Аналіз особливостей співробітництва України

Загалом парламентські, урядові та інші структури відповідають за створення режиму міжнародної торгівлі, забезпечують її законодавчі межі та інституційну підтримку.

Щоправда, наслідки міжнародної торгівлі можуть бути не тільки позитивними, тобто сприяти поліпшенню результатів економічної діяльності. Адже ми маємо справу з відкритою економікою, яка грунтується на системі зворотних зв’язків та інколи суперечливих інтересах окремих її учасників. Це може призводити не тільки до ускладнення господарської діяльності на мікрорівні, а й до макроекономічних дисбалансів, зокрема до погіршення умов формування платіжного балансу, фінансових дефіцитів та до ускладнень у проведенні грошово-кредитної політики.

Розвиток міжнародної торгівлі як компонента міжнародної економічної діяльності так само характеризується випереджаючою динамікою порівняно із темпами зростання обсягів світового виробництва. Ця тенденція існує протягом кількох останніх десятиліть, причому вона зберігалася і протягом 90-х років і, як очікується, буде проявлятися й надалі.

Надзвичайно важливим є врахування досвіду країн з розвиненою ринковою економікою, особливостями яких є:

• по-перше, зменшення потреби в багатьох  традиційних    видатках     сировини;

• по-друге, зростає кількість підприємств, які працюють за «швидким» циклом, коли етапи проектування, розроблення та випуску продукції стають єдиним процесом, а необхідність у запасах сировини, матеріалів, комплектуючих та устаткуванні скорочуються;

• по-третє, зростає інвестування коштів в інформаційно-електронну інфраструктуру;

• по-четверте, підсилюється ефективність здійснення управлінських операцій та

скорочується час для прийняття рішень і проходження їх через економічні механізми.

Важливими ознаками розвитку міжнародної торгівлі є її глобалізація і, що діє всупереч цьому процесу, її регіоналізація, коли торговельні потоки спрямовуються в країни, об’єднані різного характеру економічними угодами.

Розгортання процесу глобалізації відбувається у певних формах чи, іншими словами, глобалізація має свої іманентні форми прояву. Вони здебільшого знаходять своє матеріальне втілення у:

• збільшенні обсягів та диверсифікації структури міжнародної торгівлі;

• міжнародних прямих і портфельних інвестиціях, що більше використовуються в системі заходів національного економічного розвитку;

• переміщеннях робочої сили по всій сфері світового господарства;

• зростаючому використанні знань, технологій, менеджменту, маркетингу, що

продукуються в більш розвинених країнах та використовуються в економічних системах, які поступово конвертуються у світогосподарські процеси.

Глобалізація економічних процесів спонукає до внесення коректив у зовнішньоекономічну політику країни. Йдеться, насамперед, про всебічне зміцнення і диверсифікацію фундаментальної основи зовнішньоекономічних зв’язків – галузей порівняльної і конкурентної переваги.

Також глобалізація зумовлює необхідність більшої системності й впорядкованості щодо присутності країни на головних міжнародних ринках сучасних товарів і послуг, інвестиційному, фінансовому, технологічному, робочої сили. Координація та законодавче врегулювання цієї діяльності сприятимуть органічному, еволюційному входженню її у світогосподарські процеси і структури, повнішій реалізації національних економічних інтересів.

З боку національних інтересів країни, можна зробити висновок, що основними цілями міжнародного науково-технічного співробітництва для будь-якої країни є збільшення обсягів виробництва, розширення надходження до неї передових технологій, ноу-хау, раціоналізація експорту, зокрема нарощування зовнішніх продажів складних виробів з високим ступенем переробки, забезпечення додаткової зайнятості та підвищення доходів передусім висококваліфікованих кадрів. Міжнародна торгівля країни вважається важливою ланкою економічного розвитку та гарантом національної безпеки. Вона дає змогу зберегти велику кількість спеціалізованих виробництв, здійснити важливі кроки щодо їх технологічної модернізації та інвестування.

Разом з тим з ряду товарних позицій будь-яка країна впевнено намагається розширити своє представництво на ринках інших держав.

Щодо зовнішньоторговельної політики, то вона повинна бути спрямована на лібералізацію експорту й імпорту (передусім промислової продукції), поступове зменшення тарифу та усунення нетарифних заходів, що стримують міжнародний обмін, одночаснозберігаючи високий рівень захисту окремих «чутливих» секторів і сфер внутрішнього ринку через митні та нетарифні обмеження, які доповнюються спеціальною галузевою конкурентною політикою. Відкриття «чутливих» ринків відбувається поступово, і насамперед, для країн із найменш розвиненою економікою. Таке відкриття внутрішнього ринку для окремих галузей та продукції певних груп країн, синхронізоване зі змінами в конкурентній політиці, дає можливість виробникам із інших країн поступово адаптуватися до умов та тиску конкуренції з боку третіх країн.

Ключове значення міжнародної торгівлі для країни зумовлюється тим, що ефективні динамізація розвитку та модернізація економіки, структурна реформа та залучення масштабних іноземних інвестицій, новітніх технологій можливі лише за умови формування розвитку спеціалізованого в ній виробництва, органічного входження в систему глобального розподілу праці.

Коли йдеться про особливості участі тієї або іншої країни в міжнародній торгівлі, виникає потреба в оцінюванні широкого комплексу геополітичних, історико-державних факторів експортно-імпортної діяльності, тих налагоджених міжнародних каналів збуту та закупівлі продукції, які й опосередковують товарний обмін країни із зовнішнім світом.

Відомо, що для суб’єктів економічного життя важливим фактором приросту прибутку, виробленого продукту є можливість зовнішнього збуту, тобто праця на споживачів продукції, які мешкають за кордоном. Тому міжнародна економічна діяльність є не тільки органічним елементом господарських систем країн, а й їхнім потужним каталізатором. Водночас державні кордони у сучасному світі стають дедалі прозорішими.

 

РОЗДІЛ ІІ. Принципи сучасного міжнародного права як фундамент міжнародного співробітництва

1. Поняття та кодифікація основних принципів міжнародного права

Принципи права - це певні ідеї, закономірності, положення, тенденції, які закріплені в нормах права, відображають зміст права, його суттєві положення та взаємодію з іншими суспільними явищами (мораль, політика, культура, економіка).

Існують різноманітні класифікації принципів права, зокрема, в залежності від поширення їх дії виділяють:

1) загальні - до них належать: принципи верховенства права, соціальної  справедливості, гуманізму, рівності  громадян, демократизму, законності, взаємної  відповідальності держави перед особою, а особи перед державою, принцип поєднання переконання та примусу в праві;

2) галузеві - діють передусім  у конкретній галузі, їх дія  обмежується відповідним предметом  правового регулювання цієї галузі;

3) міжгалузеві - їх дія  поширюється на декілька галузей права, які мають певне близьке значення;

4) принципи інститутів - це основні ідеї, що лежать  в основі побудови певного  інституту права.[7 ст. 62]

Основні принципи міжнародного права - це історично обумовлені основоположні загальновизнані норми, що виражають головний зміст міжнародного права, його характерні риси та володіють вищою, імперативною юридичною силою.

Це керівні правила поведінки його суб'єктів, що виникають як результат суспільної практики; юридично закріплені засади міжнародного права. Вони являють собою найбільш загальне вираження і практику поведінки, яка встановилася, і взаємодії суб'єктів на міжнародній арені в рамках міжнародних відносин.

Передумовою появи основних принципів міжнародного права стала необхідність міжнародного співтовариства у мирному житті після Другої світової війни. Усвідомлення цього фактора призвело до вироблення в міжнародному праві своєрідного кодексу, конституції міжнародних відносин, які отримали назву основних принципів міжнародного права.

Як усі юридичні норми основні принципи міжнародного права мають своє юридичне закріплення і, відповідно, кодифіковані. Зокрема, вони закріплені у

• Статуті ООН 1945 року;

• Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва відповідно до Статуту ООН, прийнятої Генеральною Асамблеєю в 1970 р.;

• Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 р.

Крім того, ряду принципів присвячені спеціальні резолюції Генеральної Асамблеї ООН. У результаті ці принципи затвердилися в загальному міжнародному праві як загальновизнані звичайні норми. Міжнародний Суд ООН зазначив, що деякі з принципів, насамперед, принцип незастосування сили чи погрози силою, існували як норми звичаєвого міжнародного права до прийняття Статуту ООН.

У Статуті ООН та Декларації про принципи міжнародного права зафіксовано сім основних принципів:

1) незастосування сили  чи погрози силою;

2) суверенна рівність  держав;

3) рівноправність і  самовизначення націй та народів;

4) мирне розв'язання  міжнародних спорів;

5) невтручання у внутрішні  справи держав;

6) мирного співробітництва;

7) сумлінного виконання  договірних зобов'язань за міжнародним  правом.

Заключний акт НБСЄ додав до них ще три:

1) непорушності кордонів;

2) територіальної цілісності;

8) поваги і захисту прав людини.

Як підкреслюється в згаданих міжнародно-правових документах про основні принципи міжнародного права, усі вони взаємозалежні - зміст одного переплітається зі змістом іншого. Тому сутність кожного принципу можна з'ясувати лише в контексті інших.

Так, Міжнародний Суд ООН підкреслював тісний зв'язок принципів незастосування сили чи погрози силою, невтручання у внутрішні справи держав і суверенної рівності держав. Між принципами немає якої-небудь формальної супідрядності, але їх реальне значення не однакове. Очевидно, що найважливіше першочергове значення відведено принципу незастосування сили чи погрози силою, що відіграє головну роль у забезпеченні миру. У свою чергу, принцип мирного розв'язання міжнародних спорів є своєрідним доповненням до нього. Особливе значення відводиться принципу поваги прав людини і т.д.

Таким чином, кодифікація основних принципів міжнародного права відбувалася загалом у три етапи.

І етап: створення ООН і відповідно Статуту ООН. Саме в ньому було вперше зафіксовано сім принципів міжнародного права (1945 р.).

ІІ етап: деякі з принципів міжнародного права були викладені дуже стисло і тому в ООН була проведена робота з формулювання змісту основних принципів. Вона завершилась прийняттям 24 жовтня 1970 року Генеральною Асамблеєю ООН Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН.

III етап: після цього 1 серпня 1975 року в Гельсінкі у Заключному  акті Наради з безпеки і  співробітництва в Європі було викладено не сім, а десять принципів міжнародного права. Цей документ розширив каталог основних принципів.

Дотримання основних принципів міжнародного права є суворо обов'язковим. Скасувати їх не під силу окремим державам чи групам держав.

Загалом принципи міжнародного права виконують одночасно дві функції:

1) сприяють стабілізації  міжнародних відносин, обмежуючи  їх певними нормативними рамками;

2) сприяють розвиткові  міжнародних відносин, закріплюючи  нові аспекти, що з'являються у  суспільній практиці.

Характерною особливістю основних принципів міжнародного права є їх універсальність. Це означає, що вони стосуються всіх суб'єктів міжнародного права і є критерієм законності всієї системи міжнародно-правових норм. Дія принципів розповсюджується навіть на ті сфери відносин суб'єктів, що з якихось причин не врегульовані конкретними нормами. Жоден суб'єкт міжнародного права не може розраховувати на будь-які переваги, що випливають з міжнародного права, не визнаючи при цьому його основних принципів.

Зміст основних принципів міжнародного права відрізняється стабільністю, адже вони не піддаються впливові тих чи інших локальних змін у міждержавних відносинах. Разом з тим, зміст основних принципів характеризується динамізмом - закріплюючи досягнуте, вони розвиваються, мають до певної міри програмний характер.

Важлива функція основних принципів міжнародного права - забезпечення пріоритету загальнолюдських інтересів та цінностей, насамперед, миру і безпеки, життя і здоров'я, міжнародного співробітництва та інших цінностей міжнародного порядку мирного співіснування.

Будучи не лише правовими, а й політичними, моральними принципами міжнародних відносин, ці норми служать основою та системоутворюючим фактором всієї міжнародної нормативної системи, яка включає політичні та моральні норми, звичаї, норми ввічливості тощо.