Типи і різновиди текстів. Форми представлення авторства в художньому і нехудожньому текстах

Текстознавство

Тема 6-7. Типи і різновиди текстів. Форми представлення авторства в художньому і нехудожньому текстах

Типи й різновиди текстів

Типологія тексту, незважаючи на своє центральне місце  в загальній теорії тексту, дотепер  ще розроблена недостатньо. Не визначені  ще загальні критерії, які мали б  бути покладені в основу типологізації. Об'єктивно це пояснюється багатоаспектністю й тому складністю самого феномена тексту, суб'єктивно – порівняно невеликим періодом розробки проблем тексту, коли вони почали складатися в загальну теорію. Найбільші труднощі полягають у тому, що при текстовій диференціації не можна виходити з якого-небудь одного критерію, оскільки це позбавляє нас можливості створення чіткої класифікації.

Поняття «тип тексту»  вживається як робочий термін у сучасних дослідженнях з теорії тексту, зокрема  в лінгвістиці тексту. Позначає воно емпірично існуючі форми маніфестації текстів. Розбіжності в тлумаченні поняття «тип тексту» ще досить великі. Воно трактується то занадто вузько, то занадто широко (наприклад, кулінарний рецепт як тип тексту й переклад як тип тексту).

Не вдаючись в усі складності дискусій із цього  приводу й суперечливість думок, можна все-таки на підставі накопичених  наукою даних постаратися намітити основні критерії для розмежування різних маніфестацій текстів.

Ясно, що ці критерії повинні складатися з ряду показників і охоплювати принаймні найважливіші ознаки тексту: інформаційні, функціональні, структурно-семіотичні, комунікативні.

Кожен з цих  підходів здатний стати основою  для відповідної класифікації. Об'єднані ж разом, вони створюють відомі труднощі: кожен реальний текст повинен  теоретично виявити свою власну, відмінну від інших ознаку за кожним із цих  критеріїв. Така «ідеальна» і несуперечлива  класифікація викликає труднощі, оскільки схожі й відмінні риси можуть комбінуватися  по-різному: наприклад, схожість інформаційних  якостей може різко протиставлятися  якостям комунікативним й под. Вибір  критеріїв типологізації ускладнюється й тим, що той самий текст може бути віднесений до різних груп через свою власну багатоаспектність: за одним критерієм він увійде в одну групу текстів, за іншим – в іншу.

При орієнтації на різні критерії можна в первинній  диференціації зупинитися на розподілі  «наукові й ненаукові тексти»; «художні й нехудожні тексти»; «монологічний  і діалогічний тексти»; «моноадресатний і поліадресатний тексти» і т.д. Кожен із цих розподілів реально існує, але з погляду загальної і єдиної типології вони некоректні: наприклад, художній текст, з одного боку, потрапить у групу ненаукових, а з іншого боку – одночасно в групи монологічних і діалогічних.

Щоб уникнути подібних схрещувань будемо орієнтуватися надалі на загальноприйняті класифікації, що спираються на екстратекстуальні фактори, тобто фактори реальної комунікації (комунікативно-прагматичні).

Переважна більшість  авторів, що вивчають проблеми тексту, враховуючи фактори реальної комунікації  відповідно до сфер спілкування спочатку поділять всі тексти на нехудожні  й художні. Нехудожні тексти характеризуються настановою на однозначність сприйняття; художні – на неоднозначність. І  те й інше принципово важливо.

Тексти художні й нехудожні

Сутнісними  ознаки художньої й нехудожньої  комунікації найчастіше називають:

1) присутність/відсутність  безпосереднього зв'язку між комунікацією  й життєдіяльністю людини, її  обов'язковість або добровільність;

2) відсутність/наявність  естетичної функції;

3) експліцитність/імпліцитність змісту (відсутність/наявність підтексту);

4) установка  на однозначність/неоднозначність  сприйняття;

5) установка  на відбиття реальної/нереальної  дійсності (художні тексти являють  собою не модель дійсності,  а свідомо конструйовані можливі  моделі дійсності).

Художні тексти мають свою типологію, орієнтовану  на родо-жанрові ознаки.

Нехудожні тексти мають свою власну типологію: тексти масової комунікації; наукові тексти; офіційно-ділові тексти.

Художній текст  будується за законами асоціативно-образного  мислення, нехудожній – за законами логічного мислення. У художньому тексті життєвий матеріал перетвориться  на свого роду «маленький всесвіт», побачений очами певного автора. Тому в художньому тексті за зображеними  картинами життя завжди присутній  підтекстовий, інтерпретаційний функціональний план, «вторинна дійсність». Нехудожній текст, як правило, одномірний і одноплановий, дійсність реальна й об'єктивна. Художній текст і нехудожній виявляють різні типи впливу – на емоційну сферу людської особистості й сферу інтелектуальну; крім того, у художньому зображенні діє закон психологічної перспективи. Нарешті, розрізняються ці тексти й за функціями – комунікативно-інформаційною (нехудожній текст) і комунікативно-естетичною (художній текст).

Художній текст  будується на використанні образно-асоціативних властивостей мовлення. Образ тут  кінцева мета творчості, тоді як у  нехудожньому тексті словесна образність принципово не необхідна й при  наявності є лише засобом передачі інформації. У художньому тексті засоби образності підпорядковані естетичному  ідеалові художника (художня література – вид мистецтва); другорядна роль словесного образу в нехудожній літературі (наприклад, науково-популярній) звільняє автора від такої підпорядкованості: він переймається іншим – за допомогою  образа (порівняння, метафори) передати інформаційну сутність поняття, явища.

Таким чином, для  нехудожнього тексту важлива логіко-понятійна, по можливості об'єктивна сутність фактів, явищ, а для художнього –  образно-емоційна, неминучо суб'єктивна. Виходить, що для художнього тексту форма сама по собі є змістовною, вона виняткова й оригінальна, у ній сутність художності, тому що обрана автором форма світосприйняття виступає матеріалом для вираження іншого змісту, наприклад, опис пейзажу може виявитися не потрібним сам по собі, це лише форма для передачі внутрішнього стану автора, персонажів. За рахунок цього іншого змісту й створюється «вторинна дійсність». Внутрішній образний план передається через зовнішній предметний план. Так створюється двоплановість і багатоплановість тексту, що є неприпустимим у тексті нехудожньому.

З погляду структури  й функції висловлювань тексти нехудожні  й художні також помітно розрізняються. Конструктивну роль у нехудожніх текстах покликані виконувати структури  раціонально-логічні, а в художніх текстах – емоційно-риторичні. Раціонально-логічні  структури співвідносять текст  із дійсністю, а емоційно-риторичні  – з інтерпретацією дійсності. Тому в другому випадку модусні компоненти висловлювань будуть переважати над диктумними. У результаті збільшена експресивність тексту.

Роль емоційно-риторичних структур зростає в різних текстах  у русі від наукового викладу  до художнього. Такі тексти, як наукові  й ділові (відносно прості в структурному відношенні) організуються в основному  раціонально-логічними структурами.

Роль емоційно-риторичних структур характерна для текстів  художніх, хоча вона цілком відчутна й  у текстах масової комунікації (зокрема – у газетах), де принципово важлива установка мовних засобів  і тексту в цілому на функцію впливу.

Отже, образність і емоційність – головні риси, що відрізняють текст художній від  нехудожнього.

Категорії часу й простору в художньому й нехудожньому тексті

Для встановлення глибинних (змістовних) розбіжностей між  художнім і нехудожнім текстом можна  звернутися до уявлення про такі категорії, як час і простір. Специфіка тут  очевидна, недарма у філології  існують і відповідні терміни: художній час і художній простір.

Художній час  – це послідовність в описі  подій, що сприймаються суб'єктивно. Таке сприйняття часу стає однією з форм зображення дійсності, коли з волі автора змінюється часова перспектива. Причому  часова перспектива може зміщуватися, минуле мислитися як сьогодення, а  майбутнє стає минулим й т.п.

Наприклад, у  вірші К. Симонова «Жди меня» використовуються суб'єктивні переноси в часі: відчуття очікування переноситься в план минулого. Початок вірша побудований як багаторазове звертання із закликом до очікування (жди меня, и я вернусь, только очень жди. Жди, когда...). Це «жди, когда» і просто «жди» повторюється десять разів. Так намічається перспектива майбутнього, яке ще не відбулось. Однак наприкінці вірша дається констатація події яка вже відбулась:

Жди меня, и я  вернусь

Всем смертям  назло.

Кто не ждал меня, тот пусть

Скажет: «Повезло».

Не понять не ждавшим им,

Как среди огня

Ожиданием своим

Ты спасла меня.

Как я выжил, будем знать

Только мы с  тобой, –

Просто ты умела  ждать,

Как никто другой.

Так перспектива  майбутнього різко обірвалася, і  тема Жди, и я вернусь обернулася ствердженням результату цього очікування, поданого у формах минулого часу: повезло, спасла, выжил, умела ждать. Використання категорії часу, таким чином, перетворилося в певний композиційний прийом, і суб'єктивність у подачі часового плану позначилася в тому, що очікування перемістилося в минуле. Такий зсув дає можливість відчути впевненість наприкінці подій, майбутнє стає вирішеним, неминучим.

Простір так  само, як і час, з волі автора може зміщатися. Художній простір створюється  завдяки застосуванню ракурсу зображення; це відбувається в результаті уявної зміни місця, звідки ведеться спостереження: загальний, дрібний план заміняється  великим і навпаки.

Якщо, наприклад, взяти вірш М.Ю. Лермонтова «Парус»  і розглянути його з погляду просторових  відчуттів, то виявиться, що далеке і  близьке поєднуються в одній  точці: спочатку вітрило бачиться на великій відстані, його навіть важко  помітний через туман (поблизу туман  не заважав би):

Белеет парус  одинокий

В тумане моря голубом!..

(До речі, у  первісному варіанті про віддаленість  спостережуваного предмета було  прямо сказано: Белеет парус отдаленный).

Далі поступово  план укрупнюється, автор наче наближається до вітрила:

Играют волны  – ветер свищет,

И мачта гнется и скрыпит...

У мрячному віддаленні важко було б розрізнити деталі вітрильника, і тим більше побачити, як гнеться  щогла, і почути, як вона скрипить. І, нарешті, наприкінці вірша ми разом з автором перемістилися на сам вітрильник, інакше не змогли б побачити, що було під ним і над ним:

Под ним струя  светлей лазури,

Над ним луч  солнца золотой...

Так помітно  укрупнюється зображення й підсилюється у зв'язку із цим деталізація зображення.

У художньому тексті просторові поняття можуть взагалі  перетворюватися в поняття іншого плану. За Ю.М. Лотманом, художній простір – це модель світу певного автора, виражена мовою його просторових уявлень.

Простір і час  – основні форми буття, життя, саме як такі реальності вони відтворюються  в текстах нехудожніх, зокрема, у  наукових, а в художніх текстах  вони можуть трансформуватися, переходити одне в інше.

А. Вознесенський  писав:

Какое несимметричное время!

Последние минуты – короче,

Последняя разлука  – длиннее.

И далее:

Умирают – в пространстве,

Живут – во времени.

Категорія часу має своєрідну форму вираження  не тільки в художньому тексті. Нехудожній текст теж примітний своїм  «відношенням» до часу. Такі тексти, як законодавчий, інструктивний, довідковий, орієнтуються на «нечасове» вираження думки. Дієслівні форми часу, використовувані тут, зовсім не означають те, що вони мали б означати, зокрема, форми теперішнього часу передають значення сталості ознаки, властивості або сталості чиненої дії. Такі значення абстраговані від конкретних дієслівних форм. Час тут як би зовсім відсутній. Інструктивний тип тексту (приписання, рекомендація), будується цілком на мовленнєвому стереотипі, де часові значення повністю усунуті: Варто виходити з...; Необхідно мати на увазі...; Необхідно вказати на...; Рекомендується...; і т.п.

Своєрідне використання дієслівних форм часу й у науковому  тексті, наприклад: «Подія визначається місцем, де вона відбулася, і часом, коли вона відбулася. Часто корисно з міркувань наочності користуватися уявлюваним чотиривимірним простором... У цьому просторі подія зображується точкою. Ці точкики називаються світовими точками» (Л.Д. Ландау, Е.М. Лифшиц. Теорія поля). Дієслівні форми часу вказують у такому тексті на значення сталості.

Отже, художній і нехудожній тексти, хоча і являють  собою послідовності висловлювань, об'єднаних у надфразові єдності й фрагменти, у сутності своїй принципово відрізняються – функціонально, структурно, комунікативно. Навіть семантична «поведінка» слова в художньому й нехудожньому контексті різна. У нехудожніх текстах слово орієнтоване на вираження номінативно-предметного значення й на однозначність, тоді як у художньому тексті здійснюється актуалізація прихованих змістів слова, що створюють нове бачення світу і його оцінку, багатоплановість, значеннєві нарощування. Нехудожній текст орієнтований на відбиття дійсності, строго обмеженої законами логічної каузальності, художній текст як приналежний мистецтву вільний від цих обмежень.

Текст у тексті

Текст у тексті – це введення в оригінальний авторський текст чужого тексту. Таким чином,уявлення про текст як про однаковий значеннєвий простір можна доповнити або уточнити вказівкою на можливість вторгнення в нього різноманітних елементів з інших текстів.