Народна педагогіка у середній школі

Коли не було спеціального навчання, у вихованні  дитини брала участь вся навколишня середа - сім'я, батьки, родичі, сусіди - вся сільська громада. Дитина вбирав правила і звичаї, встановлені  в етносоціуме регіону, в якому жив.

Прийоми народної педагогіки всіх етносів були спрямовані на виховання досконалої особистості, тобто працьовитого землероба, мисливця, скотаря, але найголовніше - людину чесну, люблячого свій народ, свою Батьківщину.

Вся система  народної педагогіки була спрямована на розвиток у дітей працьовитості.

Завдяки повсякденної праці і прищеплювання морально-етичних  норм поведінки діти з раннього віку долучалися до культурних цінностей  свого народу. Секрет ефективності народної педагогіки в її конкретному  впливі на особистість дитини.¹¹

У наш час педагоги все частіше стали застосовувати народну педагогіку у вихованні дітей як у загальноосвітній школі, так і в установах додаткової освіти.

Основні правила народної педагогіки дуже прості:

- Поважати старших;

-Дбайливо ставитися  до дітей, хворих, слабких, безпомічних;

- Обожнювання хліба, води, землі;

- Дбайливе ставлення  до продуктів харчування, матеріально-духовних  цінностей, до всього живого в природі;

-Працьовитість,  терпимість, скромність, добротворчість, милосердя, гостинність, повага інших;

-Вміння вислухати співрозмовника і т. п.^{12 13}

Досвід інших  народів у справі виховання є  дорогоцінною спадщиною для всіх, але точно в тому ж розумінні, в якому досвід всесвітньої історії  належить усім народам. Як не можна  жити за зразком іншого народу, яким би принадним не був цей зразок, так не можна виховуватися за чужою педагогічною системою, якою б вона не була стрункою і добре обдуманою. Кожний народ щодо цього повинен випробувати свої власні сили¹⁴.

Отже, етнопедагогіка як наука про народну педагогіку має вирішувати такі завдання:

• всебічно вивчати  досвід українського народу в царині виховання;

• актуалізувати  надбання народу в сфері виховання  з урахуванням особливостей соціального розвитку суспільства;

• визначати  шляхи та засоби ефективного використання досягнень української народної педагогіки в системі національного виховання;

• визначати  відповідність ідей народної педагогіки сучасним завданням виховання всебічно розвиненої особистості.

Форми виховання в народній педагогіці:

• індивідуальна (охоплює догляд старшими членами сім’ї за дитиною; забезпечує індивідуальний підхід до дитини, всебічне вивчення її особливостей);
• групова (застосовується в родинному вихованні, коли кілька дітей, в різноманітних об’єднаннях дітей; поєднує засоби індивідуального та колективного впливу на кожного члена групи);
• фронтальна (масова) (Реалізується у процесі організації різноманітних видів праці, участі дітей у народних святах).¹⁵

Мета навчання – сукупність знань, умінь і навичок людини, яку прагне сформувати народ – сформувати освічену, культурну, духовно багату, доброзичливу, працьовиту, підготовлену до певного виду трудової діяльності.

• Зміст навчання – система знань, умінь і навичок, оволодіння якими забезпечує теоретичну та практичну підготовку людини:
• засвоєння рідної мови;
• праця;
• обізнаність з географії;
• знання з суспільствознавства;
• фізико-математичну підготовку;
• фізичну підготовку;
• прилучення до народного мистецтва.

Форми навчання – спосіб організації  навчання:

• навчання “ланцюжком”;
• самонавчання;
• “челядництво”;
• наставництво;
• колективні форми навчання.

Засоби виховання – вид діяльності народу, який може впливати на особистість:

• рідна мова;
• усна народна творчість;
• види народного мистецтва;
• національні традиції, звичаї, обряди (традиція – історично складений і переданий з покоління в покоління досвід, практика в будь-якій галузі суспільного життя, норми поведінки, смаки; звичай – манера поведінки, прийнятий спосіб дії; обряд – сукупність установлених звичаєм дій, пов’язаних із побутовими традиціями або з виконанням релігійних установ, ритуал);
• національна символіка ( вираження національних ідей, понять або почуттів за допомогою умовних знаків – символів);
• народні ігри, іграшки;
• сімейно-побутова культура.

Принципи виховання – правило, норма, переконання, якими керується  народ з метою кращого впливу на вихованця:

• гуманізм (створення умов для формування найкращих людських якостей і здібностей дитини; повага до особистості, розуміння її інтересів, гідності, довіра до неї);
• природовідповідність (врахування природи людини);
• зв’язок виховання з життям (тісний зв’язок із культурно-історичними традиціями народу);
• народність виховання (врахування специфіки спадковості, національної психології, характеру даного народу, його світогляду);
• систематичність (cтановить собою цілісну єдність, у якій одна ланка доповнює і продовжує іншу);
• послідовність (від простого до складного);
• єдність вимог і поваги до особистості (вимагати не принижуючи, а сприяючи розквіту дитини, ставитися з повагою, піклуватися про дитину).

Методи виховання – способи, шляхи досягнення мети виховання:

• практично-дійові (режим праці та відпочинку, гра, вправляння (тренування), товаришування, дружба, мовлене вий етикет);
• навіювальні (сугестій ні) – казка, легенда, молитва, символ, заповіт (заповідь), вірування, приклад, авторитет, сповідь;
• переконувальні (бесіда, розповідь, прислів’я і приказки, притча, оповідання, пісня);
• попереджувальні (профілактичні) – застереження, догляд (нагляд), контроль, клятва, погроза);
• спонукальні (почуття честі та гідності, віра, надія, любов, кохання, змагання, подарунок, вимога, нагадування, доброта, милосердя, обов’язок, гасло (девіз, заклик), порада, настанова, наказ);
• оцінювання, схвалення та покарання (похвала, подяка, докір, осуд, догана).¹⁶

 

 

 

РОЗДІЛ 2. ЗАСТОСУВАННЯ МЕТОДІВ І ЗАСОБІВ  НАРОДНОЇ ПЕДАГОГІКИ У ПРАКТИЦІ ШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ

2.1. Основні напрямки  використання народної педагогіки  у виховному та начальному процесах

Предметом етнопедагогіки є досвід навчання й виховання  дітей, накопичений конкретним етносом за тривалий час його існування. Безумовно, використання накопиченого українським народом досвіду у вихованні є цінним джерелом для відродження й становлення національного виховання і навчання, оскільки воно відповідає українській вдачі, менталітету, особливостям національного характеру.

Успіх використання цього  досвіду в сучасних умовах залежить від ретельного врахування її специфічних  особливостей, які полягають у наступному.

Перше. На відміну від  офіційної, народна педагогіка виключає колективні форми виховання, акцентуючи увагу на його індивідуалізації. Не випадково навіть вік дитини в етнопедагогіці визначається не кількістю років, а тим, що дитина може і вміє робити своїми руками. О.Будник вказує на те, що «господарське виховання в народній педагогіці носило свідомий характер і зводилось до привчання дітей з 5-6-річного віку до праці».

Дорослі залучали їх до різних видів трудової діяльності. Як засвідчують  наукові дослідження, діти були зайняті  у 85 видах господарськи-побутової праці, не беручи до уваги поле, сад, город. У традиційній українській сім’ї панувала думка: все, що роблять дорослі, різною мірою можуть виконувати діти. М.Стельмахович підкреслює, що хлопчика 7-8 років називали «пастушком», а пасли діти спочатку гусей, потім овець, кіз, корів і коней. Про юнака віком 16 років казали: «Вже, слава Богу, косар». Таке раннє залучення дітей до господарської роботи давало їм можливість відчути життєву необхідність щоденної праці, потребу сім’ї в їх допомозі та, безперечно, відповідальність за роботу.

Друге. У народній педагогіці проглядається ідея розвитку природних  задатків дітей із раннього віку. Як правило, діти продовжували справу батьків. І в цьому є певна логіка, оскільки майстерність у будь-якій справі вдосконалювалася з кожним поколінням, бо дитина виростала в атмосфері певної професійної здатності. Наприклад, батько-хлібороб повчав свого сина, що хліборобство – найголовніша професія на землі. Доводив це не на словах, а ділом, коли брав хлопчика в поле, показував, як сіяти гречку, овес. Так виховувались цілі професійно-виробничі династії хліборобів, пасічників, теслярів, бондарів, ковалів тощо.

Універсальною особливістю  етнопедагогіки є те, що вона ефективно  використовує два головних напрями  спрямованості дитини – наслідування діяльності дорослих і прагнення до пізнання оточуючого світу.

Третє. У народній педагогіці для норм традиційної моралі немає  вікової диференціації: єдиним диференціатором  норм поведінки була відмінність  статей, що визначала різні напрями соціалізації індивіда.

Четверте. У  сучасній шкільній практиці діада «навчання  – виховання» доповнена третьою  складовою – «контроль». Етнопедагогіка в цьому напрямі абсолютно  гармонійна, оскільки не передбачає тотального контролю за активністю зростаючої особистості, певні обмеження щодо її поведінки та діяльності не мають директивного вираження.

На думку  О.Будник, мета як ідеальне відображення кінцевого результату виховання  споконвіку в українській етнопедагогіці зводилась до плекання здорової, доброї, розумної та працьовитої людини, а головним критерієм її вихованості слугувала повсякденна поведінка та діяльність.

Проте не всі  особливості етнопедагогіки українського народу можна і слід використовувати  у сучасних умовах. Нині відчувається розгалуженість цілей у вихованні, його завдань, змісту діяльності сімей, що проживають у містах, порівняно з життям родини в сільській місцевості. Урбанізація призводить до скорочення сусідських зв’язків, малодітності, відсутності сезонно-польових робіт, широкої інформативності. У селах залишається обов’язковість господарсько-трудових робіт на городі, подвір’ї, у саду, догляд за домашньою худобою, менший обсяг інформації і, врешті-решт, повільніший ритм життя. Отже, у сільській місцевості й нині є більш сприятливі умови для практичного використання етнопедагогічних ідей у плеканні традиційних ціннісних орієнтацій у дітей, зокрема господарності. У зв’язку з цим, О.Будник підкреслює: «Як бачимо, реально оцінюючи ситуацію та ті негативні тенденції, що, на жаль, мають місце в сучасній практиці використання народної педагогіки, варто ретельно виокремити з цієї «скарбниці» саме ті ідеї, які придатні для «перенесення» в навчально-виховний процес освітніх установ. Водночас прогресивні набутки української етнопедагогіки потребують глибокого осучаснення з тим, щоб вони яскраво відображали елементи духовної і матеріальної культури сьогодення»¹⁷

Прогресивним  кроком у цьому напрямку є розробка «Концепції школи нової генерації  – української національної школи-родини», яка здійснена науковцями Інституту  українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка під керівництвом його директора, академіка Академії наук вищої школи П.Кононенка. Українська національна школа-родина − це не лише новий тип школи, це насамперед новий підхід до освіти. Школа нового українознавчого типу створює умови для взаєморозкриття добрих починань батьків, учителів, друзів школи, а також акцентує увагу на тому доброму, талановитому, що є в кожній дитині. Така школа дає змогу кожному вихованцеві реалізувати себе, а вчителі допоможуть, щоб талант учня був помічений.¹⁸

Т.Усатенко виділяє  «першорядні вартості, що сягають  до універсалій і є основою  функціонування школи нового типу». До них відносять:

– дитина –  вчитель – батьки – держава, інші люди, що беруть участь у функціонуванні школи;

− спілкування з природою, довкіллям, людиною;