Паризька Конференція про охорону промислової власності

Який би акт не застосовувався, міжнародна заявка має однакове значення в усіх країнах (за умови, що там діють спеціальні правила, встановлені Гаазькою угодою), як якщо б зразок був депонований безпосередньо в цих країнах (ст. 4 (2) акту від 1934 р ., Ст. 7 (1) (b) акту від 1960 р .). 

Власник міжнародної  заявки має право пріоритету згідно зі ст. 4С Паризької конвенції, якщо він заявив про це право і якщо міжнародна заявка зроблена протягом 6 місяців з моменту подачі першої національної, регіональної або міжнародної заявки, зробленої в одній з країн - учасниць Паризької конвенції, або якщо заявка розглядається в якій-небудь з цих країн. 

Перевагами для країн, що приєдналися до Гаазької конвенції, є наступні: сприяння торгівлі,  економічні  та фінансові переваги,  
економія на адміністративних витратах. 

Громадяни країн - учасниць Гаазького спілки можуть отримати охорону для своїх зразків в ряді країн з виконанням мінімальних формальностей і з мінімальними витратами. Зокрема, їм не треба подавати національні заявки в кожній країні, де вимагається охорона, що виключає необхідність враховувати відмінності в процедурах, прийнятих в цих країнах. Немає також необхідності складати документи на різних мовах, стежити за термінами перереєстрації, різними в різних країнах. Не потрібно платити безліч національних зборів і оплачувати роботу повірених у кожній країні. Завдяки Гаазької угоди потрібний результат може бути досягнутий за допомогою тільки однієї міжнародної заявки. Заявка ця складається на одній мові, мито платять лише один раз і в одне відомство, наприклад Міжнародне бюро ВОІВ. 

Передбачається, що спрощення  формального боку справи і зменшення  витрат при отриманні охорони  за кордоном будуть сприяти розвитку міжнародної торгівлі. Національні  виробники і торговці будуть зацікавлені  в тому, щоб отримати охорону своїх зразків в країнах - учасницях Гаазької угоди і експортувати свої товари в ці країни з гарантією захисту від підробок. Міжнародні заявки будуть, таким чином, заохочувати вихід національних виробників і торговців на міжнародні ринки. 

Виробники і торговці кожної з країн - учасниць Гаазької угоди, у свою чергу, зможуть більш ефективно охороняти свої зразки в інших країнах, що приєдналися до угоди, і стануть активніше в експорті своїх товарів у ці країни. У результаті на території тієї чи іншої країни-учасниці розшириться торгівля, сформуються нові промислові та комерційні зв'язки, що сприятиме розвитку даної країни. 

Частина суми мит, що сплачуються заявниками, Міжнародне бюро ВОІВ щорічно розподіляє між компетентними організаціями країн - учасниць Гаазької угоди. 

Відомства країн-учасниць не вирішують специфічних завдань з реалізації Гаазької угоди, за винятком випадків, коли національне або регіональне законодавства дозволяють або вимагають оформлення міжнародної заявки через ці відомства або коли вони проводять експертизу заявленого зразка. 

Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків було підписано 14 квітня 1891 р . і введено в дію з 15 липня 1892 р . Воно постійно переглядалося, в останній раз - 14 липня 1967 р . в Стокгольмі.  
Якщо торговець або виробник хочуть одержати охорону своїх товарних знаків в кількох країнах, вони повинні дотримати формальні вимоги, які пред'являються при реєстрації товарних знаків національними відомствами кожної з цих країн (якщо вже процедура реєстрації в тій або іншій країні має свою специфіку, може знадобитися складання заявки на різних мовах з зазначенням різних строків охорони та перереєстрацію знаків, а в деяких випадках необхідне встановлення зв'язку з місцевим повіреним).  
При цьому подання заявки в кожній країні відповідно до вимог національного законодавства веде до значних витрат: скрізь доводиться платити мито, оплачувати роботу повірених, а також перекладачів. Мадридська угода спрямована на усунення цих труднощів. 

Щоб міжнародна реєстрація мала силу в країнах - учасницях Мадридської  угоди, заявка повинна задовольняти тільки тим формальним вимогам, які встановлені Міжнародним бюро ВОІВ.  
Заявка складається на одній мові - французькою, мито сплачується лише один раз - в Міжнародне бюро, а термін охорони визначається в 12 років для всіх країн, де здійснюється охорона. 

Згідно зі ст. 1 (2) Мадридської угоди, громадяни країни-учасниці угоди мають право витребувати міжнародну реєстрацію своїх товарних знаків. При цьому ст. 2 угоди, що посилається на ст. 3 Паризької конвенції про охорону промислової власності, ставить громадян інших країн, які постійно живуть (або мають штаб-квартиру) або мають реально і ефективно діючі промислові чи комерційні підприємства в країнах-учасницях, в те ж положення, що і громадян цих країн. 

Стаття 4 Мадридської  угоди свідчить, що товарний знак, що має міжнародну реєстрацію, користується з моменту реєстрації в кожній країні такий же охороні, як знаки, зареєстровані безпосередньо в даній країні. 

Отже, спираючись на цю угоду, не можна говорити про дійсно «міжнародному» товарному знаку з однаковим  статусом у всіх країнах, де він буде діяти (це стосується, наприклад, хоча і з певними обмеженнями до знаків, зареєстрованих ОАПІ або Відомством по товарним знакам країн Бенілюксу ). 

Міжнародна реєстрація у відомому сенсі визначає пакет національних знаків і припускає, що ці знаки повинні охоронятися національними законами всіх країн, в яких вони діють, так само як знаки, включені в національні регістри. Це особливо стосується процедури експертизи, необхідної законодавством ряду країн. 

Відповідно до ст. 6 (1) Мадридської угоди міжнародна реєстрація діє протягом 20 років незалежно  від того, які терміни встановлені національними законодавствами. Слід зазначити, однак, що під час реєстрації основне мито можна платити лише за початковий період, що дорівнює 10 рокам. У цьому випадку решту мита треба сплатити до того, як закінчиться зазначений період, інакше міжнародна реєстрація анулюється.  
Географічне зазначення - це зазвичай знак або слово, що використовуються у зв'язку з товарами або послугами, щоб потенційний споживач міг визначити географічний джерело їх походження. Деякі географічні зазначення мають, однак, у свідомості споживача певне змістовне значення завдяки характеристикам продуктів, що відбуваються з позначених джерел. Наприклад, "шампанське" - слово, що вказує на область Франції, має і яскраво виражене змістовне значення) пов'язане з винами. Географічне зазначення подібного типу, що має додаткове значення, називається найменуванням місця походження. 

Найменування місця походження підлягають охороні в відповідності з Лісабонською угодою, введеним в дію з 25 вересня 1966  
Стаття 5 угоди стосується міжнародної реєстрації найменувань місця походження. Реєстрація здійснюється компетентним відомством країни походження, яке закріплює ім'я або назва будь-якої фізичної або юридичної особи, приватного або суспільного, що має право на використання найменування відповідно до свого національного законодавства, як такого найменування. 

Найменування місця походження визначається як географічна назва країни, регіону або місцевості, що служить для вказівки місця походження продукту, який вироблений в цьому місці і якість і характеристики якого зумовлені виключно або в істотному ступені місцевими умовами, включаючи природний і людський чинники.  
Зареєстровані найменування місця походження користуються повною охороною в країнах - учасницях Лісабонської союзу, поки вони не втратять право на захист у країні походження.

 

ВИСНОВКИ

На підставі проведеного аналізу в галузі міжнародного співробітництва з охорони промислової власності можна зробити наступні висновки. 

Основною міжнародною  угодою, що регулює питання охорони  прав на винаходи і товарні знаки, є Паризька конвенція з охорони  промислової власності. Головна мета конвенції полягає в створенні більш пільгових умов для патентування винаходів, промислових зразків, реєстрації товарних знаків фірмами, організаціями і громадянами одних держав в інших. 

Для різних країн-учасниць конвенція діє в різних редакціях в залежності від того, яка з них ратифікована відповідною країною. Радянський Союз приєднався до Паризької конвенції у всіх її редакціях з 1 липня 1965 р., а її стокгольмський текст був ратифікований СРСР 19 вересня 1968  
Паризька конвенція не передбачає створення міжнародного патенту, який, будучи виданий в одній країні - учасниці конвенції, діяв би в усіх інших країнах. У будь-якій іншій країні Міжнародного союзу винахід може вільно використовуватися без виплати винагороди, якщо воно там не запатентовано.

Точно так само конвенція  не ставить своїм завданням створення міжнародного товарного знака. 

Одним з основних принципів  Паризької конвенції є принцип  національного режиму. Конвенція  передбачає надання громадянам і  фірмам будь-якої країни - її учасниці такої ж охорони промислової  власності, яка надається або буде надаватися в майбутньому своїм громадянам законодавством цієї держави (ст. 2). 

Практично найбільш важливим правилом Паризької конвенції є  правило про конвенційного пріоритету. Введення правила про пріоритет  в конвенцію пояснюється наступним: патент отримує той, хто першим подав заявку на винахід. Першість в подачі заявки забезпечує новизну винаходу, яка є необхідною умовою видачі патенту. При патентуванні винаходу за кордоном питання про новизну ускладнюється тим, що винахід, вже запатентований в одній державі, не є «новим» і, отже, непатентоспособно в іншій країні. Запатентувати самий винахід одночасно в ряді держав - завдання дуже складне. Положення полегшується для заявників з країн - учасниць конвенції. Особа, яка подала заявку на винахід в одній з держав-учасників, протягом річного терміну з дня подачі першої заявки користується для подання заявки в інших державах-учасницях правом пріоритету (ст. 4).

Публікація про такий  винахід, подача заявки на нього третьою  особою протягом цього строку - ці та подібні їм обставини не завадять видачу патенту, оскільки пріоритет і новизна будуть визначатися в іншій країні не на день фактичного подання заявки в іншій країні, а на момент подання першої заявки. 

Конвенційний пріоритет  надається також при патентування промислових зразків (протягом б місяців), реєстрації товарних знаків (для них встановлено пріоритетний термін 6 місяців). 

В умовах розвитку патентування винаходів правила Паризької  конвенції багато в чому стали  недостатніми, особливо для країн, які виробляють закордонне патентування в широких масштабах. Більше половини загальної кількості заявок на винаходи, що подаються в усіх країнах світу, дублюється, оскільки заявки подаються на одні й ті ж винаходу, але в різні країни. Виникла потреба в поглибленні міжнародного співробітництва в цій галузі. В результаті великої підготовчої роботу 19 червня 1970 р. у Вашингтоні було укладено інше багатостороння угода - Договір про патентну кооперацію (РСТ). У 1973 році договір набув чинності. У ньому беруть участь 50 держав. СРСР ратифікував договір в 1977 році. Договір діє для Росії, Україні. 

Договір про патентну кооперацію передбачає можливість складання  і подання так званої міжнародної заявки. За такою заявкою проводиться пошук по виявленню попереднього рівня техніки, що має істотне значення для отримання патентів. Надалі такий пошук може бути проведений в одному з «міжнародних пошукових органів». Одним з цих органів є Патентне відомство РФ. Такий орган проводить документальний пошук за матеріалами заявок, полегшує потім проведення експертизи в національних відомствах країн, куди подається заявка для патентування.  
За бажанням заявника пошуковий орган може не обмежитися проведенням такого пошуку, а здійснити і міжнародну попередню експертизу. Дані експертизи повідомляються національним відомствам тих країн, де заявник хоче забезпечити охорону. Якщо висновки експертів не будуть суперечити вимогам національного законодавства, національні відомства винесуть рішення про видачу патенту. 

Таким чином, хоча, так  само як Паризька конвенція, Договір  про патентну кооперацію не вводить єдиного міжнародного патенту, він містить у собі певні елементи, подальший розвиток яких може призвести до створення такого патенту. Реалізація цього договору зменшує затрати праці та коштів при проведенні зарубіжного патентування, робить його більш оперативним. 

Уніфікація законодавств про винаходи, а тим самим і  створення єдиного патенту передбачені  окремими регіональними угодами. Так, створення «європейського патенту» передбачено Конвенцією про видачу європейських патентів, підписаній на конференції в Мюнхені в 1973 році, а створення єдиного патенту для країн Спільного ринку - конвенцією 1975 року. 

Ряд країн - учасниць Паризької конвенції підписали в 1891 році Мадридську конвенцію про міжнародну реєстрацію фабричних і товарних знаків. Її учасниками є 31 держава. СРСР - учасник з 1976 року. Відповідно до конвенції в Міжнародне бюро в Женеві подається заявка на товарний знак, і потім цей знак отримує охорону у всіх країнах - учасницях конвенції. Таким шляхом забезпечується охорона товарного знаку у всіх країнах-учасницях без реєстрації його в кожній з цих країн. Конвенція діє для Росії, Україні.  
12 червня 1973 у Відні було підписано нову міжнародну угоду з питань товарних знаків - Договір про реєстрацію товарних знаків.  
 
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. http://uk.wikipedia.org/wiki/Паризька_конвенція_про_охорону_промислової_власності
2. http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_123
3. http://zakon.nau.ua/doc/?uid=1014.536.0
4. http://stud24.ru/product-quality/parizka-konvencya-pro-ohoronu-promislovo/95153-286101-page1.html

4. Богуславський М.М. Патентні питання в міжнародних відносинах. - М., 1962; 

5. Богуславський М.М., Воробйова О.В., Свєтланов О.Г. Міжнародна передача технології: правове регулювання. - М., 1985. 

6. Городецький М. Л. Ліцензії у зовнішній торгівлі СРСР. - М., 1972. 

7. Боденхаузен Г. Паризькі конвенції з охорони промислової власності. Коментар .- М., 1977.