Інфляція: Сутність,причини та наслідки

Основним показником інфляції в країні є коефіцієнт інфляції, або індекс споживчих цін, який характеризує загальну зміну цін на товари і послуги у поточному періоді.

 З табл.1 видно, що у 2007 році інфляційні коливання не були значними, ситуація дещо погіршилась напри інці 2008 року, що було пов`язано із початком кризових процесів в світових економіках і в економіці Україні  зокрема. За даними Держкомстату річний показник інфляції у 2007 році становив 16,6 %, а у 2008  , попри  прогнози уряду,він зріс на 5,7% і становив 22,3%. Та уже в 2209 році ситуація стабілізувалась, а індекс споживчих цін дорівнював 112,3%, зменшивсь на 10% у порівнянні з попереднім  показником. За попередніми прогнозами НБУ рівень інфляції у 2010 році не ищуватиме 12 %.

 Набагато більше Національний банк сьогодні стурбований глобальними тенденціями, які превалюють в інфляційному розвитку впродовж останнього часу. Адже за певних умов рівень інфляції, який трохи перевищує 10%, може і не викликати негайного зниження темпів економічного зростання. Це підтверджують і нинішні цілком прийнятні темпи реального зростання ВВП в Україні (7.3% у січні — жовтні 2007 року). Однак за таких умов інфляційна динаміка стає значно менш керованою, що істотно збільшує ймовірність її значного прискорення і досягнення таких меж, коли без вжиття радикальних заходів у країні буде неможливо відновити макроекономічну стабільність. Саме тому провідні країни світу так багато уваги приділяють інфляції і намагаються підтримувати її на низькому рівні. Однак головне навіть не це, а те, яким чином в Україні реагують на посилення цінового тиску. На жаль, антиінфляційні заходи, які час від часу ухвалює уряд (і які зводяться переважно до підписання меморандумів із підприємцями, посилення моніторингу цін та адміністративного регулювання граничної рентабельності і торговельних надбавок), швидше покликані гасити вже існуючі пожежі і можуть бути ефективними лише в короткострокову періоді. Водночас в Україні не вживаються заходи щодо нівелювання системних передумов розгортання інфляційного тиску, про які скажемо нижче.

 Основна проблема — нехтування  елементарними економічними канонами  при розробці та реалізації  державної економічної політики, насамперед — у частині опрацювання  рішень про збільшення заробітної  плати, пенсій та інших соціальних платежів. Звичайно, підвищення стандартів життя населення має бути наріжним каменем усієї економічної політики. Однак якщо до цього питання підходити без належного врахування реальних можливостей економіки, остання неодмінно відреагує виникненням макроекономічних диспропорцій, що в підсумку позначиться і на динаміці цін.

 Так, в Україні неадекватні  темпи зростання заробітної плати  і продуктивності праці. Якщо  взяти за базу перший квартал 2001 року, то реальна заробітна  плата збільшилася в три рази, а продуктивність праці — в 1.7 раза. Цілком очевидно, що якщо заробітна плата зростає істотно вищими темпами, ніж продуктивність праці, то додаткові доходи кожним конкретним робітником не заробляються (за рахунок вищої ефективності праці), а отримуються в порядку перерозподілу за рахунок доходів інших суб'єктів господарювання, зокрема роботодавців або власників бізнесу. Втім, зрозуміло, що останні аж ніяк не бажають втрачати власний шмат пирога і намагаються перекласти додаткові витрати на плечі інших економічних агентів (у тому числі тих же робітників) через підвищення відпускної ціни на свою продукцію.

 За результатами опитувань  керівників 1200 підприємств, що їх  регулярно проводить Національний  банк, серед низки факторів, котрі  впливають на ціни реалізації, дедалі більше зростає роль вартості трудових ресурсів. Цей фактор продовжують називати у першій трійці негативних чинників респонденти підприємств майже всіх видів економічної діяльності.

 Здається, наведеного має бути цілком достатньо, аби зрозуміти, що адміністративне підвищення соціальних стандартів (зокрема розміру мінімальної заробітної плати) має обов'язково узгоджуватися з підвищенням ефективності праці. До речі, при аналізі економічних і монетарних процесів в економічно розвинутих країнах, зокрема у США, одне з чільних місць відводиться показникові продуктивності праці, тоді як в Україні переважна більшість аналітиків звертає на нього мало уваги.

 Необґрунтоване форсування  підвищення соціальних стандартів  життя тисне на ціни і з  боку попиту через неадекватність співвідношення зростання ВВП і доходів населення. В принципі, в умовах низького рівня життя переважної більшості населення темпи зростання доходів громадян і повинні випереджати темпи зростання ВВП. Однак усе має бути в розумних межах, яких в Україні впродовж останніх років не дотримувалися. Так, у 2004 році темпи зростання реальних наявних доходів населення становили 19.6% при зростанні реального ВВП на 12.1%; у 2005-му ці цифри становили відповідно 23.9 та 2.7%, 2006-му — 16.1 та 7.1%, за дев'ять місяців 2007 року— 11.7 та 7.3%.

 Навіть порівняно з іншими  перехідними економіками у співвідношенні  зарплат та ВВП на душу населення  Україна не пасе задніх , і для забезпечення стійкого економічного розвитку необхідно робити акцент насамперед на зростанні продуктивності праці, а вже відповідно до цього визначати можливості для подальшого зростання доходів населення.

 Очевидно, що за таких умов  виникають труднощі з товарним  забезпеченням зростаючої грошової  пропозиції з боку населення, які посилюються неоптимальною структурою економічного зростання. Зокрема, у 2007 році більша частина приросту ВВП забезпечена компонентами, які прямо не стосуються матеріального виробництва (чисті податки, оптова та роздрібна торгівля) і, відповідно, забезпечення належного товарного покриття під зростаючий попит з боку населення.

 Водночас із галузей, безпосередньо  причетних до наповнення товарною  масою споживчого ринку, високі  темпи демонструють лише харчова (зростання на 13.3% у січні —  вересні 2007 року) та деревообробна (12.4%). А в легкій промисловості обсяги виробництва зменшилися на 0.2, сільському господарстві — на 4.7%.

 У такій ситуації нас частково  виручає імпорт товарів та  послуг, обсяги якого в номінальному  вимірі у січні — вересні 2007 року збільшилися на 36.3%. Однак імпорт може задовольнити додаткові потреби громадян далеко не за всіма позиціями. Тим більше у сфері послуг (перукарні, ремонт житла, освіта тощо). Крім того, слід пам'ятати, що надмірне зростання обсягів імпорту, зокрема споживчого, погіршує поточний рахунок платіжного балансу та негативно впливає на економічне зростання, у тому числі за рахунок витіснення з відповідних сегментів ринку вітчизняних підприємств.

 Таким чином, друга системна  проблема полягає в тому, що  здійснення ефективної політики зростання доходів населення не супроводжувалося дієвими заходами зі зростання пропозиції споживчих товарів і послуг. Такі заходи мають концентруватися насамперед довкола стимулювання розвитку малого та середнього бізнесу, який має взяти на себе значну частину задоволення зростаючих споживчих потреб населення. Втім, ілюстрацією «успіхів» у цьому напрямі є результати нещодавно оприлюдненого звіту Світового банку та Міжнародної фінансової корпорації, відповідно до якого у сфері регулювання підприємництва Україна обіймає 139-ту позицію зі 178 країн. Саме недостатня увага до проблем розвитку малого та середнього бізнесу в підсумку призводить до того, що для більшої частини населення України цілий ряд звичних для європейця послуг (відвідання ресторанів, оренда авто, літній відпочинок, послуги фітнес-центрів тощо) є недоступним. У результаті в громадян немає особливого вибору — лише йти з отриманими коштами на продовольчий ринок і створювати там додатковий попит.

 Третя системна проблема  вбачається в тому, що уряд не має чітко напрацьованих механізмів упередження виникнення шокових ситуацій на споживчому ринку. Скільки вже сказано про необхідність ефективного використання такого інструменту, як товарні інтервенції, а віз і нині там. Чи може влада похвалитися дієвим здійсненням антимонопольної політики та ефективним регулюванням тарифів природних монополій? Чи існує взагалі хоч якийсь план дій у сфері регулювання тарифів і цін на житлово-комунальні послуги, чи вибудовано нарешті ефективну систему запобіжників та компенсаторів чергового зростання цін на газ тощо? Дуже хотілося б мати чіткі відповіді на ці запитання.

 Утім, навіть за таких умов  цілком можливо було б знизити  обсяг попиту на споживчому  ринку, грамотно спрямувавши доходи  громадян на інвестування та  заощадження. Однак рівень розвитку фінансового ринку залишається дуже низьким, і це є четвертою системною проблемою. Фактично переважна більшість населення сьогодні не має альтернативи розміщенню своїх тимчасово вільних коштів — тільки банківський депозит. Однак банки далеко не завжди можуть задовольнити потреби громадян як щодо вартості депозитів (особливо в умовах їхньої орієнтації на залучення дешевших коштів за кордоном), так і щодо спектра послуг (багато громадян уже дозріло до того, щоб вкладати кошти в ті ж пенсійні програми, однак елементарно не знає, як це зробити). Тож недостатній розвиток фондового ринку і сегмента небанківських фінансових установ не дає змоги вести мову про формування додаткових дієвих каналів відволікання коштів населення від споживчого ринку та спрямування їх на інвестиційні цілі.

 Одним із вагомих наслідків  нерозвинутості фондового ринку  з точки зору забезпечення  цінової стабільності є зменшення  ефективності монетарного регулювання  економічних про­цесів. Адже одним  із головних інструментів впливу центрального банку на обсяг грошової пропозиції є операції з державними цінними паперами на відкритому ринку. Однак за відсутності ліквідного та прозорого ринку державних боргових зобов'язань ефективне проведення таких операцій в Україні сьогодні неможливе.

 Окремим рядком слід виділити  відсутність належної культури  здійснення комунікацій з громадськістю  з питань, пов'язаних із розвитком  інфляційних процесів. В економічно  розвинутих країнах одним із  головних елементів політики  з досягнення інфляційних цілей є ефективна система комунікацій з громадськістю, через яку здійснюється вплив насамперед на інфляційні очікування суб'єктів господарювання. В Україні ж, на жаль, досить часто непродумані та упереджені заяви окремих посадових осіб лише підбурюють процеси зростання цін. Про представників політичної опозиції в таких випадках годі й говорити. На жаль, окремі діячі ніяк не зрозуміють, що для політика, який справді піклується про долю країни, навіть у період передвиборних перегонів не може бути зняте табу на нагнітання пристрастей в інфляційному питанні.

 Ну і нарешті, не можна  не звернути увагу на інституційний  аспект, який полягає у невизначеності  відповідальності за утримання  стабільності цін. Статтею 6 Закону  України «Про Національний банк  України» передбачено, що Національний банк сприяє дотриманню цінової стабільності лише у межах своїх повноважень. Хто відповідає за забезпечення стабільності цін у державі загалом, законодавством не визначено.

 Стаття 2 Закону України «Про  Кабінет Міністрів України» визначає лише, що одним з основних завдань Кабінету Міністрів є забезпечення проведення цінової політики. Однак «забезпечення проведення цінової політики» та «забезпечення стабільності цін» — дещо різні речі. Фактично в Україні немає державної інституції, яка б несла відповідальність за стабільність цін. А там, де немає відповідальних, як відомо, створюються передумови для виникнення безвідповідальності, що в такій важливій сфері, як забезпечення цінової стабільності, неприпустимо.

 Наведений перелік проблемних питань навряд чи можна вважати вичерпним. Утім, і без цього зрозуміло, що без системних і комплексних рішень у відповідних напрямах завдання щодо забезпечення у довгостроковій перспективі стабільно низького рівня цін так і залишиться на рівні добрих намірів. А намагання пояснити інфляційні сплески у той або інший період несприятливим збігом обставин, поганим урожаєм, політичними іграми або наявністю міфічних «тимчасових структурних перекосів на окремих товарних ринках» дедалі більше нагадуватимуть стару пісню, яка давно всім набридла та нікому не цікава.

2.2. Антиінфляційна політика в умовах фінансової нестабільності

Важкі соціально-економічні наслідки світової фінансової кризи спостерігаються практичні у всіх сферах економіки і виступають каталізатором інфляційних процесів в Україні. В цьому заключається суттєва відмінність протікання кризи в західних країнах і в Україні: у США та розвинених європейських країнах фінансова криза призводить до зниження рівня цін, а в Україні вона супроводжується інфляційними процесами, які перевищують межі помірної інфляції.

Соціально-економічні наслідки проявляються за такими основними напрямами :

1. Спад вітчизняного виробництва  з листопада 2008 року, який сягнув  третини виробництва в промисловості, що свідчить про входження в глибоку кризу, яку можна порівняти з кризою 90-х років.

2. Значне зростання рівня безробіття  в країні: так, його приріст на 1 січня 2009 року становив 3% від кількості  працездатного населення.

3. Падіння реальних доходів населення, що особливо знижує рівень життя малозабезпечених верств населення.

4. Зменшення приросту інвестицій  в основний капітал, що є основною  причиною спаду в 2008році. Крім  того, за даними Державного комітету  статистики, чистий приплив прямих  іноземних інвестицій в Україну за три квартали 2010 року склав 2,8 мільярдів доларів, що на 14,3% менше, ніж у відповідному періоді 2009 року. А ці цифри однозначно вказують на погіршення інвестиційного клімату в країні у 2010році, коли здавалося б повинно було розпочатися пожвавлення.