Інфляція: Сутність,причини та наслідки

5. Галопуюча девальвація гривні, яка сягала 70%.

6. Масштабний перерозподіл власності  і капіталів, болючі процеси злиття  і поглинання слабших виробників.

7. Спад виробництва в сільському  господарстві, що сприяє суттєвому  зростанню цін на продукти  харчування.

8. Світова фінансова криза зруйнувала  довіру населення до банків  і миттєво знищила український  фондовий ринок.

9. Перевищення запланованих показників  дефіциту держбюджету  внаслідок  колосальних втрат доходів бюджету, які можна профінансувати тільки за рахунок емісії гривні, що веде до подальшого посилення інфляції.

Встановлено, що фінансування державного бюджету здійснювалося у 2010 році в основному за рахунок державних позик, які склали за вказаний період 98,6 мільярди гривень. При цьому державний борг збільшився на 80 мільярдів гривень, або на 35,2% - до 307 мільярдів гривень. За інформацією експертів Центру Разумкова, якщо уряд буде і надалі збільшувати державний борг, зокрема, за рахунок випуску ОВДП, в том числі для відшкодування експортерам податку на додану вартість, то фінансові зобов'язання держави можуть перевищити її можливості, і може виникнути загроза дестабілізації економіки та втрати контролю над інфляцією.

Також зазначимо, що не виконана задекларована в Державній програмі економічного і соціального розвитку на 2010 рік мета - зменшення рівня інфляції.

Розмір прожиткового мінімуму за цей період номінально збільшився лише на 2,2%, однак з урахуванням індексу споживчих цін він реально знизився на 4,8%.

Рівень бідності підвищився за названий період на 0,4% пункту і склав 26,4%, або 12,5 мільйонів чоловік. Рівень безробіття, визначений за методологією Міжнародної організації праці, становив 8,5%, що перевищило показник (8,1%).

Для виходу з такої глибокої кризи, складовим елементом якої є галопуюча інфляція, необхідно виробити і застосувати ефективну антикризову політику, що включатиме одночасно і антиінфляційні заходи. Для їх осмислення сьогодні як ніколи необхідно звернутися до теорії Дж. Кейнса, який на початку ХХ століття визначив концептуальні положення державної антикризової політики, яка в сучасних умовах повинна включати такі напрями і заходи:

1. Для подолання безробіття і  досягнення повної зайнятості  наш уряд повинен проводити  продуману політику зайнятості: не можна допускати зменшення заробітної плати і пенсії, скорочення працівників в державному секторі, треба розширити обсяг громадських робіт шляхом розбудови інфраструктури країни, збільшити попит на робочу силу шляхом активізації державних замовлень для проведення Євро-2012, збільшити тривалість і розміри виплат із безробіття, активізувати роботу служб зайнятості.

2. Ключовим моментом кейнсіанської  антициклічної політики, що забезпечує  економічне зростання, є ефективна  інвестиційна політика. Ефект мультиплікатора  інвестицій, відкритий Дж. Кейнсом є потужним інструментом подолання спаду виробництва. Держава повинна відновити привабливий інвестиційний клімат для зарубіжних інвесторів, гарантуючи недоторканість власності і приватних капіталів та пільговий режим оподаткування, а також подбати про внутрішні джерела інвестування, стимулюючи заощадження власного населення. Для підтримки вітчизняних виробників і активізації інвестиційної діяльності держава повинна здійснювати капіталовкладення в інфраструктурні проекти, створювати резервні фонди ресурсів, давати державні замовлення на виробництво необхідної продукції, здійснювати гарантовані державні закупки соціально важливих груп товарів у вітчизняних товаровиробників.

3. Найперша вимога кейнсіанської  антикризової теорії полягає  у стимулюванні ефективного попиту всіма засобами фіскальної політики. Спираючись на це, держава по-перше повинна не допустити різкого падіння реальних доходів населення; по-друге, податки і тарифи не можна збільшувати. Навпаки, на період кризи треба знизити споживчі податки на вітчизняні товари (наприклад, ПДВ з 20 до 15%), прибутковий податок з невисокої заробітної плати, тарифи на послуги. В той же час допустимо збільшити імпортні мита на тютюн, алкоголь, автомобілі, предмети розкошу.

4. Необхідно вдосконалити грошово-фінансову політику, основними напрямками якої є: жорсткий контроль над емісією грошей з метою стабілізації обмінного курсу гривні і зменшення інфляції; відновлення довіри населення до банків, кредитування реального сектору економіки шляхом оптимізації процентних ставок по кредитах і депозитах; необхідна санація ринку цінних паперів, ринку страхування, діяльності інвестиційних фондів.

5. Для виходу з кризи найневідкладнішим  заходом є прийняття державою  стратегії інноваційного оновлення  економіки, яка повинна спиратися на програму структурної перебудови економіки, реконструкцію базових галузей, реструктуризацію промисловості шляхом впровадження новітніх технологій і досягнень НТП.

6. Держава повинна взяти стратегічний  курс на зменшення доларизації  економіки України, яка поглиблює економічні ризики як зараз так і в майбутньому. У 2009 році Міжнародною комісією незалежних експертів було визначено головні десять пріоритетів для України 2010 року: реформувати газовий сектор, зробити Національний банк України незалежним, перейти до режиму інфляційного таргетування, зменшити витрати державного бюджету, здійснити комплексне дерегулювання підприємницької діяльності, укласти Угоду про асоціацію з Європейським Союзом, відновити приватизацію, узаконити купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення, ухвалити Закон України ― Про доступ до публічної інформації, завершити ухвалення сучасного комерційного законодавства. Інфляційні процеси останніх років були посилені розгортанням фінансової кризи в Україні і набули характеру закономірної тенденції. Подолання фінансової кризи і економічного спаду потребує системного підходу та спільної узгодженої антикризової політики уряду і національного банку України. Вибір конкретних шляхів антиінфляційної політики обумовлюються впливом багатьох факторів, у тому числі: характером інфляційних процесів; загальногосподарською кон'юнктурою; особливостями теоретичної бази економічного розвитку країни; політичними аспектами, оскільки треба визначити об'єкт (сектори економіки, верстви населення), який нестиме головний тягар інфляційних витрат. Тому антиінфляційна політика здебільшого має охоплювати політику управління факторами попиту і пропозиції, а також факторами, які регулюють джерело інфляції – сферу грошового обігу.

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОПОЗИЦІЇ ЩОДО ПОДОЛАННЯ ІНФЛЯЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Для подолання інфляційних процесів в умовах фінансової нестабільності пропонується ряд заходів, які представлені у вигляді таблиці 3.1.

Таблиця 3.1

Шляхи подолання інфляційних  процесів

Світова практика знає цілий арсенал боротьби з інфляцією. Справа полягає лише в тому, щоб уміло його використати. Цей арсенал з певною умовністю можна поділити на дві частини. Відома антиінфляційна стратегія, що об'єднує цілі і методи тривалого характеру. Існує антиінфляційна тактика, від якої можна чекати результатів у межах порівняно невеликого відрізку часу.

Гасіння інфляційних очікувань :

Одним із найважливіших завдань антиінфляційної стратегії є гасіння інфляційних очікувань, насамперед адаптивних цінових. Для подолання психології суб'єктів економічної системи, позбавлення їх страху перед знеціненням заощаджень, відвернення нагнітання поточного попиту, який зумовлений безперервним подорожчанням товарів і послуг, необхідно зупинити  інфляцію. Однак проблему очікувань бажано розв'язувати якнайшвидше – ще до того, як інфляція поставлена під контроль. Світовий досвід говорить про можливість це зробити. Він показує, що  інфляційні очікування якнайшвидше долалися там, де виконувалися принаймні дві умови.

Перша із них – всебічне зміцнення механізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне, що супроводжується збільшенням кількості і підвищенням якості товарів, зниження цін або хоча б уповільнення їхнього зростання. Лише за такої умови ймовірна зміна споживчої психології, подолання  в ній інфляційних мотивів. Доки споживач не переконається в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, він зберігає пагубну для економіки схильність до інфляційного збільшення поточного попиту.

Другою умовою є існування уряду, який непохитно дотримується курсу на поступове викорінення некеруючої інфляції і користується довір'ям більшості населення. Заслужити  це довір'я, щоправда, можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком визначені, практично здійснимі і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це населення і неухильно домагається розв'язання цих завдань. Маються на увазі, наприклад, регулярні повідомлення про той рівень інфляції, який уряд збирається утримувати, і необхідний для цього темп зростання грошової маси. Якщо уряд добросовісно виконує свої обіцянки, то і виробники, і споживачі поступово переконуються в тому, що керівництво країни не тільки з усією рішучістю стало на шлях боротьби з інфляцією, але й здатне контролювати становище, добиватися реалізації оголошених цілей. Чим глибше це усвідомлюється, тим більше довіряють урядові, тим охочіше рішення про ціни, пропозицію, попит, заощадження тощо пристосовуються до заздалегідь установленого ліміту на приріст грошової маси.

Отже, даний ліміт стає реальною силою, яка впливає на економічну поведінку, сприяє зниженню інфляційних очікувань. За цих умов учасники економічної системи починають працювати разом з урядом, допомагають йому подолати інфляцію. Тому в інфляційній обстановці, тим більше в умовах гіперінфляції, країна не може собі дозволити мати уряд, до якого не має довір'я. І ступінь останнього визначається зовсім не розмірами протиінфляційних компенсацій. Довіряють не стільки “доброму”, скільки сильному уряду, який на ділі довів свою рішучість і здатність протидіяти

інфляції.

Ефективна монетарна політика :

Другим невід'ємним компонентом антиінфляційної стратегії є тривала грошова політика. Її відмінна особливість – введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси. Цей показник визначається довгостроковим темпом зростання реального виробництва і таким рівнем інфляції, який уряд вважає прийнятним і зобов'язується контролювати. Для того щоб грошова політика була справді антиінфляційною, вказаного ліміту треба дотримуватися протягом тривалого часу і, найважливіше, незалежно від стану бюджету, інтенсивності інвестиційного процесу, рівня безробіття тощо. Межу грошової експансії треба перетворити у стелю, що обмежує будь-яку діяльність держави, пов'язану зі змінами грошової маси. При цьому треба пам'ятати, що немає більш підступного шляху розладнання економіки будь-якої країни, як запуск зайвих грошей у сферу обігу. Тільки керуючись цими імперативами, держава має шанси не допустити або зупинити інфляцію. Очевидно, що здійснення антиінфляційної грошової  тратегії під силу лише сучасній банківській системі, очолюваній езалежним від виконавчої влади центральним банком. роведення центральними банками стабілізаційної й антиінфляційної олітики передусім здійснюється за допомогою таких економічних важелів,як облікова ставка, норма обов'язкових резервів і операції на відкритому ринку. Перші два важелі (регулятори) запускають механізми непрямої дії,що з'єднують центральний банк з іншими ланками банківської системи.

Підвищуючи облікову ставку і норми обов'язкових резервів, центральний банк задає цій системі неінфляційну лінію поведінки. Використовуючи третій регулятор, центральний банк уже безпосередньо впливає на стан грошового обігу. Саме він володіє найбільшою силою впливу на грошову масу.

Ринкове господарство влаштоване так, що йому не під силу здійснювати повний контроль за рахунок грошової маси.

Проте регулюючий потенціал центрального банку навіть за умови, що він діє ідеально, в принципі обмежений. Адже, як було показано вище, в обігу постійно перебувають гроші, не тільки випущені центральним банком, але й інші, випущені комерційними банками. Насамперед йдеться про банківські чеки. Отже, покладаючись тільки на правильну грошову політику, держава не зможе впоратися з інфляцією. Незалежний центральний банк, сучасна грошова стратегія, ефективна банківська система, безумовно, необхідні, але не достатні. Потрібні й інші, надійні заходи боротьби з інфляцією.

Скорочення бюджетного дефіциту :

Важливим заходом антиінфляційної політики є скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації до його здійснення можна йти двома шляхами – через збільшення доходів і зменшення видатків держави. Перевагу все-таки слід надати другому шляху. Річ у тім, що посилення податкового пресу в кращому випадку може принести лише миттєвий антидефіцитний результат. У тривалому плані така політика звичайно веде до підриву стимулів до праці та інвестування, уповільнення економічного розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до державного бюджету. Сучасна податкова система еволюціонізує у протилежному напрямі – у бік лібералізації, зниження ставок.  Тобто правильна політика уряду, який хоче покінчити з бюджетним дефіцитом, полягає  не в тому, щоб якнайбільше в економіки забрати, а в тому, щоб менше їй давати із державної скарбниці. Важливо відзначити, що вдосконалення податкової системи можна з успіхом перетворити в елемент антиінфляційної стратегії. Як було показано вище, зниження ставок податку на прибуток дає додатковий імпульс інвестиційному процесу, а від нього у віддаленій перспективі слід чекати збільшення виробництва і зайнятості, отже, маси доходів, що підлягають оподаткуванню. У кінцевому підсумку ймовірні зростання державних доходів і скорочення дефіциту.

Щодо ставок прибуткових податків, то їх зниження приводить до збільшення особистих заощаджень, звичайно, у випадку, якщо вдасться переламати інфляційну психологію споживачів. Приріст заощаджень йде як на фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету.

З точки зору приборкання інфляції такий варіант дещо кращий, ніж рядові позики у центральному банку або грошова емісія, але щоб він став реальністю, оподаткування доходів має будуватися за прогресивною шкалою. А зниження ставок охоплює здебільшого високі доходи: отже, саме власники аких доходів схильні перетворювати їх приріст у заощадження, бідні все потратять на потреби споживання.