Підприємництво в аграрній сфері

Підприємництво в аграрній сфері

Зміст

Вступ

Розділ 1.Сутність та значення підприємництва в аграрній сфері

1.1.Сутність та роль  підприємництва в аграрному секторі

1.2.Основні елементи підприємництва  в аграрній сфері

1.3.Механізм реалізації  аграрних відносин в умовах  ринкової економіки

Висновок до 1 розділу

Розділ 2. Особливості аграрного підприємства

2.1. Національна специфіка  сільського господарства

2.2. Державна підтримка  аграрних підприємств в Україні

Висновки до розділу 2

Висновки

Список використаних джерел

 

Вступ

 

Актуальність  теми. Підприємництво одна з найважливіших складових у розвинутій ринковій економіці. За роки ринкової трансформації склалися основні передумови для формування аграрного підприємництва, що стало основою для стабілізації вітчизняної економіки та її подальшого зростання. Проте на підприємницьких засадах функціонують не всі суб’єкти господарювання. В аграрній сфері вітчизняної економіки простежується розбалансованість, відсутність належної довіри населення до підприємницької діяльності, що гальмує розвиток нових форм господарювання і несприятливо позначається на функціонуванні аграрного сектора. У зв’язку з цим дослідження підприємництва в агарній сфері, форм його діяльності та механізмів впливу на основні економічні змінні в перехідній економіці України набуває особливого значення.

У вітчизняній економічній науці  проблеми формування підприємництва в  аграрній сфері досліджені ще недостатньо. Зокрема, мало досліджене аграрне підприємництво як категорія економічної науки, детально не проаналізований розвиток підприємництва в аграрній сфері, його роль у функціонуванні перехідної та у формуванні ринкової економіки. Відчувається нестача узагальненого досвіду запровадження підприємницьких відносин в аграрному секторі країн, що розпочали економічні перетворення дещо швидше.

Мета  і завдання курсової роботи. Курсова робота має на меті проаналізувати становлення підприємницьких форм господарювання для вироблення рекомендацій, спрямованих на підвищення ефективності функціонування аграрного сектора.

Для досягнення цієї мети у  курсовій висунуті такі завдання:

• в теоретичному та методологічному аспектах розкрити сутність і тенденції підприємництва як основи економічного розвитку в аграрній сфері;
• проаналізувати роль (вплив) приватної власності на землю та форм її використання у розвитку підприємництва в аграрному секторі;
• вивчити й узагальнити досвід стимулювання розвитку підприємницької діяльності у сфері сільського господарства ;
• проаналізувати процес становлення фермерства як перспективної форми аграрного підприємництва;
• вивчити вплив ринкової інфраструктури на аграрне підприємництво;
• запропонувати практичні рекомендації та пропозиції, спрямовані на розвиток аграрного підприємництва в Україні.

Об’єктом дослідження є головні види аграрних підприємницьких структур в Україні, зокрема особисті селянські та фермерські господарства.

Предметом дослідження визначена підприємницька діяльність в аграрній сфері за умов ринкової трансформації економіки України.

Теоретичну  та методологічну  основу дослідження  становить система економічних  законів і наукових принципів, розроблених  економічною наукою стосовно проблем  формування підприємницького укладу в  агросекторі.

 

Розділ 1.Сутність та значення підприємництва в аграрній сфері

1.1.Сутність та роль  підприємництва в аграрному секторі

 

Аграрний сектор економіки  відіграє вирішальну роль у забезпеченні населення продуктами харчування, а  промисловість — сільськогосподарською  сировиною. Нині в Україні 60 % промислових  підприємств працюють на сільськогосподарській сировині. Обсяг виробництва і темпи зростання обсягу продукції цих галузей значною мірою визначаються станом та рівнем розвитку аграрного виробництва.

Аграрні відносини є сукупністю виробничих відносин, що складаються в суспільстві у зв'язку з володінням і використанням землі як основного фактора виробництва в сільському господарстві.

Суб'єкти економічних відносин в аграрному секторі:

• суспільство загалом в особі держави;
• виробничі колективи (в Україні представлені сільськогосподарськими кооперативами, селянськими спілками, колгоспами й держ-госпами, де вони ще збереглися, підрядними й орендними формуваннями);
• індивідуальні виробники сільськогосподарської продукції (фермери, сімейно-індивідуальні та кооперативні господарства, робітники держгоспів, службовці і т. ін.).

У цілому підприємництво як прогресивна форма господарювання може забезпечити підвищення ефективності функціонування АПК. Однак практичне розв’язання цієї проблеми потребує вирішення ряду питань у галузі управління ефективністю господарювання:

1) підвищення ролі показників ефективності виробництва в наданні гарантій з видачі кредитів і допомоги підприємцям з державних фондів;

2) розробка єдиних вимог  до оцінки доцільності створення підприємницьких організацій. В першу чергу це стосується підприємництва з надання фінансово-кредитних послуг і в сфері роботи з цінними паперами;

3) підвищення відповідальності підприємців за результати діяльності перед державою, найманими працівниками;

4) посилення стимулюючих функцій з боку держави при заснуванні підприємницької діяльності в найбільш складних і важливих напрямах аграрного сектору [18,c.91].

Будь-яке підприємство має розглядатися як «суверенний» об'єкт, самостійна система, яка зберігає зовнішню цілісність, внутрішнє розмаїття та гармонійні взаємини з зовнішнім середовищем. Наприклад, спрямованістю досліджень підприємницької діяльності в аграрній сфері є системний розгляд інституційних змін поведінки підприємця, а також динаміки розвитку економіко-соціальних систем в цілому, пов'язаних з станом економіки та глобалізаційними процесами в світовій економіці, що відображає поєднання всіх трьох етапів розвитку інституційної теорії. Такий підхід впритул підводить нас до наукового обгрунтування питань інституціоналізації розвитку підприємницької діяльності в аграрній сфері, вивчення гармонізації діяльності аграрних підприємств, формуванню соціальної бази політики сприяння підприємництву, тобто до досліджень, з вивчення підприємництва як економіко-соціального інституту (підприємництво як явище в сучасному українському суспільстві, соціальні зв'язки, взаємодію, відносини з зовнішнім середовищем, формування концепцій розвитку підприємництва в аграрній сфері) [20,c.6].

Малі й середні підприємницькі структури, які становлять основну питому вагу і визнані світовою системою господарювання як прогресивніші, дуже чутливі до змін у ринковому просторі. Недоліком малого підприємництва є низька його життєздатність у боротьбі з конкурентами. Тому тут потрібна державна підтримка. Водночас, об’єднуючись, підприємницькі структури повинні створювати державні фонди підтримки підприємництва, формувати потужний приватний капітал.

Реформування земельних правовідносин, вирішення головного питання — права власності на землю, є нині одним із найважливіших чинників поліпшення інвестиційної привабливості України, що дозволить суттєво підвищити обсяги інвестиційних вкладень, оскільки для інвестора співпраця з власником землі набагато безпечніша, ніж з орендарем, повноваження якого щодо розпорядження таким важливим необоротним активом як земля значно вужчі.

Впровадження ефективної підприємницької діяльності, залучення інвестицій в реалізацію програм соціально-економічного розвитку потребує придбання земельних ділянок у власність та розробку механізмів реалізації права власності на землю. Приватна власність на землю в будь-якій країні стимулює її економічне зростання завдяки ефективному використанню наявних земельних ресурсів.

Вільна купівля-продаж землі дає право одержати дохід не тільки у результаті господарського використання землі, а й як об’єкта власності. Земля стає важливою матеріальною та вартісною частинами основного капіталу. Право власності на землю значно розширює можливості її використання, що, в свою чергу, сприяє розвитку підприємництва, нагромадження виробничого потенціалу, збільшення виробництва. Землю можна використовувати як для ведення сільського господарства як такого, можна продати, здати в оренду, що дасть змогу регулярно одержувати дивіденди за її використання, віддати як заставу для одержання кредиту — капіталу для подальшого розширення та розвитку виробництва та підприємництва. Земля може успадковуватися чи даруватися, що спрощує передачу власної справи (підприємництва) нащадкам або в інші руки.

Ведення товарного сільськогосподарського виробництва для селян, враховуючи вік і розмір земельних ділянок, не є оптимальним рішенням. Тому єдиним способом реалізації прав власності на земельні ділянки є передача землі в оренду сільськогосподарським формуванням ринкового типу, що створить можливість регулярно одержувати постійний дохід — орендну плату і зберегти землю у власності як об’єкт нерухомості [15,c.183].

У період розвитку ринку  в сільському господарстві визначальними будуть орендні земельні відносини. У цей час формуватиметься психологія селянина-власника. Він не прагнутиме швидко позбавитися власності на свою частку землі. Водночас, набуваючи права повноцінного власника, селянин поступово може брати участь у межах чинного законодавства в формуванні ринку землі, інфраструктура якого розвиватиметься за участю і під контролем держави.

Власність на землю для  підприємств вигідніша, ніж оренда, оскільки поліпшується доступ до кредитів та управління основними фондами. Придбання землі підприємствами сприяє залученню капіталу, поліпшує умови для управління та інвестування, є гарантією проти можливого припинення договорів оренди з метою зміни цільового призначення землі.

Підприємництво не може функціонувати без забезпечення свободи вибору напрямів і методів господарювання, прийняття самостійних рішень і визначення певної стратегії. Воно відбиває насамперед відносини власності — основи виробничих відносин, зорієнтоване на зростання цінності (вартості) капіталу, розвивається для одержання власної вигоди (прибутку).

Аграрна реформа досягне  своєї мети лише тоді, коли на її основі сформується багатоукладна ринкова  економіка, здатна не тільки гарантувати  продовольчу безпеку країни, наповнювати  внутрішній ринок доступним за ціною  та якісним продовольством, а й створювати конкурентні переваги при виробництві та збуті продукції і сільськогосподарської сировини за кордон. Для цього потрібні нові мотиви, які б створювали економічний інтерес товаровиробників, свободу господарської діяльності, розвиток підприємництва. Лише на економічному інтересі й прагненні нагромадити капітал, одержати прибутки в умовах ринку можна розв’язати поставлені завдання.

Визнання позитивних рис підприємництва як ефективної форми господарювання має важливе значення у формуванні свідомого ставлення суспільства до цього виду діяльності, створення умов для її підтримки з боку держави, інших суб’єктів економіки [17,c.146].

Таким чином, щодо розвитку підприємництва та функціонування нових підприємницьких структур, хоч вони ще й не мають відповідних результатів, на ефективність їх діяльності негативно впливає також і загальна економічна криза в державі. Проте в колі невирішених питань та особливо гострих проблем, які потребують негайного розв’язання, можна прослідкувати окремі позитивні зрушення, тенденції розвитку підприємництва, його законодавче підкріплення та підтримку з боку держави. Окремий спектр питань, пов’язаних із забезпеченням ефективного функціонування підприємництва, потребує подальших досліджень у теоретичному і практичному аспектах з урахуванням не тільки зарубіжного, а й вітчизняного досвіду, виявлення причин, які гальмують розвиток підприємницьких структур в АПК України і знижують ефективність їх функціонування. Використання цих надбань на практиці дозволить перейти від стихійних процесів до свідомого визначення потреб АПК у різних видах підприємницької діяльності та створення механізмів сприяння найбільш пріоритетним напрямам.

 

1.2.Основні елементи підприємництва  в аграрній сфері

 

Вихідним  при характеристиці економічної  категорії є визначення суб’єктів  і об’єктів підприємництва. Конкретним проявом підприємницької  функції  є підприємницька діяльність, яка  виступає об’єктом підприємництва. Згідно з економічною теорією  головною ознакою діяльності, в тому числі підприємницької, є організація, що передбачає оцінку економічної ситуації, розробку плану дій, організацію  адміністративного управління та контролю за виконанням плану. Однак об’єктом підприємництва є не просто діяльність, а згідно з його регульованою функцією – новаторська діяльність по комбінації факторів, виконанню управлінських функцій для виробництва товарів та надання послуг з метою одержання прибутку, виявлення суспільних потреб [12,c.92].

     Підприємницька  діяльність досить різноманітна. На основі аналізу першоджерел пропонується наступна схема її класифікації.

     За  фактором  новаторства виділяють  два  види підприємницької діяльності: науково-технічне, або інноваційне   підприємництво і ринкове підприємництво.

     Науково-технічне підприємництво передбачає діяльність щодо економічної реалізації нововведень  і винаходів у різних сферах економіки, включаючи організацію та управління. Різновидом інноваційного підприємництва є венчурне, особливо ризикове –  це діяльність з розробки та комерційного використання результатів науково-технологічних нововведень, інвестори передають венчурним компаніям свій капітал на безоплатній основі, однак у випадках успіху їм надається права на результати наукових розробок, одержання засновницького прибутку і прав основного акціонера.

     Фірми сплачують  вищу процентну ставку за кредит, ніж існуючі крупні компанії через побоювання ризику. Ряд дослідників  підкреслюють, що причиною фінансової нестабільності дрібних та середніх структур є нестача власних коштів [9,c.163].

     Суб’єктами  підприємницької діяльності, виходячи із трактування поняття “підприємець”, є приватні особи. Вони можуть організовувати різні підприємства: одноосібні, сімейні, засновані на власній праці, а  також більш крупні з найманою працею. Сучасна економіка представлена не лише приватними індивідуальними структурами. Більшу частину прибутку одержують у великих корпораціях, тому виникає питання про можливість підприємництва в різних організаційних формуваннях. Відповідно до Закону України ”Про підприємництво” суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни України, інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, та юридичні особи всіх форм власності. Законодавство визначає юридичною особою підприємство як суб’єкт господарського права, що здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку. Виділяють чотири ознаки юридичної особи: організаційна єдність, наявність відокремленого майна, участь у суспільному виробництві від свого імені, самостійна майнова відповідальність. Враховуючи це, суб’єктами підприємницької діяльності як юридичні особи мають бути такі види підприємств: приватне підприємство, засноване на власності фізичної особи; колективне підприємство, засноване на власності фізичної особи, господарське товариство; підприємство, засноване на власності об’єднання громадян; комунальне підприємництво, засноване на власності відповідної територіальної громади; державне підприємство, засноване на державній власності, в тому числі казенне підприємство [1].