Метод лінгвістичної географії і порівняльне мовознавство. Ареальна лінгвістика

Однак це не означає, що розмежовувати окремі слов’янські мови неможливо. Проводячи межі між ними, ми маємо на увазі межі між окремими літературними мовами, що утворилися навколо центрів, об’єднуючий вплив яких поступово слабшав, розходячись по території країни окремими променями, а зрештою і зовсім вщухав, тоді ваги набувала сила тяжіння до іншого центру. Саме на цьому місці і можливо провести межу між двома мовами [3, 3-4]. Якщо на суміжній території розвивається перехідний діалект, то, за П.О.Бузуком, віднести його до тієї чи іншої мови можливо на основі порівняння з літературними варіантами обох мов: з якою літературною мовою перехідний діалект матиме більше спільних рис, до тієї мови його необхідно відносити [3, 4].

Ці ідеї, викладені вченим у праці “Спроба лінгвістычнае географіі Беларусі. Ч.І.Фонэтыка і морфолёгія”, не отримали визнання з боку П.Ковальова [6]. У своїй рецензії на названу книгу П.О.Бузука вчений не погодився із запропонованим автором методом розв’язання питання мовної приналежності того чи іншого перехідного діалекту. Одне лише порівняння мовних явищ перехідного діалекту з прикметами певної мови носить, на думку П.Ковальова, релятивний характер. Віднести перехідний діалект до тієї чи іншої мови можливо лише за допомогою порівняння, що бере до уваги історію мовних явищ, спільність походження [6, 371].

Є. Карський також виступив за те, щоб  межі між окремими мовами та діалектами визначалися на основі мовних фактів, підтверджених даними історії мови та

статистики [5, 477]. Крім того, рецензент негативно оцінив введення до наукового вжитку таких термінів, як лінгвістична географія, ізоглоса, ізоглосувати. Термін лінгвістична географія Є.Карський вважав невдалим, бо “землеописання”, за вченим, не може бути лінгвістичним, оскільки лінгвістика є приналежністю народу, а не землі [5, 478]. Термін ізоглоса, на думку Є.Карського, також не може задовольнити вчених, бо означає безперервну лінію, що поєднує територію поширення певної мовної особливості. Така безперервність поширення мовного явища, як зауважує мовознавець, не спостерігається у реальному житті різнобарвної живої народної мови [5, 478].

Найбільш ґрунтовно і послідовно П.О.Бузук виклав власну трактовку методологічних засад лінгвогеографічного дослідження у доповіді на І з’їзді славістів у Празі (1929). Ця доповідь, за визначенням науковців, відкривала новий напрям у слов’янському

мовознавстві [11, 115]. Результатом з’їзду стало рішення про створення лінгвістичного атласу слов’янських мов. Було призначено спеціальну комісію з розробки проекту атласу, до якої входили відомі лінгвісти, у тому числі А.Мейє, Л.Теньєр, П.О.Бузук [11, 115].

У доповіді “Лінгвістична географія  як допоміжний метод при вивченні історії мови” П.О.Бузук підкреслював важливість архаїчних говірок для дослідження історії мови [2, 458]. Розуміючи термін архаїчні говірки в інтерпретації А.Ю.Кримського [9, 22-23], П.О.Бузук писав, що такі говірки надають можливість встановити попередні етапи розвитку того чи іншого мовного процесу, а також з більшою точністю визначити хронологію мовних змін [2, 458].

Історики мови часто розглядають  генетично різні фонетичні або морфологічні явища як єдиний мовний процес. Лінгвогеографічне дослідження сприяє встановленню реального характеру змін у мові: на різне походження явищ може вказати відмінність у території поширення відповідних ізоглос. П.О.Бузук підтверджує таке припущення наступним прикладом: існування у перехідних білорусько-російських і у сусідніх російських діалектах форм мыю, крыю, рыю тощо не дає підстави говорити про єдиний спільний процес збереження звуку ы перед j та перед йотованими голосними в цих говорах. Порівняння ізоглоси наведених форм з ізоглосою форм прикметників з ы перед j (блр. маладый, злый) і з ізоглосою форми блр. шыя показує, що в цих говорах поряд з формами мыю, крыю існують форми маладой та шея. Враховуючи ці дані, вчений зробив висновок про те, що голосний ы виник у дієслівних формах під дією аналогії до інших форм (рос. мыть, крыть, блр. мыць, крыць) . Висновки П.О.Бузука базуються на детальних дослідженнях вченого у галузі географічного вивчення білоруської мови .

Лінгвогеграфічний метод, за П.О.Бузуком, застосовують у вивченні походження явищ, що є реалізацією одного процесу . Так, за допомогою цього методу було встановлено, що причиною появи першого а у східноукраїнських словах типу багато, гарячий, за певної ролі аналогії до наголошеного а у наступному складі, був вплив акаючих говірок. Підставою для таких висновків є такі аргументи: по-перше, поширення форм з а певною мірою сконцентроване на територіях, близьких до території поширення акаючих говірок, по-друге, слова, що зберегли етимологічний голосний о, мають однакову територію розповсюдження, так само, як форми з а співпадають у своєму масовому поширенні .

П.О.Бузук наголошував на важливості для досліджень з історії мови наступного постулату лінгвістичної географії: ізоглоса явища-наслідку не виходить за межі ізоглоси явища-причини. У зворотному випадку явище-наслідок є обумовленим додатковими чинниками [2, 466-467].

За допомогою методу лінгвістичної географії, пише П.О.Бузук, історики мови зможуть встановити центр появи певної мовної зміни, шляхи її поширення. Проте ці дані, на думку вченого, завжди необхідно співвідносити з результатами вивчення пам’яток писемності. Мовознавець наголошував, що при дослідженні мовних явищ передісторичної доби необхідно приділяти увагу встановленню їхніх географічних параметрів: “історичне вивчення мови повинне йти поряд з географічним дослідженням окремих процесів у минулі часи – історія мови, таким чином, повинна перетворитися на історичну діалектологію” .

Аналізуючи значення лінгвістичної  географії для мовознавчої науки, П.О.Бузук підкреслював, що географічне вивчення мовних явищ сприяє розв’язанню питання про лексичні, фонетичні, морфологічні та синтаксичні запозичення . Крім того, лінгвогеографічні дослідження дають матеріал для визначення соціально-економічних чинників у розвитку мови , що є особливо важливим, враховуючи зв’язок мови з економічним та політичним життям народу, суспільства

Дослідження праці П.О.Бузука “Спроба лінгвістычнае географіі Беларусі. Ч.І. Фонэтыка і морфолёгія” показує, що вчений вивчав географічне поширення не окремих слів, форм слів тощо, а найвагоміші мовні явища, серед яких дисимілятивне і недисимілятивне акання, дзекання, цекання, вживання твердого та м’якого р та т. ін. Об’єктом дослідження вченого стали також і певні морфологічні особливості, такі як форми давального відмінку множини іменників на –ом, форми третьої особи однини дієслів першої та другої відміни з наявністю або відсутністю –ць у закінченні тощо. Кожне мовне явище наносилося на окрему карту. Дослідження географічного поширення окремих мовних явищ через їх конкретну реалізацію у мовленні є більш раціональним і носить аналітичний характер. Проте мовознавець зауважував також, що для висвітлення меж білоруської мови географічне вивчення лексики, синтаксису, словотвору є важливим і необхідним Ізоглоси поширення окремих слів, за П.О.Бузуком, мають свої, доволі різноспрямовані межі .

Ще однією методологічною особливістю  лінгвогеографічної праці П.ОБузука  є те, що вчений досліджував поширення мовних явищ, а не мовні особливості певної окресленої території. Це давало вченому можливість встановити характер і специфіку просторової проекції мовної системи або мовних структур, особливості територіального суміщення і взаємовпливу явищ мови.

Джерелом дослідження П.О.Бузука були не лише відповіді на укладені програми, опитування місцевого населення, власні спостереження, а й інші діалектологічні розвідки, які автор зазначає у своїй праці. При цьому всі дані попередніх діалектологічних і етнографічних досліджень були перевірені вченим. Особливу увагу мовознавець спрямував на ті місцевості, говори яких раніше не виступали об’єктом вивчення.

Праця П.О.Бузука “Спроба лінгвістычнае  географіі Беларусі. Ч.І. Фонэтыка і  морфолёгія” вміщує 20 карт, на яких показано поширення окремих мовних явищ, а також детальні коментарі  до карт, в яких додатково розглянуто ще ряд фонетичних і морфологічних  явищ білоруської мови. Значним досягненням  вченого є те, що ця праця була лінгвогеографічною за своїм характером, тим самим і більш реалістичним науковим відбитком просторового розміщення білоруських говорів у їх істотних фонетичних і морфологічних особливостях . Учений дійшов висновку, що межі мовних явищ не збігаються. Вони проходять неподалік одна від одної з північного заходу на південний схід, утворюючи пасмо ліній, що мають спільний напрямок. За П.О.Бузуком, це є межа між північно-східним і південно-західним білоруськими діалектами. Таким чином вчений представив перехід між двома діалектами у вигляді пасма ізоглос .

Таким чином, розвідки П.О.Бузука у  галузі лінгвістичної географії, яка  у 20-ті рр. ХХ ст. становила собою  новий підхід до діалектологічного аналізу мови, є найбільш важливим внеском ученого у слов’янське мовознавство. П.О.Бузук доводив, що географічне вивчення мовних процесів є шляхом до відтворення їхньої історії. При цьому вчений розглядав поширення не окремих слів та їх форм, а мовних явищ в цілому. Дослідження географічного розповсюдження лінгвістичних процесів стало пріоритетним на противагу від вивчення мовних особливостей певної окресленої території.

Перспективи подальших досліджень у цій галузі є очевидними з огляду на той факт, що методологічні засади лінгвогеографічних досліджень, розроблені П.О.Бузуком, є орієнтирами для сучасних українських та білоруських лінгвогеографів.

1. Висновок по I – му Розділу

Таким чином, дані лінгвістичної географії  дають можливість відповідати на запитання, де, як і в якій послідовності  з'являлися ті чи інші мовні варіанти. Але відповідь на питання, коли вони виникли, можуть дати лише пам'ятники писемності. Багато реконструкції в галузі історії  мови досі залишаються гіпотетичними  через відсутність пам'яток писемності, які відображали б язик різних територій в різні історичні  періоди. Карти диалектологических атласів в цій ситуації стають для істориків мови істотною підмогою. І хоча вони відображають стан діалектних явищ тільки в пізній період їх розвитку, але проте дають повну картину  всіх варіантів кожного мовного  явища в його територіальної проекції. Враховуючи той факт, що різні діалектні  системи відображають різні стадії і напрямки розвитку мовного ладу, на лінгвістичних картах перед нами постає ніби «диахрония в синхронії». Цю диахроническую інформацію потрібно тільки вміти витягати з лінгвістичних  карт.

Невипадково тому одним з головних завдань лінгвогеографії на сучасному  етапі є подальша розробка і вдосконалення  методів історичної інтерпретації  лінгвістичних карт.

II Розділ.

Порівняльне мовознавство

Порівняльно-історичне мовознавство – це область загального мовознавства, об»єктом якої є споріднені, генетично пов»язані мови. Порівняльно-історичне мовознавство встановлює відповідності між цими мовами та описує їх еволюцію в просторі і часі. Як основним засобом своїх досліджень порівняльно-історичне мовознавтсво користується порівняльно-історичним методом, основною метою якого є побудова моделі прамовних станів окремих родин і груп споріднених мов світу, їх поступового розвитку та поділу на самостійні мови, а також побудова порівняльно-історичних описів (граматик і словників) мов, що входять до тієї чи іншої генетичної спільноти.

Виникнення порівняльно-історичного мовознавства пов»язують із знайомством європейських лінгвістів з санскритом в кінці 18 ст. На той час в природничих науках був накопичений великий матеріал, який дав змогу створити перші класифікації, розглядати ціле та визначати ієрархію його частин. Разом з таким позитивним впливом, наука про мову й сама починає приймати участь у виробленні спільних ідей. Так, у 1770р. Гердер висуває факт історизма в мовознавстві. Згідно з ним природні закони (а не божа воля) визначили необхідність виникнення мови і її подальшого розвитку. На початку 19 ст. Аделунг формулює критерії відмінності в ступенях мовної спорідненості і пропонує порівнювати мови за їх граматичними структурами.

В 10-х роках 19 ст. ідеї порівняльно-історичного мовознавства проявились в дослідженнях порівняльно-історичного характеру, в яких була застосована відповідна техніка досліджень, що спиралася на дані індоєвропейських мов, і таким чином порівняльно-історична граматика стала провідною дисціпліною порівняльно-історичного мовознавства. Найбільш відзначилися в цьому Ф.Бопп, Р.К.Раск, Я.Грім.

В 1816р. вийшла в світ перша робота Франца Боппа (1791-1867) –«Про систему відмінювання санскриту в порівнянні з грецькою, латинською, персидською і германською мовами.» В ній Ф.Бопп розглядає в порівняльному плані граматичні форми наведених в заголовку мов, спираючись переважно на санскрит, який в його праці був вперше залучений для лінгівстичного дослідження. Ф.Бопп висловлює думку, що на основі порівняння засвідчених мов можна встановити їх «первинний стан». Розв»язок цієї задачі він зробив метою основної своєї роботи «Порівняльна граматика», завдяки якій він увійшов в історію порівняльно-історичного мовознавства як першостворювач граматики індоєвропейських мов (1833-1849). Зокрема, до заслуг Ф.Боппа належить розроблена ним теорія аглютинації, в якій автор висловлює думку, що зовнішня флексія утворилася з колишніх самостійних слів, а саме ,що відмінкові закінчення іменників та особові закінчення дієслова є, головним чином, застиглими елементами займенників.

В 1818р. з»явилася робота датчанина Расмуса Раска (1787-1832) , про походження ісландської мови . Взагалі ж, Р.Раск не ставив перед собою таких широких задач, як Ф.Бопп: він досліджував головним чином скандинавські мови, встановлюючи спорідненість між ними та іншими індоєвропейськими мовами, але не намагаючись при цьому відновити первинну форму порівнюваних мов. Він, на відміну від Ф.Боппа, не залучає санскрит і значну увагу приділяє як граматичним, так і лексичним зіставленням, вказуючи при цьому на необхідність врахування в першу чергу лексики, пов»язаної з найнеобхіднішими поняттями, явищами і предметами. Головна заслуга Р.Раска перед порівняльно-історичним мовознавством – вироблення методики аналізу граматичних форм і демонстрація різних ступенів спорідненості між мовами.