Діяльність українських політичних партій в 1905-1907 рр

 

 

2.2. Українська демократична партія (УДП) та її діяльність в 1905-1907 рр.

 

УДП створена у 1904 р. у Києві з членів Загальної Української Безпартійної Демократичної Організації (ЗУБДО). УДП постала як результат ідейно-організаційної трансформації першого політичного об’єднання поміркованої української інтелігенції — Всеукраїнської загальної організації (ВУЗО, відомі й інші варіанти її назви), створеної у 1897 року, організації хай і нелегальної, але доволі далекої від політичної боротьби, з невиразними цілями і культурницькою за змістом діяльністю.

Восени 1904 р. черговий з’їзд перейменував ВУЗО в Українську демократичну партію і затвердив її платформу, яка була опублікована у Львові. Програма УДП передбачала скасування абсолютизму в Росії та заведення конституційного ладу (під впливом «кадетів»), автономія України з українським крайовим сеймом, впровадження української мови в шкільництво, судівництво, адміністрацію. Серед лідерів УДП були Є. Чикаленко, О. Лотоцький, В. Чеховський.

Спочатку УДП була організаційно слабкою. Ситуація ускладнилася спробою партійної «молоді» народницького напрямку, головним чином киян (Б. Грінченко, С. Єфремов, М. Левицький, О. Юркевич та ін.) створити окреме політичне об’єднання на радикальнішій платформі. Розкол і відокремлення Української радикальної партії загальмували процес будівництва УДП.

На початку цілком незаперечним є існування громад УДП тільки у трьох містах Лівобережжя — Полтаві, Чернігові й Лубнах. Полтавська громада залишалась однією з найдіяльніших у партії. Її лідерами були М. Дмитрієв, Г. Ротмистров, якийсь час і Л. Жебуньов. Помітну роль відігравали також Л. Падалка, І. Панченко, П. Чижевський, Панас Мирний та ін. Протягом 1905 — початку 1906 склад громади посилився за рахунок Г. Коваленка й Олени Пчілки, котрі переїхали до Полтави, а також В. Кошового і А. Кучерявенка, які перейшли з РУП. Про роль місцевої громади свідчить той факт, що принаймні два партійні з’їзди — влітку 1905 р. і 1906 рр. — були проведені в Полтаві. На останньому була обрана Рада УДРП з осідком у Полтаві.

У роки революції 1905 Чернігівська громада зазнала втрат. Місто залишили Г. Коваленко, А. Шелухин, Лихнякевич. Частина громадівців, залишаючись у Чернігові відійшла від участі в партійному житті. Окрім визнаного лідера І. Шрага, у той час особливо помітним був М. Коцюбинський. Епізодично брав участь у роботі організації один із керівників УДП О. Русов. Кількість членів Чернігівської громади була приблизно такою, як і в Полтавській. Реальна чисельність громади була вищою, але напевне не виходила за межі трьох-чотирьох десятків. Так, вітальну адресу громади до фінляндського сейму в січні 1905 р. підписали 39 осіб. На установчих зборах Чернігівської «Просвіти» (грудень 1906 р.) були присутні 50 осіб, але серед них були й непартійні.

У 1905 р. виникла громада УДП на чолі з комітетом і в Харкові. Крім М. Сумцова, до організації в університеті могли належати Д. Ткаченко, А. Зайкевич, М. Пильчиков, можливо й Д. Багалій. Наприкінці 1906 р. до складу Харківського комітету, очевидно, ввійшов відомий діяч УДРП К. Мацієвич, котрий переїхав до міста. З повітових міст Лівобережжя збереглась і діяла як партійна організація Лубенська громада. Її чисельність і склад у роки революції невідомі. Незмінним керівником залишався В. Шемет, котрий водночас належав і до УНП.

Організація чи група УДП діяла протягом певного часу в Миргородському повіті. Тут працювали члени партії В. Самійленко, С. Пасічниченко, М. Кочура, В. Янкевич, а також близькі до неї А. Шумейко, М. Шульга, М. Бакало та інші, яких партійний орган «Рідний край» називав безпартійними українським поступовцями, прихильними до УДРП або лівішими кадетів. Активна діяльність партії фіксувалась поліцією в селах повіту, особливо в Яреськах (тут була дача М. Дмитрієва, де він і загинув у 1908 р.) і Шишаках. У Прилуках помітну роль у суспільному житті відігравали члени УДП Ф. Назаріїв (батько відомого діяча РУП-УСДРП О. Назаріїва) і Титаренко. У м. Переволочна мешкала сім’я Зленків, помічена поліцією у зберіганні й поширенні літератури УДП. Принаймні один із них — К. Зленко — належав до партії, був активним дописувачем її періодики. У низці повітів Полтавщини діяли поодинокі члени партії. Це М. Онацький — у Гадяцькому (с. Бірки), Чорнуха — у Зіньківському, А. Геращенко — у Полтавському (с. Мачухи), П. Оправхата — у Пирятинському (с. Кононівка). У власних маєтках на Лівобережжі час від часу перебували й при цьому вели партійну роботу Є. Чикаленко (у Кононівці Пирятинського повіту), О. Русов (в Олешні Городнянського повіту Чернігівщини). «Сліди» діяльності УДП (агітація, література, участь у виборах до Думи), які вказують на присутність членів партії, є також у Золотоніському, Роменському, Кременчуцькому повітах Полтавщини.

У цілому на Лівобережжі партія була більш-менш широко представлена хоча б на рівні невеликих груп чи окремих діячів тільки в Полтавській губернії (принаймні в 10 повітах з 15); на Чернігівщині її діяльність обмежувалась кількома населеними пунктами в 3–4 повітах із 15, а на Харківщині — тільки губернським містом.

Пожвавлення організаційної діяльності припадає на осінь 1905 р. Воно співпало зі злиттям УДП і УРП в єдину партію, що само по собі спричинило посилення уваги до партійного будівництва. Стимулюючими чинниками були також проголошені Маніфестом 17 жовтня політичні свободи, інтенсивне зростання інших партій. Об’єднавчий з’їзд відбувся у листопаді 1905 р. Лубенський «Хлібороб» 28 листопада опублікував замітку «З’їзд Української радикально-демократичної партії», де повідомив про його рішення об’єднати УДП і УРП і привітав «сполучену партію (демократично-радикальну)» [17,115].

Фактично відразу після заснування УДРП стала діяти відкрито, напівлегально (оскільки офіційно вона не була зареєстрована, а отже, й не легалізована). Питання про легалізацію партії розглядалось на з’їзді 17–18 квітня 1906 р. Констатувавши, що «попередня організація українських громад, пристосована до часів неволі, не відповідає потребам часу, спиняє розвиток і діяльність партії», його делегати поставили завдання досягти, щоб партія «всюди, де є її члени, діяла легально»[17,120].

У той час існувала своєрідна практика подвійного членства, коли немало діячів УДРП, причому, як правило, провідних, належали до інших партій: найбільше конституційно-демократичної (І. Шраг, М. Онацький, П. Чижевський, М. Сумцов та ін.), а також УНП (В. і М. Шемети), можливо, й УСДРП (М. Вороний, співпрацював і М. Коцюбинський). Це явище набуло загрозливого характеру, внаслідок чого до затвердженої в жовтні 1906 р. чергової редакції статуту УДРП було включено пункт про неприпустимість членства в інших партіях.

У роботі партійного з’їзду в жовтні 1906 р. взяли участь представники губернських комітетів з Києва, Полтави, Чернігова, Харкова, Одеси, Катеринослава, Катеринодара і Петербурга, а також, як зазначено в газетній інформації, «деяких повітових міст». Це є свідченням і нечисленності повітових осередків, і невизначеності їхнього статусу.

Незначний вплив УДП на населення та схожість її програмних позицій з УРП примушує лідерів цих двох політичних партій шукати шляхи до зближення.   Після тривалих переговорів в грудні 1905 року вони об’єднались в 

Українську демократично-радикальну партію, яка разом з іншими українськими партіями відігравала значну роль у відстоюванні вимог культурно-національної автономії України в Державній Думі Росії

 

2.3.  Висновки до ІІ розділу

 

Таким чином, на початку XX ст. рух національного відродження швидко набирає політичного характеру і стає вагомим чинником суспільно-політичного життя. Переважна частина українських партій в своїх програмах виступала за автономію України в складі федеративної Росії, але всі вони, діючи в підпіллі, боролися за демократію і республіку. Серед українських партій монархічних об´єднань не було. Російські соціал-демократичні партії поряд з ідеями боротьби за демократію та соціалізм висували гасло про право націй на самовизначення. Організації РСДРП (більшовики) І РСДРП (меншовики), а також Російська партія соціалістів-революціонерів вели в Україні, особливо в містах Лівобережжя, Півдня України, в Києві, велику пропагандистську роботу, організовували робітничі страйки, демонстрації, вимагаючи поліпшення умов життя робітників: скорочення робочого дня, підвищення заробітної плати, політичних свобод. І це сприяло зростанню масштабу і рівня всього суспільно-політичного життя в Україні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. Політичні партії України в роки революції 1905-1907 рр.

 

Початок XX ст. характеризувався значним загостренням в Російській імперії соціально-економічної та політичної ситуації, що переростала в революційну кризу. Царизм, щоб запобігти революції, відволікти увагу народу від внутрішніх проблем, розширити свої колоніальні володіння на Сході, вів у 1904-1905 pp. війну з Японією. Однак і на цей раз антидемократичний, антинародний, напівфеодальний царський режим програв війну, що прискорило революцію. Вона вибухнула в січні 1905 p.. охопивши і Україну. Ще раніше, в 1902 p., почалися селянські виступи з вимогами землі, ліквідації поміщицького землеволодіння. їх підтримали робітничі страйки та демонстрації.

 

3.1. Розстановка  політичних сил на території  України в період революції. Перебіг  революційних подій в Україні

 

   Під тиском національного руху царизм у 1904 р. розглядає питання про скасування заборони на українську мову, запитує думку Академії наук в цьому питанні, а також Київського і Харківського університетів. Всі вони рішуче висловилися за скасування обмежень у використанні української мови. Але поки уряд розмірковував і зважував всі «за» і «проти» загальноросійський страйк і збройні виступи народу в жовтні 1905 р. змусили царизм видати Маніфест (17 жовтня 1905 р.), в якому декларувалися свободи і право, в тому числі права вільно видавати мовами народів Росії літературу, пресу, використовувати національні мови в школі.

   Першим створили  часопис «Хлібороб» брати Шемети  в Лубнах на Полтавщині, потім  з’явилося багато українських  газет та журналів у Києві, Харкові, Полтаві та багатьох інших містах. Відкрито виступили всі українські партії. Стали масово організовуватися українські видавництва, культурні організації; за прикладом Галичини формується мережа осередків «Просвіти», розгорнулося масове видання підручників, літератури для народу, вперше здійснено повне видання «Кобзаря». Українські партії виступали за автономію України і одночасно вели пропаганду соціалістичних гасел. Провідною силою національно-визвольного руху, цієї складової частини демократичної революції, була українська інтелігенція. її національно-визвольні гасла знаходили підтримку серед селян і робітників, і таким чином рух національного відродження переріс в національно-визвольну війну. Боротьба була непримиренною, вимоги і гасла демонстрацій та маніфестацій, тон української преси були дуже гострими. Царська влада сприймала український національно-визвольний рух як одну із найнебезпечніших частин всього революційного процесу і тому невпинно боролася проти нього, закриваючи українські видання, забороняючи українські товариства, заарештовуючи українських діячів. Особливо посилюються репресії в кінці 1905 — на початку 1906 років, коли зазнало поразки збройне повстання робітників та інтелігенції Харкова, Донбасу, Москви, спрямоване на знищення царизму і встановлення республіки. В Україні це повстання було значною мірою підтримане селянством. Його активною силою була студентська молодь, особливо студентство Харкова та Києва. Спираючись на армію яка в основній своїй масі підтримувала репресії царизму, уряд придушив повстання. Ця поразка була початком поразки революції. Слід підкреслити, що разом з царизмом, фактично в одному таборі, виявилися зрусифіковані українські поміщики, які хоч і не створили своїх українських «чорних сотень» і монархічних партій, проте подавали широку підтримку уряду, а не революції.

   Весною 1906 р. в Петербурзі  зібралася перша Дума, вибори  до якої бойкотували більшість  українських партій, що уклали  угоду з соціалістичними російськими  партіями. У виборах взяла участь  лише радикально-демократична партія, а її представники І. Шраг, В. Шемет, П. Чижевський заснували українську Думську громаду, до якої ввійшли 40 депутатів, у втому числі депутати-селяни. Значну роль в організації її діяльності відіграв М, Грушевський, який переїхав зі Львова до Петербурга. За його участі підготовлено Декларацію про автономію України, яку Громада мала внести в Думу, однак цар розпустив цей перший парламент Росії.

   У другій Думі  також створилася Громада, яка  заснувала свій друкарський орган  «Рідна справа». Вона вела боротьбу за прийняття закону про українську мову, підготувала проект закону про автономію України, але і друга Дума була розпущена. Розпуск її був антиконституційним, по суті, державним переворотом. Царський уряд остаточно переміг, і в Російській імперії настав період реакції. Конституційні свободи зводилися майже нанівець. Попри все українське суспільство вийшло з революції більш організованим, політично зрілішим, маючи певний досвід національно-визвольної боротьби. Важливим результатом першої Російської революції для українців було скасування заборони української мови. Це було значною поступкою царського уряду, яка дала поштовх до розвитку літератури та преси. З´явилася перша щоденна українська газета «Громадська думка» (пізніше «Рада») та окремі місцеві друковані органи.

   В часи реакції  царизм, здійснюючи масові жорстокі  репресії проти революціонерів, переслідував українські партії, пресу, намагаючись знищити всі  українські видання. Однак більшість  з них, хоч і з труднощами  продовжували існувати. Значну роль  в цьому відіграли меценати-патріоти Е. Чикаленко та В. Симиренко, які щедро виділяли гроші на підтримку української преси, науки та літератури. Продовжувала діяти невелика кількість організацій — «Просвіта», Українське наукове товариство в Києві та ін. Поряд з цим російські націоналістичні, чорносотенні і навіть ліберальні групи та партії виступали проти українського національного руху. Єдиним табором царизм, праві та ліберальні сили Росії намагалися його знищити, продовжуючи політику русифікації України.

   В Східній Україні з 1907 р. політичне життя занепадає, переходять у підпілля політичні партії практично зникли громади. Знову викорінюється українська мова в школах і вузах. Про необхідність її заборони відкрито говорить царська влада, особливо прем´єр-міністр П. Столипін. Заборонялися всілякі культурницькі заходи, навіть відзначення ювілею Тараса Шевченка, що викликало загальне обурення в Україні. Слабкістю політичного керівництва в українському суспільстві скористалася російська ліберальна партія кадетів, яка на той час нарощувала свій вплив. У цих умовах діячі УРДП та інших політичних груп у 1908 р. створили ліберальне «Товариство українських поступовців» (ТУП), яке стояло на позиціях конституційного парламентаризму і автономії України в складі Російської держави, захисту декларованих Маніфестом 17 жовтня 1905 р. прав українців, запровадження української мови в освітніх закладах, суді, адміністративному апараті. ТУП залишилася єдиною легальною політичною організацією Східної України до 1917 року.