Основні інструменти торгової політики

Аргументи, які наводять проти використання тарифів: тарифи сповільнюють економічне зростання; одностороннє введення тарифів нерідко призводить до торгових воєн; тарифи збільшують податковий тягар на споживача; тариф призводить до скорочення загального рівня зайнятості.

Аргументи  на користь тарифів: тарифи захищають молоді галузі, стимулюють вітчизняного виробника; є важливим джерелом бюджетних доходів; захищають національну безпеку, міжнародний престиж країни, її культуру і традиції.

 

Нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі.

Нетарифні методи торгової політики поділяються на : кількісні обмеження; приховані ; фінансові та неекономічні методи.

Кількісні обмеження  – адміністративна форма регулювання торгового обороту встановленням кількості та номенклатури товарів, дозволених для експорту чи імпорту.

До кількісних інструментів торгових обмежень відносять: квотування, ліцензування. “добровільне” обмеження експорту.

Квотування (контингентування)  - обмеження щодо вартості або кількості, які вводяться на імпорт або експорт певних товарів на певний період.

За напрямком дії  квоти бувають:

• експортні - вводяться або у відповідності з міжнародними стабілізаційними угодами, за якими встановлюється частка кожної країни в загальному експорті певного товару, або урядом країни для перешкоджання вивозу товарів, дефіцитних на внутрішньому ринку;
• імпортні – вводяться національним урядом для захисту місцевих виробників, досягнення збалансованості торгового балансу. Регулювання попиту та пропозиції на внутрішньому ринку, а також у відповідь на дискримінаційну політику інших держав.

За охопленням квоти  поділяються на :

• глобальні – встановлюються на імпорт або на експорт певного товару на визначений період часу незалежно від того з якої країни він імпортується або в яку країну експортується.
• індивідуальні – встановлена в рамках глобальної квоти квота кожної країни, яка експортує чи імпортує товар.

Ліцензування – видача імпортеру або експортеру уповноваженим державним органом спеціального дозволу (ліцензії) на вивезення або ввезення товару протягом встановленого терміну.

Ліцензії бувають  наступних видів:

• генеральні –дозвіл на ввезення або вивезення певного товару протягом року без обмеження кількості угод;

• глобальні – дозвіл на ввезення або вивезення певного товару без обмеження у будь-яку країну протягом визначеного періоду;

• автоматичні – дозвіл, що видається негайно після отримання від експортера або імпортера заявки на товар, яка не може бути відхилена органом державної влади. 

Механізми розподілу  ліцензій:

1. Аукціон –продаж ліцензій на конкурсній основі.
2. Система явних переваг –закріплення урядом ліцензій за певними фірмами пропорційно до розміру їх імпорту або пропорційно до структури попиту зі сторони національних імпортерів.
3. Розподіл ліцензій на поза ціновій основі – видача урядом ліцензій ти фірмам, які продемонстрували свою здатність найефективніше здійснювати імпорт або експорт.

“Добровільне”  обмеження експорту –це кількісне обмеження експорту , що базується на зобов’язанні одного із партнерів добровільно обмежувати або не збільшувати обсяг експорту на певний період часу в обумовлених в угодах розмірах.

Важливу роль серед нетарифних методів відіграють приховані методи , які можна назвати методами прихованого протекціонізму. Основними із них є:

• технічні бар’єри (технічні, адміністративні норми, правила);
• внутрішні податки (в т.ч. і місцеві, насамперед, акцизи, ПДВ, портові збори);
• політика в межах державних замовлень (вимога щодо державних організацій купляти товари у національних фірм);
• вимога про вміст місцевих компонентів (законодавчо встановлена частка кінцевого продукту, яка має бути вироблена національним виробником).

Для стимулювання експорту використовують фінансові методи торгової політики: субсидії . експортне кредитування, демпінг.

Субсидії – грошові виплати скеровані на підтримку національних товаровиробників. За характером виплат вони поділяються на :

• Прямі субсидії – безпосередні виплати експортеру різниці між його витратами і ориманим доходом одразу ж після здійснення експортної операції.  Але вони заборонені правилами ВТО і їх використання занадто очевидне для партнерів, які можуть використати відповідні заходи. Різновидністю прямих субсидій є експортні премії (прямі разові виплати, які здійснюються з фондів державного бюджету за експорт товару).
• Непрямі субсидії  - приховане дотування експортерів шляхом надання податкових пільг, пільгових умов страхування, звільнення від мита чи його повернення, позики по заниженим ставкам і т.п.
• Внутрішні субсидії – бюджетне фінансування виробництва товарів, що реально конкурують з імпортними.
• Експортні субсидії – бюджетні виплати національним експортерам, що дає їм змогу продавати товар іноземним покупцям за цінами нижчими, ніж на внутрішньому ринку.

Експортне кредитування – метод, який передбачає фінансове стимулювання державного розвитку експорту національними виробниками. Воно має такі форми:

• надання кредитів національним експортерам за ставкам, які нижчі  від ринкових;
• державне кредитування іноземних імпортерів при умові закупки ними товарів лише країни, яка надає кредит;
• страхування комерційних та політичних експортних ризиків національних експортерів;
• надання державних гарантій щодо експортних кредитів;
• фінансування експорту товарів за програмами допомоги іноземним державам.

Одним із методів субсидування експорту є демпінг – вивезення товарів за цінами, нижчими , ніж на внутрішньому та світовому ринках, за рахунок державних субсидій експортерам або за рахунок зацікавлених фірм..

Існують такі форми  демпінгу:

• постійний – постійний експорт товарів за зниженими цінами;
• доцільний – експорт товарів за цінами, нижчими, ніж ціни внутрішнього ринку, або навіть нижчими, ніж витрати виробництва;
• спорадичний (епізодичний) – епізодичний продаж зайвих товарі на зовнішній ринок за заниженими цінами;
• зворотний – завищення цін на експорт порівняно з цінами продажу цих товарів на внутрішньому ринку;
• взаємний – зустрічна торгівля двох країн одним і тим самим товаром за заниженими цінами.

До нетарифних засобів  регулювання міжнародної торгівлі відносять правові інструменти, які детальніше вивчаються міжнародним  правом. Але тісно пов’язані з  міжнародною економікою. До них відносять торгові договори та угоди, що визначають правові умови, на яких ґрунтуються економічні взаємовідносини урядів, фізичних і юридичних осіб держав, котрі підписали договір.

За своїм змістом, характером і значенням вони можуть бути поділені на дві великі групи:

1. торгові договори (договори про торгівлю і мореплавання), які визначають найважливіші принципи і створюють правову базу для всього комплексу економічних взаємин між країнами;
2. торгові  угоди (угоди про товарооборот і платежі), які регулюють окремі сторони економічних взаємовідносин.

Торгові договори встановлюють правовий режим, який сторони надають  один одному щодо митного обкладання, торгового мореплавання, транспорту, транзиту, діяльності фізичних і юридичних  осіб. Вони укладаються на тривалі терміни (5-10 років) з можливим продовженням.

Торгові угоди можуть стосуватися обсягу і товарної номенклатури взаємної торгівлі, порядку взаємного  надання контингентів, умов та способів розрахунку за торговими операціями, уникнення подвійного оподаткування, тощо. Укладаються на основі вже діючих торгових договорів і ґрунтуються на закладених там принципах. Термін їх дії переважно один рік, рідше – кілька років. Вони не поширюються на інші країни, пов’язані з цією державою договірними відносинами (на відміну від більшості торгових договорів, які поширюються на треті країни за принципом найбільшого сприяння). Тому угоди такого типу часто називають угодами про двосторонню торгівлю.

 

 

Світова організація  торгівлі (СОТ) – це провідна міжнародна економічна організація, членами якої вже сьогодні є 153 країн, на долю яких припадає близько 96% обсягів світової торгівлі. Після приєднання ряду країн, які зараз є кандидатами на вступ, у рамках СОТ здійснюватиметься майже весь світовий торговельний оборот товарів та послуг.

За останні роки значно розширилася сфера діяльності СОТ, яка на сьогодні далеко виходить за рамки власне торговельних стосунків. СОТ є потужною і впливовою  міжнародною структурою, здатною  виконувати функції міжнародного економічного регулювання. Членство у СОТ стало на сьогодні практично обов`язковою умовою для будь-якої країни, що прагне інтегруватися у світове господарство.

Процеси створення, становлення  і розширення СОТ не були простими та однозначними. Хоча за останні 30 років  масив загальних правил СОТ надзвичайно зріс, СОТ усе ще базується на принципі двосторонніх переговорів між членами з метою взаємного відкриття їх ринків. Члени СОТ, формулюючи вимоги до країн-претендентів стосовно доступу до їх ринків, відстоюють інтереси власних компаній, захищаючи таким чином власне виробництво та робочі місця. Тому переговорний процес є непростим і, як правило, тривалим.

 

Згідно зі статтею VIII Маракеської угоди про утворення  Світової організації торгівлі, СОТ  є міжнародною міжурядовою організацією, створеною у відповідності з нормами міжнародного права. СОТ може діяти незалежно від волі кожної країни-члена цієї організації. Проте така діяльність СОТ здійснюється виключно через створені нею органи (Міністерську конференцію, Генеральну раду і Секретаріат). Діяльність СОТ може здійснюватися виключно в рамках її компетенції, визначеної Марракеською угодою і прийнятими на її основі іншими документами.

Згідно з Марракеською угодою, СОТ забезпечує загальну інституційну основу для здійснення торговельних відносин між її членами, тобто утворює міжнародний форум з робочими органами. В його рамках можуть здійснюватися міжнародні переговори як між усіма членами СОТ, так і між окремими учасниками. Сфера регулювання СОТ може бути розширена за рахунок майбутніх угод, які будуть включені в загальну систему СОТ.

ЦІЛІ ДІЯЛЬНОСТІ

Цілі СОТ визначено  в преамбулі Марракеської Угоди  про утворення СОТ.  
Основними з них є:

1. підвищення життєвого рівня; 
2. забезпечення повної зайнятості;
3. постійне зростання доходів і ефективного попиту; 
4. розширення виробництва товарів і послуг та торгівлі ними; 
5. оптимальне використання світових ресурсів у відповідності з цілями сталого розвитку; 
6. захист і збереження навколишнього середовища; 
7. забезпечення для країн, що розвиваються і найменш розвинених країн такої участі в міжнародній торгівлі, яка б відповідала потребам їх економічного розвитку.

ФУНКЦІЇ

Функції СОТ визначені  в статті III Марракеської Угоди про  утворення СОТ. Основними з них  є:

1. сприяння реалізації, застосуванню, функціонуванню і досягненню цілей Марракеської угоди, а також багатосторонніх торговельних угод, включених у Додатки  1, 2 і 3 до Марракеської угоди;
2. забезпечення основи для реалізації, застосування і функціонування багатосторонніх торговельних угод з обмеженим колом учасників, включених у Додаток 4 до Марракеської угоди;
3. форум для переговорів між членами СОТ в частині їх багатосторонніх торговельних відносин з питань, включених у Додатки до Марракеської угоди;
4. створення форуму для подальших переговорів між її членами в частині багатосторонніх торговельних відносин, а також основи для реалізації результатів таких переговорів;
5. реалізацією Домовленостей про правила і процедури врегулювання спорів між членами СОТ, вміщених у Додатку 2 до Марракеської угоди;
6. реалізація Механізму перегляду торговельної політики, передбаченого Додатком 3 до Марракеської угоди.

 

ОРГАНІЗАЦІЙНА СТРУКТУРА 

 

 

Конференція Міністрів  

 

На підставі положень статті IV Марракеської угоди про  створення Світової організації  торгівлі було утворено найвищий орган  СОТ - Конференцію Міністрів, яка  виконує функції СОТ як міжнародної  організації і проводить усі необхідні для цього заходи.  

 

Конференція Міністрів  складається з представників  усіх членів СОТ - по одному від кожної держави-члена СОТ. Європейський союз є окремим самостійним членом СОТ поряд з усіма державами, що входять до його складу. Конференція Міністрів має право приймати рішення з усіх питань, що регулюються багатосторонніми угодами СОТ.