Ономастика як розділ мовознавства

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………..3

 

Розділ 1 Ономастика як розділ мовознавства……………………………...........5

1.1. До проблеми вивчення антропоніміки у науці..……………………………5

1.2. Прізвище як складове ономастичної лексики……………………………….6

 

Розділ 2 Прізвища Полтавської області…………………………………………..11

2.1. Корені виникнення національних антропонімів……………………………12

2.2. Структурно-семантичні типи прізвищевих назв Полтавської області ..…...14

Висновки……………………………………………………………………………22

Додатки

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Актуальність дослідження. На думку М.О. Демчук, досягнення української антропонімії (як історичної, так і сучасної) на загальнослов’янському антропонімічному фоні ще дуже скромні. Саме тому вивчення цих мовних явищ у широкій науковій перспективі є актуальним й одним із першочергових. У цьому аспекті вчені-ономасти наголошують на важливості всебічної наукової кваліфікації прізвищевих складників антропонімікону, що уможливить створення загальнонаціонального словника прізвищ, відповідних атласів, які б давали уявлення про українську антропонімійну систему в цілому та розкривали мовні особливості зазначеного класу. Цей комплекс завдань можна розв’язати через детальний аналіз прізвищ усіх регіонів. У вітчизняній ономастиці вже досліджено антропонімію таких етнічних територій: Бойківщина (Г.Є. Бучко), Буковина (Л.В. Кракалія), Верхня Наддністрянщина (І.Д. Фаріон), Гуцульщина (Б.Б. Близнюк), Дніпровське Припоріжжя (І.А. Корнієнко), Закарпаття (П.П. Чучка), Кіровоградщина (Т.В. Марталога), Лемківщина (С.Є. Панцьо), Лубенщина (Л.О. Кравченко), Нижня Наддніпрянщина (І.І. Ільченко), північна Тернопільщина (С.В. Шеремета), північне Лівобережжя (О.Д. Неділько), Полтавщина (І.Д. Сухомлин), Правобережне Побужжя (Т.Д. Космакова), Опілля (Г.Д. Панчук).

 

Мета дослідження – дати структурно-семантичну та функціональну характеристику прізвищ Полтавської області.

Завдання дослідження:

1. Опрацювати наукову літературу з проблеми дослідження.
2. Систематизувати науковий матеріал з метою визначення напрямів дослідження груп прізвищ.
3. Виписати зразки мовного матеріалу з першоджерел, класифікувати їх за походженням та описати їх особливості функціонування в сучасній мові.
4. Зробити висновки, систематизувати дослідженні матеріали відповідно до тематичних додатків.

Об’єкт дослідження – прізвища як складове антропонімічної лексики.

Предмет дослідження – структурно-семантична та функціональна характеристика прізвищ Полтавської області.

Методи дослідження:

1. Описовий
2. Контекстуально-інтерпретаційного зіставлення

 

Матеріал дослідження: друковані джерела, копії архівних документів, телефонний довідник.

 

Теоретичне значення роботи: збагачення краєзнавчих матеріалів.

 

Практичне значення роботи: матеріали можуть бути використані під час викладання української мови в школі, у проведенні просвітницької діяльності.

 

Структура роботи:

Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, списку використаної літератури та додатків.

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. ОНОМАСТИКА ЯК РОЗДІЛ МОВОЗНАВСТВА

 

1. До проблеми вивчення антропоніміки у науці

 

Вивчення стану дослідження антропонімії, ознайомлення з основними здобутками у цій галузі мовознавства є одним із актуальних і перспективних завдань української ономастичної науки.

Питання про виникнення, розвиток і будову особових назв, зокрема родових прізвищ, здавна було предметом зацікавлення не лише мовознавців, а й істориків та культурологів. Початок наукового вивчення слов’янської антропонімії прийнято пов’язувати з появою праці Ф.Міклошича “Die Bildung der slavischer Personennamen”, у якій уперше порушується питання словотвірної будови слов’янських особових назв. Автор пояснює творення простих антропонімів і дає перелік суфіксів, за допомогою яких вони утворюються; розглядає форму сполучення обох компонентів складної особової назви, синтаксичне взаємовідношення і порядок компонентів складного слова; здійснює алфавітний перегляд основ, від яких утворюються слов’янські власні імена людей. Праця Ф.Міклошича ще й тепер не втратила своєї наукової цінності, й усі пізніші дослідження слов’янської ономастики в різній мірі спираються на неї.

На другу половину ХIХ – поч. ХХ ст. припадають і початки наукових досліджень української антропонімії. Першою публікацією про українські прізвища була стаття А.Степовича “Заметка о происхождении малорусских фамилий”. У 1885 р. з’являється студія М.Сумцова “Малорусские фамильные прозвания”, в якій прізвище розглядається як явище етнографічне. Українським особовим назвам присвятили свої праці мовознавець В.Щербинa, етнограф В.Ястребов, які описують конкретні факти виникнення прізвищ. Першим запропонував чітку і своєрідну класифікацію українських особових назв прізвищевого типу В.Охримович у роботі “Знадоби до пізнання народних звичаїв і поглядів правних”, початковий розділ якої має заголовок “Про сільські прозвища”. Автора, як юриста, цікавив переважно процес творення прізвиськ та їх пізніше закріплення за родами.

Основоположником української антропонімії вважається І.Франко, який у  праці “Причинки до української ономастики” порушує проблеми народної антропонімії, наголошуючи на тому, що особові назви є важливим матеріалом як для філолога, що досліджує структуру мови, так і для історика та етнографа.

У ХХ ст. українській антропонімії приділяють увагу Л.Гумецька; І.Ковалик; М.Корнилович; З.Ніколаєнко; В.Німчук; Ю.Редько; В.Сімович; І.Сухомлин; О.Ткаченко, П.Чучка та ін. відомі мовознавці. М.Корнилович на основі “Ревизских сказок” та інших документів розглядає виникнення прізвищ українських селян. Ґрунтовний аналіз творення  й  історичного  розвитку особових назв на -но, -хно, -ко, -енко, -ло, -ьо подається у роботах В.Сімовича. Чимало уваги виникненню особових назв, зокрема історичному словотвору українських антропонімів, приділяє Л.Гумецька в монографії “Нарис словотворчої системи української актової мови ХIV–ХV ст.”. Вона аналізує особові назви за принципом словотвору і вказує на їх етимологію. На матеріалі актових книг ХVII ст. особові назви Полтавщини досліджує І.Сухомлин. Науковий інтерес викликає його стаття “Українські прізвиська людей  як власні родові назви”, в якій автор доводить, що “... прізвища неможливо глибоко аналізувати без урахування їх системного зв’язку з прізвиськами – цими найдавнішими особовими назвами, які були первісним і єдиним взірцем для творення усіх форм сучасних родових особових назв”.

Серед багатьох українських учених ХХ століття гідне місце займає Юліан Костянтинович Редько. Його ім'я добре відоме науковій громадськості не тільки в Україні, а й поза її межами. Заслужене визнання принесли йому численні праці з ономастики, літературні розвідки про Т.Шевченка, Лесю Українку, В.Стефаника, П.Грабовського.

Науковий доробок проф. Ю.Редька становить понад 200 праць. Це і теоретичні розвідки з атропономії, словники, художні й публіцистичні твори, переклади і т. ін. Однак найвагомішим внеском в українську науку є його монографія «Сучасні українські прізвища», численні розвідки з ономастики (їх понад 10),

«Довідник українських прізвищ», які високо оцінені вітчизняними і зарубіжними вченими. Особливо велике практичне значення мав і досі зберігає «Довідник українських прізвищ», що побачив світ у 1969 р. і який ставив своїм завданням допомогти встановленню правописних, граматичних та акцентуаційних норм уживання українських прізвищ, а також уникнути непорозумінь при оформленні актів юридичного характеру.

Наукова новизна ономастичних досліджень проф. Ю.Редька передусім у тому, що вчений уперше в українському мовознавстві на великому фактичному матеріалі, зібраному протягом десяти років різними методами (анкетування, записи студентів багатьох вищих навчальних закладів України, а також викладачів Вінницького, Запорізького педінститутів та Чернівецького університету, діалектологічні експедиції), зробив спробу проаналізувати всі типи сучасних українських щодо шляхів їх виникнення, словотвірної будови, географічного поширення. У монографії «Сучасні українські прізвища» проф. Ю.Редько детально розглядає семантику твірних основ цих прізвищ, виділяючи чотири основні лексико-семантичні групи: 1. Прізвища, утворені від особових власних імен — чоловічих і жіночих; 2. Прізвища, утворені від топонімів, етнонімів і вказували на походження або місце проживання; 3. Прізвища за соціальною (класовою) належністю або за постійним заняттям (професією); 4. Прізвища, утворені від якоїсь індивідуальної ознаки (фізичної чи психічної властивості) їх першого носія. У межах кожної групи дослідник аналізує різні способи утворення відіменних та відприкметникових прізвищ за допомогою тих чи інших суфіксів, вказуючи при цьому на їх продуктивність і територіальне поширення. Не залишились поза увагою дослідника і прізвища, утворені від рідкісних або неукраїнських імен, які також могли бути основою для утворення українських родових прізвищ. За спостереженнями автора, перше місце за кількістю займають польські імена або в польській фонетичній формі. Значно менше українських прізвищ угорського, німецького, румунського, єврейського, вірменського, тюркського походження та ін. Крім того, як стверджує Ю.Редько, більшість прізвищ іншомовного походження оформлена за допомогою українських словотворчих засобів.

Велику цінність для дослідження суспільного життя України в багатьох аспектах становлять українські прізвища, що виникли від назв професій (занять) або пов'язані з класовою належністю. При відсутності даних про соціальний склад населення України, його основні професії і заняття, економіку, культуру і т. ін., засвідчені у «Довіднику українських прізвищ» родові прізвища служать джерелом для повної та достовірної реконструкції картини життя у давній період. Ці питання знайшли детальне висвітлення у розвідці «Назва професії як основа виникнення частини українських прізвищ».

Багато уваги присвятив Ю.Редько аналізу словотвірних типів сучасних українських прізвищ, їх поширенню та продуктивності на території України, а також дослідженню різних способів утворення цих прізвищ, а саме: семантичному, лексико-семантичному, морфологічному, морфолого-синтаксичному, синтаксичному, синтаксико-морфологічному, регресивному, або безсуфіксному, а також прізвищам, утворених із дієслівних форм, прислівників, службових слів, вигуків. Цікавими є статистичні дані, які автор наводить на зведеній таблиці про частоту вживання іменникових та прикметникових суфіксів,а також про продуктивність прізвищ, утворених вище названими способами.

Отже, як окрема повноцінна галузь українського мовознавства, антропоніміка сформувалася тільки на кінець 60-х рр. ХХ ст. Починаючи з другої половини ХХ ст., розвиток східнослов’янської антропоніміки загалом набуває широкого розмаху. Ономастика, котра раніше виконувала функції  лише допоміжної дисципліни, стає складовою частиною лінгвістики. У зв’язку з посиленням інтересу до ономастики значно розширюється коло досліджуваних питань.

 

 

2. Прізвище як складове ономастичної лексики

 

Ономастика (від грец. оnomastike - мистецтво давати імена) - розділ мовознавства, що вивчає власні назви, їх будову, системну організацію, функціонування, розвиток і походження. За напрямками дослідження ономастику прийнято розділяти на теоретичну, описову, історичну, прикладну й ономастику поетичну, а за об'єктами дослідження - на антропоніміку, топоніміку, космоніміку, теоніміку, зооніміку, егроніміку, хрононіміку та хрематоніміку.

Антропоніміка − розділ ономастики, який вивчає антропоніми (власні назви людей, по батькові, прізвища, прізвиська. Псевдоніми - Михайло, Надія; Іларіоновичс, Іванівна, Костенко, Ситнянська; Журавель, Борис Тен, Леся Українка). Вона досліджує особливості утворення антропонімів, основні принципи номінації людини, шляхи переходу апелятива в антропоніми, і навпаки, хронологічні характеристики антропонімів, їх зміни в часі виникнення різних форм найменування людини, словотвір різних класів антропонімів, функціонування тих чи інших антропонімів у мові на різних хронологічних зрізах. Антропоніміка вирішує також суто практичні питання: правопис антропонімів, передача їх іншою мовою. Антропоніміка може служити важливим джерелом для інших наук: антропоніми минулого свідчать, зокрема, про колишнє розселення народів. У більшості народів за різних епох найменування (або зміна імені) пов'язане з певними обрядами, завдяки яким часто можна одержати нові відомості про побут, устрій та вірування народу.

Наукова українська антропономіка зародилася в 19 столітті, хоч окремі спори пояснення антонімів відомі починаючи з давньоруських літописців. Спочатку це були невеликі роботи, присвячені окремим явищам в антропономії, в основному діалектним (часто пов'язаним з етнографічними реаліями), правописним, публікації джерел тощо.

Прізвище — частина власної назви особи її повного імені. У більшості народів вона ідентифікує її родову приналежність, що передається від покоління до покоління і вказує на спорідненість, але існують і інші традиції прізвищ. Прізвище може стояти як на першому так і на останньому місці повного імені персони — в залежності від традицій народу та вжитку.

Новонароджена дитина як правило отримує прізвище батька, інколи матері. Здебільшого для жінок існує також традиція змінювати прізвище при вступі до шлюбу, що означає перехід від однієї родини до іншої. Часто зустрічаються подвійні прізвища, котрі виділяють приналежність особи до двох родин. Існує також традиція змінювати закінчення прізвища в залежності від статі особи або ж її стану у суспільстві.

Українські прізвища мають дуже розгалужену морфологію формування. Інколи за прізвищем можна визначити ймовірний регіон або навіть місцевість України з якої походив предок певної людини, також можна припустити про його рід занять, належність до козаків чи церковнослужителів, звання або чин або особливу прикмету, давність прізвища. Проте, слід зважати, що трактування прізвищ цілком може бути неоднозначним, особливо в плані визначення національності, так, наприклад, прізвище з тюркським коренем може й не означати, що предок татарин, його просто могли назвати тюрським словом, оскільки воно було поширене в ті часи (як то Сагайдак, Сагайдачний, Сагайдаченко і т.п. - через використання козаками сагайдака зі стрілами). Застосовувати родові прізвища в офіційному діловодстві почали доволі рано через необхідність вказання права власності на щось. Особливо масово родові прізвища зустрічаються в письмових джерелах ХIV-XVI століттях. Спочатку родові прізвица мали переважно багаті люди, які мали статки (купці, бояри, магнати, власники земель). Проте вже в ХVII ст. ледь не всі українці мали власні прізвища, щоправда прізвища часто трансформувалися, на їх основі могли створюватися нові прізвища, наприклад, син людини з прізвищем Коваль міг отримати прізвище Коваленко (син Коваля). Багато прізвищ з'явилися в часи Запорозької Січі, оскільки при вступі на Січ козак міняв своє старе прізвище на нове. Стабільності прізвища набули лише в XIX ст. Поширеною також була заміна старих прізвищ на аристократичний (шляхетсько-панський) лад, хоча шляхтичі та пани в ряді періодів намагалися протидіяти цьому через заборону приймання певних прізвищ простолюдинами. Паралельно співіснували офіційні прізвища та неофіційні прізвиська, які знаходили своє відображення в українській діловій та художній літературі