Типи і різновиди текстів. Форми представлення авторства в художньому і нехудожньому текстах

Чужий текст  може бути представлений в основному  тексті у вигляді прямого включення. Це перш за все цитування, що застосовується в наукових і науково-популярних текстах, щоб обпертися на чужу думку  або спростувати її, зробити її відправною точкою для ствердження  власної думки в полемічній формі. Схожу функцію виконують посилання, референція (вказівка на чужий текст), переказ. Включення в текст «чужого  мовлення» супроводжується, як правило, його оцінкою. От приклад прямого  цитування:

«Герой Чесменский доживал свой громкий славой век в древней столице; современник его С.П. Жихарев говорит: «Какое-то очарование окружало богатыря Великой Екатерины, отдыхавшего на лаврах в простоте честной жизни, и привлекало к нему любовь народную. Неограниченно было уважение к нему всех сословий Москвы, и это общее уважение было данью не сану богатого вельможи, но личным его качествам» (М.И. Пыляев. Старая Москва. – С. 142).

Апеляція до чужої думки виявляється й  у референції, наприклад: «Стилістика  тексту, у розумінні В.В. Одинцова, спрямовує свою увагу на окремий  цілий текст (твір), тоді як функціональна  стилістика, не обминаючи питань цілого тексту (тексту як закінченого комунікативного  цілого), займається переважно питаннями  типології мовлення (текстів): специфічними й типовими характеристиками мовних різновидів (функціональних стилів), які  представлені текстами (типами текстів)» (М.Н. Кожина. Стилістика тексту в аспекті комунікативної теорії мови).

Текст у тексті може виявитися й у художньому творі. Правда, форми його включення  тут більше різноманітні, різноманітніші і його функції. Він може служити  обрамленням основного тексту, передавати головну ідею твору (епіграф), бути вкрапленнями іншої мови (франц. мова в «Войне и мире» або в «Евгении Онегине»). Це можуть бути літературні ремінісценції (від пізньолат. reminiscentia – спогад) – риси, що змушують пригадати інший твір, результат запозичення автором окремого образа, мотиву, стилістичного прийому, наприклад, блоківські ремінісценції в творах А. Ахматової.

Тексти-вкраплення виконують і значеннєву й структурну роль. Одним із прийомів включення  тексту в текст є з'єднання  текстів, наприклад, А. Пушкін в «Дубровском» увів текст справжньої судової справи XVIII в., змінивши лише імена. Злиття виявилося органічним.

Більш складним виявляється побудова тексту, коли уведений текст висвітлює події, що відбуваються паралельно з основними, звичайно це події ірреальні, які  подаються як цілком реальні. Майстром такого введення тексту в текст є, наприклад, Ч. Айтматов. Всі основні  його твори будуються на поєднанні  основного тексту й тексту легенди. Це й «Білий пароплав», і «Буранний  полустанок», і «Плаха». Причому  в ідейно-значеннєвому плані легендарні тексти виявляються повідними, вони психологічно й філософськи висвітлюють  події реального побуту.

Геніально використане  поєднання, переплетіння двох самостійних  текстів у романі М. Булгакова  «Майстер і Маргарита». Один текст  розповідає про події в Москві, часів авторові, з усіма реаліями тодішнього побуту; інший – присвячений  подіям у древньому Ершалаїмі. Московський текст перевантажений правдоподібними деталями, знайомими читачеві, і тому він, цей текст, представлений, за задумом автора, як текст первинний нейтрального плану. Використання біблійного сюжету (історія Ієшуа й Пілата), навпроти, має форму тексту в тексті, привнесеного тексту; цей другий текст наче створює не Булгаков, а його герої – спочатку це оповідання Воланда, потім роман Майстра. Вторинність цього тексту підкреслюється ще й тим, що розділи, присвячені московським подіям, подано як реальність, а ершалаїмські – як оповідання, що слухають і читають. Причому композиційно кінцівки одних розділів і початку інших лексично поєднуються (лексичний повтор), і, таким чином, межа між реальністю й ірреальністю розмивається. У результаті в реальність уривається щось фантастичне, а сюжет іншого плану набуває рис побутової правдоподібності, так створюється композиційна схема: автор розповідає про героїв, а герої розповідають про історію Ієшуа й Понтія Пілата.

У результаті такої  композиції створюється своєрідне  художнє втілення ідеї добра й  зла, їхнього протиборства й одночасно  єдності. Діалог добра й зла втілений у відносинах Ієшуа й Воланда. Вони перебувають у різних часових і просторових площинах, але існують цілком гармонійно. Парадоксальний, але закономірний висновок Воланда: добро може існувати тільки при наявності зла, одне передбачає інше.

Текст монологічний і діалогічний

Монолог (грец. monos – один і греч. logos – мовлення) – форма мовлення (тексту), розгорнуте висловлення однієї особи.

Діалог (греч. dialogos) – форма мовлення, що являє собою розмову двох або декількох осіб.

Текст монологічний – це текст, поданий від першої особи або особи (спостерігача) з боку; текст, поданий від невизначеної особи або безособово.

Діалогічний текст звичайно подається як поєднання реплік, що належать різним особам.

Діалог існує  і як самостійний публіцистичний або філософський жанр (наприклад, діалоги  Платона).

Власне діалог є основною формою мовлення в драматичних  творах, однак у принципі й монологічний текст (від автора) може містити в  собі діалогічні фрагменти. Діалогічні вкраплення у вигляді мовлення персонажів часто супроводжують тексти художньої  прози. Це пряме використання діалогу.

Ось приклад  поєднання монологічної й діалогічної  форми мовлення в художній прозі.

За дверью стоял Благов. Я удостоверил его личность. Жора впустил его в магазин и сказал, что часа через два он придет к нам погреться и попить кипятку.

- Вот что, – сказал Благов. – Я все думаю об этом рассказе Соболя. Талантливая вещь. Нельзя, чтобы она пропала. У меня, знаете, как у старого газетного коня, привычка не выпускать из рук хорошие рассказы.

- Что же поделаешь! – ответил я.

- Дайте мне рукопись. Клянусь  честью, я не изменю в ней  ни слова. Я останусь здесь,  потому что возвращаться домой,  на Ланжерон, невозможно – наверняка разденут. И при вас я пройдусь по рукописи.

- Что значит «пройдусь»? – спросил я. – «Пройтись» – это значит выправить.

- Я же вам сказал, что не  выброшу и не впишу ни одного  слова.

- А что же вы сделаете?

- А вот увидите.

В словах Благова я почувствовал нечто загадочное. Какая-то тайна вошла в эту зимнюю штормовую ночь в магазин Альшванга вместе с этим спокойным человеком. Надо было узнать эту тайну, и поэтому я согласился. […]

Благов кончил работу над рукописью только к утру. Мне он рукописи не показал, пока мы не пришли в редакцию и машинистка не переписала ее начисто.

Я прочел рассказ и онемел. Это  была прозрачная, литая проза. Все  стало выпуклым, ясным. От прежней  скомканности и словесного разброда не осталось и тени. При этом действительно не было выброшено или прибавлено ни одного слова.

Я посмотрел на Благова. Он курил толстую папиросу из черного, как чай, кубанского табака и усмехался.

- Это чудо! – сказал я. – Как вы это сделали?

- Да просто расставил правильно  все знаки препинания. У Соболя  с ними просто форменный кавардак. Особенно тщательно я расставил  точки. И абзацы. Это великая  вещь, милый мой. Еще Пушкин  говорил о знаках препинания. Они существуют, чтобы выделить мысль, привести слова в правильное соотношение и дать фразе легкость и правильное звучание. Знаки препинания – это как нотные знаки. Они твердо держат текст и не дают ему рассыпаться (К. Паустовский. Золотая роза).

У такому ж відкритому вигляді діалог може використовуватися  в текстах науково-популярних, у  яких заради цікавості, створення деякої сюжетності автор звертається до прямого мовлення – або у вигляді  цитації чиїхось слів, або шляхом конструювання умовного діалогу  із читачем.

Наприклад:

Когда полиция штата Оклахома уничтожила маки в саду мисс Персонс, сообщает журнал «National Geographic», возмущенная хозяйка воскликнула: «Я никогда не видела, чтобы на моей земле делали что-либо подобное с клумбами цветов!» Тем не менее полицейские действовали в строгом соответствии с законом – на клумбах мисс Персонс цвели не простые цветы – то был опиумный, или снотворный, мак, разведение которого в Соединенных Штатах строго запрещено (С. Титов. Сирены, поющие в мозгу // Наука и жизнь. – 1998. – № 10. – С. 108).

У прихованій формі  діалог може пронизувати монологічні  тексти різних видів: газетний, науковий, навчальний.

Питання про  діалогічність, зокрема, письмового наукового  мовлення неодноразово розглядалося в  ряді публікацій.

Те ж можна  сказати й про тексти газетних жанрів.

Діалогічність властива будь-якому науковому й  науково-популярному текстам, хоча, природно, форми діалогічності частіше  представлені в текстах дискусійних, полемічних. Явний або прихований діалог завжди супроводжує виклад нового знання (теорії, концепції), тому що виникає  необхідність спростування старого. У  науково-популярному тексті звертання  до діалогізації переслідує інші цілі, пов'язані з популяризаторськими  завданнями спілкування. Навчальна  й навчально-інструктивна література також звертається до форм своєрідного  діалогу, керуючись своїми цілями –  дидактичного характеру.

Звичайно, форми  діалогічності, використовувані в  текстах наукових, науково-популярних, навчальних, інструктивних якісно відрізняються  від форм діалогічності художнього тексту. Їм, як правило, не властива персоніфікованість мовлення, як у художньому тексті. Діалогічність нехудожнього тексту представляється особливими засобами вираження, які допомагають авторові спрямувати свій текст на читача, часто ці мовні засоби підпорядковані меті встановлення контакту із читачем, вони імітують задушевність бесіди з ним, дають можливість авторові акцентувати увагу читача на важливих питаннях.

Засобів діалогізації багато: це питально-відповідні комплекси; різні звертання до читача; залучення  його до спільного міркування, дії; різні форми вираження спонукання; способи вираження приписання, рекомендації, прямо спрямовані на читача; експлікації  передбачуваних реакцій читача на повідомлюване  автором і ін.

Різноманітні  засоби діалогізації принципово підходять  різним текстам, розбіжності стосуються лише їхнього розподілу в тексті, насиченості ними тих або інших  текстів.

Найчастіше  використовуються синтаксичні засоби діалогізації (питально-відповідні комплекси, риторичні питання, вигуки; вставні  й вставлені конструкції, різні  форми звертання до читача), іншу групу становлять власне текстові засоби (посилання, виноски, звертання до чужої  думки).

Наприклад:

Так что же представляют собой эти  загадочные вещества, называемые учеными  по-разному – наркотиками, галлюциногенами, фантастиками, психотомиметиками, психодислептиками (у юристов, конечно, существует строгий перечень веществ, которые относятся к наркотическим).

Почему разговоры о них не умолкают в течение веков? Почему и сейчас газеты и журналы всего  мира пишут о наркомании как об одном из главных социальных зол?

Вызвать нарушение поведенческих  и психических процессов можно  с помощью самых различных  соединений, действие которых необязательно  направлено строго на функцию головного  мозга. Практически отравление любым  ядом приводит к тем или иным изменениям в сознании, настроении, способности  ориентироваться в окружающей среде. Однако особое внимание психофармакологи уделяют соединениям, которые вызывают сдвиги в психической и эмоциональной сферах. [...]

Почему же все-таки среди необозримого множества химических соединений несколько  десятков занимают совершенно особое положение? Почему пристрастие к  ним оказывается настолько могущественным, что человек готов жертвовать благополучием, здоровьем, даже жизнью? Почему эти вещества в таких небольших  дозах вызывают столь глубокие изменения  в организме? Неужели эволюция специально подготовила биохимические и  физиологические процессы в организме, зная, какие вещества будут искусственно синтезированы или найдены в  экзотических растениях? Да, действительно  эволюция подготовила наш организм, только не к этим, а совсем к другим веществам, без которых невозможно само наше существование. Каждая клетка нашего тела есть не что иное, как невероятной сложности химический завод, где ежесекундно происходит множество синтезов и распадов многочисленных соединений (С. Титов. Сирены, поющие в мозгу // Наука и жизнь. – 1998. – № 10. – С. 108).

У цьому прикладі активно використовуються питально-відповідні комплекси, що концентрують увагу читача, автор залучає читача до міркування, налаштовує його на активне сприйняття.

Далі в тексті, коли залучення вже відбулося, автор  уже прямо звертається до читача, запрошуючи його до спільної дії:

«Посмотрим, например, что творит в мозгу ЛСД. Он умело маскируется под один из важнейших нейромедиаторов – серотонин» (там же).

«Вспомним движение хиппи, одним из существенных его атрибутов стал ЛСД. Хиппи старались отгородиться от общества, употребляя психотомиметик» (там же).

У ще більш яскравій, безпосередній формі діалогізація супроводжує газетно-публіцистичний текст. До такої активізації літературної форми автора спонукує сама заданість  тексту – впливати на читача, зробити  його активним учасником описуваних подій, вплинути на його громадську свідомість. Всі зазначені тут засоби діалогізації в таких текстах супроводжуються  прямими авторськими оцінками, що, безперечно, впливає на читача: він  або погоджується з автором, або  подумки вступає з ним у  полеміку. Так і створюється діалог «автор – читач».