Нація як суб'єкт політики

Найбільш стійкими та інтегруючими елементами національної свідомості є  звичаї і традиції, в яких закодовано соціальну пам'ять народу і які  виступають нормативами його діяльності, передаючись із покоління в покоління. Ще ширшим щодо національної свідомості визначають поняття "свідомість нації". У ньому фіксуються не лише національні прогресивні ідеї та досягнення культури, а й реакційні міфи, забобони, стереотипи тощо.

Різні етноси мають різні показники рівня активності. Розвиток етносів не збігається зі зміною суспільно-економічних формацій. Водночас є певні фази, етапи, періоди функціонування етнічних спільнот, які зумовлені також соціально-економічними чинниками, легітимізацією конкретних територіальних, державотворчих, культурних змін і перетворень. Традиційно ступені "зрілості" пов'язують з утворенням певних етнічних спільнот — племені, народу, нації.

Під час етнічних процесів під впливом  природних умов, особливосте^ господарської діяльності та інших чинників формуються специфічні для конкретної етнічної групи спільні риси матеріальної та духовної культури, етнічна самосвідомість. Зовнішнім виявом цієї самосвідомості є спільна родова назва цієї групи — етнонім. З метою захисту свого існування, подальшого розвитку етнічні групи прагнуть до конституювання у свою соціально-територіальну організацію — в національну державу. Етногенез (походження народів) охоплює як початкові етапи виникнення якогось народу, так і подальше формування його етнографічних, лінгвістичних і антропологічних особливостей.

Виокремлюють чотири етапи розвитку націй:

1. Міжетнічна сумісність, типова  для індустріально-виробничих суспільств, так званий первісний процес  внутрішньонаціонального обміну, коли  утворюється ядро нації з тих етнічних спільнот, які безпосередньо беруть участь в індустріально-виробничому обміні.

2. Перехідний, кризовий період, оскільки  нова спільнота безупину залучається  у другий етап міжетнічної  сумісності, коли зростає процес  первісного внутрішньонаціонального користування ролями, набутими на початку шляху. На цьому етапі індустріально-виробничі суспільства стають індустріально- споживчими.

3. Вторинний процес внутрішньонаціонального  обміну, коли міжетнічна, тепер уже  власне національна, сумісність стабільна і вимагає відповідних зрілих, формалізованих відносин — більш бюрократичних, природних для діяльності стабільних соціальних груп і сталих видів поділу праці й споживання.

4. Етап міжетнічної сумісності  національного типу, який характеризується рівновагою, відносинами діалогу між основною масою етнічних груп, що беруть участь у націотворчому процесі.

Деякі політологи вважають, що нація  формується на етнічній основі, і що цей процес має три етапи:

— академічний, коли певна етнічна  група збирає та публікує народні пісні, легенди, прислів'я, досліджує історію, звичаї та вірування, укладає словники;

— культурний, коли відбувається становлення  літературної національної мови, функціонування її в освітніх закладах, розвиток преси, вживання мови в науці, технічній літературі, у політиці, суспільному житті, побуті освічених людей;

— політичний, коли нація, об'єднана спільною мовою, прагне державного самовизначення, незалежності, суверенізації.

Національний суверенітет — це сукупність суверенних прав нації на вільний вибір соціально-економічного та політичного ладу, на цілісну національну територію, економічну незалежність, на розвиток її мови та культури, на повагу національної гордості та гідності.

Національний суверенітет —  це повновладдя нації, володіння реальною можливістю розпоряджатися своєю долею. Об'єктивною передумовою суверенітету нації, її повновладдя виступають національні інтереси, мета та завдання, що виникають перед нею в певній ситуації. У суверенітеті нація знаходить правовий захист, свободу національного розвитку та національну незалежність. Національне відродження — це перетворення етносу в націю, вихід на арену політичного життя. Національне відродження також передбачає відновлення нацією втрачених позицій в економічній, духовній та політичній сферах, а також модернізацію усіх сфер життя.

Сучасні правові та міжнародні норми  визначають за націями право на самовизначення і утворення незалежних держав.

Принцип самовизначення нації означає  самостійне вирішення нацією своєї  долі через відокремлення від  інших народів і утворення  власної держави, або ж, навпаки, через об'єднання з іншими державами чи входження, на підставі вільного самовиявлення, до складу будь-якої іншої держави. Цей принцип містить право самостійно, без будь-якого втручання ззовні, визначати форму своєї державності, впроваджувати самоврядування тощо. До політичної практики принцип самовизначення націй увійшов наприкінці XVIII ст., а офіційне визнання принципу самовизначення народів пов'язують із періодом завершення Першої світової війти та утворення Ліги націй. Найпоширенішою формою національного самовизначення є утворення самостійних національних держав. Форма політичного самовизначення нації визначається різними чинниками, зокрема, економічним та культурним потенціалом нації, умовами державотворення, цілісністю нації, рівнем політичної свідомості тощо.

Національне відродження — це політизація  свідомості етносів, перетворення їх у  більш консолідовані та політичні  активні спільноти нації, прагнення  до здобуття суверенітету і творення власних держав. Характер національного  відродження значною мірою залежить від того, яких саме народів він стосується: тих, де нація виникає вперше, чи тих, де процеси національної консолідації відновлюються, а нація переходить на вищий рівень розвитку. Національне відродження — це, перш за все, модернізація нації, оновлення усіх сфер її життєдіяльності. Разом з тим, національне відродження охоплює відновлення національних традицій, повернення до джерел.

Процес суверенізації народу України  розпочався 1991 р. Здійснюючи Декларацію про державний суверенітет  України, 24 серпня 1991 р. Верховна Рада урочисто проголосила незалежність України та створення самостійної унітарної держави — України. її територія неподільна і недоторканна. Чинниками є винятково Конституція і закони України, здійснюються захист та охорона національної державності українського народу. Україна самостійна у вирішенні питань свого державного життя, здійснює верховенство на всій своїй території, самостійно визначає економічний статус і закріплює його в законах. Стосунки України з іншими державами будуються на основі договорів, укладених на засадах рівноправності, взаємоповаги та невтручання у внутрішні справи.