Islam and international terrorism

У XX ст. спектр мотивів  для використання методів терору суттєво розширився. Якщо російські  народовольці, есери розглядали терор як самопожертву на благо суспільства, то для італійських «червоних бригад» він слугував способом і засобом самоутвердження. «Червоний» і «коричневий» терор фашистського типу стоять недалеко один від одного і не мають нічого спільного з тим, що робили народовольці, тим більше — з сучасним тероризмом, який аж ніяк не турбується про благо суспільства.

Тероризму, незалежно  від його функціональних характеристик, притаманні такі атрибути (ознаки, без  яких він просто неможливий):

• насильство, застосування сили, примус як основні методи впливу;
• залякування, акцентований страх, терор як основні цілі цього впливу;
• відсутність будь-яких моральних і юридичних обмежень;
• висування вимог до "третьої" сторони;
• випадковість, довільність вибору жертв, їхня невинність;
• таємний, конспіративний характер підготовки терактів поряд з публічністю їхнього здійснення;
• прагнення до одержання широкого розголосу;
• повторюваність, серійність терористичної діяльності.

У XX ст. відбулося перенесення  тероризму на державний рівень (тероризм «згори»). Найяскравіший приклад — фашизм у Німеччині.

Сучасний державний  тероризм виявляється також у  використанні деяких терористичних  груп урядами певних держав для здійснення тих чи інших акцій. Яскравий приклад  — використання Іраном у 1979 р. групи молодих бойовиків для захоплення заручників в американській амбасаді. З іншого боку, як поставитися до підтримки державними спецслужбами США афганських моджахедів, а потім талібів у кінці 70-х і в 90-х роках минулого століття? Після того, як радянський військовий контингент залишив Афганістан, до 15 тисяч місцевих бойовиків стали одним із джерел поширення тероризму на Близькому і Середньому Сході, в Європі і самих Сполучених Штатах.

1.2. Форми і  прояви тероризму

Існують десятки класифікацій тероризму. Розрізняють терор «зверху» і «знизу», політичний, революційний, лівий, правий, сепаратистський, комплексний, кримінальний, патологічний і т. ін. [5,14].

На Міжамериканській конференції з прав людини (1970 р.), присвяченій проблемам тероризму  і захисту від нього населення, було названо три форми тероризму: соціальний, політичний, ідеологічний [35].

До найпоширеніших видів  тероризму російські дослідники відносять: політичний, інформаційний, економічний, соціальний (побутовий), суїцидний, технологічний, кримінальний і антидержавний тероризм.

Зарубіжні дослідники виділяють  такі види тероризму:

• психічний і злочинний (Дж. Белл);
• революційний, субреволюційний і репресивний (П. Уїлкинсон, Р. Шульц);
• ядерний, економічний, технологічний, екологічний та ін.

На думку І. Мехеєва, тероризм можна класифікувати на такі самостійні види:

• за територіальною ознакою: міжнародний; внутрідержавний;
• залежно від злочинної мотивації: політичний; релігійний; націоналістичний; економічний;
• за формою прояву: використання з терористичною метою вибухових пристроїв; захоплення повітряного судна та інше злочинне втручання в діяльність цивільної авіації; захоплення морського судна та інше злочинне втручання в діяльність міжнародного судноплавства; захоплення заручників; інші форми тероризму [35].

Відомий український  політолог С. Телешун розрізняє  три основних види терору, в основу класифікації яких покладено громадянство терористів і потерпілих від них, а також місце здійснення теракту:

• внутрішній - відповідні дії громадян однієї держави проти співвітчизників на власній території;
• транснаціональний - відповідні дії громадян однієї держави проти співвітчизників на території інших держав;
• міжнародний - відповідні дії груп громадян, однорідних або змішаних за національним складом, проти будь-яких осіб на території третіх країн [34].

Можна також назвати  інші форми тероризму: «хімічний», «біологічний», «психологічний».

Останнім часом занепокоєння правоохоронних органів і вчених, що досліджують проблеми тероризму, викликає така нова форма тероризму, як високотехнологічний тероризм, складовими якого є кібертероризм (електронний, комп’ютерний) і космічний тероризм [5,16].

Під кібертероризмом  розуміють навмисну мотивовану атаку  на інформацію, що обробляється комп’ютером, комп’ютерну систему або мережу, яка пов’язана з небезпекою для життя і здоров’я людей або настанням інших тяжких наслідків, якщо такі дії вчинені з метою порушення громадської безпеки, залякування населення, провокування військового конфлікту.

Сучасний рівень науково-технічного прогресу дає підстави виокремити такі форми прояву космічного тероризму:

• знищення космічних об’єктів, елементів наземних комплексів управління та інших
• структур космічних агентств;
• залякування окремих великих організацій, регіонів, країн вибором місць падіння
• захоплених космічних апаратів;
• залякування діями з космосу щодо морських, наземних і повітряних об’єктів.

1.3. Ідеологічне  підґрунття тероризму

Для того щоб зрозуміти  причини та сутність міжнародного тероризму, треба усвідомити, що таке ісламський фундаменталізм.

Саме слово «фундаменталізм» спочатку застосовувалося в США  для характеристики ряду християнських  груп, утворених ортодоксальними  представниками євангелічної церкви (переважно  кальвіністами, пресвітеріанами й  баптистами). Лише пізніше зазначений термін став уживатися західними дослідниками при вивченні ісламу, іудаїзму й інших релігій. Причому найчастіше він тлумачилося дуже широко - як повернення до початків релігійно-цивілізаційної єдності, виведення релігійно - політичних принципів з вічно священного тексту. У наші дні дане поняття використовують при описі теоретичної й практичної активності безлічі політико-релігійних рухів і організацій - ісламських, іудаїстських, протестантських, католицьких, православних, індуїстських, буддистських, які діють у Південно-Східній і Центральній Азії, у Північній Африці й на Близькому Сході, у Європі й США - практично повсюдно. Розмах процесу, вовлечіння у нього держав і народів роблять фундаменталізм не тільки впливовим фактором, але й суб'єктом політики.

Це форма радикального ісламу, пов'язана з вірою в те, що для повернення ісламським країнам їх «колишньої величі» правовірні мусульмани повинні відмовитися від усього того, що пов'язане з "західними духовними цінностями й західним способом життя". Треба повернутися до джерел, до «фундаменту» ісламу, точно в такому виді, яким його проповідував пророк Мухамед.

Перший розкол в ісламі відбувся після трагічної загибелі в результаті теракту, здійсненого  сектантом у відношенні четвертого й останнього праведного халіфа, двоюрідного брата й зятя пророка Алі бен Абу Талиба Абу-Л-Хасану Ал-Муртада. Дана подія поклала початок серйозному політичному й ідеологічному розмежуванню в мусульманській спільноті. Це розмежування привело до утворення двох щодо самостійних громад: шиїтів (від арабського слова «шиа» - партія) і суннітів («сунна» - приклад, переказ), які, однак, залишалися в межах халіфату й корилися одному правителеві - халіфові.

Подальший дезінтеграційний процес у цих громадах виразився  у відбруньковуванні різних груп, що виділилися в окремі секти. Їх у цей час налічується кілька десятків, і тенденція формування різного роду угруповань під ісламськими гаслами зберігається.

Антиколоніальна боротьба в мусульманських країнах прискорила процес утворення «ісламських» партій і рухів, інших національних і інших суспільних об'єднань, які спочатку виступали за звільнення своїх країн від колоніальної залежності, за право народів на вільне волевиявлення й створення суверенних державних утворень, за рівноправність і справедливість у міжнародних і міжнаціональних відносинах.

В останні десятиліття  заговорили про «політичний іслам», «ісламський радикалізмі», «ісламський  фундаменталізм», «відродження ісламу», ставлячи між цими поняттями чи ледве  не знак рівності.

Фундаменталізм може бути оборонним (покликаним зберегти й уберегти, очистити віру), але може бути й наступальним, агресивним. Саме останній різновид ісламського фундаменталізму, що ставить у главу кута принцип «джихада» (буквально - зусилля, які мусульмани повинні додавати як для захисту своєї віри, так і для самовдосконалення, невідступного проходження завітам Пророка), відома під ім'ям ісламського радикалізму (скорочено - ісламізму). Послідовники радикалізму розуміють джихад як необхідність боротьби - аж до збройної - із християнським, у їхніх очах безбожним і матеріалістичним, західним миром. У різних російськомовних джерелах цьому поняттю залежно від часу й мети видання дається різне тлумачення, причому основна увага приділяється його «військової» складової, називаної «джихадом меча».

От що говориться в  Корані про це: «І боріться на шляху  Аллаха з тими, хто бореться з  вами, але не переступайте, - воістину Аллах не любить переступаючих" (сура 2, аят 186), «І не боріться з ними, поки вони не стануть боротися з вами» (сура 2, аят 187), «А якщо вони відійдуть від вас і запропонують вам мир, то Аллах не дає вам ніякого шляху проти них» (сура 4, аят 92).

У початковий період поширення  ісламу під джихадом, насамперед, розумілася боротьба в захист нечисленної й  слабкої мусульманської громади. У Корані відносно цієї боротьби є й такі вказівки, які пов'язані з конкретними подіями, що мали місце в певний час у певному місці. Ці вказівки жадають від увірувавших:

По-перше, не вступати в  конфлікт з мушрікинами (багатобожниками) і прагнути схиляти їх до щирої віри «мудрістю й гарним умовлянням».

По-друге, із супротивниками релігії вести оборонну війну  з метою захисту досягнутого  «гарним умовлянням».

По-третє, уникнути воєнних  дій у священні місяці (мухаррам, раджаб, шаабан, рамазан).

По-четверте, вести воєнні дії так, щоб, «борючись на шляху Аллаха, захищати слабких із чоловіків, а також жінок і дітей» (сура 4, аят 77), не винищувати худоби, не отруювати води, поля, не губити сади, не руйнувати будівлі.

Треба підкреслити, що мусульмани ніколи не проголошували війну християнству - адже це одна із трьох авраамістичних релігій (поряд з ісламом і іудаїзмом), і прихильники ісламу почитають як пророків Авраама й Ісуса.

Джихад для войовничого  ісламізму - це боротьба із Заходом  як ворогом ісламу. При цьому фундаменталізм (салафійя) виступає для них ідейною підставою, але це не є головним.

Радикальні ісламісти  переконані, що сам іслам як релігія  постав перед смертельною небезпекою. Держава ефективно вбиває справжній  іслам через світське законодавство, парламентаризм, науково-матеріалістичне уявлення, репресивний апарат, засоби масової інформації. При цьому ісламісти прибігають до екстремізму, сполученому з різними формами терору й насильства, порушуючи головні принципи, закладені в основу мусульманського віровчення, серед яких присутні наступні коранічні установки: «Немає примусу в релігії» (сура 2, аят 257); «Істина - від вашого добродії: Хто хоче, нехай вірує, а хто хоче, нехай не вірує» (сура 18, аят 28).

Щоб урятувати іслам  і свої душі, правовірні мусульмани повинні об'єднається, і захопити владу. Кінцевою метою ісламських фундаменталістів у будь-якій країні є державотворення, кероване духівництвом і засноване на законах шаріату.

На сьогоднішній день подібного результату фундаменталісти  домоглися у двох країнах: Ірані й Судані. У всіх інших мусульманських країнах вони перебувають в опозиції, причому досить часто їх заганяють у підпілля (наприклад, у Тунісі, Сирії, Іраку, Алжирі), але навіть у цьому випадку радикальні ісламісти здатні істотно впливати на суспільно-політичну ситуацію.

Насправді «фундаменталізм» зовсім не обов'язково рівнозначний політичному  радикалізму, екстремізму й безпосередньо  не виступає причиною тероризму [14].

Фанатики-терористи найменше думають про «очищення» ісламу; корінь їхньої ненависті до Заходу, у першу чергу, до Америки, носять не релігійний, а культурно-цивілізаційний, психологічний і геополітичний характер.

Головним джерелом поширення  міжнародного тероризму є ісламські  суспільно-релігійні організації  Саудівської Аравії, Судану, Ірану, Пакистану й Афганістану.

В останні 25 років ці терористи  є самими фанатичними й самими активними. Вони більше всіх захопили заручників, більше всіх убили людей, більше всіх підірвали бомб.