Метод лінгвістичної географії і порівняльне мовознавство. Ареальна лінгвістика

На початку 20 ст. в мовознавстві стає відомим прізвище Леонарда Блумфільда (1887-1949), яке пов»язане з новим етапом в житті науки про мову, а саме зародженням дескриптивної лінгвістики. Дескриптивну лінгвістику можна розглядати як різновід структуралізму, проте вона має ряд особливостей.Порівняно з іншими напрямками лінгвістичного структуралізма їй притаманна більш чітко розроблена система дослідницької роботи. На її формування вплинув і той лінгвістичний матеріал, з яким вона переважно має справу. Нарешті, вона базується і на іншому вихідному принципі, зокрема, не є прямою похідною теоретичних положень, висунутих Ф.де Соссюром.

Розпочинав свій шлях Л.Блумфільд в рамках традиційного мовознавства. Перша його книга «Вступ до вивчення мови» (1914) – містить вплив младограматичних традицій. Але вже в 20 роках він виступає з декларацією нової лінгввістичної теорії і методики. Блумфільд був фактично першим мовознавцем, який не тільки поставив питання про наобхідність побудовати суворий об»єктивний метод аналізу і опису мови. Але і видвинув цю проблему як основну задачу теоретичного мовознавства.

Значний вплив на погляди Л.Блумфільда мав біхевіоризм. Біхевіоризм – в мовознавстві система поглядів на сутність і функції мови, яка наближається до однієї з течій в психології, в основі якої є розуміння поведінки людини як сукупності рухомих і зведених до них вербальних і емоційних реакцій організму на стимули зовнішнього середовища й заперечення свідомості як предмета психологічного дослідження.

Блумфільд створив біхевіористську теорію мови. Він стверджує, що кожний вислів повністю утворюється формами, розуміючи під формою – речову ознаку, яка повторюється і має значення. Мова – це особлива форма поведінки людини, комунікативна функція мови- ланцюг стимулів і реакцій, соціальна природа мовної діяльності- процес одного порядку з біологічними процесами. Спілкування – такий же біологічний акт, як будь-які інші форми пристосування людини до середовища і його реакції на зовнішні стимули.

Крім того до заслуг Блумфільда можна віднести закладення основних принципів дистрибутивного аналізу - методу дослідженн мови, побудованого на вивченні оточення окремих одиниць в тексті без використання даних про повне лексичне або граматичне значення цих одиниць.

Сучасне порівняльно-історичне мовознавство вважає своїм об»єктом дослідження мовних змін у часі. Одиницею виміру стає квант мовної зміни – величина, яка визначає відхилення мовного стану А1 від мовного стану А2, якщо ці стани є суміжними в часі. На основі праць Ф.де Соссюра була розроблена ларингальна теорія – теорія про походження і чергування індоєвропейських голосних, про існування в прамові особливих фонем - ларингалів.Ця теорія була доведена за допомогою даних віднайденої хетської мови. Розроблена також теорія найдавнішого сладу, фонетичних представлень і подальшого розвитку індоєвропейських зімкнених приголосних фонем – глотальна теорія.

У галузі граматики виникають нові погляди, що постулюють відмову від  розрізнення традиційних частин мови в прамовному індоєвропейському  стані. Висловлюються твердження, що праіндоєвропейська мова не була мовою  номінативної будови ( в той час, як всі сучасні мови вважаються такими), а була мовою активної або ерегативної конструкції.

Сучасне порівняльно-історичне мовознавство широко використовує дані, отримані іншими науками. Наприклад, воно спирається на результати ареальних досліджень (існує навіть ареальна лінгвістика), враховуючи те, що територіально-суміжні мови можуть запозичувати певні риси від мов-сусідів, хоча довести це запозичення дуже важко.

Перед порівняльно-історичним мовознавством стоїть і важлива задача по встановленню мовної прабатьківщини окремих народів, зокрема слов»ян. За допомогою і інших наук висуваються, спростовуються, підтверджуються різні гіпотези, теорії. Отже, порівняльно-історичне мовознавство не втрачає своєї значимості і понині. Воно допомагає нам зрозуміти, ким ми були, хто ми є, і , відповідно, ким можемо стати.

1. Висновок по II – Розділу.

Перед порівняльно-історичним мовознавством стоїть і важлива задача по встановленню мовної прабатьківщини окремих народів, зокрема слов»ян. За допомогою і інших наук висуваються, спростовуються, підтверджуються різні гіпотези, теорії. Отже, порівняльно-історичне мовознавство не втрачає своєї значимості і понині. Воно допомагає нам зрозуміти, ким ми були, хто ми є, і , відповідно, ким можемо стати.

III Розділ.

1. Поняття ареальної лінгвістики.

АРЕАЛЬНА  ЛІНГВІСТИКА -   ( від лат. Area - площа, простір) - розділ мовознавства, який досліджує за допомогою методів лінгвістичної географії поширення мовних явищ у просторовій протяжності і міжмовної (междіалектних) взаємодії. Визначальним принципом при ареальному описі фактів взаємодіючих мов (діалектів) служить фронтальний їх охоплення. Основне завдання ареальної лінгвістики - характеристика територіального розподілу мовних особливостей та інтерпретація ізоглос. У результаті виявляються області (ареали) взаємодії діалектів, мов і ареальних спільнот - мовних спілок, що характеризуються загальними структурними ознаками.

Термін «просторова / ареальная лінгвістики» вперше введений М. Дж. Бартолі і Дж. Відоссі (1943), але її основні принципи були розвинені Бартолі в 1925. Ареальна лінгвістика тісно пов'язана з лінгвістпч. географією і діалектологією. Вона досліджує співвіднесеність явищ, напрям і ареали їх розповсюдження у ряду мов, діалектологія ж дає опис структури отд. мови в її територіальному варіанті. Разом з тим фактологічної основою ареальної лінгвістики тісно служать діалектологічні дослідження.

Центральне поняття ареальної  лінгвістики - мовної або діалектний ареал, тобто межі розповсюдження окремих  мовних явищ та їх сукупностей. Термін «ареал» використовується також  для позначення меж поширення  мов і мовних спільнот (індоєвропейський ареал, слов'янський ареал, тюркський  ареал і т. п.). У ареальної лінгвістиці  істотно розмежування синхронного і діахронічного планів опису. Діахронічний аспект спрямований на виявлення ареалів членування праязикового стану і виникаючих при цьому междіалектних схождений. Ці стани (общеиндоевропейское, спільнослов'янське, общетюркская і т. д.) в термінах ареальної лінгвістики інтерпретуються як лінгвістично безперервний простір генетично пов'язаних діалектів, які розмежовуються пересічними Ізоглоси на різних рівнях мовної структури. Синхронний план пов'язаний з встановленням междіалектних контактів і ареальні відповідностей на одному хронологічному зрізі.

Інше найважливіше поняття ареальної  лінгвістики - ізоглоса; для різних рівнів вживаються уточнюючі це поняття терміни: фонетичні Ізоглоса - ізофони, лексичні ізоглоси - Ізолекс, подібне семантичний розвиток - ізосеми і т.п. Розрізняють пов'язані і конвергентні Ізоглоса; перші розвиваються в мовах, що відносяться до єдиної генетичної спільності, при їх встановленні використовуються прийоми порівняльно-генетичних досліджень. Конвергентні Ізоглоса виникають як результат тривалих територіальних контактів мов, що утворюють ареальну спільність, або ж паралельного розвитку ізольованих, територіально не стикаються мов. Ізоглоси конвергенції виявляються прийомами типологічного аналізу.

При вивченні причин появи, історії  розвитку, фронту і напрямки експансії  інновацій та виявлення ареалів  консервації архаїзмів важливе  місце в ареальної лінгвістиці  займає пошук центру, периферії, зон  дифузії (вібрації) в досліджуваному ареалі. Прийнято виділяти 3 основні зони дналектного континууму: центральну, маргінальну (віддалену зону, де спостерігаються Ізоглоса носять менш виражений характер) і перехідну. Відповідно до цього визначаються і ареали дистрибуції мовних фактів - інноваційний, архаїчний і дифузний (перехідний). При виявленні інновацій та архаїзмів в Л. л. Нехода з методики ареальних норм, розробленої італійською школою неолінгвістпкі (норма ізольован. області, норма периферійної області, норма пізнішої області і т. д.). Для обстежуваного мовного (діалектного) стану використовується позначення «мовний (діалектний) ландшафт».

1. Висновок по III – му розділу.

 Лінгвемой всього культурно-історичного  ареалу є книжна мова, спочатку єдиний. Він функціонував у сфері ідеології та духовної культури, всі інші сфери обслуговувалися іншими лінгвемамі спочатку лише в усній формі. Функціональне протиріччя між лінгвемамі може бути знято шляхом розширення функцій або книжної мови за рахунок проникнення в сферу повсякденного спілкування у всьому багатомовному ареалі, або народного - до сфери духовної культури. Як правило, переважає другий шлях, шлях підйому народних мов до рівня літературних, становлення нових книжкових мов. Частковий дистрибутивний білінгвпзм відносно вузького соціуму із суворим розподілом функцій між загальним книжковим мовою і усною народною змінюється білінгвізмом у сфері духовної культури та ідеології. Саме через такий білінгвізм колишній книжна мова поступається своп функції новій мові даного народу, зберігаючи за собою, хоча б спочатку, функції мови міжнародної взаємодії у сфері духовної культури. Такий процес зводиться до дивергенції єдиного книжкового мови на кілька нових літературних мов, що супроводжується процесом конвергенції, злиття народної мови з колишнім книжковим. Будь-який новий літературна мова - свого роду гібрид між усним народно-поетичною мовою і книжною мовою даного культурно-історичного ареалу; він успадковує всі атрибути книжної мови: характер листа, графіку, образотворчі засоби,, поняття. Основним способом передачі такої спадщини колишнім книжною мовою новим літературним мовам є переклади. У разі перерозподілу кордонів між культурно-історичними ареалами конвергентні процеси охоплюють всі літературні мови ареалу, при цьому домінуюча роль належить в основному мови міжнародного спілкування у сфері духовної культури та ідеології.

 IV. Розділ.

1.1. Заключний висновок

Діалектологію на сучасному етапі  не можна уявити собі без застосування в ній методу картографування  мовних фактів. Розробка цього методу призвела до створення особливої  ​​галузі діалектології - лінгвогеографії, науки про закономірності у територіальному поширенні мовних явищ. Лінгвістична географія - наука відносно нова. Вона виникла в Європі наприкінці XIX в. Німецький учений Г. Венкер і французький лінгвіст Ж.Жільерон стали ініціаторами спеціального лінгвістичного обстеження території з метою подальшого подання зібраного діалектного матеріалу на географічних картах. З іменами цих учених пов'язані перші досягнення лінгвогеографії, їм належать і формулювання її основних понять.

У 1876 р. в Німеччині Георг Венкер (1852-1911) почав збирати матеріал для складання лінгвістичного атласу німецької мови, звертаючи головну увагу на фонетичні та граматичні явища. У 1926 р. частина карт була видана. У Франції в 1902-1910 рр.. Жюль Жільерон (1854-1926) і Едмон Едмон (1848-1926) створили Лінгвістичний атлас Франції, звертаючи увагу на лексичні особливості. Потім лінгвістичні атласи стали з'являтися в Італії, Румунії, Іспанії, Швейцарії.  

Ареальна лінгвістика - розділ мовознавства, який досліджує за допомогою методів лінгвістичної географії поширення мовних явищ у просторовій протяжності і міжмовної (междіалектних) взаємодії. Визначальним принципом при ареальному описі фактів взаємодіючих мов (діалектів) служить фронтальний їх охоплення. Основне завдання ареальної лінгвістики - характеристика територіального розподілу мовних особливостей та інтерпретація ізоглос. У результаті виявляються області (ареали) взаємодії діалектів, мов і ареальних спільнот - мовних спілок, що характеризуються загальними структурними ознаками.

Термін «просторова / ареальная лінгвістики» вперше введений М. Дж. Бартолі і Дж. Відоссі (1943), але її основні принципи були розвинені Бартолі в 1925. Ареальна лінгвістика тісно пов'язана з лінгвістпч. географією і діалектологією. Вона досліджує співвіднесеність явищ, напрям і ареали їх розповсюдження у ряду мов, діалектологія ж дає опис структури отд. мови в її територіальному варіанті. Разом з тим фактологічної основою ареальної лінгвістики тісно служать діалектологічні дослідження.

Центральне поняття ареальної  лінгвістики - мовної або діалектний ареал, тобто межі розповсюдження окремих  мовних явищ та їх сукупностей. Термін «ареал» використовується також  для позначення меж поширення  мов і мовних спільнот (індоєвропейський ареал, слов'янський ареал, тюркський  ареал і т. п.).

Таким чином, в даній роботі були розглянуті основні поняття лінгвістичної географії та близької до неї галузі мовознавства - ареальної лінгвістики, показана історія розвитку лінгвістичної географії. Я розповіла про методи цих наук, практичних досягненнях лінгвогеографії за кордоном (лінгвістичні карти і атласи). Було дано поняття порівняльного мовознавства.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

  Використана література.

Бузук П.О. Взаємовідносини між  українською та білоруською мовами (методологічний нарис) // Записки історико-філологічного  відділу Української Академії наук. – 1926. – Кн.VII-VIII. – С.421-426. 
Бузук П.А. Лінгвістычная геаграфія як дапаможный метад пры вывучэнні гісторыі мовы // Sbornik praci I sjezdu slovanskych filologщ v Praze, 1929 – Praha, 1932. – sv.II. – c.458-475. 
Бузук П.А. Спроба лінгвістичнае географіі Беларусі. Ч.І. Фонэтыка і морфолёгія // Досьледы і матар’ялы ў галіне мовы і літаратуры, №17, Інстытут беларускае культуры. Аддзел гуманітарных навук. Дыяктолёгічная Камісія. – Менск, 1928. – 101 с. + 20 карт. 
Глущенко В.А., Овчаренко В.М. Проблеми моделювання історії східнослов’янських мов на Академічній конференції з реформи білоруського правопису та азбуки 1926 р. // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии: Научно-методический сборник. Вып.Х. Ч.1. / Отв. ред. В.А.Глущенко; Отв. за выпуск О.Е.Ольшанский. – Славянск: СГПУ, 2002. – С.66-86. 
Карский Е.Ф. [Рец.:] Бузук П., проф., старшыня Дыялектолёгічнае Камісіі. Спроба лінгвістычнае географіі Беларусі. Ч.1. Фонэтыка и морфологія. Вып.1. Гаворкі Цэнтральнае і Ўсходняе Беларусі і сусідніх мясцовасьцяй Украіны і Вялікарасіі ў першай чверці ХХ в. У Меніску – 1928. 8 є словарное, VIII ненумер. + 113 + 20 таблиц // Труды по белорусскому и другим славянским языкам. – М.: Изд-во АН СССР, 1962. – С.477-478. 
Ковальов П. [Рец.:] Проф. П. Бузук. Спроба лінгвістычнае географії Беларусі. Ч.І, Вип.І. Выданьне Інституту Беларускае культуры у Менску, 1928, ст. 110 // Записки історико-філологічного відділу Української Академії наук. – 1929. – Кн.ХХІІІ. – С.370-373. 
Крывіцкі А.А. Дыялекталогія беларускай мовы: Дапам. – Мн.: Вышэйшая школа, 2003. – 294 с.