Контрольна робота з "Політологіі"

Міністерство  освіти і науки, молоды та спорту України

Східноукраїнський національний університет ім. Володимира Даля

Інститут хімічних технологій  (м. Рубіжне)

Факультет хімічних наук

Кафедра гуманітарного  та фізичного виховання

 

 

 

 

 

Контрольна робота

Політологія

Варіант 19

 

 

 

 

Група ТЗ-79

Студент  Скляренко В.  

Залікова книжка №09554  

Підпис студента__________________

Здано __________________________

 

 

 

 

 

м. Рубіжне (осінній)

6.3 Політична  система України: особливості  та основні напрямки формування  і розвитку.

Політична система України нині перебуває на стадії розвитку всіх її компонентів, наповнення її функцій  новим змістом, що відповідає статусу  незалежної самостійної держави. Становлення  і розвиток політичної системи України  відбувається в період переходу від  тоталітарного до демократичного суспільства  еволюційним шляхом. Суперечливий характер її розвитку виявляється в повільних  темпах політичної структуризації суспільства, незавершеності процесів виникнення багатопартійності  та партійних систем, прагненнях використати  політичні цінності минулого без  урахування змісту і специфіки політичного  розвитку України на сучасному етапі.

Новий етап у розвитку політичної системи України настав із прийняттям Конституції України 28 червня 1996 р. Основний Закон держави визначив засади формування і розвитку політичної системи, закріпив функції її окремих  елементів, розкрив зміст та особливості  діяльності держави у політичній системі. Сьогодні у нашій державі  відбувається активний процес становлення  нового типу політичної системи, що відображається у формуванні системи органів  місцевого самоврядування, запровадженні  інституту президентської влади, поділі політичної влади та наявності механізму  стримувань і противаг.

Для політичної системи України  притаманні такі ознаки:

— перехід від неправового до правового типу;

— легітимна для більшості населення;

— миролюбна, неагресивна;

— позбавлена власної глобальної (загальнопланетарної) системи —  забезпечення національних інтересів;

— система, яка поки що не здатна забезпечити  зростання рівня й якості добробуту  усіх основних верств населення, але  яка зберігає елементи "соціальної держави";

— світська (на відміну від релігійної чи атеїстичної);

— етатизована (одержавлена);

— система з недостатньо високим  інтелектуальним рівнем політики;

— система з політичним домінуванням певних соціальних верств "реформованої традиційної номенклатури", нової "номенклатури", "нуворишів" тощо;

Основними напрямами формування і  розвитку політичної системи України  на сучасному етапі є:

— побудова демократичної соціально-правової держави;

— утвердження громадянського суспільства;

— подальший розвиток і вдосконалення  політичних відносин, політичних принципів  та норм;

— зростання політичної свідомості та політичної культури суспільства  і особи;

— вдосконалення діяльності засобів  масової інформації.

Політична система — це сукупність інститутів, які формують і розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними процесами задля втілення інтересів певних соціальних груп. Політична система має монополію на владу в масштабі всього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку, забезпечує політичне й адміністративно-державне управління суспільними процесами, формує правову систему. Політична система виконує функції: владно-політичну, національної інтеграції, стабілізації соціально-політичного життя, соціально-політичної модернізації, управління, політичної соціалізації. Політичну систему представляють різні типи. До того ж, кожна система має переваги, а також застереження. Але кожна форма встановлюється в суспільстві відповідно до стану справ у ньому, особливостей його політичного розвитку, традицій, культури тощо.

7.3 Форма правління.

Форма державного правління — це організація вищих органів державної  влади, характер і принципи їх взаємодії  з іншими органами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами.

За формами правління всі  держави поділяють на дві великі групи: - монархії;  - республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної  влади належать одній особі: королю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі правління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед  ким не звітується і не несе юридичної  відповідальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха  не обмежена і має всі характерні риси, які викладені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають  парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада  монарха обмежена парламентом або конституцією. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати конституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.

Дуалістична монархія — це така форма  правління, коли монарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія — це така форма  правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом — главою держави існує який-небудь дорадчий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях.

Республіка — це форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дисциплінарну).

Республіки як форми правління  почади інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI—XVII століттях і  є домінуючою формою правління в сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.

Їх назви в певній мірі умовні, разом й тим кожна з них  має свою специфіку. Існували та існують  і інші види республік: Радянська  республіка. Народно-демократична республіка, республіка Паризька Комуна, ісламські республіки і інші.

Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій  республіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці.

Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент — глава держави обирається народом, так як і парламент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночасно президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Франція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.

Парламентська республіка характеризується центральним становищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.

8.3 Тоталітаризм  та тоталітарний режим. Поняття  та основні ознаки

Тоталітаризм (tolalitas, лат. - повнота, цільність, тобто всезагальність влади) політичний режим, (державний лад, що здійснює абсолютний контроль за всіма сферами суспільного  життя. Прояви тоталітаризму стали  явищем суспільного життя давно  і тільки в XX ст. склався в певну  політичну систему. Тоталітаризм не зводиться до авторитаризму або  самодержавного режиму. І хоча государ  Росії Петро Великий і король Франції Людовік XIV – могутні  правителі-деспоти, але примітивність  засобів комунікації, нерозвиненість соціальної інфраструктури визначали  їх владу не стільки ефективною та все проникаючою, щоб назвати  тотальною. Об’єктивно самодержавці не володіли можливостями контролювати всіх і вся в житті підданих. 

Основні ознаки, риси тоталітарної політичної системи: загальна ідеологія, монополія  однієї політичної партії, контроль над  економікою, організований терор  і переслідування інакомислячих  та ін.

Монополія однієї політичної партії. В умовах тоталітаризму існує  легально одна полі пічна партія, що виступає стрижнем всієї політичної системи, політичного режиму на чолі такої партії стоїть лідер, що ототожнює  загальну доктрину і долю держави  до такого ступеня, що доки він стоїть у владі, навколо нього створюється  культ особистості. Муссоліні - в  Італії, Гітлер - в Німеччині, Мао  Цзедун - в Китаї, Сталін - в СРСР, Кім Ір Сен – в Кореї, Чаушеску - в Румунії та ін. здаються безсуперечними авторитетами. Але ця вимога обов'язкова навіть в тому разі, якщо особистість  не у всьому відповідає. Досвід обов'язкового створення атмосфери винятковості навколо лідера політичної партії привів до появи цікавої ситуації «культу  і без особистості» (Леонід Брежнєв, Михайло Горбачов та ін.). 

Контроль за економікою. В умовах тоталітарного режиму економіка  і виробництво перебувають під  жорстким централізованим контролем  держави. Це забезпечує могутність держави, можливість мобілізувати всі ресурси  та зосередити пріоритети в економічній  сфері на створенні та розвитку військово-промислового комплексу, вимушено або свідомо  жертвуючи інтересами інших галузей  економіки. Сферу економічної діяльності держава використовує і як засіб  політичного управління. Здійснювані  націоналізація (одержавлення) засобів  виробництва і регулювання всім господарським життям дозволяють тоталітарному  режиму маневрувати трудовими ресурсами  країни для реалізації актуальних політичних соціально-економічних і духовних проблем. Така ситуація робить можливою і реалізацію великих економічних  проектів (індустріалізація в СРСР). 

Методи та засоби примусового контролю і регулювання в економіці  використовували і країни західної демократії. Але це завжди викликалося  кризовими і гострими ситуаціями, що складалися в державах.

Організований терор. При тоталітарному  режимі в життя суспільства проникає не стільки внаслідок настанови  на «знищення класових ворогів», що прямо декларувалося, а як вимушений  засіб примусових заходів для  встановлення «ідеальних» порядків, суспільного ладу, проголошених політичною силою, що прийшла до влади. Органи охорони суспільного порядку і державної національної безпеки трансформуються в таємні політичні розшуки і органи збереження ідеологічних устоїв. Виникнення такого політичного явища як політичні злочинці - інакомислячі та ін. Синдром терору супроводжується в тоталітарних режимах установою ідеологічно спрямованого законодавства, а в'язниці, колонії, табори - пенітенціарна система - офіційно розглядається як місця примусового перевиховання тощо.

9.3 Різновиди партійних систем.

Конструктивний розвиток суспільства  потребує не тільки організованих, дієздатних партій, але й налагодження між  ними ефективної взаємодії, що надзвичайно  актуалізує проблему формування партійної  системи. Партійна система – це сукупність політичних партій, пов'язаних з іншими елементами політичної системи та між  собою певними упорядкованими відносинами. Використовуються різноманітні визначення партійної системи. Так, партійна система  тлумачиться як право партій на формування власної системи правління (С.Ньюмен), як сукупність політичних сил, представлених  в парламенті, або таких, що прагнуть до представництва в парламенті (Е.Каак). Дещо інший підхід, при якому під  партійною системою розуміється  сукупність відносин між легально діючими  політичними партіями. Ці відносини  виявляються в суперництві або  спільній боротьбі за владу (Е.Вятр).