Поняття та значення громадянства

Такі установки  закладаються, насамперед, як пріоритетні цілі освітньої діяльності Союзу. Крім того, Маастрихтською угодою 1991 року було запропоновано статус  європейського громадянина та сформульовано для нього мережу економічних та політичних прав. Це включало в себе право на вільне пересування та оселення у межах Європейського Союзу, право всім громадянам ЄС брати участь у виборах до Європарламенту тощо.

Офіційне впровадження єдиного громадянства у межах  ЄС є значним кроком у напрямку переходу від національного до глобального (світового) громадянства. Як зауважує з цього приводу Дж. Кохен: «Саме запровадження легального статусу громадянства ЄС робить досягнення глобального громадянства потенційно можливим» [19, с. 251].

Водночас проблема визначення концепту «європейського громадянства»  і нині залишається відкритою. Вирішення питання про тлумачення та практику громадянства у межах національно-державного, наднаціонального чи міждержавного рівнів ЄС постає одним із ключових завдань європейської політики. Розмежування специфіки реалізації концепту «громадянства» на цих трьох рівнях є найактуальнішим, на думку К. Хаас, «викликом сучасної європейської демократії» [20].

Щодо вирішення даної  проблеми, сучасними європейськими  дослідниками було розроблено три, що в подальшому розвинулися у чотири основні концептуальні підходи. Дані напрямки теоретизування спрямовані на визначення концепту європейського «громадянства» шляхом аналізу тенденцій та перспектив розвитку Європейського Союзу.

Так, першим підходом до розуміння  ЄС є прийняття того факту, що дане утворення було збудовано у відповідності та на основі національно-державної моделі політичного врядування. Адже саме держави свого часу забезпечили суспільство основними демократичними інституціями та структурами. Автономія та суверенітет націй-держав у межах Союзу, на думку представників визначеного підходу, мають бути збережені. Це завдання має бути першочерговим у політичному розвитку ЄС. Даний напрямок розробок називають конфедеративною моделлю ЄС [20].

Другий підхід, що іменується  федералізмом, заснований на тому, що дефіцит легітимності ЄС має бути подоланий шляхом створення нових репрезентативних інститутів на загальносоюзному рівні. Центральні елементи європейської демократії мають бути зосереджені в законодавстві та урядових структурах ЄС. Усі здобутки та повноваження суверенітету націй-держав, натомість, мають перейти до органів Союзу. Більш того, для даного європейського федерального утворення мусить бути створена пан-європейська конституція.

Цікаво зазначити, що категорія  «громадянство» є досить сильно вплетеною  у специфіку функціонування ЄС, що зазнає постійних трансформацій та реформ. Після Маастрихтської угоди, що набула чинності 1993 року концепт «громадянство» зазнав переформатування: як зазначалося вище, він позначився рухом від національної до пост- чи наднаціональної форми громадянства. З точки зору федералістського підходу, європейське громадянство, дійсно, стає громадянством наднаціональним: воно відкидає критерій національності та замінює його критерієм резиденції.

Варто зауважити, що європейське  громадянство, на думку К. Хаас, не є однозначним феноменом [20].

У тексті згаданої угоди  зазначено: «Кожен з громадян держав – учасниць ЄС є одночасно громадянином Союзу» [16, с.68]. Отже, ЄС не пориває зв’язки  громадян з їх націями-державами, але  оновлює (відроджує) їх на новому рівні. Умовою для набуття європейського громадянства є приналежність до однієї з націй-держав  – членів Союзу. Таким чином, європейське громадянство носить переважно доповнюючий, а не замінюючий характер. У цьому контексті, конфлікт між конфедералістським та федералістським підходами закладений, насамперед, у різному тлумаченні їх представниками поняття «європейського громадянства». Насправді ж, європейське громадянство являє собою дворівневу модель, де наднаціональні права визначаються національною приналежністю.

За третім підходом ЄС можна  визначити як «Європу регіонів». У цій моделі міждержавні та регіональні  спільноти, а також центральні інституції ЄС формують вісь європейської політики. Шляхом делегування повноважень  регіонам, вважають її апологети, можна буде уникнути державно-централістського ефекту перших двох підходів.

Представники цього напрямку досліджень вважають, що посилення  могутності ЄС може йти паралельно з децентралізаційним ефектом регіоналізації політичного простору Європи. В цій моделі посилення локальних чи міждержавних етнокультурних ідентичностей та наростаюча євроінтеграція вважаються доповнюючими процесами на противагу послабленню політичної могутності та культурної гегемонії централізованої нації-держави.

До цих трьох моделей може бути додана четверта модель,  – так звана  космополітична модель.

Наслідки глобалізації продемонстрували руйнацію спроб визначати громадянство через територіальні кордони  державних утворень. В космополітичному підході немає привілейованих територіальних одиниць, куди можуть делегуватися автономія та суверенітет. У цій моделі пост-Вестфальський порядок сьогодення формує основу для політичного укладу Європи.  «Космополітичний проект»,  що розробляється сучасними західними дослідниками: Д. Арчібугі, Д. Хелдом, Е. Макгрю, У. Беком та іншими включає своє власне бачення демократії та громадянства. В даному контексті, поняття «громадянства» грає ключову роль, оскільки не лише передбачає «користування громадянськими, політичними, соціальними та культурними правами, а й висуває вимоги з подолання бар’єрів для рівного членства у політичній спільноті», пише Д. Хелд. Громадянству в даному концепті пропонується роль посередництва між різноманітними культурами, стилями життя, традиціями задля формування дійсно рівного та демократичного суспільства, заснованого на взаєморозумінні, прийнятті та готовності до діалогу.

Дана альтернативна концепція  «європейського громадянства» видається  нам найбільш адекватною, оскільки саме вона спрямована на збереження та подальший розвиток демократичних цінностей європейського суспільства не тільки всередині окремих держав чи регіонів, але й на загальносоюзному, а в подальшому і на глобальному рівнях функціонування світової політичної системи. У прикладному плані ціллю концепції «космополітичної демократії»  є збереження та оптимізація демократичних інститутів в епоху розгортання процесів глобалізації та її наслідків. Крім того, саме космополітична демократія, яку докладно описує у своїй роботі Д. Арчібугі, досить ефективно розгортається та функціонує на локальному, державному, міждержавному, регіональному та глобальному рівнях [17]. А космополітизація європейського громадянства, у свою чергу, є найбільш вірогідним варіантом розвитку подій.

Однак, попри все, питанням про те, яка з цих моделей стане домінуючою рисою подальшого європейського розвитку досі залишається невирішеним. На сьогодні можна тільки констатувати, що Європейський простір є відкритим полем для політичних дискусій.

2. Еволюція  використання терміну "громадянство" та інших аналогічних понять в міжнародному праві

Питання щодо історії виникнення, етапів розвитку і сучасний стан громадянства має велике значення для науки  права. Без його розгляду, як і без  розгляду будь-якого іншого державно-правового  явища, вивчення громадянства навряд чи може бути визнане глибоким і всебічним [11]. Історичний аналіз поняття громадянства приводить нас до розуміння, що у всі часи існувала відмінність між «своїми» і «чужими». Тому джерело громадянства слід шукати ще в племінній і родовій організації суспільства. Головною ознакою приналежності до роду і племені була кровна спорідненість. Водночас жоден рід або плем’я не виключали можливість прийняття в них нових осіб, як правило, в результаті укладення шлюбу або усиновлення. Але, безумовно, виникнення громадянства (підданства) слід пов’язувати з виникненням держави, оскільки неможливо уявити державу без народу [13, с.28]. Поняття «громадянин» передує поняттю «громадянство», оскільки термін «громадянство» є похідним від поняття «громадянин», яке, у свою чергу, пов’язане з поняттям «місто» (ст.-сл. «град», «місто»),  –  захищена, штучно укріплена місцевість [13, с.30].

Як державно-правове явище  громадянство оформилося разом із виникненням  перших рабовласницьких держав (Афіни, Спарта, Рим) [12, с.145]. Політична дійсність античної Греції в пору її розквіту (так звана класична епоха, V – VI ст. до н. е.) характеризувалася, перш за все, існуванням громадянської общини, у якій згуртовані в замкнуту привілейовану групу, громадяни протистояли основній масі неповноправного або навіть зовсім безправного експлуатованого населення – переселенцям з інших міст і рабам. Поліс – це факт суспільного життя Стародавньої Греції [8, с.8]. Полісна демократія є прикладом цілком розвинених форм громадянськості і розглядається як одна з найважливіших чеснот вільного і вихованого елліна, що відрізняє його від варвара або раба. В ході еволюції давньогрецького суспільства громадянськість виявляється як вища форма патріотизму [12, с.145].

Шляхи отримання  громадянства у різних полісах Стародавній Греції відрізнялися. Розглянемо, на приклад, такі поліси, як Афіни і Спарта. В Афінах громадянином вважалася особа чоловічої статі, у якої батько і мати народилися в Афінах і були повноправними громадянами. Громадянство надавалося з 18 років, що тягнуло за собою обов’язок дворічної служби у війську [10, с.44]. З 20 років громадянину дозволялося брати участь в народному зібранні. Фізична праця, за винятком землеробської, визнавалася не  гідною громадянина [12, с.146]. Громадянином Спарти могла стати тільки людина, що відповідає чотирьом вимогам: 1) походження від батьків-громадян; 2) наявність клера (земельного наділу) з ілотами (раби, які обробляють земельний наділ); 3) проходження школи спартанського військового навчання; 4) повне підпорядкування законам спартанської держави і представникам державної влади [5, с. 24]. У грецьких містах існували також особи з неповними громадянськими правами, позбавлені права обіймати всі або деякі адміністративні посади. Неповноправними громадянами вважалися також молоді чоловіки, що не  досягли 30 років  –  віку, починаючи з якого людина могла брати активну участь у діяльності публічних установ, а також жінки, позбавлені права звертатися до суду і володіти земельною власністю [12, с. 146].

Наступним періодом розвитку громадянства, який охоплює  період античності, є становлення  і розвиток Стародавнього Риму. Період виникнення і становлення римської громадянської общини (ранній Рим VIII–VI ст.ст. до н. е.) із соціальної точки зору характеризується розкладанням класів і держави. Основу соціальної структури раннього Риму становили родові утворення (триби, курії, генти). Панували колективні форми власності на основний засіб виробництва  –  землю, але суспільство вже було соціально неоднорідним. Відбувався процес соціальної диференціації: виявлялися відмінності усередині родів (патрони  –  клієнти), існувало рабство в патріархальній формі. Почали формуватися класи-стани: патриції і плебеї [12, с. 146]. Зв’язок патриціїв із громадянством – це лише одна з теорій. Розглянемо ж її. Так, повноправними громадянами Риму могли бути тільки особи, що належали до римської міської общини,  –  «патриції». Але поряд з патриціями існували і плебеї, які боролися за свої права і теж намагалися стати повноправними громадянами. Це призвело до боротьби за політичні права, у ході якої плебеї добилися зрівняння в правах з патриціями. До кінця найдавнішого періоду римського приватного права юридичні відмінності між двома основними категоріями римського громадянства – патриціями і плебеями – стираються і останні стають повноправними  римськими громадянами [12, с.147]. Право громадянства спочатку належало жителям Риму, але у 89 р. до н. е. воно було визнане за всіма жителями Італії. Згодом Едикт Каракалла в 212 р. н.е. надав це право всім вільним жителям імперії [12, с. 147–148].

Підводячи підсумки розвитку громадянства у Стародавньому  Римі, можна сказати, що особа ставала  римським громадянином на таких підставах: – за народженням (у законному  шлюбі, де батько і мати або тільки батько були римськими громадянами; поза шлюбом — якщо мати була римською громадянкою); –  у результаті усиновлення римським громадянином іноземця;  – у результаті звільнення з рабства (тут, проте, діяли деякі обмеження на користь патрона); – за допомогою дарування римського громадянства іноземцеві [7, с.22].

Занепад рабовласницького ладу і формування феодального суспільства  внесли зміни до розуміння громадянства. Остаточно зникає обмежений принцип  юридичної рівності вільного населення; із соціальної структури усуваються повністю безправні. Замість поняття «громадянство» у феодальному суспільстві з’являється термін «підданство», що характеризує особисту залежність васала від сюзерена [12, с.148]. Але поняття «громадянство» не зникає зовсім, воно існує разом з підданством. Феодальне підданство формується на основі вірності і лояльності особи стосовно феодала. На цій базі відбувається процес становлення феодалізму як суспільної формації. Із становленням державності і розвитком абсолютизму підданство починає розглядатися як підданство всього населення монархові, який виражає суверенну волю. Найважливіший обов’язок підданого – вірність і лояльність стосовно монарха, готовність віддати за нього життя [13, с. 28].

За часів феодалізму у  Європі з’являються великі міста. Адміністративний устрій приватних і великокняжих міст включав дві структурні ланки: адміністративно-судовий орган влади в особі намісників, урядовників, старост тощо, який керував містом від імені феодального власника чи держави, і орган станового самоврядування міщан. Місто становило окрему юридичну одиницю держави, а міська громада підпорядковувалась окремим законам; мешканці міста користувалися відмінними від інших мешканців того чи іншого краю правами, а отже, утворювали окремий стан [3, с.104]. Міста різними шляхами здобували політичну  свободу: шляхом викупу за гроші у сеньйорів і короля; збройного завоювання; за допомогою дипломатичних переговорів. У Х ст. на півдні Франції почали з’являтися, за прикладом італійських міст, вільні міста з консульським управлінням [6, с.92]. Для того, щоб одержати право громадянства, досить було бути прийнятим до однієї з міських корпорацій, гільдій, цехів тощо з дотриманням усіх відповідних формальностей [4, с.134–135]. Піддані в монархічних державах мали вельми обмежені політичні права, а в колоніальних країнах не мали їх узагалі, не брали участь у формуванні і діяльності органів державної влади. З розвитком капіталізму інститут підданства зазнавав зміни або замінювався інститутом громадянства [13, с.29], якого «не знали ні рабовласницькі держави, ні феодальні держави. Він виник в епоху перших буржуазних революцій і становлення перших буржуазних держав» [11]. В основу теорії громадянства спочатку були покладені ідеї про національну єдність і рівноправ’я громадян. Вони не були відомі ні античному громадянству, ні феодальному підданству. Таким чином, зародження і формування націй пов’язане з розвитком буржуазного суспільства.