Нація як суб'єкт політики

Нація уособлює горизонтальну диференціацію  людства, відображаючи розмаїття його етнопсихологічних, культурно-історичних і соціально-політичних форм у нові часи. Розглядаючи націю як колективну дійову особу історії й політичного життя, важливо знати, як вона виникла, розуміти особливості її генези. Генеза вказує на витоки "політичності" цієї спільноти, визначає специфічні риси національної свідомості та її найсуттєвішої складової — національної ідеї. Водночас визначення суті нації як історичної спільноти та шляхів Ті формування є одним із найскладніших і найдискусійніших питань теорії нації.

Нації вступають у політичний процес як його суб'єкти задля задоволення  своїх соціально-культурних потреб, а також політичних та економічних інтересів, рівноправності на арені політичних та економічних змагань. Суб'єктами політики на внутрішньополітичному рівні можуть також бути частини націй чи етносів, що через певні причини опинилися в іншому етнічному середовищі — національні групи та меншини.

Для визначення поняття "нація" використовують три основних підходи.

1. Духовно-психологічний прагне розглядати  націю поза системою суспільних  зв'язків. Деякі ідеалістичні  концепції трактують "національний дух" як провідний, а іноді й як єдину ознаку нації. Інші розглядають націю як "психологічне поняття", безсвідому психологічну спільність, або спільність, засновану на "голосі крові". Є й така думка, згідно з якою нація — спільність долі, спілка людей, що однаково мислять і об'єднані спільністю характеру.

2. Політичний підхід розглядає  націю в державно-правовому аспекті  без урахування палітри суспільних  відносин. Етатистські концепції  нації відмовляють народам, які  не утвердили, через різні причини,  своєї національної державності називатися націями.

3. Історичний — визначає націю  на підставі залучення широкої  групи соціальних чинників, де  вагомим є народження усталених  економічних, торговельних зв'язків  у минулому, коли розвиток товарного  виробництва призвів до суттєвих зрушень в економічному, соціально-політичному і духовному житті.

Відповідно  є багато визначень нації:

— французькі політологи вважали, що нація  — це насамперед спільність історичної долі;

— марксисти вважали, що нація —  історично сформована стійка спільність людей, котра виникла на основі спільності мови, території, економічного життя та психологічного складу, що виявляється у спільності культури;

— американський енциклопедичний  словник Вебстера визначає націю  як історичну спільність людей, яка має такі спільні риси: територію, економічне життя, окрему культуру і мову. Словник визначає націю і як політичну спільність — нація є народом, що проживає на єдиній території, об'єднаній спільним урядом, країною, державою;

— концепція нації Е. Смітта ґрунтується на наявності національної держави на певній території або за наявності змагання за неї, а найважливішими рисами національної ідентичності, за Сміттом, є: історична територія, або рідний край; спільні міфи та історична пам'ять; спільна масова, громадська культура; єдині юридичні права та обов'язки для всіх членів; спільна економіка з можливістю пересуватись у межах національної території.

Ж. Боден (1520—1595 pp.) започаткував поділ  народів на "здатних до політичного  життя" і, відповідно, — "не здатних". Загалом упродовж XVI— ХУШ ст. термін "нація" все більше набуває  політичного змісту. Нація дедалі більше ототожнюється з державою, її територією й усім населенням, котре на ній проживає, незалежно від етнічного походження, культури, віросповідання.

Серед великого розмаїття теоретичних  підходів до розуміння суті націй, передумов  і способів їх формування, можна  віднайти чимало такого, що об'єднує сучасних дослідників. Зокрема, більшість із них погоджуються, що нації належать до модерних, тобто таких, що виникли в нові часи, утворень, їм передували (а до певної міри і нині співіснують з ними) інші види спільнот: племена і племінні об'єднання та сформовані на їх базі етноси. Зрештою, і сама нація, згідно з етнічним та етнополітичним підходами, є етносом на певному етапі його розвитку й зрілості.

Процес націогенези (виникнення націй), згідно з етнічно-політичним підходом, полягає в тому, що етноси, як попередники націй, проходять певні етапи розвитку, культурного і політичного дозрівання: від згуртування споріднених племен у ширші етнокультурні об'єднання й аж до перетворення цих об'єднань у самосвідомі спільноти, що творять або прагнуть утворити держави. їхня суспільна свідомість поступово "політизується", вони стають учасниками політичного процесу і трансформуються в нації.

Добрим прикладом ранньої політизації  етносу та його руху до перетворення в  національну спільноту є період козацьких війн (кінець XVI—XVII ст.) на Україні. Повстання і національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького 1648—1654 pp. засвідчили, що український народ усвідомлював не лише свою етнічну, а й, почасти, соціально-політичну окремішність. Стаючи політичною спільнотою, він прагнув зберегти власні досягнення у сфері суспільно-політичної творчості, відвоювати незалежність відповідно до принципу "один народ — один політичний устрій". Саме це й дало підстави П. Меріме назвати Б. Хмельницького першим винахідником націоналізму в Європі. Період козацьких війн характеризувався прискоренням процесу націотворення, в разі успішного завершення якого українська нація могла б сформуватися досить рано. Проте згодом цей процес було призупинено через внутрішні та зовнішні причини, й остаточно нація сформувалася лише наприкінці XIX — початку XX ст. Її ж етнічне коріння сягає, очевидно, VI—VII ст., а можливо, й більш ранніх часів, а завершення етногенезу (формування українського етносу) припадає на другу половину XII ст.

Формування націй, яке з XVIII ст. відбувається скрізь, минає під вирішальним впливом процесів, які в західній науці отримали назву модернізації. Це сукупність змін у всіх сферах суспільного життя — системі виробництва, соціальній структурі, системах комунікацій, освіти і культури, які супроводжують перехід від феодалізму до капіталізму і від деспотичних до демократичних форм правління. Модернізація була і є соціальним підґрунтям націогенези, її основним, найзагальніше сформульованим чинником. Як вважає один із відомих дослідників національних проблем Ернест Геллнер, функціонування модернізованого суспільства вимагає більшої культурної гомогенності, і у відповідь на цей його запит формуються нові утворення — нації. Нація водночас є продуктом і знаряддям модернізації, а також, як вказує Р. Шпорлюк, спільнотою (етносом), яка пристосовується до виживання в умовах модернізму. Отже, нація — це сучасна політична і соціальна спільнота, що базується на культурі, має етнічні витоки і модерний зміст.

У феодальні часи становий поділ  суспільства був настільки глибоким, що не давав змоги народу сконсолідуватись у цілісність, яка могла б усвідомлювати себе дійовою особою історії та політики. Мобільність усередині соціальних станів різної етнічної приналежності була, за загальним правилом, більшою, ніж між станами у межах етносу. Держави створювалися за династійним принципом, і саме династії мали право об'єднувати та роз'єднувати етноси, і це їхнє право зрідка ставила під сумнів суспільна свідомість. Лише з настанням нових часів, зокрема в період Французької та Американської революцій кінця XVIH ст., усвідомили, що справжнім сувереном у державі є не монарх, що належить до тієї чи іншої династії, а народ (нація): сукупність усіх станів, між якими усунено правові перешкоди, скасовано привілеї та обмеження прав. Усіх людей визнано вільними й рівними у правах, такими, що мають власні інтереси й здатні їх захищати незалежно від держави. Внаслідок цих змін народи стали по-іншому сприймати самих себе. Якщо раніше їх самоідентифікація здійснювалася через відповідь на запитання: "чиї ми?", то тепер основними стали питання: "хто ми?", "що нас об'єднує", "чим ми відрізняємося від інших народів?" тощо.

Отже, усвідомлення етносом своїх  інтересів, прагнення захищати їх політичними  методами і за допомогою такого політичного інституту як держава вказує на його перехід у нову стадію розвитку — національну.

Уже в час свого утвердження  поняття нації мало два виміри:

— внутрішній (соціально-політичний), що виник унаслідок усвідомлення антитези "народ — правителі" і втілився в ідеях народного суверенітету й рівноправності всіх людей, що становлять громадянське суспільство і націю;

— зовнішній (етно- або культурно-політичний) пов'язаний із розумінням окремішності й культурної гомогенності цього  народу та його права творити власну державу, визначати її кордони і налагоджувати стосунки з іншими народами.

Науковці виокремлюють декілька теорій нації, зокрема, це:

1) етнічна теорія нації (найбільший  внесок у розвиток цієї теорії  зробили такі вчені як Г.  Нільссон, М. Новак, Е. Смітт). Нація розглядається як велика політизована етнічна група, яка характеризується спільною культурою та спільним уявним походженням;

2) історико-економічна теорія нації  — теорія, пов'язана з класиками  марксизму-ленінізму; нація розглядається  як національна класова спільнота, продукт суспільного розвитку, один із важливих чинників суспільного прогресу;

3) культурологічна теорія нації,  засновник Карл Реннер. Нація  — це передусім культурне співтовариство, ґрунтується на засадах спільної  культури, особливо мови;

4) політична теорія нації —  сформувалася на початку ХУП  ст. Одним із її засновників  вважають Г. Гроція. Ця теорія  пояснює націю як політичну  спільноту, котра має власну  державу або прагне реалізувати  своє право на самовизначення;

5) психологічна теорія нації — одна з перших та найпоширеніших. Засновники цієї теорії — Дж. Віко, І. Кант, Ф. Шелінг, Г. Гегель, Е. Ренан, Ю. Липа тощо, які розглядали націю як "дух народу", люди, об'єднані національною волею, національною свідомістю.

Ще політичнішого характеру набула теорія нації у Північній Америці, оскільки формувалася за політично-територіальним принципом. У США було застосовано політику так званого "плавильного котла", яка відіграла свою конструктивну роль у становленні американської політичної нації. Згідно з нею, у США немає територіально-адміністративних одиниць за етнічною ознакою, а етнокультурні особливості об'єднують людей на культурній основі.

Саме таке "етатичне" (від франц. etat — держава) тлумачення нації найпоширеніше  нині у країнах Заходу, де порівняно рано сформувалися національні держави. Становлення націй як історичних спільнот тут було пов'язане з розвитком ринкових відносин, унаслідок чого формувалося громадянське суспільство, котре, власне, і є нацією. Її природа полягає у подоланні етнічної виокремленості людей, залученні їх до широкої системи соціальних та культурних взаємин. Окрім того, основою національної ідентичності є територіальний принцип та громадянські права, а не "народна культура".

Нація — це наслідок консолідації різних субетнічних груп, що мешкають на певній території, довкола певного, зазвичай найчисленнішого етносу, наслідок усвідомлення їхньої окремішності, політичного, економічного, а іноді й військового конституювання у світі соціальних взаємозв'язків з іншими народами, конституювання своєї особливості у всезагальному, загальнолюдському.

В Україні ми прагнемо створити політичну  націю. Саме тому нам видається найбільш прийнятним таке розуміння політичної нації: вважається, що коли суспільство  і держава стають відповідними один одному, тоді вони створюють політичну націю. Якщо вони не здатні цього зробити, то у частини населення виникає бажання створення іншої держави. Якщо концепція нації ґрунтується на соціальних критеріях і розвиток суспільства вступає у протиріччя з державою, певна етнічна спільнота намагається створити власну державу. Тобто політична нація має охоплювати всіх громадян певної держави, попри їхні відмінності.

Варто відзначити, що у XX ст. виникла  ще одна цікава концепція нації, яка, вочевидь, буде актуальною впродовж наступних десятиліть. Ідеться про висунення деякими західними вченими під впливом інтеграційних процесів у Європі ідеї про появу націй нового типу, а саме "мультинаціональних" націй, зокрема європейської. Започаткував таку концепцію відомий іспанський учений X. Ортега-і-Гассет (1883—1955 pp.).

Важливою ознакою нації доцільно вважати національну самосвідомість, тобто усвідомлення нацією, певною спільнотою або людиною своєї  належності до нації, спільності історичної долі її представників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна самосвідомість пов'язана з самоідентифікацією нації. Тут важлива не лише етнічна самосвідомість, що полягає в усвідомленні етносом себе як спільноти на основі характерологічних рис та протиставлення "ми — вони", а й державна, політична, зазвичай поліетнічна самоідентифікація на основі осягнення національної ідеї та усвідомлення національних інтересів, цінностей, історичної долі. Звідси — прагнення нації зберегти ці особливості, не піддатися асиміляції, розвивати національну мову, традиції, звичаї, певні релігійні вірування тощо. Звідси й прагнення до національно-культурної та національно-територіальної автономії, до економічного та політичного суверенітету, до створення національного громадянського суспільства і держави.

Усі ці та інші справедливі вимоги втілено в національній ідеї, яка  зумовлює теоретичні, ідеологічні засади національної свідомості. Національна  ідея має відповідати сучасним національним та світовим процесам, бути внесеною в них, достатньо скорегованою. Також національна ідея має відображати та втілювати національні інтереси, мету та пріоритети нації.

Національна свідомість — це усвідомлення нацією, людиною або певною спільнотою своєї приналежності до нації, спільної історичної долі її представників, своєрідності дії геополітичних, соціопсихічних, історичних чинників, неповторності характеру, темпераменту, менталітету, психології, культури. Національна свідомість передбачає розвиток особливого роду почуттів, таких як національні почуття, почуття причетності до долі свого народу і своєї країни, любові до національної Батьківщини, національної культури і мови, почуття національної гордості, готовності й волі до досягнення національної мети. Національна свідомість має різні рівні функціонування, зокрема, буденний, теоретичний та політико-державний. -