Застосування навчальних вправ при роботі над дикцією

         Взагалі мова італійців дійсно складає природні умови для якісного вокального оформлення звукового матеріалу, тому її недарма називають співучою. Цьому сприяє, по-перше, те, що для італійської манери вимови характерним є озвучення голосних з «вертикальною» та у досить «вузькою» артикуляцією, що створює сприятливі умови як формування високої вокальної позиції, так і для повного, «округлого» звучання та точної інтонації. По-друге — це усталене, незмінне звучання голосних, яке не залежить від особливостей подальших приголосних.

Названі вище мовленнєві особливості італійські методисти активно використовують, відпрацьовуючи з перших кроків навчання, поряд з диханням, навички вокальної артикуляції. Це дозволяє досягти ефективних результатів, які проявляються у лункому, ясному звучанні співацьких голосів, їх «повному», в округлому й одночасно близькому оформленню голосних, які завдяки цьому утримують повну форму, не деформуючись редукцією [11, c.51].

Крім того, важлива особливість італійської мови присутність у її фонетичному складі значної кількості дзвінких та подвоєних сонорних приголосних, вимова яких потребує від голосних, що передують їм, високо піднятого піднебіння, активної артикуляції. Ще один важливий аспект – це техніка утворення приголосної «л»: в італійській вимові язик знаходиться у положенні «на піднебінні», дещо глибше, ніж у слов’янській, і це придає звуку більшої м’якості (G-lo-ria, jubi-la-te). Тому виконання італійською мовою відрізняється, з одного боку, особливою дзвінкістю, а з іншого — «м’якістю», співучістю.

Для виконавця має суттєве значення також те, що такі голосні, як «е» та «о» в італійській, можуть звучати «відкрито» та «закрито», тобто — озвучуються в різних варіантах. Природно, що ці особливості різних варіантів вимови безпосередньо впливають на спосіб їхнього озвучення. Так, буква «e» може виконуватись як звук «відкритий і світлий», подібний латинському «e», наприклад, у словах ferro (залізо), terra (земля), або як звук «закритий», «затемнений» «звужений», менш світлий, що трохи наближається до і, в словах vero (щирий), ferm (твердий). Різною є і технологія їхньої вимови, яка досягається варіюванням форми губ, розчину рота, положення язику та сили видиху [11, с.71].

Буква o теж має два звукових варіанти: один – «відкритий і світлий», як латинське o у словах porta (двері), soglia (поріг), інший «вузький» і схожий на звук а, в словах parole (слова), monte (гора). Аналогічним чином розрізняють вимову голосного і, як у слові scrivi (пишеш) та інший звук, що втратив частину звучання (тобто нескладовий, [j] – в bianco (білий) тощо [11, с.72].

Зрозуміло, що це диктує особливі вимоги до роботи над дикцією, над її відповідністю специфічним нормам орфоепії та співочої артикуляції, типовими для виконавчої традиції тої чи іншої країни, мови. Так, наприклад, у німецькій мові подвійна приголосна саме у співі (а не у вимові!) інтонується традиційно із її продовженим озвученням (Sonne, Mu:ller), голосна «o:» (наприклад — слово «scho:n») щоб прозвучати «по-німецьки», потребує особливої уваги (губи витягнуті уперед, промовляється приблизно як «шьойн» тощо. Суттєві складності виникають і в вимові таких приголосних, як «t», «h», сполука «ng». Так, фонема «t» озвучується як «вибухова», особливо наприкінці слова, і її у співі німецькомовних виконавців завжди добре чути. Але відповідного звучання не вдасться досягти, якщо не користатись відповідною технікою, а саме — вимовляти «t» у положенні широко розпластаного та водночас пружного язика на піднебінні.

Зрозуміло, що при цьому перед співаком виникає завдання: вміти гнучко варіювати свій артикуляційний апарат, усвідомлено володіти напрацьованими технологіями звукоутворення, а це потребує, у свою чергу, і певних знань у даній області, і розвитку слухового самоконтролю, і збагачення та диференціації артикуляційної техніки.

Отже, оволодіння с засобами вокалу потребує від співака цілеспрямованої та активної роботи над звукоутворенням і артикуляцією.

Вокальна дикція вимагає активності артикуляційного апарату, який складають такі голосоутворюючі органи:

1. губи,
2. язик,
3. м'яке піднебіння,
4. щелепі гортань з голосовими складками,
5. зуби [14, с.21].

Млявість артикуляції (малорухлиі губи, язик, нижня щелепа, маловідкритий рот) є однією з основних причин поганої дикції при співі — голосні і приголосні не мають необхідної ясності та чіткості, звук набуває одноманітного й невиразного характер. Іноді спостерігається й інший недолік — перебільшена дикція, яка позбавляє голос необхідної вокальності. При цьому деякі діти не співають, а ніби декламують текст пісні.

Вокальна мова має свої особливості, оскільки носіями вокального звука є голосні. Тому при співі голосні звуки максимально протягуються, а приголосні звуки вимовляються коротко, швидко [14, с.28].

       Існують певні особливості створення звука. Наприклад, при вимові голосної а: нижня щелепа опускається і рот розкривається найсильніше; на у губи витягуються, на о рот повинен мати форму овалу.

Залежно від характеру пісні вимова приголосних може бути твердою або м'якою. Деякі приголосні (наприклад, р), треба здовжувати, наче подвоювати (рр...), деякі промовляти коротко (с, ш, ш), особливо наприкінці слова.

Приголосний звук, що замикає склад, відноситься при співі до наступного складу, даючи голосному звуку свободу і час для звучання.

Ще-дрі-во-чка ще-дру-ва-ла, до ві-ко-нця при-па-да-ла:

"Чи  вже на-пе-кла? Не-си ско-рі-ш до ві-кна!"

Учні, як правило, погано відкривають рот при співі, у них малорухлива нижня щелепа, напружені м'язи, які її піднімають, що стає причиною горлового призвуку. При затиснутій нижній щелепі неможлива хороша вокальна дикція, оскільки ротова порожнина мала для формування вокальних голосних.

Щоб діти під час співу дебре відкривали рота, треба, щоб вони розуміли смисл слів, виділили головне слово, яке визначає зміст фрази.

Хорошого відкриття рота домагаються на голосних а, о, у. Корисні вправи на дай, най, гай, май тощо. Сполучення ай примушує добре відкривати рота, опускаючи нижню щелепу.

       Вимова приголосних має бути чіткою, короткою, і виразною від неправильної і не чіткої вимови приголосних губиться виразність слова, зміст виконуваного твору, і якість звучання голосу.

1.2. Навички артикуляційного звукоутворення

У формуванні мовних та співацьких звуків велику роль відіграє артикуляція. Та частина голосового апарату де формуються звуки мови називається артикуляційною, а органи які входять до його складу – артикуляційними органами. До них входять ротова порожнина, язик, піднебіння, нижня щелепа, глотка, гортань. Робота цих органів направлена на утворення звуків мови (голосних, приголосних), називається артикуляцією. Мовноартикуляційний апарат повинен бути завжди вільний від скованості, натуральним, естетичним. Важко поєднувати чітку вимову слова і бездоганну дикцію (легато). Коли рухаються органи голосового апарату, спів набуває великої легкості і ясності. Чітка і правильна робота артикуляційних органів створює добру дикцію і навпаки. Співоча дикція залежить від правильного формування голосних. Усі початкуючі співаки, невміло користуються своїм голосовим апаратом. Причиною є користування при співі мовними навиками роботи артикуляційного апарату. Тому чітка вимова звуків вимагає постійного тренування артикуляційного апарату. Слід зазначити що надмірне підвищення активності артикуляційного апарату може вивести вокальну вимову з позиційного звучання, а текст твору зробити штучним і неприроднім

Звукоутворення є результатом взаємодії дихальних і артикуляційних органів з голосовими складками. Умовою правильного звукоутворення є вільно відкритий рот, вивільнена щелепа, активні губи. Яким має бути звучання дитячого голосу? Природнім, вільним, "сріблястим", рівним в усьому діапазоні, інтонаційно чистим, приємним. Таке звучання формується при помірній силі співу, ясній і виразній вимові вокального слова, завдяки рухливості м'якого піднебіння, рівномірному коливанні голосових складок, спокійному, рівному диханні.

Набуття цих якостей вимагає від учителя наполегливої роботи над диханням, звукоутворенням, атакою звука, дикцією, правильним використанням резонаторів, згладжуванням регістрів, звуковеденням, регулюванням сили звучання, рухливістю, округленням голосних тощо.

Дикція залежить насамперед від правильності вимови приголосних. Ці звуки отримують повне звучання лише в сполученні з голосними. "Глас" походить від слов'янського "голос", отже, голосні - це звуки, утворені голосом, а приголосні - звуки, що вимовляються у сполученні з голосом. Приголосні розділяються на кілька груп: шиплячі, губні, зубні, сонорні (приголосні, у яких звук переважає над шумом). У самих назвах криється спосіб вимови: губами (б, п), зубами (з, с), кінчиком язика (д, т) чи пропущенням повітря між кінчиком язика і зубами (ж, ч, ш, щ). [16].

Носові звуки м і н відносяться до розряду сонорних. Вони дозволяють наспівувати мелодії з закритим ротом і слугують допоміжним засобом не тільки для поліпшення дикції, але і для кращого звукоутворення.

Уміле використання сонорних м, н, а також р, л там, де вони зустрічаються в словах, поряд з голосними сприяє посиленню вокальної дзвінкості усієї фрази. Італійська мова, як відомо, вирізняється великою кількістю голосних, що перемежовуються з дзвінкими приголосними, і містить дуже мало приголосних типу ш, щ, які звучать глухо. Тому виконання італійською мовою відрізняється особливою дзвінкістю, яку часто приписують виключно італійській школі співу. В інших мовах, навпаки, існує достаток приголосних за рахунок голосних. Якщо в слові є сонорні, при співі рекомендується розтягувати і їх разом з голосними. Звук р також при співі є опорним і розтягується.

Інші приголосні також мають неоднакову звучність і розділяються попарно на тверді і м'які:

б-п, в-ф, г-к, д-т, з-с, ж-ш.

Там, де в словах є більш звучні приголосні, при співі треба вміло їх використовувати в інтересах дикції і додання яскравості вокальній фразі всупереч законам орфоепії. Так, при можливості менш звучна приголосна фонетично заміняється родинною (ф-в).

Принципова різниця існує й у вимові співаком голосної порівнянні з розмовною мовою. Звичайно й (і коротке) у закінченнях українських і російських слів вимовляється з придихом, що нагадує звукх. Наприклад, слово "мій" вимовляється "мійх", слово "рай" - "райх" і т.д. При співі звук х виходить дуже пасивним, тому приведені слова треба співати так:

мій - міій, рай -раіій.

Тривалість голосних обумовлює доцільність застосування законів мовної орфоепії до вокального слова. Так, у процесі співу подовжений склад із зміненою за законами орфоепії голосною може цілком перетворити слово. Коли в співі зміна голосної падає на короткий звук, то його можна вимовити в цьому зміненому вигляді. У складах же, що падають на тривалий звук, мовна орфоепія частіше не застосовується.

Усі ці приклади демонструють, наскільки фонетика розмовної мови відрізняється від співочої дикції. У розмові часто відбувається редукування голосних, чого в співі допускати не можна, тому що кожній голосній відповідає одна або навіть кілька нот визначеної тривалості і висоти. Крім того, акомпанемент значно посилює нерозбірливість звичайної дикції, тож слухачі в концертній залі можуть не зрозуміти слів співака, особливо якщо вокаліст виступає з оркестром. Це зобов'язує виконавця чітко і твердо вимовляти приголосні, а голосні належним чином проспівувати, тому що на них побудована вся мелодична лінія.

Робота над ясною дикцією нерідко провокує утрирування у вимові, що призводить до артикуляції мовного характеру. Такі перебільшення дуже небезпечні для найкоштовнішого із принципів співу - кантилени.

Перебільшена дикція при співі сполучається з дуже небажаним явищем - "в'язкістю" слова, тобто з ритмічним відставанням його від мелодії. Перебільшена дикція може вибити виконавця з ритмічного руху мелодії.

Щоб уникнути цього, треба [15, с.12]:

1. вимовляти слова легко, без напруги й у той же час чітко;
2. оскільки мелодія визначається тільки голосними звуками, 
   приголосні, що зв'язують їх, повинні виговорюватися на частку секунди 
   раніш і при цьому точно в ритмі зв'язуватися зі звучною голосною.

В'язкість слова утворюється лише тоді, коли замість звучної голосної на даній ноті співак готує тільки прилеглу до нього приголосну. У такому випадку іде час, виконавець або відстає в ритмі, або не устигає твердо виговорити слово, що йде на шкоду дикції. Вимовляючи слово, співак повинний зв'язувати приголосні з наступною голосною і виспівувати саме її. У противному випадку на приголосних переривається плавне звучання мелодії, замикається звукова лінія. Тому на кінці кожного складу треба залишати голосну.

Дикція одночасно в значній мірі активізує подачу звуку, роблячи сприятливий вплив на його якість. Значну користь у заняттях по поліпшенню якості дикції приносить сольфеджування вокалізів.

Створення художнього образа на основі синтезу звуку і слова при відсутності ясної дикції немислимо. Ясність дикції значною мірою залежить від високої позиції звуку, при якій складність з'єднання голосних із приголосними помітно полегшується. Крім того, при такій позиції легко досягається найбільша рухливість губ і кінчика язика. При виробленні бездоганної дикції в умовах високої резонаторної установки досягаються можливості художнього виконання творів широкого діапазону.

Прикрою перешкодою в роботі над чіткою дикцією є "школи співу", що рекомендують при звукоутворенні фіксацію губ, причому часто неприродно прикриваються верхні, а іноді нижні зуби. У подібних випадках для вокаліста є великим утрудненням ясно і невимушено вимовляти слова, без остраху втратити звичну позицію "якісного звукоутворення". Слово стає або неясним, або манірним, або важким у своєчасній подачі.

Легкість, карбованість дикції здобуває особливу значимість при виконанні творів у швидкому темпі (рондо Фарлафа з опери "Руслан і Людмила" М. Глинки, каватина Фігаро з опери "Севільський цирульник" Дж. Россіні). Для виконання творів технічного характеру значну користь приносить тренування на вправи в скоромовках. Але й у цьому випадку рекомендується остерігатися перебільшеної артикуляції за тими ж причинами.