Заклади освіти. Характеристика освітніх типів навчальних закладів

   — розроблення  науково обґрунтованої методики  визначення загальнодержавних та  регіональних потреб у наукових  та науково-педагогічних працівниках,  суспільних і особистісних потреб  у підвищенні кваліфікації та  перепідготовці у закладах післядипломної освіти;

   — проведення  акредитації закладів післядипломної  освіти, спеціалізація та перепрофілювання  існуючих, створення нових закладів  післядипломної освіти при вищих  навчальних закладах відповідно  до інтересів громадян та потреб держави;

   — розширення  практики направлення на стажування  аспірантів, спеціалістів України  у провідні зарубіжні навчальні  заклади для вдосконалення їхньої  наукової та фахової підготовки, ефективного включення в міжнародні  науково-технічні та культурно-освітні програми;

   — оптимізація  термінів та періодичності навчання  в закладах післядипломної освіти, оновлення її змісту, підготовка  і видання навчальних програм,  підручників, методичних посібників;

   — створення  умов для відкриття в кожному вищому навчальному закладі аспірантури і докторантури з пріоритетних напрямів і спеціальностей, що визначають суспільний прогрес;

   — використання  можливостей навчальних закладів  недержавної форми власності  для перепідготовки спеціалістів  у галузі бізнесу, маркетингу, менеджменту, соціології, психології тощо;

   — створення  умов для перекваліфікації працівників,  що звільняються, військовослужбовців та незайнятого населення.

Наявність системи  післядипломної освіти дає змогу  оперативно реагувати на ті зміни, які відбуваються у суспільстві, підвищувати професійний рівень працівників різних галузей господарства, науковців, діячів культури.

7. Самоосвіта громадян

Для самоосвіти громадян державні органи, підприємства, установи, організації, об'єднання громадян, окремі громадяни створюють відкриті та народні університети, лекторії, бібліотеки, центри, клуби, навчальні теле-, радіопрограми тощо.

8. Аспірантура

Аспірантура в  Україні є основною формою підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів. Існує стаціонар (три роки навчання) із забезпеченням аспірантів державною стипендією і заочна аспірантура (чотири роки навчання). До аспірантури приймають осіб, які виявили здатність до науково-дослідної чи науково-педагогічної діяльності, мають закінчену вищу освіту, стаж практичної роботи по закінченні вищого навчального закладу не менше двох років (за обраною спеціальністю) і склали вступні іспити.

Аспірант працює під керівництвом свого наукового  керівника, складає екзамени кандидатського мінімуму, готує дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата наук.

9. Докторантура

Це найвищий щабель у системі підготовки наукових і науково-педагогічних кадрів, невід'ємна ланка системи безперервної освіти. Діє при вищих навчальних закладах, наукових установах. До докторантури з  відривом від виробництва приймають осіб у віці до сорока років, які мають науковий ступінь кандидата наук і досягли значних успіхів у обраній галузі. Термін підготовки в докторантурі — три роки. Він зараховується до стажу науково-педагогічної роботи. Докторантам виплачують державну стипендію. Для надання допомоги докторантам у проведенні дисертаційних досліджень за місцем їхньої підготовки призначають наукових консультантів.

ВИСНОВКИ

Статистичні показники  стану української освіти висвітлюють її суперечливий і нерівномірний розвиток. Освітня система демонструє загалом позитивні тенденції розвитку. Зростає частка закладів нового типу, загальний рівень кадрового забезпечення освітнього процесу залишається високим. Активно розвивається система вищої освіти, зростає чисельність студентів, диверсифікуються форми власності та джерела фінансування освіти. Паралельно з поступовим переходом на державну мову навчання враховуються мовні потреби національних меншин у місцях їх компактного проживання. Розвивається система міжнародного співробітництва у сфері освіти, розширюються можливості отримання освіти за кордоном.

Водночас, ці позитивні тенденції спостерігаються переважно на двох напрямах: по-перше, там, де освітні послуги можуть бути не лише самоокупними, але й рентабельними — вища освіта, невеликий сектор загальної середньої освіти; по-друге, там, де активно діє міжнародна допомога та особиста підприємливість громадян — міжнародні обміни, проекти та програми.

На тих же напрямах, де освітні послуги не є рентабельними, але потребують відчутних витрат, відзначаються тенденції іншого характеру — скорочення мережі, брак кадрового забезпечення, який завжди є найточнішим індикатором браку коштів.

Поза сумнівом, прихід до освітньої системи коштів з-поза державного бюджету є позитивним чинником, що в період трансформаційної кризи сприяв утриманню українською освітою її традиційно міцних позицій. Водночас, ці позиції утри­мувалися, не в останню чергу, за рахунок нижчих ступенів освіти — дошкільної, загальноосвітньої, позашкільної, професійно-технічної. Саме ці, початкові, базові ступені неперервної освіти зазнали і зазнають відчутних втрат. Кілька років — і хвиля недофінансованої освіти нижчих ступенів досягне вищих. У поєднанні з демографічним провалом, котрий чекає Україну, вона здатна призвести до значних негативних наслідків. Попередити їх можна лише дійсною зміною пріоритетів державної політики — стосовно освіти загалом і її базових ступенів зокрема.

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бегей В.М.  Управління загальноосвітньою школою на демократичних засадах. – Львів, 1995.

2. Галузяк В. М., Сметанський  М.І., Шахов В.І. Педагогіка. – Вінниця, 2001. – 200 с.

3. Державна національна  програма “Освіта” ( “Україна ХХІ  століття). – К., 1994.

4. Закон України “Про  освіту” //Освіта. – 25 червня 1991 р.

5. Онишків З.М. Основи  школознавства. – Тернопіль, 1996. – 104 с.

6. Фіцула М.М. Педагогіка. – К., “Академія”, 2000. – 544 с.