Поняття та значення громадянства

Поняття та значення громадянства 

План

 

Вступ

 

1. Міжнародно-правова  наукова думка щодо терміну  "громадянство"

    та  інших аналогічних понять

2. Еволюція використання  терміну "громадянство" та інших  аналогічних понять 

    в  міжнародному праві

3. Сучасний стан практичного використання терміну "громадянство" та

    інших  аналогічних понять в міжнародному  праві

 

Висновки

 

Список  використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

Актуальність  теми курсового дослідження. Проблема громадянства винятково важлива як для науки міжнародного права, так і для практичної державно-правової діяльності. Громадянство є одним з основних ознак державного суверенітету, а в суверенітеті окремої держави, у свою чергу, міститься джерело існування й розвитку громадянства.

Інститут громадянства пов'язаний не тільки з реалізацією державного суверенітету, а й з обов'язком держави забезпечувати захист прав і законних інтересів громадян цієї держави. Відповідно до Загальної Декларації прав людини “право на громадянство є невід'ємним правом людини”. Громадянство, як суб'єктивне право людини, визнається багатьма конституціями народів світу.

У цьому плані  законодавство України про громадянство відповідає вимогам міжнародно-правових стандартів забезпечення прав і свобод людини.

З незапам'ятних  часів держави здійснюють співробітництво з питань громадянства та правового статусу іноземців. Пояснюється це зацікавленістю держав у захисті прав своїх громадян, які перебувають за кордоном. Разом з тим міжнародне суспільство прагнуло також забезпечити правову захищеність та іноземців. Це вимагали перш за все постійно розвиваються міжнародні торгово-економічні відносини.

Мета  і завдання дослідження. Головною метою курсового дослідження є дати загальну характеристику інституту громадянства, порядку і способів набуття громадянства, виходу з нього, а також охарактеризувати основні поняття, пов'язані з цією проблемою. З'ясувати роль і значення інституту громадянства в міжнародному праві, а також вплив міжнародної практики з питань громадянства на законодавство різних держав і правових систем в цілому.

Відповідно  до цього, визначено такі завдання:

• дослідити міжнародно-правову наукову думку щодо терміну "громадянство" та інших аналогічних понять;
• проаналізувати еволюцію використання терміну "громадянство" та інших аналогічних понять в міжнародному праві;
• охарактеризувати сучасний стан практичного використання терміну "громадянство" та інших аналогічних понять в міжнародному праві.

Об’єктом  курсового дослідження є правовий порядок та засоби регулювання інституту громадянства. 

Предметом курсового дослідження є: міжнародно-правова база щодо питань громадянства, що включає ряд конвенцій та міжнародних договорів з різних проблем, пов'язаних з інститутом громадянства. Основними з них є: Загальна Декларація прав людини від 10 грудня 1948 р., Європейська конвенція про громадянство Страсбург, 6 жовтня 1997 р., Конвенція про громадянство заміжньої жінки від 20 лютого 1957 р., Конвенція про скорочення без громадянства від 30 серпня 1961 р., Конвенція про скорочення випадків багато громадянства та про військову повинність у випадках багато громадянства, Конвенція про рівноправність громадян держави іноземців та осіб без громадянства у сфері соціального забезпечення № 118, а також Протокол, що стосується конкретного випадку без громадянства від 12 квітня 1930 р., Спеціальний Протокол що стосується без громадянства та ряд інших актів міжнародного характеру. 

Курсова робота складається із вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Міжнародно-правова наукова думка щодо терміну "громадянство" та інших аналогічних понять

 

 

Громадянство  є ключовим поняттям сучасного політичного  дискурсу об’єднаної Європи, адже воно визначає те спільне, що є у її членів, і те, що відрізняє їх від усіх інших.

Раніше громадянство існувало суто у межах національно-державних кордонів, оскільки альтернативного політичного устрою не існувало.

Розрив із пануючим уявленням  про національне громадянство це є один з вимірів реструктуризації сучасного суспільства. Досить важливою темою постає сьогодні конструювання універсального (космополітичного) громадянства, що надаватиме міжнародні гарантії дотримання індивідуальних та колективних прав.

Європейське громадянство вже  не є сухим теоретичним концептом. Воно передбачає комплексну практику нетрадиційного (наднаціонального) співіснування в умовах полікультурності. Це є принципово новий спосіб мислення та поведінки.

Термін «громадянство» походить від слів «град», «городянин». В англійській  мові — «city» — «citizenship». У німецькій  мові «Bűrger» — не лише громадянин, а і міський житель. Пояснення — в тому, що перші республіки переймали досвід самоврядних міст. Зараз у документах для позначення громадянства використовується інший термін — «nationality» (англ.), «nationalité» (франц.), «nazionalitá» (італ.). Що означає приналежність до держави.

Починаючи з 1980-х років  «громадянство» стало ключовим поняттям у політичному, соціологічному та освітянському  дискурсі Європи. Дана тенденція пов’язується, насамперед, із офіційним визнанням  злочинів проти людства часів Другої світової війни, багаторазовою зміною політичної карти світу, а також пошуками механізмів захисту прав громадян своїх держав. Водночас, термін «громадянство» хоча й не змінив свого звучання, за змістом сьогодні суттєво відрізняється від своїх історичних попередників.

Проблемою визначення концепту «громадянство» на сучасному етапі  розвитку суспільства займаються такі західні дослідники, як К. Хаас, Дж. Кохен, Дж. Каренс, У. Кімличка, У. Норман, Д. Арчібугі, Д. Хелд, Дж. Бенкс, Дж. Уелш, Е. Лінклейтер та інші автори.

У своєму найзагальнішому  значенні термін «громадянство» більшістю  дослідників визначається як легальний  та політичний статус, що дозволяє громадянину  користуватися правами та реалізувати  обов’язки по відношенню до політичної спільноти, членом якої він є. В той же час у сучасній політичній науці виділяються три основні підходи до визначення даного поняття, які репрезентують такі дослідники, як Дж. Кохен, У. Кімличка і У. Норман, Дж. Каренс.

Перший з перерахованих  авторів визначає громадянство як легальний статус, що ввібрав у себе громадянські, політичні та соціальні права індивідів. Громадянин, таким чином, є легальним суб’єктом, що вільний діяти відповідно до законів та має право звинувачувати закони у недостатньому рівні забезпечення захисту своїх прав.

Представники другого  напрямку (У.Кімличка і У.Норман) вважають громадян виключно політичними агентами, які є активними членами політичних інститутів суспільства.

Останній автор  – представник третього напрямку визначає громадянство як членство у політичній спільноті, що є показником та проявом ідентичності людей. Останній підхід нерідко визначають як психологічний напрямок громадянства, що обов’язково демонструє рівень колективної ідентичності політичної спільноти [18, с. 166].

Відношення  між цими трьома напрямками є комплексним  та взаємодоповнюючим. Адже можливість безперешкодної реалізації прав, якими  громадянин користується, частково визначає рівень відповідності політичних дій  влади потребам суспільства. У свою чергу, висока громадянська ідентичність здатна мотивувати громадян до активної участі у суспільно-політичному житті своєї спільноти.

Однак, як зазначає дослідник К. Хаас, «нерідко участь громадян у життєдіяльності спільноти  визначають саме через їх політичну  участь і поведінку, в той час як, насправді, громадянська участь виявляється у цілому ряді практик соціального, легітимного, політичного, культурного характерів» [20]. Нині громадянство, на думку дослідника, позначається саме «активним членством» у суспільно-політичному житті соціуму. Таким чином, сьогоденний підхід до трактування «громадянства» спирається на концепт «активного громадянства», який було впроваджено протягом 1990-х років у навчальних закладах Великобританії, Австрії та Канаді як факультативний напрямок політичної освіти.

Неможливим, однак, видається аналіз та визначення поняття  «громадянство» з відривом від конкретно  історичних умов та обставин функціонування суспільно-політичних інститутів, зокрема  європейських. Адже, як пише К. Хаас: «Громадянство є феноменом, що історично змінюється; воно позначене постійною політичною боротьбою, конфліктами та пошуком відчуття приналежності» [20].

Історично західне (європейське) розуміння концепту «громадянства»  може бути звернуте до політичної культури давньогрецьких полісів.

Громадянами тоді вважалися вільні індивіди, тобто  чоловіки, які залучалися до публічного життя у місті-державі. Тогочасна  людина була «істотою політичною». Пізніше  соціально-політична гегемонія Християнства у часи Середньовіччя поклала  кінець колишньому трактуванню поняття «громадянство». «Людина політична», таким чином, була замінена на «людину віруючу». Публічна політична життєдіяльність поза релігійного укладу відкидалася Християнською Церквою.

Усі питання  суспільно-політичного врядування та управління визначалися лише відповідністю чи невідповідністю існуючого волі Бога. Республіканська специфіка трактування «громадянства» отримала свій розвиток у період Відродження в італійських містах-державах. Проте, лише Французька революція 1789 року запровадила тлумачення та практику реалізації громадянства в націях-державах у тому вигляді, що існує і донині.

У наші часи, починаючи  з кінця минулого століття, розпочинається абсолютно новий етап у розумінні  концепту «громадянство». З 1980-х років  Європа зіштовхнулася з неочікуваними викликами.

Розпад Радянського  Союзу виявився в дезінтеграції  існуючого біполярного світу. Водночас політичний розвиток тогочасної Європи був досить інтенсивним та тяжів  до подальшої інтеграції. Процес формування «єдиної Європи» вже було розпочато. Деякі з європейських країн були вже безпосередніми учасниками або перебували на шляху до європейської інтеграції. Поміж тим, більш чи менш жорстокі національно-визвольні рухи серед країн колишнього радянського табору: Югославія, Угорщина, Чехія, а також серед Західних націй-держав: Шотландії та Іспанії демонстрували, що національна та етнічна політика самовизначення набували все нової актуальності та важливості. Парадоксальним чином тоді сполучалися між собою потреби національно-культурного визнання та інтеграційні процеси у Європі. Постійні та чисельні міграції лише підсилювали ці тенденції. Все це призвело до утворення стійких анклавів національних культур та меншин у межах сучасного ЄС. У результаті Європа стала мультикультурним політичним простором, з яким не зіштовхувалась досі європейська традиція громадянства.

Протягом переважної частини минулого століття, концепції  громадянства, незважаючи на певні  розбіжності, мали одну спільну характеристику: ідею того, що необхідною умовою для існування та реалізації концепту «громадянства» є наявність суверенної територіальної держави. Іншими словами, громадянство, включаючи як легальний його аспект, так і аспект політичної участі, концентрувалося та реалізовувалося в обмеженій територіальними кордонами політичній спільноті  – суверенній нації-державі з єдиною ідентичністю. Процеси глобалізації вплинули та корінним чином змінили дану ситуацію: розвиток транснаціонального економічного співробітництва, конкуренція, комунікації, так само як і високий рівень міграції, культурні та соціальні зв’язки показали, якими вразливими та крихкими виявилися державно-національні кордони.

Сьогодні, як пише дослідниця Дж. Уелш, «дослідження концепту «громадянства» перетинає національний контекст та оцінює можливості для розгляду даного поняття у регіональній та глобальній площині» [22].  На думку авторки, нині існує дві основні причини для необхідності розгляду «громадянства» саме у наднаціональному (пост національному) контексті. По-перше, прискорення процесів глобалізації, наслідки якої трансформують монополію суверенних держав на владу. Так, досліджуючи глобалізацію, Д. Хелд визначав її як процес, що передбачає взаємозв’язки та взаємозалежність комунікацій, держав, міжнародних інституцій, НДО, транснаціональних компаній, створюючи новий комплексний «світовий порядок» [21].  Вона має як уніфікуючі, так і фрагментуючі ефекти. Проте, вони разом є досить важливими для накреслення нових кордонів та визначення сутності концепту «громадянства».

Другим фактором є створення міжнародних гарантій для захисту прав людини  – так звана  «Правова революція» [22]. Ідея «прав людини», до речі, від самого початку позначала універсалізм у контексті глобалізованого розвитку суспільства.

Таким чином, сьогодні європейська цивілізація зіштовхнулася з історично унікальною політичною ситуацією мультикультурноcті та руйнацією формальної гомогенності націй-держав, що вимагає пошуку нових оптимальних підходів до визначення поняття «громадянство» в Європі, виходячи з реалій існування нового європейського суспільства.

Розпочавши  свою інтеграцію економічно, поступово  ЄС став чимось більшим, ніж просто фінансово-економічним союзом 27 європейських держав. Ця потужна наддержавна структура  володіє нині всіма необхідними  атрибутами суверенної держави минулого, проте, ними не обмежується.

Поверх кордонів національних держав-учасниць, Союз проклав  свої власні кордони, визначивши таким  чином межі свого політичного  утворення – Шенгенську зону. ЄС має власну столицю; органи законодавчої, виконавчої та судової влади; конституцію; символіку: прапор, герб, гімн; спільну мову для спілкування – англійську (хоча, офіційно, у ЄС діє 27 офіційних мов), тощо. Більш того, дане утворення активно розробляє та провадить у життя свою економічну, правову, освітню, міжнаціональну та ін. політику. Пропагуючи девіз «Єдність у розмаїтті», керівництво ЄС прагне об’єднати дане полікультурне та мультинаціональне утворення єдиною європейською ідентичністю та світоглядом.