Типи і різновиди текстів. Форми представлення авторства в художньому і нехудожньому текстах

Прозовий і віршований художній текст

В основі цього розподілу  лежить мовна організація тексту: прозовий текст – це мовлення уривчасте, членування мовлення тут визначається значеннєвим і синтаксичним ладом  і автоматично з нього випливає; віршований текст, або поетичний, –  це мовлення періодичне, ритмічно організоване. Членування у віршованому тексті якісно відмінне від членування в  прозовому тексті, що сприймається як суцільний текстовий простір.

Для віршованого тексту важливі  не синтаксичні одиниці, а одиниці  ритмічно організовані; це замкнуті компоненти, стягнуті перехресними римами. Одиниці  членування – це рядок, строфа, чотиривірш (або двовірш). Віршові рядки не обов'язково збігаються із синтаксичними  межами речень: вірш має метр (розмір). Це впорядковане чергування у вірші  сильних місць (тактів) і слабких  місць, по-різному заповнюваних. Сильні й слабкі місця – це складові позиції, що чергуються, у вірші, вони утворять метр у вигляді дво- або трискладової стопи. Сильні місця метра посідають наголошені склади, слабкі – ненаголошені.

Віршоване мовлення й прозове  – не замкнуті системи, їх межі можуть бути розмиті, перехідні явища неминучі. Бувають «вірші в прозі» і метризована проза. Випадкова рима в прозі – недолік не менший, ніж її перевага в поезії.

Прозове й поетичне можуть у різних долях входити в те саме явище. Наприклад, приказка й прислів’я  порівняно з казкою – вірш; а  порівняно з ліричною піснею, віршем – проза.

Ритмічно організоване мовлення більшою мірою, чим прозове, використовує фігури – анафори, епіфори, періоди, ретардації, віршові переноси, стики, паралелізми.

Особливу значимість має  віршований синтаксис. Він значною  мірою умовний, деформований, підпорядкований  не структурі речення, а ритму. У  синтаксисі насамперед реалізується інтонація, метрика. Віршована фраза – це явище ритміко-синтаксичне, ритму  підкоряється й порядок слів.

Художня проза в основному (без урахування перехідних випадків) представлена двома типами.

Класична проза заснована  на культурі семантико-логічних зв'язків, на дотриманні послідовності у викладі  думок. Класична проза переважно  епічна, інтелектуальна; на відміну  від поезії, її ритм спирається на приблизну  співвіднесеність синтаксичних конструкцій; це мовлення без розподілу на однакові відрізки.

Орнаментальна (від лат. ornamentum – прикраса) проза заснована на асоціативно-метафоричному типі зв'язності. Це проза «прикрашена», проза з «системою насиченої образності», з метафоричними прикрасами (М.С. Лєсков, О.М. Ремізов, Є.І. Замятін, А. Білий). Така проза часто черпає свої образотворчі ресурси в поезії. Автори орнаментальної прози найчастіше виступають в ролі своєрідних експериментаторів літературної форми: то це звертання до активної словотворчості (А. Білий), то до надмірної архаїчності синтаксису й лексики (О. Ремізов), то до гротескності зображення (Є. Замятін), то до імітації розмовної форми (М. Лєсков). У будь-якому випадку це гіпертрофоване відчуття форми, коли слово стає предметом лінгвістичного експерименту. Для А. Білого, наприклад, словотворчість – це спосіб естетичного мислення (наприклад, такі сполучення: звездея глазами, понежнела глазами, забелогрудилась ласточка; віддієслівні іменники: вгрызение, сгнитие, сжелтение). Практично виходить, що в кінцевому підсумку випробовується сама система мовних можливостей, коли префікси, суфікси використовуються в поєднанні з різними коренями, без врахування існуючих нормативних словотворчих моделей.

Підвищена образність орнаментальної прози, що доходить до прикрашання, створює  враження суперобразного мовлення, мовлення найвищою мірою мальовничого, образотворчого в буквальному значенні цього слова. Однак це не просто прикраса, «упакування» думки, скоріше це спосіб вираження сутності художнього мислення, естетичного моделювання дійсності.

Стилістика орнаментальної прози створюється різними шляхами:

1) звертанням до простонародної  стихії мови (М. Лєсков);

2) надмірної метафоризацією, образністю (ранній М. Горький);

3) підвищеною емоційністю,  що доходить до захопленості (деякі  частини творів М. Гоголя);

4) тяжінням до словотворчості (А. Білий).

Говорячи про розбіжності  прозового й віршованого художнього тексту, не можна не сказати про  можливе схрещування основних стилістичних прикмет того й іншого. І справа не тільки в тому, що існують перехідні  явища між прозою й віршами (вірші  в прозі), справа в тому, що можливо  набуття прозою поетичних рис, і, навпаки, віршами – рис прозаїчних. Прозаїзація віршованих текстів і поетизація прозових – явище, пов'язане не стільки з формальними показниками (наприклад, ритмізація прози), скільки із внутрішнім змістом тексту, з особливою естетичною настановою автора, його емоційною й світоглядною сутністю.

Поетичність – це особлива властивість твору, яка надає  йому натхненності, піднесеніості над повсякденним. Справа не в предметі зображення, а в його висвітленні, не в темі, не в сюжеті, а в їхньому втіленні, у ракурсі, в емоційно-моральних акцентах (один булыжник видит под ногами, другой – звезду, упавшую с небес). Поетичним є те, у чому є щось надпрактичного призначення.

Поетичність у прозаїчному  тексті створюється різними прийомами, наприклад, образністю, породженим зіткненням реальним і ірреального; прийомом недомовленості; поєднанням прямого й переносного  в значеннях мовних одиниць. Поетичність  виявляється в самому способі  побудови тексту.

Наприклад, у класицизмі поетичність створюється використанням  античної символіки. Така форма звичайно не викликає різночитань. Для розкриття  античної алегорії, символів, емблем необхідні  лише історико-культурні знання. Складніше  осягається естетичне кредо романтиків: вони активно експлуатують прийом недомовленості, змішування реального й ірреального  планів.

Поетичність відчувається через  емоційне (не інтелектуальне!) потрясіння. Сплетіння реальних і ірреальних (легендарних) образів робить поетичною  прозу Ч. Айтматова. Практично всі  його романи побудовані на життєвій трансформації  легенд, через звертання до легенд осмислюються реальні життєві ситуації («Білий пароплав», «Плаха», «Буранний  полустанок»).

З іншого боку, віршований текст  може набувати прозаїчні риси, особливо це властиве білому віршу. Така прозаїзації здійснюється за рахунок розмовних інтонацій, діалогізації, включення в текст слів побутового змісту. Така тонка, часткова прозаізація не позбавляє твір у цілому яркої художності. У розробці розмовних форм (зокрема частушечних) виділилась, наприклад, А. Ахматова, у поетичних описах якої можна зустріти багато побутових деталей, аж до «дірявої хустки». Тонка прозаїзація відчувається в самій складності поезії Ахматовій, коли піднесене виявляється поруч із земним. «Обростання ліричної емоції сюжетом – відмітна риса поезії Ахматової. Можна сказати, що в її віршах поєналися елементи новели або роману, що залишилися без уваги в епоху розквіту символічної лірики». Сюжетність просвічує в Ахматової через оповідання, що має тверду, енергійну форму. (Зміна дій у часі дається шляхом нанизування дієслівних форм часу.):

Было душно от жгучего  света,

А взгляды его – как лучи.

Я только вздрогнула: этот

Может меня приручить.

Наклонился – он что-то скажет...

От лица отхлынула кровь.

Пусть камнем надгробным ляжет

На жизни моей любовь.

Однак прозаїзація віршованого тексту може бути доведена до того, коли власне поезія зникає, залишається гола форма вірша – ритм і рима (наприклад, у сучасного авангардиста В. Сорокіна деякі вірші циклу «Пори року»). Зокрема, звичайне «Языковое сознание» не терпить включення у вірші нецензурної лексики й опису деталей інтимного життя. Такий навмисний побутовизм і натуралізм підриває вірш зсередини.

Цікавим є питання про  прозаїзацію прозового тексту. Незважаючи на свою парадоксальність, воно цілком закономірне, особливо якщо мати на увазі деякі сучасні літературні твори. Це зайвий раз свідчить про те, що поняття «поетичність» і «прозовість» вийшли далеко за межі тіїє сфери, звідки вони родом, тобто поетичність необов'язкова властивість поезії, а прозовість – прози. Хоча, звичайно, важливий і такий нюанс: вірші без поетичності – це все-таки нонсенс, а проза без поезії – це проза, що може бути найвищою мірою художньою.

Мета прозаїзації художнього тексту, у тому числі й прозового, – досягти правдоподібності, наблизити до повсякденного, земного, реального (хоча може бути й інша причина – наприклад, вираження в такий спосіб соціального протесту проти традиційно сформованих літературних канонів і т.п.).

Правдоподібність досягається, як правило, звертанням до різних відхилень  від літературної норми в мові.

Це такі відхилення:

1) мовлення діалектне;

2) мовлення неграмотне;

3) мовлення просторічне;

4)жаргонне, соціально обмежене;

5) мовлення табуйоване, обсцентне.

В основному така імітація мовлення пов'язана з побудовою  мовних характеристик персонажів, однак  можлива й стилізація авторського  мовлення, мовлення оповідача й взагалі  будь-якого суб'єкта мовлення. Історія  української й російської літератури свідчить про природність звертання  багатьох письменників до діалектизмів, неграмотностей, мовлення жаргонного, арготичного. Навіть такий «поетичний» прозаїк, як І.С. Тургенєв, не міг обійтися без діалектного забарвлення своїх текстів. Вся справа в обсязі вкраплень і мотивувації. Ні поетичність, ні художність у цілому від цього не страждають.

Поняття креолізованого тексту

Повідомлення, вміщене в тексті, може бути представлене вербально (словесний текст) або  іконічно, тобто зображально (грец. еikon) – зображення).

Основне завдання автора полягає в тому, щоб забезпечити  реципієнтові (у цьому випадку  читачеві) найбільш сприятливі умови  для розуміння тексту. Тому, з  огляду на характер і призначення  тексту, автор може варіювати використання тих або інших засобів вираження. Поєднання вербальних і невербальних, образотворчих засобів передачі інформації утворює креолізований (змішаного типу) текст. Взаємодіючи один з одним, вербальний і іконічний тексти забезпечують цілісність і зв’язність твору, його комунікативний ефект.

Креолізовані тексти можуть бути текстами із частковою креолізацією і текстами з повною креолізацією. У першій групі вербальні й іконічні компоненти вступають в автосемантичні відносини, коли вербальна частина порівняно автономна й образотворчі елементи тексту виявляються факультативними. Таке поєднання часто знаходимо в газетних, науково-популярних і художніх текстах. Більша спаяність, злиття компонентів виявляється в текстах з повною креолізацією, у яких між вербальним і іконічним компонентами встановлюються синсемантичні відносини: вербальний текст повністю залежить від образотворчого ряду, і саме зображення виступає в якості облігаторного (обов'язкового) елемента тексту. Така залежність звичайно спостерігається в рекламі (плакат, карикатура, оголошення й ін.), а також у наукових й особливо науково-технічних текстах.

Іконічний компонент  тексту може бути представлений ілюстраціями (фотографіями, малюнками), схемами, таблицями, символічними зображеннями, формулами  й т.п.

Вербальні й  образотворчі компоненти пов'язані  на змістовому, змістово-композиційному й змістово-мовному рівні. Перевага того або іншого типу зв'язку визначається комунікативним знанням і функціональним призначенням креолізованого тексту в цілому.

Найбільш автономними  стосовно вербального тексту виявляються  художньо-образні ілюстрації до художнього тексту. Автор вербального тексту й художник-ілюстратор мають загальну цільову настанову, вони пов'язані єдиною темою, сюжетом, однак художник як творча особистість, зі своїм поглядом на речі, хоча формально й дотримується сюжетно-композиційної лінії тексту, відбиває в ілюстраціях своє бачення предмета зображення. Оскільки образотворчий ряд сильно діє на сприйняття, сприймається як щось цілісне з меншою напругою, ніж вербальний текст, то може статися, що ілюстрації, особливо якщо вони виконані талановитим художником, «затьмарять» намальовані словесно образи й будуть існувати вже самі по собі. Через них піде сприйняття вербального тексту, тому що вони не просто супроводжують літературний текст, а образно, наочно витлумачують його. Щоб уникнути цього багато письменників принципово заперечують ілюстрування своїх творів.

У текстах наукових, особливо науково-технічних, образотворчий  ряд має інше призначення –  пізнавальне. Це такий елемент тексту, без якого текст втрачає свою пізнавальну сутність, тобто в  кінцевому підсумку свою текстуальність. Наприклад, у фізико-математичних, хімічних текстах, у текстах, присвячених  технічним розробкам, формули, символічні зображення, графіки, таблиці, технічні малюнки, геометричні фігури й інші образотворчі елементи є значеннєвими компонентами тексту, що передають  основний зміст тексту. Більше того, вербальний текст у таких випадках стає лише сполучною і ввідною  ланкою, становить своєрідну рамку, «пакувальний матеріал».

У цілому образотворчий  ряд у вигляді ілюстрацій художньо-образних, декоративних, пізнавальних і вербальний компонент створюють єдиний образ  креолізованого тексту, як об'єкта вербальної й візуальної комунікації.