Економічна функція освіти

Вузівської системі сьогодні необхідно "забезпечити" випускника, крім чисто  професійних знань, навичок, умінь орієнтуватися в усе зростаючому потоці інформації, ще й здатністю до спілкування, умінням працювати в колективі і бути готовим до вирішення конфліктних ситуацій, до постійного оновлення і поповнення знань.

При цьому "постачати" випускника таким комплексом кваліфікації та компетентності викладачі повинні в умовах, коли відбулася кардинальна трансформація основної викладацької функції: тепер, напередодні XXI століття викладач перестав бути джерелом інформації і навіть її інтерпретатором. Він сьогодні - своєрідний провідник. І це при тому, що учні міняються швидше вчителя. Запастися знаннями і, використовуючи методичні новації, спокійно транслювати їх, поповнюючи лише час від часу, вже неможливо. Таким чином, зміна вимог до підготовки фахівців вищої кваліфікації автоматично "тягне" за собою і проблему кадрового викладацького корпусу, який змушений не просто підвищувати кваліфікацію, а корінним чином трансформуватися.

Завдання формування інтелектуального та кадрового потенціалу вишів раніше вирішували, як правило, використовуючи три форми навчання - очну, вечірню та заочну. У розвинених зарубіжних країнах вечірні і заочні відділення вузів охоплюють 15-20% всіх студентів. Простежується тенденція подальшого розвитку цих форм, бо вони вважаються реальним проявом демократії вищої освіти. Однак найбільш престижні університети не прагнуть до розширення цих відділень, вважаючи, що рівень підготовки там, як правило, поступається стаціонарному навчанню. Останнє десятиріччя ХХ століття принесло широке використання ще однієї форми - так званого дистанційного навчання.

Нові завдання вищої школи та її зміни соціально-економічної  функції поряд з кількісним зростанням студентського контингенту призвели до серйозної структурної перебудови. Інтенсивно (хоча і не завжди ефективно) проводяться реформи зорієнтовані насамперед на посилення гнучкості та варіативності системи вищої (так званого "послесреднего") освіти. Вони передбачають розвиток різнотипних навчальних закладів та різноманітних напрямків підготовки майбутніх фахівців.

У вітчизняній системі вищої  освіти досить міцно, в рамках проведених реформ, зміцнилися недержавні навчальні  заклади. При всій неоднозначності  цього явища необхідно визнати, що вузи недержавної форми власності  внесли свою частку в процес підготовки фахівців вищої кваліфікації.

В Україні функціонує 132 ліцензованих ВНЗ небюджетного фінансування (5 університетів, 7 академій, 86 інститутів, 20 коледжів, 14 технікумів і училищ) 2.

При цьому вкрай важливо, в контексті  розглянутої проблеми, підкреслити, що, як показав час, що минув з моменту утворення таких структур, вузи позабюджетного фінансування мають дещо відмінні соціально-економічні функції. Бюджетні навчальні заклади в класичному варіанті виконують замовлення держави, перебуваючи між вимогами суспільної ефективності та необхідністю формування повноцінної особистості.

Недержавні - виконують  замовлення суспільства, здійснюючи права  батьків та педагогічне право  незалежних суб'єктів освіти, сприяючи тим самим становленню громадянського суспільства. Недержавний учбовий заклад в силу цього має більшу свободу вибору, цілей і завдань, форм і методів діяльності. Наскільки недержавна вища школа розійдеться з державною, залежить в першу чергу від того, наскільки інтереси держави співпадають з інтересами громадян, наскільки послідовно функціонують принципи громадянського общества.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Трансформація економічної функції освіти в  глобальному вимірі.

 

Загальною  тенденцією еволюції фінансового механізму  системи освіти виступає поступова  диверсифікація  джерел  її фінансування  на  всіх  рівнях.  У реальній  практиці  відбувається  не  просто  розширення  приватних джерел, а ускладнення механізму фінансування освіти, для якого  властивим  є  конвергенція,  зближення,  набуття  спільних рис між державним  і приватним секторами, комбінування різних фінансових потоків для оплати навчання. Крім традиційних джерел (державних,  приватних,  коштів  підприємств),  розвиваються змішані  та  з’являються  нові  механізми  оплати  освітніх  послуг (позики на навчання, ваучерна освіта та ін.), метою яких є поєднати  різні  механізми фінансування  та  надання  освітніх  послуг, ввести елементи конкуренції та відповідальності за якість наданої освіти. Залучення приватних ресурсів в освіту може відбуватися шляхом  створення  навчальних  закладів  приватної форми власності або переходу на приватні джерела фінансування. Всю сукупність ресурсів, що направляються на фінансування освіти, будемо розглядати за такою схемою: державні, приватні ресурси, кошти підприємств, змішані форми, зовнішні ресурси.

Державні  ресурси.  У  більшості  країн  світу  державний сектор  відіграє  найпершу  роль  у  фінансуванні  освіти.  І  хоча частка державного фінансування не має однозначного значення у всіх країнах світу, загалом на уряд покладається основна частина фінансової відповідальності за освіту. Видатки держави  на  освіту  стрімко  зростали  в  абсолютних  та  відносних  показниках  починаючи  з 60-х років  минулого століття. Причому важливу роль у цьому відіграла поява концепції людського капіталу, в якій наголошується на залежності темпів економічного зростання від інвестицій у людський капітал, та загальне усвідомлення важливості освіти як суспільного блага в забезпеченні економічного прогресу. З цього часу стала переважати думка, що 5 % ВНП на освіту –  є не  тільки  нормальними, але й мінімально необхідними для забезпечення розвитку. У кінці ХІХ століття країни витрачали не більше 0,5 % ВНП на освіту, зараз же далеко не тільки високорозвинені країни витрачають у 10 раз більше.

Не  зважаючи  на  різноманіття  даних  щодо  ресурсів,  які спрямовуються на освіту, існує  певна межа, вище якої частка видатків на освіту в державному бюджеті чи відносно ВНП не може зростати далі. Тому надалі спостерігається зростання  приватних та інших витрат на освіту в абсолютних та відносних показниках, хоча в цілому державні ресурси залишаються на сучасному етапі переважною формою фінансування освіти. В Україні  на  вищу  освіту  виділяється  в  середньому 1,7-1,9 % ВНП в останні роки.

Притому потік державного фінансування має багаторівневий характер  і може спостерігатися значна відмінність  у відносних частках фінансових потоків, здійснених на різних рівнях державного  управління.  Видатки  центрального  уряду  на  фінансування  освіти  включають  не  тільки  бюджет Міністерства  освіти, але й видатки з бюджетів  інших міністерств на навчальні заклади,  які  їм  підпорядковані.

В Україні, наприклад, з  Державного бюджету фінансування освіти здійснюється по лінії 11 міністерств  та 14 комітетів, управлінь та ін.

Історично склалося так, що приватний сектор у сфері вищої  освіти поширений більшою мірою  в США, Австралії, Південній  Кореї,  Японії,  тоді  як  в  європейських  країнах  переважають державні навчальні  заклади, а в деяких (Фінляндія, Німеччина) – їх  студентський  контингент  є  абсолютно  переважним.  Наприклад,  в Німеччині  державний  сектор  охоплює  всього 88 університетів та 102 університети прикладних наук, приватний – відповідно 15  та 39 закладів.  У  приватних  університетах  навчається 0,5 % студентів, а в університетах прикладних наук – 8 %.

Кошти підприємств. Підприємства та організації, незалежно від форми  власності, можуть виділяти кошти на освіту через  створення  власних  та  фінансування  закладів  професійної  підготовки, через оплату навчання своїх працівників в інших навчальних  закладах,  через  сплату  добровільних  внесків  та  спеціальних  податків.  Схеми  фінансування  підприємствами  можуть бути  дуже  різноманітними –  від  майже  повної  свободи  підприємств в цьому питанні до фіскальних стимулів або ж – жорсткого регулювання розвитку навчальної діяльності підприємств.

Виділяються  такі основні  типи фінансування підприємствами  професійного  навчання  працівників.  Перший –  уряди  не регулюють  видатки  підприємств на  навчання. У деяких  країнах історично склалося  усвідомлення  важливості  цієї  діяльності  та реально представлені  зобов’язання  підприємців щодо  розвитку людських ресурсів – тому не має потреби в держаному регулюванні. У Німеччині, Японії, Швейцарії підприємці добровільно беруть на себе значну, законодавчо визначену відповідальність за фінансування навчання працівників.

Другий  тип –  уряди  можуть  впроваджувати  прямі  фінансові  стимули  підприємствам  для  організації  навчання у формі відшкодування витрат на навчання або грантів (Чилі, Німеччина, Республіка Корея, Пакистан, Великобританія). Також уряди можуть намагатися законодавчо захистити інвестиції підприємців у навчання – наприклад,  нормативними  положеннями може  передбачатися, що  працівники  повинні  сплатити  частину  вартості навчання,  якщо  вони  покинули  підприємство  до  певного  часу після його завершення.

Третій  тип –  в  більшості  індустріальних  країн  важливим інструментом  фінансування  професійного навчання  промисловістю стали колективні  угоди між профспілками  та  підприємцями. Ці  угоди часто включають пункти, які передбачають форми фінансування навчання промисловістю та мінімальні рівні асигнування ресурсів. Уряди можуть втручатися в забезпечення цих пунктів  та  співфінансувати  навчання.  Підприємці  і  профспілки спільно  встановлюють фонди  для фінансування  навчання  працівників як пункти в колективних трудових угодах (Бельгія, Данія, Нідерланди).

Четвертий – промисловість  і уряд можуть погоджуватися спільно фінансувати  відпустки  працівників  на  період  навчання. Такі загальнодержавні схеми, як правило, передбачають фінанові внески підприємств на основі заробітної плати працівників, а держава виступає як організатор, співфінансист та контролер. Уряди  і  підприємства  спільно  фінансують  оплату  відпусток  на період навчання для працівників у Бельгії і Франції.

Змішані форми. Практика функціонування сучасних систем освіти в різних  країнах  світу  свідчить про все більше використання різних змішаних форм оплати навчання, які поєднують елементи  оплати  з  приватних джерел  з  частковим фінансуванням  і  відповідальністю  держави,  або  державне фінансування  з більшою  приватною  відповідальністю.  Держава  може  активно впроваджувати  кредитні  форми  оплати  навчання.  Організація таких систем  і встановлення низьких ставок відсотків за освітніми  кредитами  означає  приховане фінансування. Популярною є система ваучерної освіти, що поширена в багатьох країнах світу.

З’являються також  і нові механізми суспільної форми організації освіти. У 80-х роках народилася  ідея ваучерної освіти, яка впроваджується у Великобританії, частково в США,  країнах Латинської Америки тощо. Ця ідея поєднує в собі приватний спосіб надання освітніх послуг з метою стимулювання конкуренції в освітній  діяльності  та  державне  фінансування  освіти,  але  не пряме, а за допомогою ваучерів. Ваучери – це випущені державою цінні папери, які підтверджують фінансування державою освітніх послуг певного типу на конкретну суму грошей.

Зовнішні  ресурси.  Глобалізація  світогосподарських зв’язків  зумовлює  процес  постійного  поширення  і  поглиблення форм  міжнародної  співпраці.  Освіта,  як  надзвичайно  перспективний  і важливий напрям діяльності, також  все більше залучається  до  міжнародного  співробітництва.  Зростаюча  інтернаціоналізація освітньої діяльності зумовлена причинами як внутрішнього характеру (забезпечення потреб національної економіки у кваліфікованих  кадрах),  так  і  зовнішніми (необхідність  забезпечення  конкурентоспроможності  національної  економіки  у  світовому середовищі).

Проявом  інтернаціоналізації  стає розвиток світового ринку освітніх послуг (експорт та імпорт освітніх послуг, збільшення чисельності  іноземних  студентів),  поява міжнародних форм організації освітньої діяльності (міжнародних спільних освітянських та наукових  проектів,  спільних навчальних  закладів, можливостей одночасного отримання дипломів вищих навчальних  закладів різних країн), інтернаціоналізація фінансових ресурсів освіти: залучення  зовнішніх  джерел  в  освіту  у  вигляді  коштів,  грантів, кредитів міжнародних організацій, фондів та установ  інших країн.

Серед країн-лідерів світового  ринку освітніх послуг знаходяться: США, Велика Британія, Австралія, Німеччина та ін.

Інтернаціоналізація  освіти  знаходить  прояв  не  тільки  у зростанні чисельності  іноземних студентів. Поруч із активним заохоченням  приїзду  у  свою  країну  студентів  з-за  кордону  вищі навчальні  заклади  розширюють  експансію  на  території  інших країн. Зростання масштабів такої діяльності лежить в основі появи  у 90-х роках  ХХ століття  та  стрімкого  зростання  так  званої «транскордонної  освіти» (transborder education).  Це  явище  вже не можна  ігнорувати,  тому що воно  спирається на певні економічні механізми,  пов’язана  з фінансовими  потоками,  які  стають достатньо вагомими.

Поширення ТКО стало  можливим із застосуванням новітніх  інформаційних технологій  і є  реальним кроком до глобалізації  освітніх  ринків.  Це  супроводжується  всіма  проявами  конкурентної боротьби, у тому числі і за ринки. Попит на вищу освіту у світі щорічно зростає на 6 %, тоді як попит на ТКО значно випереджає. 

Диверсифікація  джерел фінансування  освіти  певним  чином впливає на самий механізм функціонування навчальних закладів.  Необхідність  управління  різними  потоками  фінансових ресурсів, що  надходять  у  навчальний  заклад  з  різних  джерел, вже потребує не тільки правової основи, а й ускладнює функції їх  фінансових  менеджерів.  Проявом  цього стало розширення підприємницької діяльності навчальних закладів. У США провідні вищі навчальні заклади перетворюються на солідні фінансові корпорації, що володіють значними фінансовими портфелями та інвестують кошти в різні підприємницькі проекти.