Застосування навчальних вправ при роботі над дикцією

Скоромовки: У вдовы в доме дым; Семен семена семени сеял; Парася по росе просо просевала; Два щенка щека к щеке щетку щипают в уголке.; У доярки платье ярко.; Дмитрий Дмитриевич Дмитров в Дмитрове.; На дворе - трава, на траве – дрова.; В Монголии не растут магнолии.; Садовник с Адой в саду рассаду садят.; Шофер Саша на шоссе шасси сшиб.; Чтец чтеца чтит тщетно.; Карл у Клары украл кораллы. Клара у Карла украла кларнет.; Фрол Флеров Флоре вторил во вторник.; У Прова корова здорова.; Пров говорил про Прокопия, Прокопий – про Прова.; Опанас взрастил ананас; От топота копыт пыль по полю летит.; На печи свечи.; Хороша пшенная каша, хороша и каша.; Жук жужжит.; У Степана Стопани в степи сто пони.; Скопидом. Купи дом на Дону с купи донами.; Хлеба краюха Глеба по уху ухнула.; Фрол дрова колол.; Шли мыши по крыше.; Ужи уже в луже.; Платон Платонов плот плотно к плотине приплотил.; Клим Клименов в Клину клин клином выклинивал; Горошек – за грошик.; За подушку – телушку.; У быка бела губа была тупа.

Отже, чіткість слова випрацьовується шляхом вимовляння і приспівування на оперному звуці складів слів, фраз, іноді спеціально підібраних для конкретного учня. Іноді, хоча і рідко, буває, що слова краще формуються у співі ніж в мові. Отже вправи корисно промовляти і проспівувати по черзі.

В дикційне тренування можна ввести різноманітність, якщо працювати над словом, фразою, приказкою, скоромовкою, змінюючи висоту звука, динаміку, збільшуючи діапазон. Отож не так важко промовити самі головоломні скоромовки. Як проспівати їх, тим більше, на високому відрізку діапазону.

Слід зазначити, що дикційна чіткість в більшій мірі благодійно впливає на звукоутворення. Активність артикуляції приголосних знімає зайве напруження з гортані, і голосових зв'язок, сприяє правильній атаці звуку і чистому звучанню.

 

2.2. Робота співака над  мовленнєвою  технікою

 

Закономірності мовленнєвої техніки детально розглядаються в руслі орфоепії (від греч. orthos - простий, правильний і epos - мова), яка саме і являє собою сукупність правил, що віддзеркалюють усталені норми вимови, які визріли в процесі практики та зосереджують увагу на засобах їх звукоутворення. Для музичної педагогіки ці усталені норми та правила вимови окремих звуків або їхніх сполучень у певних фонетичних позиціях цікаві з погляду їхнього впливу на те, яким чином вона проявляються або змінюються у процесі формування музично-естрадних артикуляційних навичок [8].

Вимова слів під час співу повинна бути не тільки ясною, але в характері і стилі твору, і зміст літературного тексту.

Більшість творів для хору безпосередньо пов'язані з літературним текстом, де музика і слово в творчій єдності розкривають художній зміст твору. Засобами донесення літературного тексту до слухача є дикція. Дикція (від лат. actio – вимова тексту) чітка вимова слова, які тісно пов’язана в музиці з орфоепію – норма правильно вимови при вокальному виконанні. Технічно вірно і правильно вироблені прийоми цих засобів дають можливість набути чіткої і легкої вимови, що полегшує донесення до слухача поетичного змісту твору, що виконується.

Працюючи над твором, диригент повинен бути впевнений, що у всіх випадках кожне слово матиме виразну вимову  і завжди правильно сприймається, що текстова сторона не ігнорується, а перебуває на одному рівні з вокальною. Синтез слова і музики створю додаткові труднощі для хорових виконавців, бо від них вимагається робота над двома текстами – музичним та літературним. В партитурах текст завжди пишеться за правилами граматичного правопису. Диригент повинен слідкувати за дикцією, добиватись виконання хором наступних елементарних правил[15,с.71]:

1. Ясна, насичена вимова голосних з правильними для кожної букви положенням і рухом рота, губ і язика.
2. Підкреслювання приголосних.
3. Вимова закінчення, і заокруглення слова.          

Таким чином формуються відкриті склади, які вокально зручні для співу. Необхідно сказати наступне: дикційні труднощі, пов'язані з вимовою тексту при співі обумовлені тим, що спів легко доступний на голосних, а приголосні додаються до голосних. Проте невиразне виконання приголосних ускладнює розуміння змісту літературного тексту. Найкраще вокальне звучання при чіткій дикції зберігається тоді, коли приголосні звуки відносяться до наступного складу. При цьому виникають такого роду труднощі. В академічному співі всі голосні виконуються однотипно, близько до літери “о” (особливого заокруглення вимагають голосні “е”,  та “с”); великої уваги вимагає одночасне виконання декілька приголосних в кінці слів (літери “м” і “н” слід розглядати як “співочі”, “с”, і “з” – як свистячі, необхідно потроювати вимову букви “р”, приховувати “свистячі” та “шиплячі” приголосні (ч, ш, щ, с, з). Складність складає виразна вимова тексту в швидких темпах. 

Одним із важливих компонентів співу наголос. В слові може бути тільки один наголос. Це правило зберігає свою силу і в співі. Два наголоси в слові отримуємо через відсутність навику пом’якшення ненаголошеного складу, який припадає на сильну доля тексту, або відносно довгу тривалість; чи через невміння зняти голос, який утворений інтонаційним рухом (за допомогою характерного інтервального ходу).

Також важлива дія дикції на динамічні нюанси.

Сильні нюанси потребують чіткої і підкресленої дикції. По іншому вони стають в’ялими, втрачаючи свої характерні риси.

Тихі нюанси (р, рр.) при повільних темпах потребують зм’якшеної дикції, дуже обережного підкреслювання приголосних і м'якої вимови закінчень, або р і рр становляться грубими.

Велике значення має дотримання в тексті пауз та цезур. В хорових творах зустрічаються моменти, коли різні голоси виконують одночасно різні тексти. Якщо всі слова будуть в цьому випадку вимовлятися однаково, то текст не буде ясний для слухачів. В такому випадку необхідно застосувати прийом “слововедення”: текст, який виконується повністю (“рухає сюжет”) вимовляється чітко, виразно: текст, в якому слово виконуються частково, вимовляється пом’якшено. Таким чином зберігається  музична тканина, а до слухачів доноситься основний зміст тексту.

Безперервно одна із перших задач керівника – добитися від хора доброї  техніки вимови слів, доброї, ясної дикції. Висвітлення подачі текста пом’якшує слухового сприйняття виконування хорового втору.

Для того щоб дикція служила меті художнього-виразного виконування, необхідно приймати її у всіх різновидностях, у співвідношенні з характером твору, а також у співвідношенні із значенням тієї чи іншої партії хору, і в тому чи іншому місці твору [17, с.29].

Дикційні навики допомагають хору виділити найбільше важливі по змісту слова тексту. Звичайно співаючи з кульмінацією музичних фраз. Тому посилення звука кульмінаційних моментах супроводжується більш чіткою вимовою даних місць тексту.

Музичний педагог  повинен виховати в учня свідоме відношення до словесного тексту,  навчаючого твору і його художнього змісту і далі – до володіння всіма способами виразністю його передачі.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Підсумовуючи проведене дослідження, можна зробити наступні висновки.

Спів – це вид музичного мистецтва, в якому музика органічно пов’язана з словом. Дикція – це чітка вимова слів у співі та в розмовній мові. вона полягає в активній вимові приголосних звуків, що сприяє більш чіткому формуванню голосних

Співацька дикція — це ясність, розбірливість, правильність вимови тексту у співі. Вона є наслідком знання і розуміння тексту, відчуття музичного образу і бажання донести його до слухачів, систематичної роботи над формуванням навички словотворення.

Робота над дикцією потребує постійної уваги, застосування аналітичного мислення і послідовності у вирішенні проблем, що виникають. Процеси звукоутворення і словотвору відбуваються по-різному і досягаються різними, не залежними друг від друга засобами: існує звук без слова (вокалізація) і слово без звуку (шепіт). Таким чином, питання, зв'язані з вокальною технікою, варто ставити окремо від роботи над дикцією, але заняття можна проводити паралельно. Потрібно однаковою мірою володіти як належною звуковою палітрою свого голосу, так і художньою виразністю слова.

Для ясної дикції насамперед потрібна наявність нормального мовного апарату. Разом з тим, добре відомі випадки нечіткої дикції при його нормальній будові. У цих випадках причини треба шукати в розладах функціонального характеру: або в неправильному користуванні однією з частин мовного апарату, або у функціональному розладі окремих ділянок центральної нервової системи. Якщо недоліки в дикції учня не є результатом яких-небудь природних дефектів вимови, для поліпшення дикції доцільно проаналізувати текст без співу, знайти персональні помилки звукоутворення та механізми, що зможуть їх подолати.

Таким чином, при співі апарат співака вирішує одночасно дві задачі: з одного боку, він працює, як мовний апарат, забезпечуючи необхідну фонетичну ясність звуків мови, а з іншого боку - як музичний інструмент. В одночасному виконанні цих двох задач - гарної співочої кантилени і відмінної дикції - полягає один із найпотаємніших секретів вокальної майстерності.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список   ВИКОРИСТАНИХ  ДЖЕРЕЛ 

 

 

1. Антонюк В. Г. Вокальна педагогіка: підручник .— К. : ВІПОЛ, 2007. — 174 с
2. Блинова М. На пути к физиологическому изучению интонациональной выразительности // Вопросы и эстетика музыки. – Л., 1967. – Вып. 5. –     С.170-190.
3. Большаков А.  Поради молодим хормейстерам.-  К.: «Мистецтво», 1972
4. Бражников М. Теория музыки.- Москва, 1972.
5. Василенко Л.М. Виконавська співацька майстерність учителя музики як один із засобів естетичного виховання підростаючого покоління // Теоретичні та практичні питання культурології: Збірка статей / За ред. А.К.Мартинюка та Т.В.Мартинюк. – Ч. ІІ. – К.: Логос, 1997. – С.179-182.
6. Гловацький С.  Методичні рекомендації щодо організаціі роботи хорових колективів- .К.: Основи,  1999 – 290 с.
7. Гребенюк Н.Є. Вокально-виконавська творчість: психолого-педагогічний та мистецтвознавчий аспекти. [ Монографія ]. // Н.Є. Гребенюк. Наукова праця. – К.: НМАУ ім. П.І. Чайковського, 1999. – 269 с.
8. Знаменська О. Культура мови у співі.- Київ, 1959.
9. Иванов АЛ. Об искусстве пения. - М.: Профиздат, 1963. - 104 с.
10. Малинина Е.  Вокальное воспитание детей. -Л.: Музика, 1967-290 с.
11. Морозов В.П. Тайны вокальной речи. - Л.: Наука, 1967. - 204 с.
12. Олексюк О.М. Музична педагогіка: навч. посібник / Ольга Миколаївна Олексюк. – К.: КНУКіМ, 2006. – 188 с.
13. Пігров К. Керування хором.- К., 1962.
14. Прядко О. М.  Розвиток співацького голосу: навч. посіб. – Кам'янець-Поділ.: Сисин О.В., 2010.  – 127 с.:
15. Соколов. Робота з хором- М., Музика, 1967
16. Теплов Б.М. Психология музыкальных спосібностей. –М.; Л.: Изд-во АПН РСФСР , 1947 - 330с.
17. Чишко О. Певческий голос и его свойства. - М., 1966.
18. Юцевич Ю. Є. Музика. Словник-довідник. — Тернопіль: «Навчальна книга», 2000. – 370 с.