Застосування навчальних вправ при роботі над дикцією

 

 

ЗМІСТ

 

 

 

ВСТУП .....................................................................................................................3

РОЗДІЛ 1. РОЛЬ  ДИКЦІЇ  У  ВОКАЛЬНОМУ ВИКОНАВСТВІ......................5

1.1. Поняття дикції та  основні вимоги до неї ......................................................5

1.2. Навички артикуляційного звукоутворення ................................................13

РОЗДІЛ 2. МЕТОДИКА ВДОСКОНАЛЕННЯ РОБОТИ АРТИКУЛЯЦІЙНОГО   АПАРАТУ ..................................................................19

2.1. Застосування  навчальних  вправ при роботі над дикцією .........................19

2.2. Робота співака над мовленнєвою технікою  ..............................................26

ВИСНОВКИ ..........................................................................................................30

Список  ВИКОРИСТАНИХ  ДЖЕРЕЛ..........................................................32

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

Актуальність теми. Художньо-образний зміст вокального твору як цілісне явище виникає на основі взаємодії діалектично пов’язаних між собою музичного та поетичного компонентів. Зважаючи на те, що ці дві складові тільки у своїй єдності закладають основу створення виконавцем художньо-образного змісту твору, проблеми виховання співацької майстерності зв’язують не тільки з якісним мелодійно-вокальним інтонуванням, а і з донесенням до слухача образної змістовності поетичного тексту. Тому питання вокально-артикуляційної техніки співака розглядаються музичною педагогікою як надзвичайно важливі для формування його виконавчої майстерності.

Важливими складовими процесу підготовки майбутніх фахівців музично-педагогічного профілю є вокальний і методичний компоненти. Цільова установка на взаємодію цих складових передбачає орієнтацію на  здобуття майбутніми вчителями музики знань  та практичного досвіду, пов’язаного із співацькою та викладацькою діяльністю; навичок свідомого володіння процесом як власного голосоутворення, так і вокального розвитку своїх майбутніх учнів; вмінь не лише обирати і застосовувати потрібні методи, прийоми і способи удосконалення власного співу, а й користуватися ними в процесі вокального навчання школярів.

Одним з важливих напрямків підготовки співака є формування гарної дикції та робота над вдосконаленням артикуляційного апарату  вокаліста.

Питання вокальної артикуляції та технології формування навичок вимови вербального тексту у вокально-класичній манері досить активно досліджуються в роботах науковців з різних галузей, аналізуються та узагальнюються співаками, педагогами й методистами. Так, проблеми формування вокально-мовної техніки, зокрема — співацького звукоутворення, розглядаються в рамках акустики, фізіології (Дмитрієв Л. Б., 1968, Морозов В. П.,1977). Окремі аспекти, що стосуються фонетичної природи вокальної мови, аналізуються в спеціальній літературі з орфоепії та дикції (Садовніков В. І., 1958, Виноградов К. П., 1967, Ільїнов Ю. М., 2007, в чисельних роботах мовознавців (Реформатський А. А.,1955, Златоустова Л.В., 2002, Аванесов Р. П., 1986, Ільїна Л. В., 1996, Комарова І. Н., 2005, Панов М. В., 1967 та ін.). Питанням вокальної артикуляції приділяється значна увага в працях з вокальної та вокально-хорової методики (Багадуров В. Д., Ємельянов В. В , Огороднов Д. Є., Пігров К. П.), глибокий аналіз загальних проблем музичної артикуляції у виконавстві, у тому числі - і у вокальному, міститься в працях таких мовознавців, як Асаф’єв Б. В, Сокол О. В., Шип С. В.).

Метою даної курсової роботи є дослідження значення  дикції у співі та особливостей роботи артикуляційного апарату.

Об’єкт дослідження – процес навчання вокалу.

Предмет дослідження – дикція вокальних виконавців.

Завдання курсової роботи:

  - розкрити  поняття дикції та основні вимоги до неї;

    - охарактеризувати  навички артикуляційного звукоутворення;

  - навести методику застосування навчальних вправ при роботі над технікою мовлення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1. РОЛЬ  ДИКЦІЇ  У  ВОКАЛЬНОМУ ВИКОНАВСТВІ

 

1.1. Поняття дикції та основні вимоги до неї

 

У сфері вокального виконавства слово і бездоганна дикція мають особливе значення. Гарна дикція є ознакою високої співочої культури. Від того, як донесено до слухача слово, багато в чому залежить виразність співу, його художні вартості. Тому у вокальних методиках особливої актуальності набувають питання, пов'язані з розвитком дикції/

Формування звуку у вокальному мистецтві називається вокальною технікою, формування слова - дикцією. Коли говорять про дикцію, то під цим терміном звичайно мають на увазі ступінь зрозумілості (виразності) вимови, тобто розбірливості мови. Разом з тим, терміном "дикція" у практиці нерідко позначаються і деякі елементи художньої виразності мови або особливості вимови того чи іншого артиста [ 8 c.10].

У пошуках загальних закономірностей формування вокальної дикції в XX в. був проведений ряд досліджень і експериментів. Початок XX століття відзначений низкою експериментів по пошуку відмінних від співу способів з'єднання мови і музики. Найважливішими досягненнями цього періоду є жанр «музичного читання», винайдений М.Ф. Гнєсіним, і Sprechstimme А. Шенберга [12, с.85].

Незмінною і наполегливою вимогою Шенберга до виконавців була повна відповідність тексту ритмічному малюнку у сполученні з мовною вимовою. Відмінність вокального звуку бачилася композитору в довготі витримування точної висоти. На думку композитора, мовний звук лише намічає висоту, відразу залишаючи її за допомогою зниження або підвищення.

До спостережень Шенберга Гнєсін додає наступні істотні моменти[12, с.87]:

1. ненаголошені звуки при швидкому темпі в співі й у мові не 
   змінюють своєї висоти;
2. висота ударного (протяжного) складу в мові - це висота його 
   кульмінації, за якою відразу ж іде ослаблення і зниження (різке чи 
   поступово ковзне), а в більш рідких випадках - таке ж підвищення.

У статті М. Елік міститься огляд досліджень, присвячених питанню співвідношення вокального і мовного елементів у техніці Sprechstimme. Підсумовуючи основні положення робіт Л. Сабанеева, Б. Задорожного, П. Барановського, Е. Юцевича, В. Морозова, К. Седлачка, А. Сихри, можна визначити наступні розходження вокального і мовного проголошення звуку [16]:

1) «очищений» - «недбалий» тембр;

2. безупинне резонуюче звучання на опорі - нетривалість 
   обпертого звучання і зміна його шумовим;
3. згладженість голосних,  «пробігання» приголосних - 
   диференційованість голосних і значущість приголосних;

 

4. зміни висоти звуку в мові відбуваються в моменти знезвучення;
5. зони частот, використовувані в співі, які звичайно інстинктивно 
   уникають в мові;
6. наявність «мертвих зон» між інтервалами у вокалі, на яких і 
   орієнтовані мовні інтонації.

За основу методу виміру розбірливості вокальної мови, описаного в дослідженні В.П. Морозова "Таємниці вокальної мови", був узятий метод, звичайно застосовуваний для дослідження дикторської мови при передачі її по лініях радіотелефонного зв'язку. Сутність даного методу полягає в тому, що диктор читає певні, спеціально складені слова, а група слухачів з нормальним слухом слухає і записує те, що чує. Число правильно записаних слів стосовно всім переданим диктором складе  визначену частку, яку можна виразити у відсотках. Цей відсоток і є кількісною мірою дикції даного диктора [11].

Застосовуючи електронні прилади для аналізу звуку, дослідники можуть визначити інтенсивність, частоту, тривалість, спектральний склад звуку. Однак для оцінки дикції вокальної мови найбільш пристосованим природою для цієї мети приладом є слух людини.

Існують кілька способів визначення розбірливості мови: наприклад, методи фразової, словесної і складової розбірливості. У першому випадку диктори читають (а слухачі записують) фрази, у другому - слова, а в третьому - склади. Незручність методів фразової і словесної розбірливості полягає в тому, що слухачі, часто не чуючи деяких звуків у слові або навіть цілих слів у фразі, усе-таки догадуються про їхнє існування за змістом і тому результати виміру дикції виявляються завищеними.

Щоб уникнути цього недоліку, у 1962 році група лінгвістів розробила спеціальні складові таблиці, що складаються з зовсім безглуздих складів.

Вокальна мова істотно відрізняється від звичайної мови хоча б тим, що звуки вимовляються протяжно і на різній висоті. У зв'язку з цим, у 1964 році Морозов змінив методику складових таблиць, пристосувавши їх для виміру дикції в співі.

Зміна в основному зводилося до того, що вокаліст не проговорює зазначені склади, а співає їх своїм звичайним співочим голосом.

За допомогою даного методу були встановлені наступні загальні закономірності:

1. дикція в співі коливається в різних співаків у межах 60-80% і, як 
   правило, на 10-20% нижче, ніж дикція в тих же співаків у мові;
2. дикція в співі закономірно залежить від висоти звуку: чим вище 
   звук, тим гірше дикція. Особливо сильно падає відсоток дикції разом з 
   підвищенням голосу в жінок - у міру наближення до самих верхніх нот 
   величина дикції прагне до нуля. Помітно погіршується дикція і при співі 
   найнижчих нот діапазону голосу;
3. у кожного типу голосу й у кожного співака в центрі діапазону 
   мається зона найкращої дикції; причому чим вище голос, тим відповідно 
   вище розташовується ця зона максимальної дикції;
4. дикція погіршується також на перехідних нотах діапазону.

При дослідженні дикції в співі важливо знати, за рахунок яких голосних і приголосних відбуваються її дефекти. Для цієї мети служить фонетичний аналіз, суть якого складається в з'ясуванні відсотка правильно сприйнятих груп фонетично родинних звуків. При цьому окремо знаходиться відсоток розбірливості початкових приголосних, кінцевих приголосних і голосних.

Фонетичний аналіз жіночих голосів показує, що поряд з перекручуванням приголосних у них спостерігається і зміна голосних, особливо на верхніх нотах. Даний метод дозволяє вимірити в будь-якого співака не тільки дикцію вокальної мови в цілому, але і ступінь розбірливості окремих звуків, що має велике практичне значення для виправлення недоліків дикції.

Істотно позначається на дикції співвідношення динаміки голосних і приголосних у співі. На верхніх нотах великий розрив у їхній інтенсивності приводить до маскування слабких звуків сильними, причому слабкі звуки можуть маскуватися не тільки попередніми, але і наступними сильними.

На дикцію вокальної мови великий вплив робить висока співоча форманта. При правильному співі голосні стають схожими один на одного, згладженими. Таке згладжування голосних є зовсім необхідною якістю художнього співу, за умови, якщо воно не веде до повного знищення розходжень між голосними і до перекручування голосних. Великого майстра співу завжди відрізняє строге почуття міри у відношенні так називаного вирівнювання голосних [9,с.28].

Говорячи про причини поганої дикції у вокалістів, слід особливо ще раз зазначити роль приголосних у співі. Саме погана артикуляція приголосних обумовлює низький загальний відсоток дикції. Саме приголосні додають словам їх індивідуальність. Приголосні членують мовний потік на склади і забезпечують розбірливість цих складів.

У співі через велику довжину голосних роль приголосних у багато разів зростає. Вокалізуються не тільки голосні, але і більшість приголосних, а деякі (дзвінкі) мають навіть ясно виражену висоту основного тону. Неправильний розподіл тривалості звучання приголосних порушує кантилену. Іноді в цьому зв'язку рекомендується додатково позначити на нотному стані тривалість і висоту звучання приголосних.

Нерідко педагоги-вокалісти вимагають "співати, як говориш". Вимога ця справедлива у відношенні волі і невимушеності звукодобування. Що ж стосується сутності акустико-фізіологічних механізмів умові й у співі, то вони істотно розрізняються.

Вокальне мистецтво, походячи  у своїх зародкових формах від старовинної народної пісенної творчості, несе відбиток фонетично-мовних особливостей відповідного етносу.

Природно, що протягом історичного розвитку практика побутового, фольклорного музикування стимулювала пристосування голосового та артикуляційного апарату до співу, що і привело до диференціації мовленнєвої й співацької техніки звукоутворення. У подальшому розвитку співацького мистецтва специфічно-вокальні прийоми, які відповідали і фонетичним, мовно-артикуляційним особливостям текстів, і закономір- ностям вокального інтонування, варіювались та диференціювались. Важливо також, що цей процес протікав у єдності збагачення мовленнєвої діяльності, її змістовного насичення, емоційного забарвлення та артикуляційної диференціації, тобто у цілісності семантичного, виразно-емоційного компонентів та техніки звукоутворення.

Досить складні завдання виникають у співаків в процесі підготовки репертуару на іншомовному тексті, особливості фонетики, та, відповідно — артикуляції, відбивається на техніці співацького звукоутворення.

Більшості слов’яномовних виконавців значну складність становить оволодіння навичками артикуляції текстів у англійських, французьких, німецьких творах.

Відносно легкою вважається італійська мова. До речі, італійська мова є досить близькою за фонетичними характеристиками до української, тому оволодіння основами італійської вимови є більш «зручним» для вітчизняних співаків. Тим не менше, і у виконанні італійського репертуару в початківців, як правило, виникають чисельні труднощі, які призводять до недоліків у вимові та негативно позначаються на створенні співаком цілісного художнього образу.

Як приклад роботи співака над особливостями дикції при виконанні вокального твору з іншомовним текстом, розглянемо, які особливості вимови  відіграють найбільш суттєву роль у роботі над вимовою італійського тексту в співі [11,c.50].