Педагогічна система Ш. О. Амонашвілі

На думку дослідників, виховати "людину культури " і  розвинути у неї гуманітарне  мислення може певним чином побудований  історико-культурологічний курс, який включає: історію, історію культури, світової літератури та образотворчого мистецтва. Предметом вивчення у  кожному класі стає певна культура світової історії: первісно-общинна  культура і культура Давнього Сходу  у шостому класі, антична культура - у сьомому класі, культура середніх віків і Відродження - у восьмому класі.

Вивчаючи на уроках цілісного  курсу історичні, філософські, літературні, образотворчі та інші твори певної історичної епохи, історичної культури, школяр включається у діалог з  цією культурою, засвоюючи логіку різних культур. Діти вчаться сприймати  і розглядати твір у логіці тієї культури, яка його породила, літератури вивчаються в їх історичній послідовності, разом з тим упродовж усього часу навчання відбувається постійне повернення до вже прочитаних книг, жанрів, історичної літератури у цілому, щоб зіставити їх із творами, жанрами, літературами інших культур, зав´язати їх діалог і в цьому діалозі відкрити у вже прочитаному нові грані і ракурси смислу. У гуманітарній освіті провідною є роль теоретичних знань. Упродовж усього курсу навчання учні засвоюють поняття літературознавства і культурології. У центрі уваги виявляються ті теоретичні поняття, які вперше формуються у теоретичній думці даної культури. У процесі вивчення курсу учні поступово засвоюють основи різних гуманітарних стратегій і вироблених у їх рамках способів дослідження літературних творів. Нова стратегія опановується тоді, коли цього починає вимагати саме твір, який вивчається, коли попередня стратегія виявляє свої межі і не спроможна охопити важливі пласти смислу твору. Вона осмислюється як додаткова щодо попередньої і така, що веде ніби суперечку з нею, оскільки побудована на принципово новій основі. У старших класах відбувається рефлексія основ і принципів цих стратегій. Становлення мислительного діалогу на різних рівнях розвиває поліфонічність, діалогізм мислення дитини. Рефлексивності мислення сприяє переведення дітей з позиції дослідника культури на позицію співрозмовника з культурою. Нарешті, цей процес має чіткі риси індивідуального процесу. Основною формою навчальної діяльності є спільна робота у класі. Учні пишуть твори-роздуми, проводять літературознавчі дослідження, складають діалоги з поетами і мислителями різних історичних культур. У спільній роботі на очах у інших учнів твір розкривається інколи у зовсім інших ракурсах і гранях. Школярі вчаться співпрацювати, бачать цінність співпраці.

Підсумок. За останні 10-15 років  науково-методична скарбниця нинішньої  школи істотно поповнилась. Учителі, крім розвивального, проблемного, програмового навчання, на своє озброєння взяли  системно-розвивальне, модульне, продуктивне  навчання, розширюється коло тих, хто  успішно освоює дидактичну систему  Занкова, гуманістичну педагогіку Ш. Амонашвілі, впроваджує фрагменти ймовірнісної педагогіки та діалогу культур. Однак усі ці напрями ще вимагають надзвичайно великих зусиль теоретиків.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3. "Поетична педагогіка" Амонашвілі

 

В своїй праці Ш.О. Амонашвілі “Добридень, діти!” розповідає про  свій досвід навчання шестилітніх дітей в школі, спираючись на свою багатолітню педагогічну практику. Треба зазначити, що на час випуску книги (1983), проблема навчання дітей шестилітнього віку була дуже актуальною, оскільки це було певним новаторством, а тому було необхідно уважно поставитися до цього питання.

Цю книгу називають  “поетичною педагогікою”, оскільки вона подається не просто в теоретичному викладі сутності проблеми, а у вигляді розповіді Амонашвілі майже про кожний день його роботи з експериментальним класом, зупиняючись на тих питаннях, вирішення яких потребує детального розгляду.

“Починаючи роботу над  цією книгою, я поставив перед собою  задачі: осмислити підготовчий клас крізь призму цілісної системи початкової та по можливості середньої школи; показати шестирічну дитину не тільки як учня, але, в першу чергу як зростаючу Людину, яка має своє життя та складні взаємовідносини з оточуючими; в залежності від цього показати, що кожна дитина може бути пізнаною та вихованою тільки з врахуванням її дійсного життя, її радощів та суму, потреб та намагань, здібностей та сподівань; продемонструвати, що шестирічні діти – це особлива категорія, і в роботі з ними не можна механічно використовувати звичайні методи роботи з першим класом”.

Для автора було важливо  описати, по-перше, загальний підхід до організації шкільного життя дітей, по-друге, творчу лабораторію педагога.

Однією з перших задач, які постають в книзі, це потрібно чи непотрібно дітям шестирічного віку навчатися в школі: це забирає в них дитинство чи за правильними методиками це розвиває дітей, готуючи їх до першого класу. Амонашвілі вважає, що саме за правильним підбором методів та форм навчання можна розкрити дитину та зробити з неї особистість.

Першою з проблем, які  спіткають шестирічну дитину в школі, це перелік правил шкільної поведінки. Амонашвілі зазначає, що кожний учень має сам, спілкуючись з однолітками, встановлювати характер відносин, правил своєї поведінки в суспільстві. Під “сам”, автор має на увазі, організований ним процес виховання, який приведе до виникнення у дитини самостійних етичних висновків.

Педагог має чітко підходити до питання організації перерв між уроками. Вони мають бути організовані таким чином, щоб пустощі дітей не заборонялися, а були скеровані в тому напрямку, який буде розвивати дитину. В своєму експериментальному класі автор повісив дошку для малювання крейдою, а також папір для розмалювання олівцями. Був використаний магнітофон для того, щоб діти могли вчитися розпізнавати музичні твори, а також надати вихід своїй енергії, танцюючи під цю музику, тощо.

Що стосується певних предметів, наприклад рідної мови, російської мови(на той час теж рідною), математики, то автор подає свій досвід як можна навчити дітей правильно розуміти завдання предметів, використовувати наглядні матеріали, допомагати один одному, доводити свою точку зору, та поважати право кожного учня виказати власну. Амонашвілі зупиняється на тому, що необхідно педагогу завжди слідкувати за своїми питаннями, оскільки вони сприймаються дітьми не зовсім так як те здається вчителю. Автор розповідає про його методи подолання феномену Піаже, яке досить розповсюджене у дітей, тобто коли, діти плутають кількість речей з її розміром.

Звертаючи увагу на ігри, які необхідно використовувати  у роботі з шестирічними дітьми, автор говорить про те, що “педагогічними можна вважати ігри, які підвищують дітей – всіх разом і кожного зокрема до рівня його престижу, ті ж ігри, які можуть принизити дитину навіть трохи, є непедагогічними, і їх не можна проводити на уроках ”.

За Амонашвілі, дітям необхідно  пропонувати такі справи, за які  вони можуть братися не колись, а  зараз же, і перші кроки мають  приводити їх до перших успіхів, а не невдач.

Узагальнюючи свою роботу, автор виділяє по 10 питань, на які  він категорично відповідає “так”  чи “ні”.

Питання, на які дається відповідь “ні!”:

• Чи можна використовувати в підготовчому класі досвід роботи з І класом без змін?
• Чи можна заставляти дитину одразу виконувати накази та розпорядження вчителя?
• Чи можна дітям ставити оцінки?
• Чи можна давати дітям обов'язкові домашні завдання?
• Чи можна говорити в класі хто з дітей вчиться краще?
• Чи можна вимагати від дітей, щоб вони сиділи на уроках “не рухаючись”?
• Чи потрібно забирати в дитини іграшки, які вона принесла до школи?
• Чи можна залишати дітей на другий рік?
• Чи можна вимагати дітей приходити в шкільній формі з портфелями?
• Чи можна приймати в підготовчий клас дітей, яким до 6 років залишається 2-3 місяці?
• Питання з відповіддю “так!”:
• Чи потрібна спеціальна методика для викладання в підготовчому класі?
• Чи можна використовувати тут досвід виховної роботи з старшими дошкільнятами з дитячих садків?
• Чи потрібно заохочувати дітей, щоб вони йшли попереду вчителя у вивченні матеріалу?
• Чи може педагог спеціально робити помилки, щоб діти знаходили та виправляли їх?
• Чи потребує педагог бути артистичним в роботі з дітьми?
• Чи можна давати дітям різні завдання на їх вільний вибір?
• Чи потрібно посилювати самостійну роботу дітей?
• Чи потрібно давати батькам характеристики дітей та готувати для них пакети з роботами дитини?
• Чи потрібно, щоб діти оцінювали урок?
• Чи потрібно проводити відкриті уроки для батьків?

Перелік цих питаннь систематизує досвід та уявлення Ш. Амонашвілі про  виховання та навчання дітей шестирічного віку в підготовчих класах школи.

Висновок. Вчитель повинен не тільки ставити ціль або задачу і показувати шлях до її досягнення, а намагатись запропонувати різні підходи і заохочувати дитину робити власний вибір, шукати свою стежку до мети.

На думку педагога-новатора головне у навчанні – це заохочувати  дітей до власного пошуку, власного шляху пізнання світу, необхідно вчити їх самостійності, готувати до дорослого життя. В цьому і полягає роль і обов’язок вчителя та вихователя.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

Розвиток системи освіти вимагає впровадження нових методів  навчання і виховання дітей. Відбором, теоретичним осмисленням, класифікацією  педагогічних інновацій займається нова галузь педагогічного знання - інноваційні педагогічні технології. Інноваційні педагогічні технології в педагогіці пов'язані із загальними процесами у суспільстві, глобальними  проблемами, інтеграцією знань і  форм соціального буття.

На сучасному етапі  все очевиднішим стає те, що традиційна школа, орієнтована на передавання  знань, умінь і навичок, не встигає  за темпами їх нарощування. Специфічними особливостями інноваційного навчання є його відкритість майбутньому, здатність до передбачення на основі постійної переоцінки цінностей, налаштованість на конструктивні дії в оновлюваних  ситуаціях, основою яких є інноваційні  педагогічні технології.

Професіоналізація педагога і входження його в інноваційний режим роботи неможливі без творчого самовизначення, в якому провідну роль відіграють інноваційні педагогічні  технології. Не випадково інноваційна діяльність у сферах матеріальної і духовної культури багатьох найрозвинутіших у сучасному світі країн розпочиналася з виховання нового покоління обдарованих дітей, яким належало у майбутньому здійснювати відкриття.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

1. Сисоєва С.О. Основи педагогічної творчості: Підручник. - К.: Міленіум, 2006. - 344 с.
2. Амонашвілі Ш.О. Школа життя / Пер. з рос. - Хмельницький: Подільський культурно-просвітницький центр ім. М.К. Реріха, 2002. - 170 с.
3. Сисоєва С.О. Основи педагогічної творчості вчителя. - К., 1994.
4. Антология гуманной педагогики: Селестен Френе. - М., 1997.
5. Амонашвили Ш.А. Обучение. Оценка. Отметка. - М.: Знание, 1980. - 96 с.
6. Вайнцвайг П. Десять заповедей творческой личности / Пер. с англ. - М.: Прогресс, 1990. - 192 с.
7. Амонашвили Ш.А. Образ и образование // Три ключа. Педагогический вестник. − М.: Изд. дом Шалвы Амонашвили, 2001. − Вып.5. - 124 с.
8. Амонашвілі Ш.О. Без серця що зрозуміємо. – Хмельницький: Подільський культурно-просвітницький центр М.І.Реріха, 2006
9. «Початкова освіта» № 3, 2011. І.Степура «Створення психолого-педагогічного комфорту», с. 3
10. «Початкова освіта» № 9, 2011. Т.Надточій «Сила істини гуманної педагогіки», с. 3
11. «Початкова освіта» № 9, 2011. С.Гаряча «Педагогіка майбутнього», с. 7
12. «Початкова освіта» № 9, 2011. В.Бак та ін. «Живі небеса гуманної педагогіки», с. 10
13. Інтернет-ресурси