Іноземна мова–інструмент в діалозі культур і цивілізацій. Розвиток соціокультурної компетенції в процесі викладання і навчання іноземн

 

 

 

 

 

Курсова робота

на тему:

Іноземна мова–інструмент  в діалозі культур і цивілізацій. Розвиток соціокультурної компетенції в процесі викладання і навчання іноземних мов (лінгвокраїнознавчий аспект)

 

 

 

 

План

Переднє слово

Розділ 1. Місце  лінгвокраїнознавства у вивченні іноземної мови в середній школі

1.1. Теоретичні  та методологічні основи лінгвокраїнознавства

• Лінгвокраїнознавство як спосіб викладання іноземної мови
• Роль лінгвокраїнознавчого аспекту у підвищенні пізнавальної активності

Розділ 2. Використання лінгвокраїнознавчого аспекту в процесі викладання іноземної мови

2.1. Урок іноземної  мови та лінгвокраїнознавчий  аспект

2.2. Національно-культурний  компонент навчання іноземної  мови  та засоби його засвоєння

2.3. Лінгвокраїнознавчий  компонент як основа для домашнього читання

2.4. Інтернет  та міжкультурна взаємодія як  частина лінгвокраїнознавчого аспекту

Висновки

 

 

 

Місце лінгвокраїнознавства у вивченні іноземної мови в середній школі

Переднє слово

Починаючи з 1991 року, коли Україна набула статусу незалежної держави, з року в рік розширюються міжнародні зв'язки, відбувається інтернаціоналізація усіх аспектів суспільного життя, тому іноземна мова є реально необхідною в різних сферах діяльності людини, вона стає дійовим фактором соціально-економічного, науково-технічного та загально-культурного прогресу суспільства. До цього часу головним завданням радянської освіти було оволодіння учнями спілкуванням іноземною мовою, що передбачало досягнення школярами мінімально достатнього рівня комунікативної компетенції.

Наша держава взяла  курс на гуманізацію освіти, а це зумовлює відмову від вузьких  прагматичних цілей вивчення іноземної  мови. У сучасних концепціях навчання іноземна мова розглядається як відображення культури відповідного народу – як оволодіння іншомовною культурою і як засвоєння світових духовних цінностей. Таким чином, соціальне замовлення передбачає не тільки формування в школярів, що вивчають іноземну мову, необхідних іншомовних навичок та вмінь, але й ознайомлення через мову з культурою країни, її традиціями, історією та сучасністю. Таке завдання ставить перед собою лінгвокраїнознавство, що досліджує питання відбору та прийомів  подачі учням  відомостей про країну, мова якої вивчається, з метою забезпечення їх практичного володіння даною мовою. Лінгвокраїнознавство – це аспект методики викладання іноземних мов, який відбиває національно-культурний компонент мовного матеріалу.

Практично лінгвокраїнознавство спрямоване на реалізацію кінцевих цілей  навчання іноземній мові, а саме, на навчання спілкуванню. Адже без прищеплювання учням норм адекватної мовної поведінки у відриві від знань неможливо підготувати їх до іншомовного спілкування та  сформувати комунікативну здатність. Це визначає, що розробка лінгвокраїнознавчого  аспекту в навчанні іноземній мові в середній школі є надзвичайно актуальною та важливою.

Розділ 1. Місце  лінгвокраїнознавства у вивченні іноземної  мови в середній школі

1.1. Теоретичні  та методологічні основи лінгвокраїнознавства.

Лінгвокраїнознавчу проблематику складають два великих кола питань – філологічні та лінгводидактичні. По-перше, предметом лінгвокраїнознавства є аналіз мови з метою виявлення національно-культурної семантики. По-друге,  предметом  дослідження є також пошук викладацьких прийомів презентації, закріплення та активізації національно-специфічних  мовних одиниць та  культурологічного прочитання текстів на практичних мовних заняттях.

В основі лінгвокраїнознавства лежать п'ять методологічних принципів. Розглянемо їх.

Перший принцип –  це суспільна природа мови, яка  постає як об'єктивна можливість залучення до нової дійсності.

Єдність мови і національної культури реалізується в ряді функцій, з яких для лінгвокраїнознавства особливо важливі три, а саме: комунікативна  функція – бути знаряддям передачі інформації від одного учасника акта комунікації іншому (ця функція при вивченні мови не може бути забезпечена, якщо в процесі навчання не будуть використані відомості про країну, оскільки саме вони нерідко визначають змістовний план як усної, так і писемної мови); культуроносна та накопичувальна.

Другий принцип - засвоєння  людиною, що виросла в одній національній культурі, істотних фактів, норм і цінностей  іншої національної культури. Потрібно не тільки викласти учневі інформацію про країну, щоб він її запам’ятав, але й сформувати в нього позитивне відношення до неї.

Третій принцип - формування в учнів позитивної установки  до народу – носія мови, адже вивчення мов починається з метою зближення  народів, тих, яких вважають гідними  цього.

Четвертий принцип втілює в собі вимоги цілісності і гомогенності мовного навчального процесу: країнознавча  інформація підлягає витягу з природних форм мови і з навчальних текстів і не має привноситися ззовні.

Нарешті, п'ятий принцип  також пов'язаний з уточненням специфіки  країнознавства:  країнознавчий аспект викладання реалізує в навчальному процесі філологічний спосіб вторинного пізнання дійсності.

Лінгвокраїнознавство  як спосіб викладання іноземної мови

Кожна національна культура складається з національних і  інтернаціональних елементів і  не може цілком збігатися з іншою культурою. Тому в процесі викладання іноземної мови ми вимушені витрачати час та енергію на формування у свідомості учнів поняття  про нові предмети і явища, що не знаходить аналогії ні в рідній культурі, ні в  рідній мові.  Отже, мова йде про включення елементів країнознавства у викладання мови, але це включення якісне іншого роду в порівнянні з загальним країнознавством. Так як ми говоримо про з'єднання в навчальному процесі мови і відомостей зі сфери національної культури, такий вид викладацької роботи пропонується назвати лінгвокраїнознавчим  викладанням.

      Знання  національних реалій  важливе  при вивченні культури і мови  країни. Постійною ознакою належності  слова до лінгвокраїнознавчого  матеріалу є присутність національно-культурного компонента, якого немає в інших мовах.

     Реалії  – назви, властиві тільки певним  націям і народам, предмети  матеріальної культури, факти історії,  імена національних героїв, міфологічних  істот. Так, наприклад, можна  назвати французькі лінгвокультурологічні реалії (лінгвокультуреми), які можуть зустрічатися в іншому виді у представників української лінгвокультурологічної спільноти:

Реалії, які є у французькій  культурі та відсутні в українській: державні інститути, економічні структури, суспільні організації, засоби масової інформації, реалії з області мистецтва, історії, повсякденного життя  (DOM, Ordre des mйdecins, CNRS, grandes йcoles).Реалії, що є в наявності в обох культурах, але розрізняються якою-небудь  ознакою.  Наприклад,  isoloir  m – кабіна для голосування. Під час виборів перебування в ній виборців обов'язкове:  бюлетень, вкладений у конверт, без заходу виборців у кабінет, анулюється.

Невідповідність співставлення  «знак – річ» також виявляється  як неадекватність однаково названих реалій. Наприклад, різниця між  esprit gaulois і українським - галльська дотепність. Перше означає гумор вуличний, відвертий, грубуватий, в той час як друге асоціюється з легкістю і добірністю (веселий невимушений гумор, властивий французам).

Реалії, що мають інтернаціональний характер, але відрізняються при цьому національним наповненням:  -  до них відносяться народжені у Франції ідеї, концепції, винаходи, що складають внесок цієї країни у світову культуру (socialisme, style gothique, code civil, curie, impressionisme); опис національної своєрідності французької культури є неповним без урахування тих особливостей, які отримали на французькому ґрунті деякі загальноєвропейські філософські та художні течії - стилі та жанри, спортивні рухи, історичні події (romantisme, opйrette francaise, Union europйenne).

Є одні й ті ж реалії, що мають в українській і французькій  мові різні назви. Наприклад, бій  Великої армії з російською армією у вересні 1812 року для французів  – «битва під Москвою», а в  нашій історії це «Бородинська битва».

Аспект викладання мови – це, по-перше, мовний матеріал, по-друге, це прийоми викладання, які необхідні  для даного мовного матеріалу. Прийоми  викладання  - різні, залежать від  поставлених цілей. Звичайно, вони своєрідні  для кожного з трьох етапів роботи: презентація, чи первісне ознайомлення учнів з новим для них матеріалом; закріплення (меморизація), чи переклад первісних знань, умінь і навичок з короткочасної в довготривалу пам'ять, індивідуальну свідомість людини; активізації, чи виведення засвоєного матеріалу в діяльність мовою, яка вивчається.

Лінгвокраїнознавчі прийоми  розподіляються  на три етапи: презентація, закріплення та активізація. У лінгвокраїнознавстві, подібно до стану справ у будь-якому  іншому аспекті викладання мови, вирішуються проблеми відбору навчального матеріалу. Із загального лексичного або фразеологічного запасу та із лексичних та фразеологічних мінімумів  вибираються  одиниці, наділені національно-культурною семантикою. Фонетичний або граматичний устрій обстежується з метою виявлення в ньому потенційних носіїв даних про культуру. Є також самостійні країнознавчі прийоми викладання, такі як експлікація лексичного фону, додатковість зорового та вербального рядів, виявлення проективного країнознавчого змісту художнього тексту, системне та повне коментування.

Таким чином, лінгвокраїнознавство – це самостійний аспект  викладання іноземних мов, як  і фонетичний, лексичний, граматичний, стилістичний. Тепер ми можемо визначити поняття, що таке лінгвокраїнознавство. Лінгвокраїнознавство – це аспект викладання іноземної мови, у якому з метою  забезпечення комунікативності навчання та для вирішення  загальноосвітніх та гуманістичних задач  реалізується кумулятивна функція мови і  здійснюється аккультурація  адресата, причому методика викладання має філологічну природу – ознайомлення здійснюється за допомогою іноземної мови та в процесі її вивчення.

Роль лінгвокраїнознавчого аспекту у підвищенні пізнавальної активності

Одна з актуальних проблем сучасної методики навчання іноземної мови - орієнтація всього навчального процесу на активну самостійну роботу учнів, створення умов для їх самовираження і саморозвитку. В проекті розроблюваного експертними групами Ради Европи пакета документів під назвою “Европейський Мовний Портфоліо” відмічається, що в умовах геополітичної ситуації “европейське товариство стає більш інтерактивним, европейці стають більш мобільними і подорожують для збагачення свого професійного, освітнього та особистісного досвіду. Але навіть для тих, хто мало подорожує, сучасні інформаційні технології роблять подолання мовних бар'єрів нормою життя. Молоде покоління повинно підготувати себе до того, щоб мати максимальну користь з такого роду діяльності з метою вдосконалення своїх лінгвістичних знань, навиків і умінь.” В усіх матеріалах цього проекту зроблено акцент на самостійній роботі по вивченню іноземної мови, а на першому місті серед якостей майбутнього повноцінного члена европейського демократичного співтовариства називаються “здатність до самоорганізації, незалежність, висока самосвідомість, впевненість у своїх силах, поєднання незалежності мислення і дій з соціальною відповідальністю”. В такому контексті особливого значення набувають ідеї розвиваючого навчання, головною метою його є формування особистісної активності учнів. Останнє забезпечує активне відношення до знань, систематичність і наполегливість у навчанні, позитивні результати та успішна безперервна освіта.

Пізнавальна активність - це готовність та бажання учня до вивчення нового матеріалу розширеної тематики, що стосується вивчення іноземної мови та особливостей країни, мова якої вивчається, бажання самостійно розширювати знання з даного предмету, виявлення ініціативи в пошуку цікавої інформації, бажання застосувати набуті знання в повсякденному житті та при вивченні інших предметів.

Для цього необхідно  пропонувати дітям вивчення тем, які безпосередньо стосуються країни, мову якої вони вивчають.

Читання книг, журналів та газет, перегляд телепередач, документальних та художніх фільмів на іноземній  мові сприяє розширенню світогляду учнів, їх обізнаності в усіх сферах життєдіяльності людини. У дітей виникає бажання розповісти про прочитане, побачене або почуте стосовно подій, що відбуваються у країні, мову якої вони вивчають.

При вивченні іноземної  мови обов'язковим повинно бути передбачене:

оволодіння знаннями про культуру, історію, реалії та традиції країни, мова якої вивчається (лінгвокраїнознавство, країнознавство);

залучення до діалогу  культур (іншомовної та рідної);

усвідомлення учнями суті мовних явищ, іншої системи  розуміння, через яку може сприйматися дійсність;

розуміння  особливостей свого мислення;

порівняння явищ іноземної  мови, що вивчається, з рідною мовою;

уміння вчитися (працювати  з книгою, підручником, довідковою літературою, словниками тощо).

Досягнення цих цілей  навчання іноземної мови можливе  за умов взаємопов’язаного вивчення мови і культури народу - носія  цієї мови, а також активної комунікативно-пізнавальної діяльності учня як суб'єкта навчання.

Тому для стимулювання пізнавальної активності учнів важливим фактором буде самостійна підготовка матеріалу про один з епізодів історії країни, або про одного з видатних діячів країни. Коли учень самостійно готує матеріал, він виявляє творчу ініціативу, а вона в свою чергу, сприяє розвитку пізнавальної активності.

Важливою умовою у  підвищенні пізнавальної активності є  інформованість викладача і учнів  не тільки про заходи, спеціально направлені на вивчення іноземної мови, яка  вивчається (таких, як навчальні програми телебачення і радіо), але і  про інші можливі способи  реалізації комунікативних потреб у навчальній діяльності. Уміння вчителя  зацікавити, привернути увагу, зробити рекламу фільмові, передачі, безумовно,  стимулює самостійну діяльність учнів, створює психологічну готовність до сприйняття нової інформації.