Педагогика добра Зязюна

На сьогодні «Я хочу, щоб у школі примирилися всі партії, всі політичні пристрасті, які зараз киплять. Вони повинні в освіті примиритися. Освіта повинна бути науковою. Освіта повинна бути політехнічною, трудовою, морально-естетичною, давати фізичне загартування людині. Якщо ми цього не зробимо, то гріш нам всім ціна у базарний день. І якщо ми будемо зараз говорити, чия це ідея — комуністична чи не комуністична, — мені здається, що це дуже примітивно. Давайте уже відійдемо від понять політичних, а зробимо, щоб наші діти були розумними і готувалися в школі на рівні світових стандартів».[2]

Педагогіка добра — Зязюна І.А.

Мемуарний характер книги І.А.Зязюна "Педагогіка добра: ідеали і реалії", що охоплює шлях її автора від дитинства до керівних посад у ВНЗ, урядовому і науково-дослідницькому рівнях, дав можливість зафіксувати стан педагогічної самосвідомості і через конкретні портрети сучасників відтворити “колективний образ доби”, що так виразно позначена добром і злом у їхніх найрізноманітніших проявах. “Роздуми над власним життям, – мотивує жанровий вибір свого твору І.Зязюн, – найнеобхідніший засіб психолого-педагогічного дослідження. Попри неповторність різних життєвих ситуацій, притаманних кожній людині, є й об’єднуюче вихідне начало – людська спільнота, у якій людина формується, розвивається, досягає вершин творчої зрілості і творчих злетів, і знову ж таки на благо людської спільноти”.[7]

Таке розуміння людських духовних вартостей кидає відблиск на характер зображення в книзі авторової особистої долі, пояснює причини, що спонукали його взятися за перо, поділитися з іншими запасами своєї пам’яті, дати оцінку пережитому і передуманому.

Книга І. Зязюна – це, по суті, підручник педагогіки, у якому в життєвих реаліях постає процес виховання обдарованої особистості, її становлення, самоствердження, усвідомлення нею всепереможної сили добра й любові, істини й краси. Вдало використаний автором метод педагогічної антропології дав можливість усебічно окреслити залежність людського життя від змісту й структури попереднього досвіду, виховання. Тому-то таким детальним і яскравим вийшов опис входження майбутнього науковця-педагога в життя, визначення ним свого місця в людській спільноті.

З ранніх літ його дитяча душа була зігріта любов’ю і ласкою матері Варвари і батька Андрія, казкою і піснею бабусі Клавдії. Тому природно, що в уяві хлопчика село Пашківка на Чернігівщині, де він народився, асоціюється з найпрекраснішим і найщасливішим місцем на землі, а в рефлексіях філософа І. Зязюна воно постає центром Всесвіту, Раєм Божим.

Назавжди відклалося у свідомості хлопця, як батько залучав його до особливого спілкування із природою – джерелом естетичної наснаги, засобом гармонізації схвильованої душі, збудником духовного розвою. Життєдайна енергія природи даватиме і надалі вченому духовну силу вистояти в складні хвилини життя. “Природа, – зізнається він, – моє хобі, радість від спілкування з нею – моє життя.”[7]

На думку автора, надзвичайно вагомий вплив на формування особистості має атмосфера повсякденного шкільного життя, якщо воно наповнене позитивною почуттєвістю і здатне приносити дітям радість шкільного щастя. Читачам запам’ятовуються змальовані в книзі з особливою щирістю і професійним хистом образи сільських учителів-просвітителів, які добре усвідомили важливу освітню закономірність: "Життєві досягнення їхніх учнів зумовлюватимуться напруженою працею із саморозвитку власних здібностей упродовж усього життя". [7]Спогади і роздуми про шкільні роки, улюблених учителів породили в І.Зязюна переконання (його він навіть назвав “загально-планетарною закономірністю”), що роль учителя в духовному розвитку і самовдосконаленні учнів визначальна і незамінна, що вчитель – основна сила соціального відтворення культурного, економічного, політичного, що без нього унеможливлюються соціальний прогрес, будь-які досягнення держави і народу. Зауважимо, що це твердження є лейтмотивом усієї книги і переконливо обґрунтовується.

Психологічно достовірно висвітлено в книзі процес входження юнака на широку педагогічну ниву. Після навчання на філософському факультеті Київського університету (про цей період свого життя вчений із романтичним замилуванням скаже: “Найпрекрасніша пора – студентські роки. Поезія Київського університету”.) він розпочав педагогічну діяльність, яка привела його 1975 року на посаду ректора Полтавського державного педагогічного інституту імені В.Г.Короленка. Полтавський період (до вересня 1998 року) став важливим у житті І. Зязюна. Тут на повну силу розкрилися його організаторський талант, науково-творчий потенціал, суспільно-громадянська активність, принциповість, людяність, одержимість у роботі. Надзвичайно вимогливий до себе, він зумів запалити енергією педагогічний колектив інституту, надихнути його на вирощування і формування “педагогічних талантів”. На великому життєвому матеріалі в книзі переконливо показано, як крок за кроком здійснювався під керівництвом нового ректора складний процес “перебудови” інституту чи, правильніше сказати, розвиток славних попередніх традицій. Бо ж інститут мав особливу духовну ауру: тут навчалися А. Макаренко і В. Сухомлинський, працювали В. Верховинець і Г. Ващенко. З їхньої творчості можна було черпати натхнення на пошуки відповідей на запитання, як вчити і виховувати. “У моїй душі, – наголошує І. Зязюн, – завжди жила істина древніх: “Нічого нового під місяцем”. Нове – це давно забуте старе. І то – правда!... Лише три педагоги, і два останні з них випускники полтавського, нашого навчального закладу, К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко, В.О. Сухомлинський, так багато написали, видали стільки цікавих ідей, що кожна з них, утілена в життя, є багатством нового і ще незнаного. Усі мої ідеї були їхніми”. Не випадково серед десяти принципів, якими він запропонував керуватися колективу інституту, були й такі:

“...впровадження в життя гуманістичної педагогіки А.С. Макаренка і В.О. Сухомлинського.

Педагогіка – мистецтво (К.Д. Ушинський), його творення, – індивідуальний розвиток педагогічних можливостей кожного студента (формування педагогічної майстерності – А.С. Макаренко).

Основа духовності – Краса і Добро (“філософія серця” Г.С. Сковороди), основа наукового пошуку – Істина.

У поєднанні Істини, Краси і Добра відбір учнівської молоді на учительську професію “за спорідненою працею” (Г.С. Сковорода)”.[4]

Новаторські, попри всі їхні традиційні витоки, педагогічні ідеї І.Зязюна і практичні шляхи їх реалізації розкриті в книзі з неповторною життєвою безпосередністю і глибиною: вони саме і становлять вагомий набуток нашої педагогічної науки (експериментальна програма “Учитель” у всій її багатовимірності включно з навчальною програмою “Основи педагогічної майстерності”).

Упродовж п’ятнадцяти років “ректорування” І. Зязюн як педагог- особистість надихав на творчість тисячі майбутніх учителів, домагався, щоб навчання для них було цікавим і захоплюючим. Можливо, найбільша його заслуга полягає в тому, що за його ініціативою було вперше впроваджено як окремий навчальний предмет науку про одухотворення навчального процесу – педагогічну майстерність. Він учив, що на кожному уроці відбувається не просто передача, засвоєння і оцінювання знань, а має місце життєва драма пізнання, яку вчитель-режисер повинен для кожного учня привести до щасливого фіналу: діти мають право навчатися у полі добра і краси. “Молодість, – пояснював він, – естетичними позитивними почуттями швидко катарсизує душу від негативізмів і врівноважує її із середовищем”.[7]

Особлива цінність авторського підходу до проблем навчання і виховання полягає у поєднанні теоретичних положень із конкретними прикладами їх реалізації. Бо, як відомо, найскладніше у педагогічній науці – впровадження наукових здобутків у реальний грунт шкільної практики. Не кожному це вдається, а от Івану Андрійовичу поталанило. Думається, це сталося тому, що він завжди підтримував людей талановитих, творчих, оригінальних, сприймаючи їх такими, якими вони є, не намагаючись їх уніфікувати, знеособити: у своїх діях він завжди керувався переконанням, що талановиті люди потребують підтримки і плекання, максимального використання їхнього творчого потенціалу. Прикладів у цьому плані – безліч. Як своєрідні уроки людинознавства чи, сказати б, душезнавства сприймаються описані в книзі епізоди призначення на посаду декана педагогічного факультету скромної, “тихої”, здавалось би, навіть замкнутої в собі Н.С. Литвиненко чи затвердження художнім керівником народного хору “Калина” переслідуваного і душевно травмованого чиновниками-перестрахувальниками Г.С. Левченка. Окрилені довір’ям ректора, ці люди на повну силу розкрили свої творчі можливості.

Із книги видно, що І. Зязюн неодноразово порушував політичне табу свого часу: домагався призначення завідувачами кафедрами людей безпартійних, захищав своїх співробітників від звинувачень у різних ідеологічних збоченнях, хоча і сам ставав об’єктом стеження відповідних органів. Суттю своєї діяльності і наукової творчості І. Зязюн спростовував “брехливу, пустопорожню тоталітарну ідеологію”, що зводила учителя до рівня “келійного послушника”. Його ідеалом була і є така освітня програма, яка включає формування людської душі, “філософію” людського серця, основи етичної поведінки – совісті. “Вивчене граматичне правило, закон фізики чи математичне рівняння зовсім не гарантують ні людині, ні суспільству блага, бо вони не опочуттєвлені, не гармонізовані єдністю інтелекту і душі, яка є критерієм добротворення”.

Останні два розділи книги присвячені відтворенню життєвих перипетій І.Зязюна на посадах міністра народної освіти у роки становлення незалежної України і директора Інституту педагогіки і психології професійної освіти АПН України. Аналіз висвітлених у них проблем – тема окремої розмови. Одне лише хочеться сказати: скрізь, куди б не закидала доля І.Зязюна, він завжди намагався дотримуватися духовного заповіту А. Макаренка: “У людини має бути єдина професія – вона повинна бути великою і справжньою людиною”.[7]

Не можемо не відзначити художніх достоїнств рецензованої книги. Написана образною літературною мовою, позначена напруженим розгортанням сюжетних ходів, високим інтелектуальним рівнем, актуальністю аналізованих педагогічних і суспільно-політичних проблем, чіткістю авторської гуманістичної позиції, вона викликає живе зацікавлення широкої читацької аудиторії. Цьому також сприяє стилістичне різноманіття авторської мови, обумовлене метою і змістом реалізованих творчих завдань. Так, наприклад, художньо-белетристичний стиль домінує при описі першого кохання і його трагічної розв’язки – загибелі коханої дівчини Галі в автомобільній катастрофі. По суті, ми маємо тут справу з різновидом психологічної новели, яка своїми колоритно-експресивними елементами глибоко зворушує читача. Ознаки публіцистичного стилю виразно проявляються в розповідях автора про його життєвий шлях, духовних наставників, друзів і недругів. Саме такий характер має введений до тканини твору нарис про Ф.Т. Моргуна. Суто науковий стиль притаманний аналізові змісту і структури програми “Учитель”, відстоюванню необхідності вивчення спадщини А. Макаренка тощо. Різноманітні стильові фрагменти книги вцементовані в одну цілісну структуру авторською сповідальною інтонацією, декларуванням свого життєвого кредо. Покликанням учителя, заявляє І. Зязюн, є навчання учнів “своєю Поведінкою, своїм Статусом, своїми Знаннями, своєю Людяністю, своєю Свободою, своєю Любов’ю, своїм Щастям, своїм Талантом”[4]. Ця загальна вимога тут же конкретизується особистою позицією: “Усе це в мене було у моїй педагогічній і всякій іншій роботі... Я прошу у Бога одного – часу для Добра Людям... Я робив і продовжую робити Добро – моє основне і єдине багатство на цій грішній і жорстокій Землі”.[4] В ім’я цього Добра і написана книга Івана Андрійовича Зязюна.

Підводячи підсумки, можна сказати, що педагогіка Добра Зязюна будується на таких принципах:

• Основне педагогічне кредо: твоє щастя у твоїх руках.
• Найважливіший з психолого-педагогічних законів: чим більше почуттєвості одержує дитина в перші шкільні роки, тим необхіднішою буде потреба у самоствердженні її життєвої радістю і любов’ю від процесу навчання, від спілкування з учителем, з учнями у школі.
• Найважливіша освітня закономірність: життєві досягнення учнів зумовлюватимуться напруженою працею саморозвитку власних здібностей впродовж усього життя. Особистісна ініціатива та її самореалізація — рушійний чинник життєвого поступу Людини.
• Вчитель — основоположна сила соціального відтворення, економічного політичного. Без нього унеможливлюються соціальний поступ, будь які досягнення держави і народу. Він є безпосередньо продуктивною силою. Так виявляє себе педагогічний талант.
• Вчитель має бути вчителем протягом усього життя.
• Молодість естетичними позитивними почуттями швидко катарсизує душу від негативізмів і врівноважує її із середовищем.
• Безталанних педагогів немає. Не подобається педагог за певними якостями — вчись у нього не повторювати його помилки. Працюй постійно над собою — це чи найважливіша ознака таланту, а отже, педагогічних досягнень. Посередній викладач чи нижче від посереднього рівня завжди не допрацьовує і через це не досягає вершин майстерності, а отже, й впливу на психологію суб’єктів навчання.
• Догматика навчання знаннєвого цілеспрямування обмежує свободу людини, не дає їй можливості само реалізуватися творчо, індивідуально, неповторно, ненав’язливо, суб’єктивно.
• Навчити своєю Поведінкою, своїм Статусом, своїми Знаннями, своєю Людяністю, своєю Свободою, своєю Любов’ю, своїм Щастям, своїм Талантом.
• Педагогіка Добра це справжня гармонія взаємин учителя і учня в єдиному пориванні цілеспрямованих до пізнання істини.
• Основне положення педагогічної віри: якомога більше вимог до людини і якомога більше поваги до неї.

Сучасне макаренкознавство

На думку І.В. Зязюна, педагогічна майстерність базується на спадщині А.С. Макаренка. Існують такі тенденції сучасного вітчизняного макаренкознавства.

Перша тенденція — активізація історико-біографічних досліджень. У сучасному макаренкознавстві завдяки пошуковій роботі вчених України, Росії, Польщі, Чехії, Німеччини зібрано великий багаж фактичного матеріалу, що значно розширило наші уявлення про своєрідність особистості Антона Семеновича, умови становлення його концепції виховання, що дозволяє приступити до систематизації та осмислення здобутої інформації для створення повної наукової біографії педагога (із заповненням "білих плям", зокрема причин звільнення з комуни імені Ф. Дзержинського). Корисною й цікавою для вчених світу стала б розробка концепції написання біографії А. С. Макаренка і згідно з певними хронологічними періодами відтворення творчого шляху педагога, що тарувався через вирішення протиріч, боротьбу мотивів, осмислення інтуїтивних знахідок педагога і конструювання ним логіки педагогічної дії. Саме такої біографії, вільної від суб'єктивності і штучних замовчувань, потребують нині і молодий учитель, становлення професіоналізму якого відбувається в суперечливих умовах існування різних парадигм освіти, навчання і виховання, і досвідчений педагог, для якого ідеї Макаренка, його цілеспрямованість і переконаність у істинності своєї педагогічної позиції можуть стати опорою власних пошуків удосконалення педагогічної системи.