Метод лінгвістичної географії і порівняльне мовознавство. Ареальна лінгвістика

Міністерство освіти і  науки України

Державний заклад: «Південноукраїнський національний педагогічний університет  імені К.Д.Ушинського»

Інститут мов світу

Факультет української філології

Кафедра української і  зарубіжної літератур.

 

 

 

 

Творча робота

на тему: «Метод лінгвістичної географії і порівняльне мовознавство.

Ареальна лінгвістика »

 

 

 

 

 

Виконала студентка

денної  форми навчання

1 курсу 2 групи

Ленець Єлизавета Ігорівна

 

 

 

 

 

 

                                           Одеса 2013

                                             Зміст.

Вступ.

I Розділ.

1. Метод лінгвістичної географії.
2. Де цей метод застосовується.
3. Дослідження праці П. О. Бузука про метод лінгвістичної географіїї
4. Висновок по I – му Розділу

II Розділ.

1. Порівняльне мовознавство.
2. Висновок по II – Розділу.

III Розділ.

1. Поняття ареальної лінгвістики.
2. Висновок по III – му розділу.

IV Розділ.

1. Заключний висновок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                           Зміст.

Метод лінгвістичної  географії (ареальний) — сукупність прийомів, які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти.

Зв'язок методу лінгвогеографії з  порівняльно-історичним полягає у  тому, що він також має на меті відтворення картини діалектного  членування прамовних спільнот і  виявлення ареальних зв'язків  між мовами, які становлять ці спільноти. Крім того, про тісний зв'язок цих  двох методів свідчить і те, що в  тих мовних групах або сім'ях, у  яких відсутні старописемні пам'ятки, порівняльно-історичний метод спирається на дані сучасних мов і діалектів.

Поштовхом для розвитку лінгвогеографічного  методу стали методика реконструкції  прамови А. Шлейхера і теорія концентричних  хвиль Й. Шмідта, суть якої зводиться  до твердження, що кожне нове мовне  явище поширюється з певного  центра поступово згасаючими хвилями, через що споріднені мови непомітно  переходять одна в одну.

Порівняльно-історичне мовознавство, генетичне мовознавство, порівняльне мовознавство, компаратівістіка, область мовознавства, що має на меті реконструкцію синхронних станів, не засвідчених писемністю, і діахронічеських процесів в історії окремих мов, історії груп родинних мов, включаючи встановлення походження мовних сімей, мов і окремих елементів їх системи, у тому числі встановлення генетичної спорідненості між мовами, тобто їх загального походження з одного джерела (генеалогічна класифікація мов )

АРЕАЛЬНА  ЛІНГВІСТИКА -   ( від лат. Area - площа, простір) - розділ мовознавства, який досліджує за допомогою методів лінгвістичної географії поширення мовних явищ у просторовій протяжності і міжмовної (междіалектних) взаємодії. Визначальним принципом при ареальному описі фактів взаємодіючих мов (діалектів) служить фронтальний їх охоплення. Основне завдання ареальної лінгвістики - характеристика територіального розподілу мовних особливостей та інтерпретація ізоглос. У результаті виявляються області (ареали) взаємодії діалектів, мов і ареальних спільнот - мовних спілок, що характеризуються загальними структурними ознаками.

 

Актуальність теми обумовлена ​​тим, що на даному етапі розвитку мовознавства велике значення набуває фіксація і подальше вивчення різних особливостей сучасних мовних явищ, їх відмінностей.

Метою роботи є виявлення основних рис сучасної лінгвогеографії (і суміжній з нею ареальної лінгвістики). Виконання цієї мети передбачає вирішення наступних завдань:

1) вивчення наукової літератури  з даної теми;

2) розгляд основних понять лінгвогеографії та ареальної лінгвістики;

3) аналіз еволюції лінгвогеографії  як галузі мовознавства;

4) виявлення специфічних методів  лінгвогеографії та ареальної лінгвістики.

У даній роботі використовувалися методи аналізу і синтезу, порівняння та ін

Лінгвогеографія вивчали такі вчені  як Виноградов В.В. Гируцкий А.А. Журавльов  В.К. Левицький Бузук П. О. та ін

Творча  робота складається з вступу, трьох розділів, висновків.

У першому розділі розглядається  метод лінгвістичної географії.

Другому розділі розглядається  порівняльне мовознавство.

Третій розділ присвячений  ареальній лінгвістиці.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

I Розділ.

1. Метод лінгвістичної географії.

Лінгвістична географія — розділ діалектології, який на основі методу картографування мовних явищ вивчає їх територіальне поширення.

Лінгвістичне картографування  є способом не лише наочного подання  мовних фактів, а й їх зіставлення та осмислення. Така карта, виявляючи відповідники того чи того мовного явища в різних говорах, допомагає з’ясувати походження і час його виникнення, що неможливо зробити іншими методами.

Карта відображає різні етапи розвитку й змін мовного явища в просторі. Лінгвистичне картографування дає змогу розв’язати і ряд таких важливих питань, як закономірності й основні тенденції розвитку національної мови, виявлення діалективні основи літературної мови, її взаємозв’язків з говорами на різних історичних етапах.

Необхідність у лінгвістичних  картах постала перед ученими  різних країн ще в 19 ст. У 1851 Срезневський у «Замітках про матеріали для географії російської мови» писав «про першу насущну потребу цієї науки — складання мовної карти». Картографування ж мовних явищ започатковане в Західній Європі в 2-й пол. 19 ст. німецькім вченим Г. Венкером підготовкою атласу Рейнської провінції. У 1902—1910 був опублікований 12-томний «Лінгвістичний атлас Франції» Ж. Жильєрона й Е. Едмона, після чого одним з основних напрямів досліджень національних мов стає укладання лінгвістичних атласів. Більшість з них з’явилася у 2-й половині 20 ст.

За способом опрацювання і відображення на картах матеріалу визначилися  різні школи лінгвістичної географії. Це передусім романська школа, основоположною працею якої став згаданий атлас французької мови. За його принципом, в основу картографування береться окремо слово, яке наноситься на карту в записі фонетичною транскрипцією. Так побудовані атласи іншіх романських мов. Німецька школа лінгвістичної географії характеризується застосуванням різних умовних знаків — лінійних і фігурних (різноколірних). Принципи цієї школи застосовано в ряді атласів європейських мов, у тому числі слов’янських, зокрема в «Малому атласі польської мови» (1957—1968). Російська школа лінгвістичної географії, продовжуючи значною мірою традиції німецької школи, виробила свою теорію, принципи й способи картографування. Розвиток її пов’язаний головним чином з працями Р. Аванесова та його послідовників. В атласі російської мови (1957 опубл. «Атлас русских народных говоров центральних областей к востоку от Москвы»; 1986 — «Диалектологический атлас русского языка, в. 1. Фонетика»; 1989 — «Диалектологический атлас русского языка, в. 2. Морфология») основними засобами картографування є одно- й багатоколірні геометричні фігури з різним їх заповненням, кольорові штрихування, площини та ізоглоси. Картографуються мовні явища як елементи системи мови на основі великої кількості слів-репрезентантів. Теоретичні засади російської лінгвістичної географії узагальнено в книжці «Питання теорії лінгвістичної географії» (1962).

Українська лінгвістична географія  починається від перших класифікацій українських говорів і складання діалектологичних карт. Уже в праці «Наріччя, піднаріччя й говори Південної Росії в зв’язку з наріччями Галичини» К. Михальчука (1877) наведено першу класифікаційну карту української мови. З кінця 20-х рр. 20 ст. з’являються праці, у яких робляться спроби дослідити українські говори лінгвогеографічним методом (П. Бузука, І. Панькевича, К. Дейни та ін.). Визначаються ареали як окремих діалистичних елементів, так і діалистичних утворень, починається картографування окремих діалистичних рис у межах певних територій. Створений «Атлас української мови» (опубл. т. 1 — 2, 1984—1988) відбиває діалистичну диференціацію української мови 50 — 70-х рр. 20 ст., окреслює межі поширення одиниць діалистичного членування, співвідношення у структурі говорів літературно-нормативних і регіональних елементів. Регіональні (обласні) атласи, орієнтуючись переважно на загальномовні, поглиблюють і доповнюють останні. Багато діалистичних рис функціонують на порівняно невеликій території, а тому в загальномовому атласі недостатньо або взагалі не відбиті. Регіональні атласи з густішою мережею обстежених пунктів відбивають їх значно повніше.

Просторове розміщення мовних явищ вивчають й інтерпретують за допомогою  методу лінгвістичної географії.

Метод лінгвістичної географії (ареальний) — сукупність прийомів, які полягають у картографуванні елементів мови, що розрізняють її діалекти.

Зв'язок методу лінгвогеографії з  порівняльно-історичним полягає у тому, що він також має на меті відтворення картини діалектного членування прамовних спільнот і виявлення ареальних зв'язків між мовами, які становлять ці спільноти. Крім того, про тісний зв'язок цих двох методів свідчить і те, що в тих мовних групах або сім'ях, у яких відсутні старописемні пам'ятки, порівняльно-історичний метод спирається на дані сучасних мов і діалектів.

Поштовхом для розвитку лінгвогеографічного  методу стали методика реконструкції  прамови А. Шлейхера і теорія концентричних  хвиль Й. Шмідта, суть якої зводиться  до твердження, що кожне нове мовне  явище поширюється з певного  центра поступово згасаючими хвилями, через що споріднені мови непомітно  переходять одна в одну.

Одним із завдань лінгвістичної  географії є точне вивчення зон  поширення певних мовних (діалектних) явищ. Нанесення цих явищ на географічні карти з часом привело до опрацювання принципів і методики картографування й укладання діалектологічних карт.

Кожне лінгвогеографічне дослідження передбачає чотири етапи: 1) складання питальника; 2) збір матеріалу (анкетний чи польовий); 3) картографування зібраного матеріалу; 4) інтерпретація нанесеного на карту діалектного матеріалу. Матеріал наносять на карти у вигляді ізоглос, тобто ліній, які позначають (окреслюють, обмежують) територію поширення певного мовного факту.

Дослідження проводять у двох аспектах — синхронічному та діахронічному. Шляхом синхронічного аналізу визначають лінгвогеографічну ієрархію ізоглос, говірок, говорів, діалектів, наріч. Об'єктом дослідження діахронічної лінгвогеографії є архаїзми й нові утворення.

Основоположником методу лінгвогеографії  і всього напряму ареальної лінгвістики  є німецький учений Георг Венкер, який у 1881 р. опублікував перший у  світі діалектологічний атлас. Вагомий внесок у подальше вдосконалення цього методу зробили французькі лінгвогеографи Жюль Жильєрон і Едмон Едмон, які уклали солідний (1920 карт) атлас французької мови (1902—1910). Вважається, що цей атлас мав вирішальний вплив на розвиток лінгвогеографії і стимулював створення подібних атласів для інших мов.

У сучасному мовознавстві існують  такі типи атласів: 1) національні ("Атлас  української мови" в 3-х томах, "Atlas gwar polskich" в 12-ти томах та ін.); 2) регіональні ("Лінгвістичний атлас Нижньої Прип'яті" Т.В. Назарової, "Лінгвістичний атлас українських народних говорів Закарпатської області" Й.О. Дзендзелівського, "Атлас українських говірок Північної Буковини" К.Ф. Германа); 3) атласи споріднених мов ("Загальнослов'янський лінгвістичний атлас", над яким зараз працюють мовознавці багатьох країн); 4) атласи мовних союзів ("Загальнокарпатський діалектологічний атлас", над яким упродовж багатьох років працюють вчені під керівництвом Інституту слов'янознавства і балканістики, що в Москві); 5) проблемні ("Атлас будівельної лексики Західного Полісся" О.М. Євтушка, "Атлас лексичних мадяризмів та їх відповідників в українських говорах Закарпатської області" П.М. Лизанця). Лінгвістичні атласи необхідні для мовознавчих досліджень, оскільки вони фіксують ареали поширення мовних явищ, а ці дані є важливими для порівняльно-історичного мовознавства, бо допомагають розкрити природу певних мовних явищ. Ще в 1925 р. М. Бартолі у "Вступі до неолінгвістики" на матеріалі романських мов показав, що архаїчні елементи зберігаються в ізольованих і периферійних областях. Установлено також, що явища більшого ареалу, як правило, є старшими порівняно з явищами меншого ареалу. Метод лінгвістичної географії дає змогу матеріально обґрунтувати контури мовних союзів, виявити субстратні явища в певній мові, повніше використати топонімічні й гідронімічні дані в дослідженнях історії мов та їх носіїв (наочно показати шляхи розселення певних етносів).

1.2 Де цей метод застосовується

Цей метод застосовується для визначення територіального поширення місцевого  говіркового мовлення, встановлення його класифікації та вивчення взаємовідносин з іншими місцевими різновидами  національної мови, тобто діалектами.

Лінгвогеографічний метод полягає  у виготовленні на підставі діалектологічних матеріалів, зібраних за спеціальною  програмою, своєрідних карт, що відбивають ареал поширення діалектних явищ. Метод лінгвістичної географії  дозволяє отримати повну картину  розповсюдження тієї чи іншої мовленнєвої  риси на досліджуваній території.

Якщо з’єднати лінією ті населені пункти, які стоять на межі різного  відбиття того ж самого мовленнєвого явища в говорах, то вийде ізоглоса (розмежувальна лінія), яка чітко  вкаже межі поширення того чи іншого говіркового явища. Якщо ж узяти до уваги дані не однієї, а багатьох таких карт, то перед нами виразно виступить межа поміж двома сусідніми говірками. Хоч ізоглоси окремих діалектних явищ можуть не збігатися, та на стику різних говірок скупчуються цілі пасма таких ізоглос, які й відмежовують одну групу говірок від інших.

1. Дослідження праці П. О. Бузука про метод лінгвістичної географіїї

Вивчення поглядів П.О.Бузука на методологію  моделювання мовної історії показує, що прямолінійна схема поетапного роздроблення прамови на окремі мови не задовольняла мовознавця з огляду на те, що така модель розвитку слов’янських мов змушувала  вчених приймати точну підлеглість  епох та не враховувала взаємовплив  мов на суміжних територіях. З більшою точністю представити історію індоєвропейських мов можна, за П.О.Бузуком, на основі теорії “хвиль”, згідно з якою всі індоєвропейські мови пов’язані між собою ланцюгом перехідних мовних явищ, кожний говір є перехідним стосовно іншого. Неодноразово мовознавець вказував на необхідність глибокого вивчення історії та географії мовних явищ. Тут у пригоді стає метод лінгвістичної географії. Саме дослідження живої народної мови П.О.Бузук вважав найважливішим для відтворення картини мовного розвитку, в той же час вивчення пам’яток писемності також набувало методологічної цінності у реконструюванні мовних процесів історичного періоду. Дослідження з лінгвістичної географії П.О.Бузук проводив на матеріалі білоруської мови [див. 3]. Лінгвогеографічне дослідження явищ білоруської мови, на думку П.О.Бузука, надасть можливість провести межі між білоруською та іншими слов’янськими мовами [3, 6].

За П.О.Бузуком, слов’янські мови не чітко відокремлені одна від одної, це безліч говорів, які поступово змінюються; кожний з цих говорів є перехідним від одного сусіднього говору праворуч до іншого сусіднього говору ліворуч.