб’єктами з приводу особливого типу діяльності щодо здійснення новаторсько-кординуючої функції з метою одержання прибутку, соціального ефекту та специфічну соціально психологічну форму [5,c.103].

1.3.Механізм реалізації  аграрних відносин в умовах  ринкової економіки

Складовою аграрних відносин є рентні відносини. Оскільки зберігається монополія на землю як об'єкт господарювання, існують різні за своєю родючістю та розташуванням землі, зберігається об'єктивна причина існування земельної ренти, а відтак, і рентних відносин. Рента — це економічна форма реалізації власності на землю, Ά рентні відносини — це відносини між державою, сільськогосподарськими підприємствами та індивідуальними землевласниками щодо виробництва, розподілу і використання додаткового доходу, який створюється в сільському господарстві.

Оскільки  землі розрізняються за своєю  родючістю, розташуванням щодо ринків збуту і кліматичними умовами  місцевості, то при господарюванні на найкращих землях виникає додатковий (надлишковий) дохід. Такий дохід  виникає і в промисловості, однак  у сільському господарстві він має фіксований характер і називається диференціальною рентою.

Отже, причиною виникнення диференціальної  ренти є монополія на землю як об'єкт господарювання, а умовою виникнення диференціальної ренти є неоднакова родючість земельних ділянок і неоднакове розташування їх щодо ринку. Джерелом диференціальної ренти є праця на середніх і найкращих ділянках землі [6,c.98].

Загальною умовою виникнення ренти є товарно-грошові  відносини. Наявність товару, грошей, ринкових відносин передбачає, що господарства, розташовані навіть на найгірших землях, можуть за рахунок реалізованої продукції не тільки відшкодувати виробничі затрати, а й одержати чистий дохід, без якого неможливе розширене відтворення. А це означає, що суспільна вартість сільськогосподарських товарів повинна визначатися не середніми, а найгіршими умовами виробництва. За цих умов індивідуальна вартість товарів, вироблених на середніх і найкращих ділянках, буде нижчою за суспільну вартість. Внаслідок цього господарства, що використовують середні і найкращі землі, одержують надлишковий продукт і надлишковий дохід, який і є диференціальною рентою. Отже, диференціальна рента — це різниця суспільної та індивідуальної вартості товарів, вироблених за середніх і найкращих умов господарювання. Розрізняють диференціальну ренту І і диференціальну ренту II. Диференціальна рента /відображає економічні відносини в суспільстві щодо виробництва і використання надлишкового доходу, зумовленого різною родючістю землі та її неоднаковим розташуванням відносно ринків. Диференціальна рента II виникає в результаті нових продуктивніших капіталовкладень у землю, застосування досконаліших машин, технологій виробництва, а також меліорації, найкращого насіння, добрив тощо [7,c.128].

Сучасний  стан аграрних відносин в Україні характерний  тим, що стара система розподілу  диференціальної ренти зруйнована, а нова поки що не є сформованою. Тому проблема рентних платежів законодавчо неврегульована.

Розглядаючи диференціальну ренту ми показали, що гірші землі  диференціальної ренти не приносять. Між тим відомо, що землевласники  навіть за найгірші землі беруть орендну  плату, а держава стягує земельний  податок. За рахунок чого користувач може робити ці платежі? Основою таких  платежів є абсолютна рента, яка  виступає як різниця між ринковою вартістю продукції і ціною виробництва.

Інакше  складаються конкурентні  відносини  між промисловістю і сільським господарством. Приватна власність на землю певною мірою перешкоджає вільному переливу капіталів з промисловості в землеробство. Тому ринкові ціни на продукцію землеробства (через високий попит на неї) формуються не на основі середніх затрат, як у промисловості і не на основі затрат праці на гірших земельних ділянках, а на основі індивідуальної вартості товару. В результаті надлишок додаткової вартості над середнім прибутком не потрапляє в розподіл між підприємцями різних галузей, а реалізується в цінах на продукцію землеробства у вигляді абсолютної ренти. Отже, абсолютну ренту приносять всі земельні ділянки, як кращі і середні, так і гірші. А якщо це буде продукція середньої або кращої ділянки, то тут буде і диференціальна рента. Причиною цього є монополія приватної власності на землю. Основною формою вилучення абсолютної ренти виступає орендна плата, податок на землю.

Серед земель виділяються  такі, що розташовані  у винятково  сприятливих грунтово-кліматичних  умовах. Господарства, розташовані  в таких районах, завдяки виключним  умовам, створеними природою, мають  можливість вирощувати рідкісні продукти (цитрусові, виноград, ін.). Попит на цю продукцію вищий за пропозицію, що створює умови для реалізації її за цінами, що стабільно перевищують витрати по вирощуванню. Такі ціни називають монопольними.

Сільське  господарство як галузь матеріального  виробництва  має ряд особливостей, що позначаються його функціонуванні в умовах ринкової економіки. Найперша з них пов’язана  з відносною іммобільністю ресурсів, яка є бар’єром на шляху перерозподілу  їх із сільського господарства в промисловість  та інші галузі. А це означає, що дана галузь не бере безпосередньої участі у формуванні середньої норми  прибутку між галузями. Теоретично можна уявити, що при зменшенні  доходів у сільському господарстві, яке може мати місце в дійсності  через зниження цін внаслідок  зростання пропозиції сільськогосподарської  продукції, ферми в пошуках найприбутковішого  бізнесу перерозподіляють свої ресурси  на користь інших виробництв. В  результаті пропозиція сільськогосподарської  продукції зменшиться щодо по  питу, отже, зростуть ціни на неї, а з ними – і доходи сільських товаровиробників, урівноважуючись з розміром доходів інших галузей [2,c.120].

Підприємство створює конкурентне середовище через стимулювання господарської активності запровадження нової техніки і технології. Через основну мету – одержання прибутку – воно сприяє розвитку перспективних напрямів господарської діяльності, отже з важелем зміни структури економіки, сприяє раціональному використанню ресурсів та забезпечує стимули до високоефективної праці.

Таким чином, підприємницька діяльність в сільському господарстві відзначається особливостями, які необхідно мати на увазі при розробці механізму, який забезпечує неухильне зростання ефективності сільськогосподарського виробництва і АПК в цілому. Набутий іншими країнами досвід державного регулювання аграрних відносин повинен бути використаний в процесі трансформації аграрних відносин в Україні.

РОЗДІЛ 2. ОСОБЛИВОСТІ АГРАРНОГО  ПІДПРИЄМСТВА

2.1. Національна специфіка  сільського господарства

У кожній державі , в будь-якому  суспільстві сільське господарство є життєво необхідною галуззю  народного господарства, оскільки зачіпає  інтереси буквально кожної людини . Адже нині понад 80% фонду споживання формується за рахунок сільського господарства. Тому виробництво її є найпершою  умовою існування людства.

Відомо, що валова додаткова  вартість по галузях визначається за поточними і цінами звітного року ,з цієї причини сільське господарство при визначенні ВВП номіналах  в нерівні умови з іншими галузями економіки. Адже до 1994 р. держава адміністративними  важелями стримувала зростання цін  на продукцію сільського господарства , а в наступні роки хоч від  того стримування відмовилися , все  ж подальше підвищення цін стримувалося низьким платоспроможним попитом  населення. Одночасно ціни на промислову продукцію стали вільними з самого початку переходу до ринкової економіки  і зростали значно вищими темпами  порівняно з цінами на сільськогосподарську продукцію. Саме за таких “ножиць  цін” частка галузі ВВП є нині істотно  заниженою [10,c.65].

Сільське господарство відіграє винятково важливу роль як каталізатор  розвитку ринкової економіки . Ринкова  економіка – це одне з найвидатніших  досягнень світової цивілізації, це природне середовище людства і взаємодії  товаровиробників, середовище , якому  притаманні певний порядок і саморегуляція  завдяки дії основного закону – попиту і пропозиції.

Сільське господарство є  високо-конкурентною галузю, оскільки в ній діє багато незалежних підприємств, що виробляють переважно ті самі товари. Сільське господарство України в  недалекій перспективі може стати  одним з джерел експорту. Цьому  сприяють і великі масштаби сільськогосподарського землекористування і родючі землі. У поєднанні з працьовитістю  українського народу це виводить Україну  на одне з провідних місць за аграрним потенціалом. У перспективі Україна може не лише повністю забезпечити власні потреби в сільськогосподарській продукції , а й істотно збільшити свій експортний потенціал. Таким чином , сільське господарство може і повинно стати галуззю , що відіграватиме виняткову важливу роль у процесі входження України у світовий ринок [12,c.82].

Сільське господарство як галузь матеріального виробництва  має ряд особливостей , що позначаються його функціонуванні в умовах ринкової економіки. Найперша з них пов’язана  з відносною іммобільністю ресурсів , яка є бар’єром на шляху перерозподілу  їх із сільського господарства в промисловість  та інші галузі. А це означає, що дана галузь не бере безпосередньої участі у формуванні середньої норми  прибутку між галузями. Теоретично можна уявити , що при зменшенні  доходів у сільському господарстві , яке може мати місце в дійсності  через зниження цін внаслідок  зростання пропозиції сільськогосподарської  продукції , ферми в пошуках прибутковішого бізнесу перерозподіляють свої ресурси  на користь інших виробництв [7,c.38].

Проте в реальному житті  такого перерозподілу ресурсів не відбувається , за винятком істотного відгуку  сільського населення в промисловість  і сферу послуг , що має місце  в усіх розвинутих країнах . Причина  цього полягає в тому, що людські  ресурси на селі хоч і скорочуються , але земельні ділянки , якими вони володіли або на яких вони працювали , не будучи їх власниками , продовжують  залишатися в сільськогосподарському обороті. На них і далі виробляється сільськогосподарська продукція , що вимагає  від товаровиробників достатньої кількості  основного і оборотного капіталу.

На відміну від промисловості  до процесу сільськогосподаського  виробництва залучено не три , а чотири ресурси – основні і оборотні фонди, жива праця і земля, причому  земля в сільському господарстві є головним засобом виробництва , тоді як в інших галузях вона є лише просторовим базисом. Як основний засіб виробництва земля вимагає  свого відтворення на розширеній основі, що породжує ряд специфічних проблем, пов’язаних із збереженням і підвищенням родючості грунту.

Аграрні підприємства працюють в умовах ризику і невизначеності. Однією з причин є те , що в сільському господарстві економічний процес відтворення  тісно переплітається з природними процесами. Сільськогосподарська продукція  виробляється за допомогою живих  організмів, які часто функціонують як засоби виробництва. Оскільки ці живі організми розвиваються за біологічними законами, то цим і зумовлюється відома залежність процесу відтворення  в сільському господарстві від природних  факторів , що , в свою чергу, вимагає  всебічного врахування їх і глибоких знань агробіологічної науки [5,c.118].

Сільськогосподарське виробництво  здійснюється в різних грунтово-кліматичних  умовах – добрих, середніх і поганих, що безпосередньо позначається на результатах  господарської діяльності підприємств  і має наслідком рівня їх економічного розвитку. Підприємства, що працюють у  відносно гірших природних умовах , менш конкурентно спроможні, мають  вищу вірогідність банкрутства. В умовах ринку ціновий фактор не може бути тим важелем, який забезпечував таким  підприємствам відносне благополуччя і зменшував ризик збанкрутувати.

Тому виникає потреба  в державній підтримці таких  сільськогосподарських підприємств  за допомогою позацінових економічних  важелів.

Важливим джерелом формування фінансових ресурсів підприємств аграрної сфери, зокрема і приватних підприємств, залишається кредитна та інвестиційна діяльність. Однак через збитковість галузі, відсутність ліквідної застави у товаровиробників і, як наслідок, високу ймовірність неповернення кредитів та недосконалість законодавчих механізмів аграрний сектор став непривабливим для інвестицій, а кредитування сільськогосподарських товаровиробників – надто ризиковим бізнесом. Тому частка кредитів комерційних банків у загальній структурі кредитування була дуже низькою.

Фінансово-кредитне забезпечення, тобто сукупність фінансово-кредитних коштів, є одним із джерел відтворення основних засобів підприємств аграрної сфери, зокрема приватних підприємств. Об’єктивна необхідність кредиту для відтворення основних засобів зумовлена специфікою відтворювального процесу в галузі, що має сезонний характер. Нині, за умов обмеженості фінансових коштів підприємств аграрної сфери, низької інвестиційної привабливості галузі, значного спаду виробництва, спрацьованості більшості основних ресурсів, кредитне забезпечення відтворення основних засобів є реальним джерелом формування матеріальної бази сільськогосподарського виробництва. Однак для банків АПК України вважається ризиковою сферою, тому кредитні ставки для неї вищі, ніж загальні, що погіршує і так складний стан розвитку сільського господарства [19,c.2].

У сільському господарстві робочий період використання живої  і не збігається з періодом виробництва. У результаті такого незбігу виникає  сезонність виробництва, яка виявляється  в нерівномірному , переривчастому використанні робочої сили і засобів  виробництва , в нерівномірному надходженні  продуктів і доходів протягом року. Це вимагає розробки заходів  щодо пом’якшення сезонності і врахування цього фактора при виборі спеціалізації  підприємства. Крім того, така залежність від природних умов викликає необхідність створювати на аграрних підприємствах  значні страхові резерви насіння , кормів на випадок неврожаю, спричиненими форсмажорними обставинами, посухою, градобоєм, повенями тощо [4,c.73].

2.2. Державна підтримка  аграрних підприємств в Україні

Поглиблення економічної, фінансової та соціальної кризи в сільському господарстві є наслідком відсутності  чіткої антикризової програми. Вихід  із аграрної кризи більшість економістів  вбачає у здійсненні заходів щодо підвищення рівня конкурентоспроможності вітчизняного аграрного виробництва. Серед цих заходів провідними економістами пропонується вирішення питання державної підтримки сільськогосподарських підприємств через механізм пільгового кредитування [16,c.19].