Поняття зовнішніх зносин держав і основні засоби їх здійснення

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНИХ  ВІДНОСИН

ІНСТИТУТ ПІСЛЯДИПЛОМНОЇ ОСВІТИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

 

на тему:

“ Поняття зовнішніх зносин держав і основні засоби їх здійснення ”

 

 

 

 

студента ІІ курсу

відділення “Міжнародне право”

Андріяша Андрія Михайловича

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ – 2011

 

Зміст

 

Вступ.....................................................................................................................3

 

Розділ 1. Поняття ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН ДЕРЖАВ ...........................5

 

Розділ 2. основні засоби здійснення зовнішніх зносин................................................................................................................10

 

Розділ 3. Україна У ЗОВНІШНІХ ЗНОСИНАХ: ..................................16

 

Висновки..........................................................................................................20

 

Список використаних джерел.........................................................22

 

 

Вступ

 

Розподіл відносин між  народами на зовнішні та внутрішні пройшов при виникненні держав. Як тільки з'явились суверенні держави, а з ними і кордони - відразу відбулося виділення зовнішньої політики, під якою розумілись дії, що виходили за ці кордони. Внутрішні відносини відрізняються від зовнішніх тим, що як правило, ґрунтуються на відносинах підкорення та панування. Зовнішні ж відносини можуть будуватися тільки на рівноправній засаді.

У соціально-політичному житті суспільства значне місце посідають зовнішні зносини держав світової спільноти, яка у наш час налічує близько 200 країн. Сучасні країни світу мають різний рівень економічного, соціального та духовного розвитку, з'єднанi у рiзнi мiжнароднi і регiональнi органiзацiї. Це об'єктивно зумовлює необхiднiсть постійного розвитку та удосконалення міжнародних відносин, зовнішньої політики кожної країни.

Процеси формування держав супроводжувалися боротьбою за розширення їх територій, за зміцнення й захист існуючих кордонів. Ось чому історично  першою і впродовж тривалої історії  неодмінною складовою міжнародної взаємодії була саме боротьба, змагання за перерозподіл землі, збереження територіальної цілісності, недоторканності, суверенітету. Відповідно і первісні уявлення про зовнішні зносини, їх зміст та цілі формувалися саме під впливом боротьби із сусідами й вичерпувалися цим протистоянням. Звичайно завоювання освячували ідеєю "боговибраності" якого-небудь народу. Війна сприймалась як споконвічний історичний феномен. Стародавні римляни казали: "Хочеш миру - готуй війну". Пакс Романа - мир по-римському наступив коли усе Середземномор'я та Західна Європа виявилися підконтрольними Риму.

Інтенсивності міжнародних  відносин, збагаченню їх змісту й форм значною мірою сприяли буржуазно-демократичні революції XVIII —XIX ст. Розвиток машинного  виробництва, використання найманої робочої сили поступово привели до утворення єдиного світового ринку, широкого розгортання торгівлі, встановлення розгалуженої мережі економічних, технічних, наукових, культурних та інших зв'язків. Налагодження й зміцнення цих зв'язків відбувалося внаслідок вдосконалення засобів комунікації. У XIX ст. було укладено велику кількість угод щодо питань транспорту, зв'язку, санітарно-медичного обслуговування та ін. Створюються перші міжнародні організації, покликані сприяти вирішенню спеціальних питань, наприклад Міжнародний телеграфний союз (1865), Всесвітній поштовий союз (1874). Проголошено і розпочато реалізацію принципу вільного судноплавства на міжнародних ріках — Дунаї, Рейні та ін. Широко використовують інституцію міжнародного арбітражу для розв'язання різних суперечок.

Однак, незважаючи на визнання демократичних політичних  
принципів — свободи, рівності, суверенітету тощо, ще довго практику зовнішніх зносин визначала боротьба за сфери впливу, джерела сировини, ринки збуту та їх перерозподіл. У XIX — XX ст. порушується принцип недоторканності держав, не дотримуються принципи невтручання у справи інших, насамперед малих і слабких держав. Продовжується політика територіальних загарбань. Колоніальні імперії змінюються, з одного боку, під тиском національно-визвольних сил, а з іншого — як результат прагнення сильних держав до перерозподілу сфер впливу. У нинішньому столітті, наприклад, гегемоністські прагнення великих держав утілюються в спробах силоміць насаджувати певні моделі суспільного устрою в інших, здебільшого залежних країнах, примушувати останні дотримуватися нав'язаних їм умов і принципів.

 

 

Розділ 1

Поняття ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН ДЕРЖАВ

 

Зовнішні зносини - це офіційні стосунки і зв'язки між  державами відповідно до норм міжнародного права та практики міжнародних відносин. Вони мають сприяти розвиткові дружніх взаємин між країнами, підтриманню міжнародного миру та безпеки народів. Здійснюються переважно за допомогою органів зовнішніх зносин. Основною метою діяльності органів зовнішніх зносин є представництво і захист прав та інтересів своєї держави, інтересів її громадян та організацій. Обсяг і межі такого представництва юридично визначаються компетенцією або повноваженнями органу чи посадової особи і фактично реалізуються у правовідносинах, що здійснюються на основі відповідних норм права зовнішніх зносин.

Зовнішні зносини є складовим елементом зовнішньополітичної діяльності кожної держави, а також загальної системи міжнародних відносин. Система політичних відносин між державами є зовнішні зносини у вузькому розумінні, тобто зводиться до дипломатії. У широкому розумінні зовнішні зносини є й офіційні міждержавні зв'язки у галузі економіки, культури, науково-технічного співробітництва тощо, але, на відміну від дипломатії, вони лише частково зв'язані із зовнішньою політикою і до того ж можуть здійснюватися недержавними організаціями. Здатність вступати у зносини з іншими державами є неодмінною умовою, якій має відповідати держава як суб'єкт міжнародного права. Певною мірою це стосується навіть країн, які ще не є повністю суверенними: вони також (хоча й в обмеженому обсязі) здатні підтримувати в тій чи іншій формі зовнішні зносини. Отже, право на участь у зовнішніх зносин — одне з основних прав держав, таких, що належать їм від самого початку, з моменту появи на міжнародній арені. Але в нього є дуже важлива особливість: на відміну від права посольства воно не залежить від міжнародно-правового визнання даної держави, так само як і від згоди на таку участь з боку інших держав. Головне, щоб держава була здатна реально здійснювати це право.

Головними суб'єктами міжнародних  відносин на сучасному етапі є  національні держави, які для  вироблення певних форм, моделей взаємодії  об'єднуються у всесвітні й  регіональні міжнародні організації (ООН, МВФ, НАТО та ін.).

Зовнішні зносини базуються на двох принципах: сили і права. Сила як сукупність географічних, соціально-економічних, політичних, військових і духовно-культурних рис нації характеризує її здатність активно впливати на інші суб'єкти міжнародних відносин, ефективно реалізовувати свої національні інтереси. Якщо в недалекому минулому найбільш істотним параметром сили держави в міжнародних відносинах була військова могутність, то на сучасному етапі — її розвинутий економічний, технологічний та інформаційний потенціали. Принцип права передбачає, що кожна держава незалежно від її силового потенціалу має дотримуватися загальновизнаних норм міжнародного права.

На зовнішні зносини впливають різноманітні фактори: досягнення суспільно-політичних наук, існуюча економічна та політична ситуація в світі, баланс військових сил, діяльність міжнародних організацій, вплив окремих держав, стан природного середовища та інші.

В сучасних умовах провідними тенденціями розвитку зовнішніх зносин держав є:

По-перше, посилення взаємозалежності та цілісності світу. Це зумовлено тим, що вирішити проблеми, з якими людство зіткнулося наприкінці ХХ ст., можливо тільки спільними зусиллями усіх народів.

По-друге, збереження соціальної неоднорідності світу, посилення тенденцій багатополюсності, поліцентризму, регіональної інтеграції у світовому розвитку. Полюсами міжнародних відносин можна вважати найбільш розвинуті індустріальні країни (США, Канада, Великобританія, Німеччина, Франція, Італія, Японія); індустріально високорозвинуті країни (Бразилія, Південна Корея, Таїланд, Сінгапур, Гонконг та ін.); середньорозвинуті країни; слаборозвинуті країни та ті країни, що розвиваються. Інтенсивно розвивається економічна та політична інтеграція держав у регіональному масштабі.

По-третє, загострення протиріч між новими реаліями світового розвитку та традиційними підходами до вирішення проблем.

По-четверте, підвищення ролі політичних засобів у вирішенні  конфліктів та протиріч.

Особливість зовнішніх зносин полягає передусім у тому, що вони не мають владного характеру. Якщо внутрішня політика є діяльністю щодо здійснення влади, то суб'єктами та об'єктами зовнішньої політики виступають держави як суверенні утворення, жодне з яких не може (не повинно) нав'язувати свою волю іншому. Звичайно, у реальних міжнародних відносинах трапляється домінування одних держав над іншими, проте воно визнається не нормою зовнішніх зносин, а її порушенням. Другою особливістю зовнішніх зносин є їх зумовленість певним етапом розвитку цих відносин і конкретною ситуацією на міжнародній арені. Третьою особливістю зовнішніх зносин є їх залежність не тільки від держави, що її здійснює, а й від ступеня погодженості або конфлікту інтересів даної держави з інтересами та устремліннями інших держав: залежно від ступеня узгодженості цих інтересів проведення зовнішньої політики полегшується або ускладнюється. Нарешті, четверта особливість зовнішніх зносин полягає в тому, що вони мають власне інституціональне забезпечення. Повноваженнями щодо здійснення зовнішніх зносин наділяються вищі органи законодавчої і виконавчої влади. Найбільше таких реальних повноважень залежно від форми державного правління є у глави держави або прем'єр-міністра. Водночас у державі існують і спеціальні інститути, призначення яких полягає в безпосередній реалізації зовнішньої політики. Головним таким інститутом є міністерство закордонних справ з мережею закордонних дипломатичних представництв. Спеціальними зовнішньополітичними інститутами виступають також органи зовнішньої розвідки, міністерства зовнішньої торгівлі чи зовнішньоекономічної діяльності тощо. Завданням спеціальних органів зовнішньополітичної діяльності є реалізація відповідних рішень вищих органів держави, збирання та аналіз даних про політичні процеси в інших державах, аналіз об'єктивних і суб'єктивних типів їхньої зовнішньої політики, вироблення рекомендацій для практичної діяльності уряду та інших вищих органів держави. В основі будь-якої людської діяльності лежать ті чи інші інтереси й потреби. Не є винятком і зовнішні зносини: в їх основі лежать національні інтереси як інтегральне вираження інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему. У будь-якому суспільстві існують не тільки різні, а й протилежні інтереси. Функціонувати як цілісність суспільство може лише за умови узгодження наявних у ньому інтересів, досягнення загальнонаціонального компромісу і злагоди на основі спільних цілей і цінностей передусім таких, як безпека, територіальна цілісність, демократія, добробут тощо. Виражати національні інтереси, тобто інтегровані інтереси всіх членів суспільства, покликана держава як головний елемент політичної системи суспільства. Забезпечення національних інтересів і є основним завданням зовнішньої політики будь-якої держави. Виражені в діяльності держави, національні інтереси виступають як державні. Можливі певні розходження між національними інтересами й державними як інтересами правлячих у данин момент політичних сил. За будь-яких умов пріоритетними в зовнішній політиці держави мають бути національні інтереси. Розрізняють два основних рівні зовнішньополітичних інтересів: рівень головних інтересів і рівень специфічних інтересів. Рівень головних інтересів охоплює зовнішньополітичні інтереси, пов'язані із забезпеченням безпеки і цілісності держави як певної соціально-економічної, політичної, національно-історичної і культурної спільності, захистом економічної і політичної незалежності держави, утриманням і зміцненням її авторитету в системі міжнародних відносин. Інтереси цього рівня стосуються самого існування держави, а тому забезпечуються й захищаються нею на світовій арені всіма наявними засобами – дипломатичними, економічними, ідеологічними, воєнними. Рівень специфічних інтересів містить окремі, часткові інтереси держави в системі міжнародних відносин. Це, наприклад, прагнення держави утвердити свій вплив у тих чи інших міжнародних організаціях, брати участь у розв'язанні регіональних конфліктів, розвивати культурні зв'язки і іншими державами тощо. На основі зовнішньополітичних інтересів визначаються цілі зовнішньої політики. Вони зумовлюються суспільно-політичним ладом, формою державного правління, типом політичного режиму, історичними особливостями, геополітичними умовами та іншими чинниками. Серед багатоманітних цілей зовнішньої політики можна виокремити найголовніші: забезпечення національної безпеки держави, збільшення сили держави, зростання престижу та зміцнення міжнародних позицій держави.

 

 

 

Розділ 2

ОСНОВНІ ЗАСОБИ ЗДІЙСНЕННЯ ЗОВНІШНІХ ЗНОСИН

 

Важливе значення для  досягнення цілей зовнішньої політики мають засоби її здійснення. Залежно від сфер суспільного життя вони поділяються на політичні, економічні та ідеологічні. Політичні засоби є найбагатоманітнішими. Найпоширеніший серед них — дипломатія, тобто інституція, спеціально призначена для здійснення зовнішньої політики держави мирними засобами. У сучасному світі вона постає одним з найважливіших засобів здійснення міжнародної політики. Це поняття походить від давньогрецького diploma, що означало "лист, складений удвоє". Дипломатом вважали особу, яка мала такий лист, тобто документ, що засвідчував її державні повноваження.

Відносини між державами здійснюються у формі встановлення та підтримки  дипломатичних відносин. Вони передбачають взаємне визнання, що особливо важливо при появі у світовій спільноті нової незалежної держави, на яку у разі визнання розповсюджується принцип суверенітету та невтручання у внутрішні справи. Це головна умова, якою формалізуються міжнародні відносини. Невизнання однією державою іншої - не просто показник того, що вони з будь-яких приводів "не дружать", а ситуація, яка виводить їх відносини з царини політико-правового регулювання та рівноправного існування. У цьому смислі дипломатичні відносини - це необхідний мінімум нормальних зв’язків між країнами.

Серед головних завдань дипломатії спочатку було здобуття й використання переваг у конфліктних ситуаціях, регламентація і впорядкування розв'язання останніх. З цією метою були розроблені й запроваджені процедури оголошення війни, надання політичного притулку, звертання до третьої сторони для відвернення війни, вимоги й правила недоторканності культових споруд тощо.

За доби Відродження у різних країнах формуються постійні дипломатичні служби, професійний корпус дипломатів. Починаючи з XIX ст. поряд із двосторонньою  дипломатією поширюються багатосторонні контакти, проводяться міжнародні конференції, утворюються постійні дипломатичні, міжнародні, економічні, культурні організації.

Нині дипломатією називають  офіційну діяльність держав, урядів, інших  уповноважених осіб, органів і  установ, які проводять міжнародну політику, представляють інтереси держави за кордоном, у міжнародних організаціях. У сучасному суспільстві дипломатія виконує функцію регулювання спірних міждержавних питань, розширення контактів, взаємин і співробітництва між країнами та народами. Обмін інформацією між урядами по дипломатичних каналах уможливлює зміну позицій сторін, їх коригування, досягнення компромісу і згоди. Дипломатія у такий спосіб перетворюється на мистецтво ведення переговорів, досягнення порозуміння, здійснення своїх цілей, що передбачає використання різноманітних чинників впливу.