Роль місцевих державних адміністрацій в інвестиційних процесах

Методологічні основи управління державними інвестиціями в перехідній економіці України. Потреба в управління державними інвестиціями полягає в тому , що держава в умовах ринкової системи господарювання як суб’єкт ринкових відносин відповідає за інвестування тієї частини суспільного розвитку, яка не може бути забезпечена ринковими регулятивними механізмами. Йдеться про інвестування державою розвитку підприємств з державною формою власності, загальнодержавних потреб у обороні, науці, освіті, медицини тощо.2 Управління державними інвестиціями здійснюється загальноукраїнськими республіканськими (АР Крим) та місцевими органами державної виконавчої влади й управління і включає: · планування; · визначення умов і виконання конкретних дій з інвестування бюджетних і позабюджетних коштів. Однією з найважливіших причин низької ефективності економічних реформ в Україні є недосконалість інструментів перетворень, що зумовлює цілу низку неефективних рішень на різних рівнях державного управління. Проблему ефективності різних систем управління економічними процесами вчені різних шкіл розглядають вже тривалий історичний період. Постійна актуальність цієї проблеми пояснюється тим, що ні ринкова система господарювання, ні втручання держави в процес управління економікою в різних економічних системах не могли повністю вирішити сучасні проблеми господарювання. Практика показала, що “невидима рука” ринку спроможна спрямовувати економіку до ефективності тільки за умов цілковитого обмеження. (1,с.35). За інших умов вільний ринок розвалює економіку, що ми вже відчули в Україні за цей короткий період її державної незалежності.. Причини невдачі впливу держави на економіку пояснюють такими факторами (1,с.49): · наслідки будь-якої політики уряду є складними і важно прогнозуються; · уряд має обмежену можливість контролю цих наслідків; · ті, хто надають чинності законам, можуть лише частково контролювати практичне втілення урядових програм; · політичні діячі можуть сприяти реалізації певних приватних інтересів. Аналіз причин цих наслідків зводиться до того, що важка прогнозованість діяльності уряду пояснюється обмеженістю інформації (1,с. 33). Фактично аналізу цих наслідків нема, а є лиш констатація факту. На сучасному етапі формування інтелектуально-інформаційного способу виробництва ці наслідки свідчать лише про те, що існуючі соціально-економічні технології реалізації державної політики не задовольняють потреб ефективного управління економікою. Сучасна епоха характеризується зміною способу виробництва, коли високі технології стають головною продуктивною силою економіки. Народжується інтелектуально-інформаційний спосіб виробництва, який об’єктивно викликає необхідність адекватних змін у виробничих відносинах і перш за все у відносинах управління на державному рівні. В основі існуючого методу управління економікою, який служив тривалий історичний період, лежить метод спроб та помилок. Такий метод ще називають “управлінням за хвостами”. У Посланні Президента України Л.Д. Кучми до Верховної Ради ставиться завдання привести в дію механізми випереджаючого розвитку (2,с.5), які мають3 забезпечити надійні гарантії не лише остаточної стабілізації економіки, а й утворення необхідних передумов її прискореного зростання. (2,с.37). Забезпечити виконання цього історичного завдання можливо тільки на основі розробки високих соціально-економічних технологій у сфері управління економічними процесами на загальнодержавному рівні. Тому проблема створення ефективної системи управління увійшла сьогодні до найактуальніших загальногосподарських завдань в Україні. Існуюче методологічне забезпечення управління інвестиційними процесами на державному рівні вже із самого початку відзначається неефективністю рішень. Це знаходить підтвердження, наприклад, у механізмах залучення іноземних інвестицій в економіку України, тому що із самого початку необхідно було формувати однакові умови для внутрішнього та для зовнішнього інвестора. Крім цього, основною ланкою у визначенні джерел інвестування є не зовнішні, а внутрішні інвестори з тієї причини. що коли нема нормальних умов інвестування для внутрішніх інвесторів, то нічого надіятись на зовнішніх. Основна проблема, яку необхідно вирішити при розробці науково обґрунтованої методологічної бази управління інвестиційним процесом, - це визначення соціально економічних процесів, що відбуваються у певний історичний період та в певній країні. Поняття визначеності ми розуміємо як конкретизацію майбутніх відносин між різними суб’єктами господарювання, встановлення кількісних та якісних параметрів між суб’єктом та об’єктом управління з урахуванням всіх бажаних та можливих наслідків. Причому таке визначення повинно бути достатнім для повної характеристики майбутніх інвестиційних процесів. Таким чином, початковою методологічною засадою нового методу управління має стати усвідомлення того, що всі майбутні соціально-економічні, організаційно-технологічні, правові та інші параметри повинні бути з достатньою мірою кількісно та якісно визначені на різних рівнях державного управління. Причому така визначеність повинна бути сталою, а не змінюватись за рік десятки раз. Базування високих технологій управління на основі гарантій перетворює його у точну науку, яка має своє величезне практичне застосування у суспільному господарстві. Про необхідність такого підходу ще на початку ХХ століття наголошував російський соціал-демократ, лікар за фахом, Богданов О.О, котрий у 1913 році видав книгу про тектологію-“загальну організаційну науку”. Він наголошував, що всі без винятку природні об’єкти діють за єдиними системно- організаційними законами. “…Структурні відносини можуть бути узагальнені до такого ж самого ступеню формальності чистоти схем, що й у математиці відносини величин…Більше того, відносини кількісні я розглядаю як особливий тип структурних, а саму математику як галузь науки, котра з огляду на особливі причини розвинулася раніше [за інші її галузі]; цим пояснюється величезна практична сила математики як засобу організації життя (3, с. 310).4 Українські вчені констатують, що тектологія О.О.Богданова випередила загальну теорію систем австрійського біолога Людвига Фон Берталанфі (поза як остання повторює, іноді у модернізованому вигляді, ідеї загальної організаційної науки), і кібернетику У.Р.Ембі, зокрема її фундаментальний принцип зворотного зв’язку (4,с.92). За теорією Богданова, новою властивістю організаційного комплексу є те, що він відрізняється від простої суми частин, яка є меншою від цілого, причому чим більше ціле організоване, тим більшою є ця різниця. Цей теоретичний висновок має величезне практичне значення у розумінні законів управління соціально-економічними процесами. Дійсно, якщо проаналізувати історію проведення економічних реформ, то впадає у вічі таке протиріччя: в Україні усі складові економічних реформ за іх якісними та кількісними характеристиками були найвищі серед республік Радянського Союзу, але неефективна організація управління ними призвела до того, що, як відомо, у 1997 році за індексом людського розвитку Україна посіла, за даними експертів ООН, 95 місце серед 175 країн світу. Крім цих фундаментальних висновків, необхідно наголосити ще ось на чому. Інвестування автор розглядає як безперервний у часі і просторі процес. Причому кожна його складова частина повинна виконувати чітко визначену загальними властивостями об’єкта функцію. Вона, за умов достатності, забезпечує рух енергії об’єкта, і збільшує її. Ігнорування цих властивостей окремих складових частин цілого призводить до того, що кінцеві результати управління соціально- економічними процесами є значно менші навіть за просту суму складових його частин. Традиційно характеристика систем управління починається із визначення його принципів. Наш процес визначення починається теж з цього вихідного пункту, але необхідно підкреслити ось що. Методологічний підхід, який розглядає вкладання коштів в економіку як безперервний у часі і просторі процес, допомагає розв’язати протиріччя, на яке ми наштовхуємось при розробці управлінських рішень. Йдеться про те, що зазвичай, з першого разу вірно визначити всі параметри інвестиційного процесу неможливо через складність та величезну динаміку соціально-економічних процесів. Тому при підготовці управлінських рішень необхідно повертатись до вихідних характеристик знову і знову, до тих пір, коли всі можливі зміни будуть враховані. Важливо вірно встановити якісні параметри соціально-економічних, науково-технологічних та інших процесів, а їх кількісні характеристики, якщо не вдалось встановити характер змін до процесу, можна буде коригувати вже в процесі реалізації управлінських рішень. 1.Принципи управління Першим принципом управління інвестиційним процесом є загальновідомий принцип цілеспрямованості, який з самого початку призначений для упорядкування взаємодії різних його складових частин . На практиці цей принцип часто ігнорується.5 В Україні протягом тривалого періоду не визначались стратегічні цілі інвестування, що негативно впливало на його ефективність. Другий принцип, який повинен забезпечувати реалізацію першого принципу, є принцип гарантованості. Він означає, з однієї сторони, обов’язкове виконання взятих на себе зобов’язань суб’єктами господарювання, достатніх для реалізації їх загальних цілей; з іншої сторони, достатність ресурсів, умов, складових частин тощо для виконання загального завдання. Принцип гарантованості реалізується на основі цілого ряду принципів. Це мотиваційний принцип, принцип зворотного зв’язку, принцип основної ланки, принцип інноваційності, принцип соціальної ефективності, принцип конкурентності тощо. При цьому першочерговими напрямами пріоритетного інвестування є: розвиток паливно-енергетичного комплексу і впровадження енерго- та ресурсозберігаючих технологій; соціальна сфера, розширення і нарощування обсягів виробництва товарів широкого вжитку та послуг для населення, а також конкурентоспроможної продукції, що поставляється на експорт; розвиток агропромислового комплексу; прискорення розвитку медичної та мікробіологічної промисловості; подолання наслідків Чорнобильської катастрофи. (Концепція регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки постановою Кабінету Міністрів України від 1 червня 1995 р. N 384) 2. Функції управління. Процес управління виступає як взаємопов’язаний процес реалізації функцій управління. На сучасному етапі це найбільш широко прийнята модель управління. Тому необхідно більш глибока характеристика функцій управління: прогнозування, планування, організації, мотивації, реалізації і контролю. Прогнозування передбачає визначення основних кількісних і якісних параметрів процесу інвестування у майбутньому періоді. Необхідно визначити обсяги потреб в інвестиціях на відтворення існуючих засобів виробництва у різних галузях економіки та обсяги інвестування, які необхідні для забезпечення економічного зростання. Планування передбачає встановлення сум для забезпечення функціонування економіки у плановому періоді Організація передбачає забезпечення процесу інвестування достатніми організаційними заходами. Так, наприклад, необхідно забезпечити формування інвестиційного портфеля, що передбачає розробку та оцінювання інвестиційних проектів, забезпечення обсягів інвестиційних ресурсів, оцінка ефективності інвестиційної програми тощо.6 Мотивація передбачає знаходження у суспільстві відповідних засобів впливу, які спонукали б суб’єтів ринкових відносин діяти у напрямку, необхідному для реалізації завдань економічного зростання. На сучасному етапі процес суспільної мотивації діє неефективно, тому що в тіні знаходиться за офіційними оцінками близько 60 % виробництва . Тому необхідно забезпечити односпрямованість векторів індивідуальної і суспільної мотивації суб’ктів господарювання. Реалізація і контроль передбачає оперативне управління інвестиційними проектами, програмами, проведення постійного моніторингу процесу реалізації інвестиційних програм, забезпечення оперативного реагування на динамічні зміни внутрішнього і зовнішнього середовища та відповідної корекції інвестиційних програм і проектів. 3. Об’єкти і суб’єкти управління. Важливе методологічне й практичне значення має правильне визначення об’єктів і суб’єктів інвестування. Від цього залежить, у кінцевому підсумку, ефективність усього процесу інвестування. Об’єктом управління є інвестиції, що здійснюються державою з бюджетних і позабюджетних джерел і спрямовуються на забезпечення потреб національного господарства. В Україні до визначення об’єктів інвестування ставляться, на жаль, недбало. Іноземні кредити брали під будь-які проекти, які до того ж були спрямовані на усунення наслідків, а не причин кризових явищ. Так, замість купівлі технологій і технологічного обладнання для переоснащення машинобудівних заводів сільськогосподарської техніки, кредити використовувались на придбання вже готових машин. Це вирішувало проблему в господарстві, куди техніка надійшла, але в цілому проблема забезпечення аграріїв сільськогосподарською технікою та технологіями залишається. Стратегічно важливим об’єктом інвестування повинні стати високі технології, якими Україна дуже багата і завдяки яким може реально стати однією з найрозвинутіших країн світу. Законордачо об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права. Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом. Важливою ланкою є визначення суб’єктів управліня інвестиціями.7 Необхідно наголосити, що встановлення суб’єктів є критичним пунктом, без якого процес інвестування не буде мати ефективність достатню для забезпечення економічного зростання. Досить навести приклад, що визначення суб’єктів підприємницької діяльності у законі “Про підприємництво” змінювалось за 10 років 4 рази. Необхідно розрізняти суб’єктів інвестиційної діяльності і суб’єктів державного управління. 1. Суб’єктами інвестиційної діяльності за законодавством України можуть бути: громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. ( Частина перша статті 5 із змінами, внесеними згідно із Законом N 1955-12 від 10.12.91 ) 2. Інвестори - суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності. 3. Учасниками інвестиційної діяльності можуть бути громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення інвестора. Суб’єктами управління є: Президент України, який формує стратегію соціально-економічного розвитку країни, здійснює правове регулювання економічних відносин, здійснює кадрову політику, організує координацію державних органів, реорганізовує та ліквідує за поданням Прем’єр-міністра міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, створює для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи та служби та органи. Так, наприклад Президент організував дорадчу раду з питань інвестування в Україні, яку сам очолює. Верховна Рада України – єдиний законодавчий орган України: 1. Правове регулювання економічних відносин . 2. Формування стратегії і тактики соціально-економічної політики: · визначає засади внутрішньої і зовнішньої політики; · здійснює бюджетну політику (Затвердження Державного бюджету, внесення змін до нього, контроль за цього виконанням та прийняття рішень щодо його звіту; · затверджує загальнодержавні програми економічного, науково- технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; · розглядає й приймає рішення щодо схвалення програми діяльності Кабінету Міністрів; · затверджує рішення про надання позик і економічної допомоги іноземним державам а міжнародним організаціям, а також8 одержання Україною від іноземних держав, банків, організацій позик не передбачених Державним бюджетом, здійснює контроль за їх використанням; · затверджує перелік об’єктів державної власності що не підлягає приватизації. 3. Кадрова політика. 4. Парламентський контроль. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі виконавчої влади: Забезпечує проведення: · фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; · політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; · розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку; · забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності, здійснює управління об’єктами державної власності; · розробляє проект закон про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету, подає ВР України звіт про його виконання; · здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби із злочинністю; · організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності, митної справи; · спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади тощо. Основною формою реалізації компетенції КМ України є його правові акти - постанови й розпорядження, які обов’язкові для виконання на всій території України. Міністерства і відомства та інші центральні органи виконавчої влади Галузеві міністерства, державні комітети, державні комітети із спеціальним статусом: антимонопольний комітет, Державна податкова адміністрація, Державна митна служба, Державний комітет з регуляторної політики та підприємництва, Національна комісія регулювання електроенергетики , Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Державний департамент з питань виконання9 покарань, Фонд державного майна України, Служба безпеки, Управління державної охорони, Головне управління державної служби. Особливий статус мають Національний банк, Антимонопольний комітет, Фонд державного майна та Рахункова палата. Їх діяльність є підконтрольною безпосередньо Верховній Раді України. Національний банк України є центральним банком, емісійним центром, Він проводить єдину державну політику у галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Йому належить монопольне право на випуск грошей в обіг, а також випуск національних грошових знаків за рішенням ВР України. Місцеві державні адміністрації. Відповідно до ст. 118 Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві і Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. (МДА). Представницькими органами АР Крим є Верховна Рада, Рада міністрів. Специфіка діяльності місцевих державних адміністрацій пов’язана з тим, що фінансово – економічну основу становлять земля, природні ресурси, комунальна власність, доходи місцевого бюджету. До основних функцій місцевих державних адміністрацій у регулюванні економічних відносин та соціально-економічного розвитку регіонів належать: · розробка прогнозів і програм соціально-економічного розвитку регіону; · бюджетна діяльність; · забезпечення функціонування об’єктів комунальної власності забезпечення раціонального використання землі, природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища; · упорядкування та стимулювання діяльності малого та середнього бізнесу; · соціальний захист та розв’язання проблем зайнятості населеня тощо. Органи управління державних підприємств, та підприємств з долею державної власності (представників від Фонду державного майна України). Повинні забезпечити соціальну, економічну, екологічну ефективність реалізації інвестицій.10 Натупною ланкою формування методологічних основ інвестиційного процесу в Україні є чітке визначення цілей інвестування (політичних, економічних, соціальних, національних, екологічних, технічних, технологічних, регіональних та інших). Історичний досвід свідчить: неправильно визначені цілі призводять до катастрофи -- чи окремого бізнесмена, чи компанії, чи цілої держави. Політичними цілями передбачається трансформація способу виробництва: розвиток у певному напрямі національної економіки, вітчизняного виробника, формування ефективного власника, раціонального використання кадрового потенціалу і природних ресурсів України, встановлення нормального інвестиційного клімату для внутрішніх та зовнішніх інвесторів тощо. Соціально-економічні цілі нині пов’язані насамперед із зупиненням падіння рівня життя народу та падіння виробництва валового національного продукту. Після чіткого визначення цілей конкретизуються майбутні бажані та можливі результати інвестиційного процесу. Слід зауважити, що у сучасній вітчизняній теорії і практиці ведення бізнесу такі поняття як цілі та результати не розрізняються. Під цілями розуміють результати, але ж одне істотно відрізняється від іншого.(6,с.292). Цілі будь-якої діяльності людини існують тільки в уяві чи на папері, тоді як результати мають свою матеріальну, технічну, інформаційну, соціальну, культурну, економічну, політичну та інші форми вираження. Крім того, результати можуть бути як бажаними, так і небажаними, як позитивними, так і негативними. Зазвичай негативні результати не плануються. Метод же гарантованого досягнення поставлених цілей дає змогу прогнозувати ймовірність як позитивних, так і негативних майбутніх результатів, вчасно та адекватно реагувати на ускладнення, що виникають у процесі реалізації плану. Позитивними результатами процесу інвестування є: припинення падіння ВВП; зростання ВВП; ефективне використання інвестицій; постійне зростання темпів інвестування на короткий і тривалий періоди; вчасне повернення коштів інвесторам тощо. Прогнозування негативних результатів не означає, що йдеться тільки про невиконання поставлених завдань. Проблема полягає у тому, щоб визначити можливі негативні наслідки за умови позитивного в цілому результат, та можливі наслідки, коли позитивного результату не досягнуто. Відсутність методологічних інструментів прогнозування майбутніх негативних наслідків у сучасному арсеналі засобів проведення економічної реформи стала однією з причин соціально несправедливого роздержавлення та приватизації, а також неспроможності виправити цю ситуацію в процесі соціально-економічної трансформації суспільства. Негативними результатами інвестування вітчизняної економіки іноземними суб’єктами, на наш погляд, можуть бути: втрата економічної незалежності держави; жорстка прив’язка вітчизняних споживачів до зарубіжної техніки, сервісного обслуговування; жорстока експлуатація людських та природних11 ресурсів; забруднення довкілля; невчасне повернення коштів інвесторам, неефективне використання інвестицій тощо. Отже, керуючись методом гарантованого досягнення поставлених цілей, можна своєчасно коригувати проведення економічних реформ залежно від визначених можливих наслідків. Після визначення цілей та результатів, об’єктів та суб’єктів інвестиційної діяльності необхідно визначити об’єктивні позитивні можливості, які вже є на даний час, необхідно тільки забезпечити комплекс умов, щоб ці можливості через певні механізми перетворилися у практичні позитивні результати інвестування. Необхідно усвідомити до впровадження у практику інвестиційних програм, чим Україна насправді володіє, тому що до цього часу цей важливий ресурс підвищення ефективності інвестиційного процесу майже не враховувався. Після встановлення позитивних можливостей необхідно конкретизувати проблеми, які можуть виникати в процесі трансформації цілей у результати. Ці проблеми потрібно зафіксувати, а потім визначити, які з них можна вирішити вже сьогодні, а які – пізніше, а які розв’язати ні сьогодні, ні завтра неможливо. Крім того, необхідно визначити можливість настання форс-мажорних обставин. Таким чином завдяки такому підходу ми контролюємо всі 100% проблем. Нині в Україні робиться все навпаки: приймають плани і відразу приступають до їх виконання, забуваючи про аксіому -- коли суб’єкти беруться до конкретної роботи без попереднього аналізу проблем, то одразу виникають і негативні явища, які можуть звести нанівець усю справу. Це яскраво продемонстрували практика перебудови в СРСР або численні катастрофи великих технічних комплексів (Чорнобильська катастрофа цю аксіому підтвердила для всього людства), та останні катастрофи очисних споруд у Румунії. Крім загальновідомих проблем (нестабільність законодавства, корупція, відсутність ефективного власника, суб’єктивізм у державному керівництві ринковими перетвореннями, соціальна безвідповідальність вітчизняних бізнесменів тощо), є проблеми специфічні, які теж потребують свого осмислення, конкретизації та визначення вірогідності їх появи в процесі інвестування економіки України. Ці проблеми здебільшого пов’язані із визначенням інвестиційно привабливих регіонів, галузей та об’єктів, реалізацією інвестиційних проектів, гарантуванням повернення кредитів, залученням різних інвесторів до кредитування одного об’єкта, страхуванням інвестицій тощо. Формування інвестиційної політики. Розробка стратегії і тактики інвестування. Під час переходу від адміністративно-командної до ринкової економіки держава має регулювати інвестиційний процес.Сучасна інвестиційна політика в Україні має бути загальнодержавною, випереджати хід подій, спиратися на систему гарантій12 В Україні на державному рівні іноземними інвестиціями опікується ціла низка організацій: Палата незалежних експертів із питань іноземних інвестицій (постійний консультативно-дорадчий орган при Президентові України); Українська державна інвестиційно-кредитна компанія, яка зараз замінена Державною інноваційною компанією; Національне агентство з реконструкції та розвитку; Ліга підприємців з іноземними інвестиціями; Міністерство зовнішньоекономічних зв’язків і торгівлі; Державний експортно-імпортний банк; Митний комітет; валютно-економічне управління, Міністерства фінансів України. Між цими структурами немає чіткого розподілу функцій і повноважень, до того ж часто виникають непорозуміння. Основна проблема полягає не так у координації дій усіх вищеназваних структур, як у самих засадах реальної інвестиційної політики: регулювання процесу залучення іноземних інвестицій нині полягає в основному у створенні різноманітних бюрократичних органів, а не у створенні та вдосконаленні законодавчого поля, згідно з яким виконавча влада мінімально втручалася б у процес залучення іноземних інвестицій, як це прийнято в усьому цивілізованому світі. Відсутність ринкових інструментів стабілізації економіки перехідного періоду породила такі явища, як неплатежі, -- вони практично зупинили процес інвестування, що є катастрофою для економіки. Проблематичним стало не лише розширене, а й просте відтворення. Яку ж інвестиційну політику необхідно розробити і провадити в Україні на державному рівні? Передусім під час перехідного періоду держава повинна регулювати економічні процеси в цілому та інвестиційні зокрема. Її інвестиційна політика має бути загальнодержавною, випереджати хід подій, будуватися на системі гарантій. Загальнодержавний характер інвестиційної політики полягає у визначенні загальних пропорцій розширеного відтворення валового внутрішнього продукту. Формуючи цю політику, виконавча влада повинна враховувати динамізм та глобалізацію сучасних економічних процесів, внутрішні й зовнішні чинники, які впливають на реформування економіки та на її стан. Внутрішні чинники інвестиційного клімату в Україні значною мірою зумовлені відсутністю ефективного власника -- основного суб’єкта процесу інвестування. Питання нині стоїть так: будуть створені нормальні умови для появи ефективних власників -- інвестиційний процес отримає внутрішню рушійну силу. Без цього ніякі централізовані заходи на рівні держави не увінчаються успіхом. Зовнішні чинники зумовлені зростаючою інтернаціоналізацією виробництва, що активно впливає і на процеси інвестування. Глобалізація інвестиційного процесу двояко позначається на економіках країн, що трансформуються, -- і позитивно, і негативно. Включення національної економіки до світового виробничого процесу актуалізує питання конкуренції на світовому рівні. Лише конкурентоспроможна економіка може ввійти у світові економічні процеси на рівноправних засадах. Слабкі держави з нерозвинутою економікою закономірно потрапляють під політичний та економічний диктат сильних країн, які не зацікавлені у появі нових конкурентів.13 Випереджальність державної інвестиційної політики має забезпечувати розробка органами виконавчої влади своєчасної і об’єктивної прогнозної оцінки процесів інвестування. Така політика може бути реалізована на основі так званого процесного підходу, за яким відтворення внутрішнього валового продукту розглядається як безперервний у часі і просторі процес. Процесний підхід потребує чіткого визначення мети інвестування, конкретизації майбутніх бажаних і можливих результатів, прогнозування можливих суперечностей та проблем, а також розробки системи гарантій здіснення інвестиційної політики. Під системою гарантій розуміється забезпечення умов обов’язкового досягнення поставлених цілей на основі конкретизації якісних та кількісних критичних параметрів кожної складової ланки системи, достатніх для досягнення запланованого результату. Основною метою процесу інвестування в економіці України має бути структурна перебудова та модернізація виробництва, оскільки існуюча структура продуктивних сил раніше була підпорядкована військово-промисловому комплексу, а виробництво товарів широкого вжитку слугувало додатком до нього. Тож завдання інвестиційної політики -- визначитись із критичними параметрами розширеного відтворення внутрішнього валового продукту, зорієнтованого на цивільне споживання. Визначивши основну мету та конкретизувавши її критичні параметри, необхідно визначитись із бажаними та можливими результатами реалізації зазначених параметрів. Важливого значення набуває фактор часу, за який необхідно досягти бажаних результатів: невизначеність щодо тривалості економічних перетворень призводить до того, що внутрішні та зовнішні інвестори не поспішають вкладати кошти у виробництво, а займаються торгівлею, де кошти обертаються швидко, а ризики нижчі, ніж у виробництві. Інвестиційна політика має чітко визначати позитивні можливості народного господарства держави, реально зважувати негативні чинники, конкретизувати їх, щоб об’єктивно оцінити інвестиційний потенціал. Глибоке осмислення сьогоденних проблем дасть змогу ще на етапі її формування розробити механізми, які допоможуть послабити негативний вплив цих проблем. Після того, як визначено цілі та конкретизовано бажані й можливі результати, окреслено проблеми, які можуть виникнути в ході реалізації поставлених завдань, розробляють систему гарантій. Вона налічує політичні, правові, організаційні, фінансові та соціально-психологічні гарантії. Політичні гарантії мають вселяти учасникам інвестиційного процесу впевненість у тому, що вкладені кошти не будуть націоналізовані. Практика реформ у країнах колишнього соціалістичного табору підтверджує: щойно політичну владу перебирають ліві -- інвестиційний процес зупиняється, а економіка держави знову потрапляє у вир кризи. Політичні гарантії необхідно підсилити правовими. Згадаймо 1994 рік: лише відсутність правових гарантій з боку держави дала змогу фінансовим посередникам акумулювати величезні кошти внутрішніх інвесторів -- громадян України і безслідно14 зникнути. За таких же обставин “зникли” й кошти тих громадян, які свого часу довірилися Ощадбанку. Це завдало процесу інвестування нищівного удару. Інвестиційна політика має чітко формулювати, які правові гарантії надаються внутрішнім і зовнішнім інвесторам. Проблема полягає у професійній спроможності представників державних органів влади розрізнити банкрутство і звичайне шахрайство. Відповідних інструментів для цього в нашій державі поки що не розроблено. Реалізація гарантій упереджувальної оцінки інвестиційного процесу може бути забезпечена на основі розробки інструментів прогнозування та створення відповідних державних структур. Інвестиційна політика повинна давати чітку відповідь на питання про те, які структури за що відповідають і якими володіють повноваженнями. На державному рівні її формуванням, на нашу думку, має займатися одна структура, яка б відповідала за розробку інвестиційної політики, визначала її критичні параметри, розробляла механізми реалізації та контролювала цей процес. Організаційні гарантії необхідно підсилити фінансовими. Інвестиційна політика повинна визначати джерела інвестування. Щодо них нині точиться політична дискусія: чи залучати іноземні інвестиції? Держава мала б дати на це запитання вичерпну відповідь. Як і на запитання про те, якому джерелу інвестування -- внутрішньому чи зовнішньому -- належить провідна роль? Якщо провідними вважати внутрішні джерела інвестування, то які, конкретно, суб’єкти у змозі створити критичну масу інвестицій, здатних відновити просте і розширене відтворення валового внутрішнього продукту? Відповіді на ці стратегічні запитання мають велике значення для формування фінансових гарантій інвестиційного процесу. Інвестиційна політика повинна формувати основні критичні параметри соціально-психологічних гарантій. З усієї системи гарантій соціально-психологічні є найскладнішими, оскільки сучасний стан майнової диференціації громадян України приховує в собі значні потенційні суперечності, які можуть при загостренні політичної ситуації трансформуватись у класовий антагонізм. Ці суперечності містять великий соціально-політичний ризик для внутрішніх і зовнішніх інвесторів. Завдання інвестиційної політики -- визначитись, як попередити можливий антагонізм. Над розв’язанням цього питання повинні працювати не лише законодавча й виконавча влади, а й підприємці. На жаль, сьогодні українські приватні підприємці іще не усвідомили своєї соціально-політичної ролі у становленні нового способу виробництва. Соціально-політична пасивність нового класу підприємців нині негативно впливає на формування сприятливого інвестиційного клімату. Підприємці різних форм власності очікують, поки законодавча та виконавча влади забезпечать їм нормальні умови для бізнесу, а тим часом, за даними преси, переважна частина внутрішнього валового продукту виробляється тіньовим сектором економіки. Отже, інвестиційну політику необхідно формувати на державному рівні, причому в цій справі мають брати участь усі суб’єкти виробничих відносин. Лише такий підхід може забезпечити її успішну розробку та реалізацію, а в підсумку -- подолання економічної кризи та економічне зростання країни.15 Розробка стратегії і тактики інвестування. Коли відомі цілі, прогнозовані бажані та можливі результати, конкретизовані позитивні та негативні стартові умови інвестування. Необхідність розробки інвестиційної стратегії зумовлено наступними чинниками: · є необхідність визначити кількісні і якісні характеристики інвестиційних ресурсів, які повинні бути використані, встановити остаточні терміни досягнення поставленої мети; · забезпечити узгодженість між реальними витратами та майбутніми результатами; · скоординувати рівень інвестиційних ризиків, невизначеності у змінах інвестиційного середовища та очікуваними параметрами соціально- економічної ефективності. Стратегія реалізації інвестиційної політики в Україні, яка розроблена концепцією регулювання інвестиційної діяльності в умовах ринкової трансформації економіки (Постанова КМ України від 1 червня 1995 р. № 384 полягає в наступному: · спрямування коштів державного бюджету на фінансування капітального будівництва безпосередньо органам державного управління, в тому числі на виробниче будівництво - лише у разі вичерпання інших джерел фінансування; · проведення податкової політики, спрямованої на стимулювання інвестиційної діяльності суб'єктів господарювання; · створення умов для формування обгрунтованих договірних цін у будівництві та посилення державного контролю за їх впровадженням; · сприяння розвитку конкуренції на інвестиційному ринку; · розвитку та захисту внутрішнього інвестиційного ринку в межах діючих законодавчих та нормативних актів, міжнародних договорів і угод; · створення Українського державного банку реконструкції та розвитку з метою розв'язання проблеми довго- та середньотермінового фінансування і кредитування інвестиційних проектів пріоритетного значення. Положення Концепції мають враховуватись державними органами управління під час формування щорічних державних програм економічного і соціального розвитку України та розроблення нормативних актів з питань інвестиційної діяльності. Після встановлення позитивних можливостей і можливих проблем в процесі реалізації поставлених цілей необхідно розробити систему виміру та оцінки інвестиційного процесу. Потрібно встановити критерії виміру та оцінки, показники, міру та механізм оцінки. Слід підкреслити, що необхідно встановити науково обґрунтовані системи виміру та оцінки всіх стадій інвестиційного процесу - від цілей до бажаних та можливих результатів.16 Серед важливих критеріїв оцінки інвестиційного процесу назвемо такі- -політичний, соціальний, економічний, техніко-технологічний, правовий, екологічний та деякі інші. Кожному критерію повинні відповідати певні показники оцінки, а кожному показнику - своя міра оцінки. У сучасній вітчизняній практиці використовують переважно лише один показник оцінки – обсяг інвестицій в економіку України. Та чи можна на основі одного показника дати об’єктивну оцінку процесу інвестування? Запитання риторичне. Отже, повноцінної системи виміру й оцінки інвестиційного процесу в Україні поки що немає. Конче потрібно чітко визначити обсяг інвестицій, необхідних нині для піднесення української економіки, а також критерії оцінки на рівні держави та регіонів. Важливо, щоб система виміру та оцінки була випереджаючою, що дало б змогу прогнозувати майбутні інвестиційні процеси й компетентно та вчасно керувати реструктуризацією промисловості і сільського господарства. Після визначення системи виміру та оцінки з урахуванням позитивних можливостей і можливих проблем необхідно формувати механізми гарантій реалізації поставлених цілей інвестування, насамперед -- правових. Основною правових механізмів є стабільне законодавство, що регулює інвестиційний процес. Нині в Україні такого механізму ще немає. Законодавство повсякчас змінюється, причому трапляються випадки, коли законам надають зворотної дії, що відлякує як зовнішніх, так і внутрішніх інвесторів. Щоб створити нормальний інвестиційний клімат, належні умови для підприємницької діяльності взагалі, потрібно формувати відповідне правове поле. Це поле в Україні далеке від досконалості та стабільності. Тіньова економіка і корупція спонукають владу до жорсткого контролю за діяльністю підприємств, що за відсутності само стримуючих правових інструментів на рівні держави часом призводить до свавілля з боку різних державних контролюючих органів, особливо щодо приватних форм власності. Крім того, нестабільність законодавства та великі податки заганяють підприємництво “в тінь”. Формування організаційних гарантій на рівні держави передбачає створення відповідних державних органів, які сприятимуть прискоренню інвестиційного процесу. Необхідно розширити мережу інвестиційних банків, спеціалізованих державних організацій, які б консультували приватних та державних підприємців з інвестиційних питань. Вже визріла практична необхідність утворити банк реконструкції та розвитку економіки України із залученням до нього широких міжнародних бізнесових кіл.. Формування фінансово-економічних гарантій передбачає створення відповідних фінансових умов функціонування підприємств різних форм власності. Техніко-технологічними гарантіями на рівні підприємств передбачається забезпечення інвестиційного проекту продуктивною технікою і технологіями. Але не17 тільки. На формування техніко-технологічних гарантій потрібно зупинитись детальніше. Справа в тому, що теоретична можливість розглядати процес управління як чітко визначену, фактично як математичну сферу, де відносини величин чітко зумовлені, кількісно визначені, підкріплюється технологічною можливістю (розвитком комп’ютерних систем та програмних засобів) реалізувати цю теоретичну можливість у практиці управління на різних його рівнях - від підприємства до держави. В Україні, один із перших кроків у вирішенні цієї стратегічно важливої проблеми вже зробила Українська корпорація “ЕСІ” (Enterprise Consulting International), яка надає послуги промисловим підприємствам, державним установам, муніципальним органам, банкам тощо з розробки і модернізації корпоративних інформаційних систем (КІС) За останні роки корпорація виконала такі проекти: інформаційна система Держкомстату України, Укрнафти, Промінвестбанку, Приватбанку та інші. Інформаційно-комп’ютерна технологія призначена для надання в режимі реального часу інформаційних послуг оперативної інформації керівникам різного рівня, необхідних для прийняття ефективних управлінських рішень. Причому, інформація для прийняття управлінських рішень автоматично надходить з автоматизованих місць і збирається в КІС за принципом “керівник вчасно повинен знати все про діяльність організації “, “керівник структурного підрозділу вчасно повинен знати все про діяльність підрозділу”. Інформаційно-технологічна можливість надавати керівникам різного рівня інформацію в режимі реального часу розв’язує одне з головних протиріч управління протягом тривалого історичного часу - прийняття ефективних управлінських рішень на основі величезної кількості вчасної та точної інформації до прийняття управлінських рішень, і необхідність ефективного зворотного зв’язку для прийняття управлінських рішень у процесі управління , з однієї сторони, і відсутність методологічного і інформаційної технологічного забезпечення, -з іншої сторони. На сучасному етапі розвитку це протиріччя розв’язується. Інформаційно-технологічна система БААН, що впроваджується в Україні корпорацією “ЕСІ”, надає можливість управляти, наприклад, сучасним підприємством в режимі реального часу на основі шести тисяч модулів, які характеризують діяльність даного підприємства у повному обсязі та у певний час його функціонування. Самоорганізація як явище є наслідком цілої низки чинників, які взаємодіють між собою. Кожен нормативний акт держави, кожен закон слід розглядати крізь призму можливої після прийняття рішення самоорганізації процесу. У разі нехтування цією важливою обставиною соціально-економічний процес так чи інакше буде само організовуватися, але вже поза правовим полем. Яскравим прикладом цього є процес тінізації економіки. Масовий перехід підприємців у “тінь” є виявом їх самоорганізації в умовах, коли держава фактично ігнорує економічні інтереси приватного бізнесу. Тільки розв’язавши проблеми ще на етапі дослідження причин, можна чекати реальних позитивних результатів. А боротьба з наслідками -- це сумнозвісна війна з гідрою. Замість однієї відтятої голови виростає кілька інших, -- але вже не в казці, а у реальному житті.18 Впровадження нового методологічного інструментарію у процес проведення економічних реформ і використання можливостей інформаційно- комп’ютерних технологій допоможе розв’язати протиріччя між продуктивними силами і виробничими відносинами і стане істинним каталізатором соціально- економічних перетворень в Україні

Вступ

Актуальність роботи пояснюється появою в Україні сприятливих умов для інвестиційних вкладень у виробництво й відсутністю достатнього досвіду регулювання інвестиційного процесу. Виняткову роль у створенні сприятливого інвестиційного клімату відіграє держава, яка повинна підпорядкувати єдиній меті поточні завдання, фактори і потенціал, обмежуючи або стимулюючи у певні періоди розвиток окремих видів діяльності, галузей, регіонів. Важливим аспектом формування інвестиційного клімату є законодавче узгодження національних правових актів у інвестиційній сфері з міжнародними щодо захисту прав власності іноземних інвесторів.

Об'єктом роботи стали міжнародні інвестиційні процеси, що протікають в сучасних умовах.

Предметом роботи виступають механізми регулювання інвестиційних процесів, що впливають не тільки на формування національного й регіонального інвестиційного клімату, але й на швидкість, характер і форми його розвитку.

Метою роботи є вивчення взаємодії державних і недержавних учасників в інвестиційній сфері, що стає одним з найважливіших елементів формування транснаціональних глобальних мереж.

Мета передбачає рішення наступних завдань:

- теоретичний огляд питання  розвитку міжнародних інвестиційних  процесів;

- вивчення світового досвіду  регулювання інвестиційних потоків

- розгляд факторів, що характеризують  інвестиційний клімат;

- огляд можливостей нових учасників  міжнародних відносин;

- визначення ролі міжнародних  інвестиційних проектів у розвитку  країн світу, рішенні проблем  держав з перехідною економікою;

- виявлення особливостей інвестиційної  стратегії сучасної України.

Методи дослідження: описовий, історичний, теоретичний, аналітичний, прогнозний.

1. Теоретичні основи  міжнародного інвестиційного процесу

Інвестиційний процес стає найважливішою складовою частиною світових економічних відносин, що зачіпає інтереси все більшого числа країн, як тих, які приймають інвестиції, так і тих, які є їхніми джерелами. Взаємозалежність країн, що розвиваються, регіонів і народів в умовах глобалізації стає не тільки очевидним фактом, але й вимагає нового рівня усвідомлення місця національної держави в міжнародних відносинах і завдань керування на національному й глобальному рівні.

Відродження української економіки й забезпечення її стійкого розвитку неможливо без активізації інвестиційної політики, спрямованої на залучення внутрішніх і зовнішніх ресурсів. Для підйому національної економіки потрібні інтенсивні вкладення капіталу в економічно ефективні й екологічно чисті технології виробництва з метою випуску нових по якості, конкурентноздатних на світовому ринку товарів. У цьому зв'язку керування інвестиційним процесом стає найважливішим завданням України. Сама проблема регулювання інвестиційним процесом складна й вимагає обліку безлічі факторів, серед яких політичні фактори здобувають особливу актуальність. Одночасно не можна ігнорувати закономірності розвитку світової економіки, участь держави в зовнішньоекономічних і фінансових процесах об'єктивно необхідно, тому що економіка виступає лише частиною комплексу міжнародних відносин.

Україна зацікавлена в залученні інвестицій зі світового ринку капіталів і готова й зацікавлена брати участь у їхньому міжнародному обміні. Створення ефективної системи керування інвестиціями в Україні зажадало від уряду приймати рішення щодо темпів і характеру процесу лібералізації політики регулювання діяльності іноземних інвесторів і участі українського капіталу в інвестиційних проектах за рубежем. Незважаючи на загальну тенденцію лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків, українське законодавство передбачає державний контроль і управління допуску іноземних інвесторів в економіку країни, контроль над імпортом державного й приватного капіталу в інші країни. Міжнародний досвід свідчить, що подібним чином надходять і країни з максимально ліберальним економічним режимом. Більше того, міжнародна нормативно правова система також не тільки допускає участь держави в інвестиційному процесі, але й у ряді випадків зобов'язує його до цього.

Виклики глобалізації економічного й політичного характеру об'єктивно вимагають підсилити регулюючу роль держави на ринку інвестицій з метою підтримки розвитку національної економіки й нейтралізації зовнішніх погроз. Можливість витиснення національних підприємств із внутрішнього й зовнішнього ринків стає реальністю.

В умовах кризового розвитку української економіки протистояти негативним впливам на неї зовнішніх суб'єктів світового ринку здатно була тільки держава. Але в умовах загальної лібералізації економічної політики на національному рівні, росту числа двосторонніх і багатобічних міжурядових інвестиційних угод, мова може йти про нову якість державного регулювання, адекватній сучасним реаліям глобалізуючегося миру. В українській інвестиційній політиці варто враховувати той факт, що в умовах, коли цілий ряд країн миру, у тому числі й найбільш розвинених, гостро мають потребу в залученні додаткових капіталів для своєї економіки, зростає конкуренція на світовому ринку інвестицій.

У цьому зв'язку представляється особливо актуальної проблема вивчення політичних аспектів керування інвестиційним процесом на всіх рівнях: і міжнародному, і національному, і на рівні окремої компанії.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Перехід до ринкових методів організації й ведення економіки в Україні зажадав звернутися вітчизняних керівників і підприємців до закордонного досвіду. Це викликало необхідність у перекладі й виданні в країні наукової літератури закордонних авторів таких, як Гарнер Д., Оуен Р., Конвей Р. Варто відзначити також фундаментальна праця редактора авторитетного на Заході Journal of Portfolio Management, що спеціалізується на проблемах інвестиційного менеджменту, Ф. Фабоцці «Керування інвестиціями», присвячений як теорії, так і практиці роботи з інвестиціями. Ф. Фабоцці не тільки приділяє увагу характеристиці фінансових ринків, але й орієнтує свій аналіз на існуючі цілі, тактики й стратегії таких фінансових інститутів, як банки, страхові компанії, інвестиційні й пенсійні фонди й т.д. Крім того, проблема керування ризиком проходить через всю роботу Ф. Фабоцці.

Цікаво відзначити, що не обійшов своєю увагою проблеми економічної глобалізації, у тому числі й проблему світових фінансових ринків відомий американський дипломат і політолог Генрі Кіссінджер у своїй книзі «Чи потрібна Америці зовнішня політика? До дипломатії для XXI століття». Читача може здивувати, що політолог і в минулому дипломат зачіпає, як може здатися, проблеми, що не ставляться до його роду діяльності. У той же час Г.Кіссінджер у шостому розділі «Політика глобалізації» монографії, цілком присвяченої глобальним фінансовим процесам, затверджує, що «навіть стійкі ринкові демократії не приємлють безмежних позбавлень в ім'я ринку і йдуть на ... обмеження ринкових ексцесів на шляхах державного регулювання. Міжнародна фінансова система поки ще не винайшла на цей випадок ніяких «протипожежних коштів».

Дослідження закордонних авторів в основному враховують досвід керування країн з розвитий економікою. У теоретичному відношенні вони дають розуміння основ керування інвестиційною діяльністю. У той же час більшість цих робіт було написано ще до початку активного входження України у світовий ринок. У зв'язку із цим закордонні автори не ставлять багато питань, які доводиться вирішувати інвесторам в Україні.

Реагуючи на кон'юнктуру, українські дослідники вже на початку 90-х років починають розробляти проблеми керування інвестиціями. Часто їхні публікації є результатом спільних досліджень із закордонними центрами, які використають різні закордонні методики в області керування інвестиціями.

Національна специфіка й особливий перехідний період України зажадали вітчизняних досліджень і їхніх публікацій. Останнім часом ведуться дослідження комплексу проблем керування інвестиційним процесом, які відбиті в цілому ряді публікацій. Особливо треба відзначити наступні роботи: Бард B.C. Інвестиційні проблеми економіки, Воронцовський А.В. Інвестиції й фінансування: методи, оцінки й обґрунтування, Ігошкін І.В. Інвестиції: організація керування й фінансування, Костюнін Г.М., Лівенцев Н.Н. Міжнародна практика регулювання іноземних інвестицій, Масленчикова Ю.С., Тронін Ю.Н. Фінансово-промислові корпорації: організація, інвестиції, лізинг, Фарахутдінов І.З. Іноземні інвестиції й міжнародне право, і ін. У відзначеній роботі Н.В. Ігошкіна розглянуті найбільш важливі напрямки інвестування капітальних вкладень у відновлення виробництва й доводиться необхідність створення цілісної системи інвестування виробництва й державного контролю раціональної витрати інвестиційних ресурсів у державі. Робота Н.В. Ігошкіна примітна тим, що в ній аналізуються не тільки теоретичні аспекти інвестиційного процесу, але й питання організації інвестування, у тому числі з урахуванням екологічних аспектів виробничої діяльності. Саме остання обставина визначає орієнтацію підприємств на нові що зберігають і охороняють природні ресурси інноваційні технології.

У фундаментальному дослідженні Ю.С. Масленченкова і Ю.Н. Троніна «Фінансово-промислові корпорації. Організація, інвестиції, лізинг» комплексно й системно викладений професійна інформація із проектування, організації, керуванню й технології діяльності ФПК. У книзі розглянуті як спеціальні проблеми - формування корпорації у вигляді банківської групи, питання інвестицій у реальне виробництво й корпоративний фінансовий лізинг. У цей час цілком очевидно, що створення потужних вертикально-вертикально-інтегрованих промислових компаній, інтеграція фінансового й промислового капіталів сприяє забезпечити технологічний прорив України і її високу конкурентноздатність на світових ринках. Примітно те, що організація й керування корпоративним фінансовим лізингом і інвестиціями представлена в цій книзі реальною технологією, апробованої на практиці.

Ряд робіт присвячений регіональним аспектам інвестиційного процесу: Гранберг А.Г. Основи регіональної економіки, Інвестиції: регіональний аспект, Розвиток інвестиційної ситуації в регіонах України й ін.

Проблемам керування інвестиціями присвячені роботи Богатіна Ю.В., Швандара В.А. і Базілевича А.І., які, насамперед, мають на меті розглянути проблему керування з погляду специфіки й існуючих завдань української економіки як перехідної моделі, а також розглядаються питання стратегії й тактики діяльності підприємства. Роботи названих авторів цікаві й тим, що розглядають питання, пов'язані з відкриттям і становленням нової підприємницької діяльності, коли особливо важливе розуміння ролі інвестицій і процесу керування ними. Притім, що автори здійснюють докладний аналіз всієї системи інвестиційного процесу, вони прив'язують теорію й закордонну практику до українських реалій. Достоїнством даних робіт є конкретні посилання на відповідні нормативно-правові документи України.

Інвестиційна діяльність властива практично будь-якій фірмі, що діє в просторі з ринковою економікою. Щоб вистояти в конкурентній боротьбі, фірма повинна постійно направляти коштів (свої й позикові) на закупівлю матеріальних цінностей, необхідних для відновлення, розширення й диверсифікованості виробництва. Із цією метою необхідна певна інвестиційна стратегія. А керування інвестиціями є важливою формою ведення бізнесу. Інвестиції можуть бути найрізноманітніші - від вкладень капітальних ресурсів у ремонт вихідні з ладу встаткування до придбання цілих заводів. Перш ніж здійснити інвестицію, фірма повинна оцінити всі її фінансові наслідки. Така оцінка проводиться в рамках планування інвестицій як найважливішої частини процесу керування.

Особливістю діяльності сучасних українських компаній є те, що на відміну від радянського періоду, їм доводиться самостійно виходити на інвестиційні ринки, часто без усякої підтримки держави. У чинність цих обставин виникає потреба в достовірній і якісній інформації, а також виробляються навички співробітництва з інвесторами й керування притягнутими інвестиціям.