Нація як суб'єкт політики

За даними ЮНЕСКО, у світі налічують 4 тисячі етносів, з-поміж яких лише 800 досягли етапу нації. Націй, які  налічують 10 млн осіб, лише 67. Серед  найбільших націй світу — китайці, які становлять 934,0 млн, хіндустанці  — 180,5, американці — 172,2, росіяни — 138,6, араби — 133, японці— 115,7 млн тощо. Водночас понад 3 тис. етносів ще не досягли такого етапу розвитку, більшість з них є малочисельними.

До етнонаціональних спільнот належать етнос, етнічна група, народність, нація, національна група. Етноси і нації — це суб'єкти політики за таких умов:

— на етапі боротьби за національну  державу або національно-територіальну  автономію;

— під час визначення національних пріоритетів у період становлення  політичних інститутів;

— у міжнародних відносинах;

— у процесі захисту на державному рівні етнокультурної специфіки національних меншин.

Етнос — давньогрецький термін, що означає "народ", "плем'я". "Етнос" застосовують як науковий термін для  означення всіх типів етнічних спільностей, до того ж, давні греки, відрізняючи себе від не греків, саме останніх називали етносами. Етноси є найдавнішими природними людськими спільнотами, котрі виникають задовго до появи класів і держав.

Як і нація, етнос належить до стійких спільнот, що уособлюють горизонтальний поділ окремих суспільств і людства загалом. Однак щодо рівня їх консолідованості та політичної суб'єктності, ці спільноти суттєво відрізняються між собою.

Поняття "етнос" застосовують для  означення історичних спільнот різного  ступеня консолідації, що належать до однієї культури, але зовсім не обов'язково усвідомлюють себе як політичну єдність. Етноси формуються на основі довготривалого проживання людей на спільній території, інколи — в межах однієї державності (щодо датково сприяє появі та зміцненню спільних рис і формуванню етнічної самосвідомості), у сфері розповсюдження однієї релігії тощо. Під впливом цих, а можливо, і багатьох інших чинників, які нині ще не достатньо досліджені, формується певний культурний тип людей. Вони виробляють певні норми моралі, етики й естетики, що передаються від покоління до покоління (традиція) і сприймаються як "свої", узвичаєні, "нормальні" форми суспільного буття, поклоняються своїм богам або по-своєму інтерпретують світові релігії, користуються спільною мовою або близькими мовними діалектами і більше чи менше усвідомлюють свою відмінність від інших народів, використовуючи антитези на зразок: "ми" — "вони", "свої" — "чужі", "звичне, наше, рідне" — "дивацьке, чуже, далеке".

Нині "етнос" застосовують як науковий термін для означення всіх типів  етнічних спільнот, а "народ" набув соціально-політичного і геополітичного значення.

У сучасній науці виокремлюють переважно  два трактування етносу:

— певна соціально-історична система (представники етнографічної школи);

— форма існування Homo Sapiens, тобто як природний феномен.

Етнос сформувався в результаті природного розвитку на основі специфічних  стереотипів свідомості й поведінки. Є низка інших важливих ознак (мова, культура, територіальна єдність  і спільність економічного життя, самоназва (етнонім) тощо), які не обов'язкові для визначення того чи іншого колективу як етносу, бо неприйнятні для всіх випадків етнічної історії. Самоідентифікація з певним етносом — це системний зв'язок між людьми.

Для етносів притаманна спільність поведінкових рис, що передаються від покоління до покоління з допомогою механізму умовно-рефлекторної сигнальної спадковості. Ці риси виробляються у процесі адаптації людей у етнічному та ландшафтному середовищах й утворюють стереотип поведінки етнічної спільноти. Стереотип поведінки є підґрунтям етнічної традиції, яка охоплює культурні й світоглядні засади, форми співжиття і господарства — неповторні за особливостями в кожному етносі.

Отже, немає людей поза етносами. Особа може не знати про своє походження, забути рідну мову (або не знати її зовсім), не мати притаманних для цього етносу релігійних уявлень, але поведінка у колективі — обов'язкова умова її буття. А оскільки характер поведінки визначає етнічну належність, то всі люди причетні до етносфери.

Що ж визначає обличчя етносу, що надає йому стану активної діяльності? З-поміж численних концепцій привертає увагу теорія пасіонарності. Пасіонарність — ознака, яка виникає внаслідок мутації (пасіонарного поштовху) й утворює всередині популяції певну кількість людей, що тяжіють до дії. Ці люди — пасіонарії. Енергія розвитку виникає у певних людей як непереборне внутрішнє прагнення до діяльності для досягнення певної мети. Саме ця сила прискорює еволюцію етносів. Енергія розвитку етносу, або пасіонарність, не може зберігатися на одному рівні. Вона має певні етапи — піднесення, певної інерційності й занепаду. Різні етноси мають різні показники активності. Ця теза має основоположне значення для розуміння своєрідності розвитку етносів у політичному, соціальному та культурному аспектах.

Етнічні процеси — це зміни у складі та способі життя певного етносу або довкола нього і зв'язку з ним, які зумовлюють зміни в його бутті як суб'єкта політичних відносин. Виокремлюють етнотрансформаційні процеси, які зумовлені здебільшого взаємодією етнічних спільнот або їх частин, що спричиняє зміни самосвідомості всього етносу або його частини, внесення деяких його груп до складу інших етносів, або ж припинення існування одного етносу та виникнення інших. Виявами таких процесів можуть бути еміграція великої частини етносу, створення чи розпад великих поліетнічних державних утворень, війни та міжнародні конфлікти.

Загальна ознака динамічного стану  будь-якого етносу — здатність  нової популяції до так званого "наднапруження", яке виявляється  або у перетворенні природи, або у міграціях, теж пов'язаних зі зміною ландшафту на освоюваних територіях, або у підвищеній інтелектуальній, військовій, організаційно-державній, торговельній та іншій діяльностях.

Етнічна група — це частина якогось  етносу, котра через різні обставини (зміна кордонів, еміграція, депортація тощо) відірвалася від нього, опинилася в "чужій країні" і, перебуваючи в іншому етнічному середовищі, зберігає свої особливості й часто діє як організована спільнота. Це також група людей, споріднених або бодай наближених за історичним походженням, етногенезом, мовою спілкування, нинішньою або минулою територіями проживання, рисами матеріальної та духовної культури, звичаями й іншими ознаками. У міжнародному праві замість термінів "етнічна група" та "національна група" застосовують термін "національна меншина".

Український етнос складається  з тих осіб, котрі, незалежно від  країни проживання, вважають себе українцями або особами українського походження. Українці в Україні становлять ядро цього етносу, або українську етнічну націю. Зарубіжні українці чи особи українського походження (американці українського походження, канадські українці тощо) — частина українського етносу, або української етнонаціональної групи. Невеликі групи українців в Україні (бойки, лемки тощо), які мають деякі специфічні риси, зокрема, мовні діалекти, особливі традиції, звичаї тощо, є етнографічними групами.

Народність — це історично сформована мовна, територіальна, економічна і  культурна спільність людей, яка  передує нації. Вона має ті самі ознаки, що й нація, але відрізняється від неї рівнем економічного й соціального розвитку. Соціальні структури націй і народностей суттєво відрізняються. Народність зазвичай менша за націю. Нації формуються на базі як однієї, так і декількох народностей.

Нині виникає багато питань, пов'язаних із діяльністю національних меншин, проте фундаментальним на рівні правових та політичних відносин залишається проблема термінологічних визначень, що здійснюється доволі непросто. Ось деякі поняття, які ми часто використовуємо та на які натрапляємо у засобах масової інформації, для визначення національних меншин: "національна меншина", "етнічна меншина", "національна група", "етнічна група", "етнонаціональна група", "недомінуюча етнічна група". Чимало цих понять важко перенести на правову основу, але вони доволі часто вживаються в політичній та суспільній лексиці. Тлумачення цих понять у політичній та суспільній лексиці є досить вільним, і часто їх розглядають як синоніми. Однак необхідно з'ясовувати вже раніше встановлені категорії, а також пояснення виникнення нових термінологічних понять, які все частіше застосовують дослідники. Практично в кожній державі, тим паче у процесі становлення національної правової системи, провадяться постійні дискусії довкола визначення різних категорій населення, які належать до національних меншин. У науковій літературі, зокрема в англійській, усе частіше національну меншину замінюють на поняття "недомінуюча етнічна група" (non-dominant ethnic group).

Виокремлюють таку категорію як "корінні народи". Це передусім ті народи, які з давніх-давен проживають на землі предків, мають спільні мову, культуру, релігію, і не мають власної державності (кримські татари, кримчаки, курди).

Сучасна етнонаціональна структура  українського суспільства відповідно останнього перепису населення (грудень 2001 р.) є такою. Найчисельнішим є український етнос: титульна нація становить 37,5 млн. Найбільшою національною меншиною є росіяни — 8,3 млн. Вісім національних меншин представлено кількістю від 100 до 500 тис.: білоруси (275 000), молдавани (258 600), кримські татари (248 200), болгари (204 600), угорці (156 600), румуни (151 000), поляки (144 100), євреї (103 600), вісім національних меншин та етнічних груп — кількістю від ЗО до 100 тис.: вірмени (99 900), греки (91 500), татари (73 300), роми (47 600), азербайджанці (45 200), грузини (34 200), німці (33 300), гагаузи (31 900). Решта етнічних груп налічує менше ЗО тис. осіб.

Особливу роль у процесах утворення  і функціонування держав відіграють великі людські спільноти — нації. Термін "нація" походить від латинського "natio" ("рід", "плем'я"). Спочатку термін мав дещо зневажливий зміст і, до певної міри, — відповідний соціальний контекст — у Давньому Римі "націями" називали групи чужинців з певного регіону, зазвичай об'єднаних кровними зв'язками, які не мали таких прав, якими були наділені громадяни Риму. У своїх промовах Цицерон називав "націями" віддалені та "варварські" народи. Аналогічний термін існував у грецькій і давньоєврейській мовах. У період Середньовіччя, з розвитком знань про довколишній світ, розвивається етнічне розуміння цього поняття. Досить поширеним слово "нація" у Середні віки було також в університетах, передусім серед студентських спільнот. Студентські "нації" формувалися за принципом спільного географічного походження та мови. Приблизно з кінця ХПІ ст. виникло ще одне значення поняття "нація" — цим терміном об'єднувалися представники того чи іншого спрямування на церковних соборах, до того ж до "нації" входили представники не лише церковних, а й світських кіл певної країни. "Нації" були угрупованнями представників інтелектуальної, теологічної, політичної чи церковної еліти того часу, об'єднаних територіальною ознакою. Отож, термін набував вагомішого змісту, оскільки давав відчуття приналежності до престижної формальної групи, підвищував соціальний статус особистості, яка належала до такої нації.

У XVI—XVII ст. в Англії, а згодом у  Франції, внаслідок формування "національних" держав у Європі, розвитку "національних" мов, які замінили латину, і "націоналізації" церков поняття нації пов'язується з такими категоріями, як "громадянство", "держава", означаючи приналежність до певної територіально-політичної спільноти. Д. Дідро, наприклад, у своїй "Енциклопедії" визначав "націю" як велику кількість людей, що живуть на певній території й управляються одним урядом. Етнічне походження при цьому втрачає значення. Ототожнення нації й держави залишається характерним для Західної Європи у XIX—XX ст.

Одним із перших визначень поняття "нація" у новітню епоху (в  епоху націоналізму), що стало класичним і згадується майже в усіх загальнотеоретичних працях з проблем нації і націоналізму, вважається праця Ернеста Ренана (1823—1892 pp.) "Що таке нація?". Для французького вченого поняття "нація" належало до сфери суспільної психології, моралі та політики. "Нація" для нього була невід'ємною від почуття спільності, що ґрунтувалося на історичній колективній свідомості. Нація як "духовний принцип" наявний у двох часових вимірах: у минулому й сьогоденні. "Нація, — наголошував Е. Ренан, — це кінцевий результат довготривалої роботи, жертовності й відданості".

Водночас у німецькій мові поняття  нації підкреслювало єдність  німців, що були розпорошені по різних державах, за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій.

Найбільше на сучасне розуміння нації вплинули ідеї К. Дойча, Е. Ґелнера, Б. Андерсона і Е. Смітта.

Для соціально-демографічного підходу  К. Дойча ("Націоналізм і соціальна  комунікація", 1966 р.) притаманне функціональне  визначення нації як групи, у межах  якої рівень комунікативної активності значно вищий, ніж за її межами.

Е. Ґелнер ("Нації і націоналізм", 1983 р.) вважав, що нація є результатом  потреби сучасного суспільства  в культурній гомогенності, зумовленій розвитком індустріального виробництва. Становлення нації безпосередньо пов'язане з поширенням загальної освіти і засобів масової інформації. Нації, за Е. Ґелнером, — цілеспрямовано створювані спільноти. Провідна роль у цьому процесі належить інтелігенції.

Водночас, Е. Смітт ("Походження націй", 1989 p.), навпаки, налогошує на тому, що сучасні нації, органічно пов'язані з доіндустріальними спільнотами, є етніями. За Сміттом, уся їх розмаїтість може бути зведена до двох типів: аристократичного і народного. Нації, що виникають на базі першого типу етній, створюються бюрократичною інкорпорацією нижчих соціальних груп у межах однієї держави. Вагому роль у формуванні нації з народних етній відіграє інтелігенція, що бореться за збереження етнічних традицій.

Отже, до XII—ХПІ ст. термін "нація" застосовували  переважно щодо етнічних спільнот. Протягом XVI—XVII ст. цей термін усе відчутніше набуває політичного змісту. Нація ототожнюється з державою, її територією й усім населенням, котре на ній проживає, незалежно від етнічного походження, культури чи віросповідання. Як пише П. Уайт, слово "нація" знаходило більше розуміння і підтримку серед народу, ніж слово "держава". Особливої популярності цей термін набув після Великої Французької революції, після чого застосовується у значенні політичної, а не етнічної спільноти, хоча завжди залишається важливим елемент етнічності (мова, культура, звичаї тощо).