Діяльність українських політичних партій в 1905-1907 рр

3.2. Досягнення діяльності українських політичних партій за роки революції.

Революція почалася 9 (22) січня 1905 р. в м. Петербурзі розстрілом мирної демонстрації й одразу ж набула всеросійського характеру. Ця подія викликала обурення трудящих усієї країни. Українські події також впливали на хід революції. Але революція в Україні відрізнялася тим, що наш народ в першій буржуазно-демократичній революції боровся ще й проти національного гноблення.

Першими зреагували на події в Петербурзі студенти-українці. Головна студентська рада перетворилася на Тимчасовий український революційний комітет, який уже 2 березня 1905 р. розповсюдив друковану відозву "До українського громадянства, студентства, робітництва і українських офіцерів у Петербурзі". Крім вимог загальногромадянських прав у відозві йшлося й про національні права, про культурний розвиток українського народу, що може забезпечити лише власний суверенний державний організм. Про це згодом заявили також студентські громади Києва, Харкова, Одеси й Москви.

Уже в січні 1905 р. робітники Києва та промислових районів Донецько-криворізького басейну почали політичний страйк, який охопив всю Україну. Скрізь робітничі страйки супроводжувалися мітингами та демонстраціями протесту проти самодержавства. Водночас робітники організовано запроваджували на заводах 8-годинний робочий день, знижували ціни на товари у фабрично-заводських крамницях. У січні-березні страйковий рух охопив усі промислові центри, в ньому взяло участь 170 тис. робітників. Протягом весни і літа 1905 р. хвиля страйків зростала. За робітниками на боротьбу піднялося селянство. Виступи селянства здебільшого мали стихійний характер і перетворювались на погроми поміщицьких садиб. Характерним, наприклад, був випадок на хуторі Михайлівському на Чернігівщині в лютому 1905 р., коли селяни розгромили маєток і цукровий завод Терещенка. Окремі виступи селян набували організованого характеру. Так, 18 грудня 1905 року в селі Великі Сорочинці (Полтавщина) був створений селянський комітет, який віддав розпорядження не сплачувати податків, не надсилати новобранців до війська тощо. Комітет керував і обороною селян від урядових військ. Всього протягом січня-березня 1905 р. в Україні відбулося до 140 селянських виступів.

У революційних подіях вперше бере участь надійна опора царизму - армія. 14-25 червня 1905 р. вибухнуло повстання на новому кораблі-панцернику "Потьомкін". У листопаді повстали матроси крейсера "Очаків" Чорноморського флоту, яких очолював лейтенант П. Шмідт. 18 листопада в Києві відбувся виступ саперів на чолі з підпоручиком Б. Жадамінським.

До революційних подій поступово залучалася інтелігенція, її українські представники заснували культурно-освітні організації "Просвіти", які займалися створенням бібліотек, читалень, шкіл з українською мовою навчання, виданням газет та книг, проведенням літературних та музичних вечорів, лекцій тощо. У багатьох школах вчителі переходили на викладання українською мовою. В Київському, Харківському та Одеському університетах було запроваджено курс української літератури. З'явилася україномовна преса: першою українською газетою був "Хлібороб" - видання В. Шемета в Лубнах.

У жовтні 1905 р. відбувся загальний політичний страйк, у якому взяло участь 120 тис. робітників України. Для керівництва страйками створювалися страйкові комітети, а також ради робітничих депутатів у Києві, Катеринославі,

Горлівці. Підтиском революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II видав Маніфест, у якому обіцяв народу громадянські права, політичні свободи, заснувати парламент - Державну Думу з законодавчими правами. Цей Маніфест зумовив розмежування позицій різних політичних партій, які умовно можна згрупувати за трьома напрямами: ліворадикальні - РУП, РСДРП, УСДРП, Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР), Українська соціалістична партія (УСП), Український соціал-демократичний союз - "Спілка", Бунд, та ін., які сприйняли маніфест як маневр царизму і закликали продовжувати боротьбу до повної перемоги над самодержавством; ліберальні - Конституційно-демократична партія, УДП, "Союз 17 Жовтня" (октябристи), Українська радикальна партія (УРП), Народна українська партія (НУП) та ін., які сподівались, що реалізація маніфесту дасть конституцію, парламент, демократичний устрій суспільства; реакційно-консервативні, поміщицько-монархічні ("Союз російського народу", "Союз земельних власників", "Реклиська монархічна партія" та ін.), які захищали класові інтереси царизму, кріпосників-поміщиків і прагнули скасувати перші завоювання революції, вважаючи її порушенням законності.

Особливо гострих форм боротьба набрала після виходу Маніфесту. Всі партії соціалістичного напряму ігнорували вибори до Першої Державної думи. Незважаючи на це, Україна була представлена в парламенті 102 депутатами із 497, обраними за мандатами російських партій: 32 депутати були від селян, 26 - інтелігенції, 24 - поміщиків, 8 - робітників, 1 - священик. 45 з них об'єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої став адвокат із Чернігова І. Шраг. Громада випускала свій орган - "Український вісник". Політичною платформою Громади були вимоги автономії України, українізації державного управління, освіти. Співавтором багатьох законопроектів, організатором "Українського вісника" був М. Грушевський. Перша Дума була розпущена через 72 дні після її скликання.

У Другій Думі знов виникла Українська думська громада з 47 членів, яка видавала часопис "Рідна справа" і продовжувала ту ж саму роботу, що і в Першій Думі, вимагаючи автономії України, місцевого самоврядування, використання української мови в школі, суді, охорони праці. Більшість депутатів фракції становили представники лівих партій, які цього разу брали участь у виборах. Цього року від українських губерній було 59 селян, 17 інтелігентів, 6 робітників і 4 священики.

Революція відчутно вплинула і на населення Західної України та Буковини. У 1905-1909 pp. у Галичині відбулося 211 страйків, найбільший з них - влітку 1905 р. - охопив 380 сіл. Уряд змушений був поступитися, ухваливши нове положення про вибори до парламенту. 12 листопада на так званій Національній Раді у Чернівцях було засновано партію народно-демократичного спрямування. Згодом, 1907 p., активне крило Національної ради русинів на Буковині заснувало Українську радикальну партію Буковини (лідери - Т. Галіп, І. Сишокта ін.).

Поява українських фракцій у Думі мала велике політичне значення. Вона свідчила про те, що український народ у Російській державі веде боротьбу за свої права.

Стала виходити преса українською мовою. З'явилося 18 українських газет і журналів. Журнал "Киевская старина" видавався українською мовою. Активізувалися культурно-просвітницькі організації - "Просвіти", в яких брали участь відомі діячі літератури, мистецтва, науки: Б. Грінченко, Леся Українка, М. Лисенко, М. Коцюбинський, Панас Мирний, Д. Яворський та ін. "Просвіти" створювали бібліотеки, читальні, друкували науково-популярну літературу українською мовою, організовували лекції, концерти, вечори, українські свята.

Революція 1905- 1907 pp. сколихнула країну, але не принесла трудящим ні соціального, ні національного визволення. Трудящі України у ході боротьби домагалися демократичного вирішення національного питання, скликання Установчих зборів представників усіх національностей Росії, протестували проти великодержавної шовіністичної політики царизму і буржуазії, проти чорносотенних погромів. Вони активно відстоювали національні права українського народу, вимагали скасування всіх обмежень стосовно української мови й культури.

Після поразки грудневих збройних повстань почався період спаду революції, а 3 червня 1907р. вона закінчилася розгоном Другої Державної думи.

Незважаючи на те, що революцію 1905-1907 pp. було придушено, вона стала важливим етапом у національно-визвольній боротьбі українського народу, який охопив усі верстви населення, вона сприяла пробудженню політичної і національної свідомості. Під час революції відбулися певні зрушення у справі українізації. Революція завдала серйозного удару царському самодержавству і стала початком боротьби українського народу за національне і соціальне визволення.

3.3. Російські партії  та їх діяльність в Україні

Загострення соціальних суперечностей на рубежі ХІХ – ХХ ст. викликало активізацію суспільно-політичного руху в Україні, багатонаціонального за своїм складом. Як і у ХІХ ст., на поч. ХХ ст. українські губернії залишалися ареною діяльності загальноросійських політичних об’єднань.

Незадоволені самодержавним режимом, представники російської буржуазії, поміщиків та інтелігенції мріяли про ліберальне реформування Росії, перетворення імперії на конституційну монархію. Ліберали прагнули знайти й знаходили прихильників в Україні. До 1905 р. своєї партії російські ліберали не мали.

Наприкінці ХІХ ст. розгорнули діяльність російські соціал-демократи. У 1898 р. була створена російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). У 1903 р. на другому з’їзді РСДРП соціал-демократи розкололись на помірковану (меншовики) і ліворадикальну (більшовики) течії. Меншовики орієнтувались на парламентську боротьбу, реформи, демократичну свободи. Більшовики прагнули до соціалістичної революції і диктатури. І більшовики, і меншовики намагалися закріпитися в Україні.

Наприкінці 1901- на початку 1902 р. у Росії була створена партія російських соціалістів-революціонерів (есерів). Ця партія взяла багато чого з тактики народників. Зокрема, вона широко застосувала революційний терор. Есерівська партія мала немало прихильників в Україні.

Національному питанню загальноросійські політичні партії особливої уваги не приділяли. За їхнім переконанням, національно-культурні запити пригнічених народів будуть автоматично задоволені після повалення самодержавства.

На початку ХХ ст. в Наддніпрянській Україні майже не відчувалася діяльність польських національних груп. Однак на арену політичного життя виступили євреї – третя за чисельністю після українців і росіян етнічна група України. У 1897 р. на з’їзді у Вільно була створена єврейська політична організація – «Загальний єврейський робітничий союз» або Бунд (у перекладі – союз). Бунд прагнули увійти на правах автономії до РСДРП. Але російські соціал-демократи не визнавали у своїй партії автономії. У 1903 р. бундівці були виключені зі складу РСДРП і почали діяти як цілком самостійна партія. У її складі було немало євреїв – жителів України.

Незважаючи на активну діяльність в Україні партії загальноросійської орієнтації, український національний рух був головною течією суспільно-політичного життя, бо представляв інтереси більшості населення. Наприкінці ХІХ ст. він помітно зміцнів. Це проявилося як в зростанні кількості членів організацій національного спрямування, так і в більш рішучій боротьбі не лише за скасування введених самодержавством мовних обмежень, як це було раніше, а й на захист широкого кола соціальних та культурних прав українського народу. Почастішали вимоги політичної автономії України і навіть її державної самостійності. Цей напрям був започаткований Братством тарасівців і продовжений у діяльності його наступників.

3.4. Висновки до  ІІІ розділу

Загальний визвольний рух мас, пов'язаний з демократичною революцією, висунув на передній край суспільно-політичної боротьби "українське питання". Виступаючи проти всіх форм гноблення людини, українська громадськість боролася й проти національного гніту, домагалася безплатного загального навчання рідною мовою у школах, права користуватися нею у пресі, на сцені, в державних установах. Остаточно ж питання розв'язали масові революційні страйки, демонстрації, мітинги, завдяки чому 17 жовтня 1905 року з'явився царський Маніфест, який пообіцяв запровадити в життя політичні свободи, у тому числі й свободу слова.

ВИСНОВКИ

На порозі ХХ ст. відбулися суттєві якісні зміни в українському національному русі. Його учасники прийшли до усвідомлення того, що задля збереження майбутнього свого народу необхідно боротися за українську державу.

Спостерігається перехід від суто культурно-просвітницької діяльності до агітаційно-пропагандистської роботи, яка покликана була підготувати широкі маси українців до сприйняття нових ідей. Така зміна акцентів на користь охоплення роботою широких мас українства становила ще одну особливість нової доби.

Новий напрям прослідковувався уже в діяльності студентських громад 90-х рр. і остаточно утвердився на початку ХХ століття.

Орієнтиром для багатьох молодих борців за волю України стала брошура Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Міхновський став виразником настроїв найрішучіше налаштованих прихильників української державності, тих, хто вважав, що держава може вважатися справжньою, лише будучи повністю самостійною.

В 90-ті рр. ХІХ ст. національно-визвольний рух в Галичині піднявся на якісно новий щабель. Прискорився процес формування політичних партій. У 1890 р. була створена Русько-Українська радикальна партія (РУРП). У 1899 р. було завершено формування Української національної демократичної партії (УНДП). Український національно-визвольний рух став приходити до усвідомлення необхідності боротьби за власну незалежну державу. Єволюцію від автономізму до незалежності прискорила брошура Юліана Бачинського «Україна irredenta» і перехід на самостійницькі позиції Івана Франка, одного з найвидатніших і найавторитетніших громадсько-політичних діячів, загальновизнаного класика української літератури.

Ці позитивні зміни свідчили про готовність учасників руху до боротьби під гаслами, реалізація яких у підсумку дозволила б українцям здобути свою державу.

Важливим чинником, що помітно посилив можливості національно-визвольного руху, стало формування українських політичних партій на Наддніпрянщині. З появою вже першої з них – РУП завершився перехід українських патріотів до широкої агітаційно-пропагандистської роботи в усіх верствах суспільства.