Аналіз особливостей співробітництва України

 

 

Вступ

 Актуальність теми дослідження. Міжнародні відносини — системна сукупність політичних, економічних, науково-технічних, соціальних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних зв'язків і відносин між основними суб'єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи, організації. Міжнародне співробітництво — процес взаємодії двох або кількох учасників, у якому виключається застосування збройного насильства і домінують спільні пошуки реалізації загальних інтересів. Основними суб'єктами міжнародного права є держави, які на принципах сучасного міжнародного права й грунтують основу співробітництва. В матеріалах курсової роботи було проведено дослідження думок різних науковців а також було дослідженно принципи сучасного міжнародного права, які визначені в  Статуті ООН.

 Мета та завдання дослідження. Головною метою роботи є вивчення та аналіз особливостей співробітництва України. Завдання :

–  Дослідити принципи сучасного міжнародного права, їх поняття.

–   Охарактеризувати зміст основних принципів міжнародного права.

–      Визначити значення міжнародного співробітництва.

       Об’єктом дослідження є принципи сучасного міжнародного              права.

  Предметом дослідження є правові аспекти принципів міжнародного співробітництва.

   При написанні курсової роботи було використано такі методи дослідження: аналізу та синтезу літературних джерел (у всіх розділах), класифікації (при створенні плану курсової роботи) , системний, структурно-логічний та порівняльно-правовий (для порівняння наслідків участі України в різних організаціях). При написанні роботи було використано літературні джерела іноземних та вітчизняних авторів. Застосування цих методів  дало можливість всебічно розглянути питання співробітництва держав та принципів на яких грунтується це співробітництво.

      Структура роботи. Курсова робота складається зі вступу, двох розділів, які містять 4 підрозділа, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг праці становить 33 сторінок, з них обсяг основного тексту – 25 сторінок.

 

РОЗДІЛ І. Співробітництво держав як основний механізм в сучасних міжнародних відносинах

1. Поняття сучасних міжнародних відносин

Під міжнародними відносинами розуміють системну сукупність політичних, економічних, науково-технічних, соціальних, дипломатичних, правових, воєнних, гуманітарних зв'язків і відносин між основними суб'єктами світового співтовариства, до яких відносяться держава, народ, суспільні та громадські рухи, організації.

Специфіка міжнародних відносин полягає, насамперед, у їх учасниках. З точки зору Р. Арона, "... міжнародні відносини – це відносини міжполітичними одиницями... Змістом міжнародних відносин є передовсім і відносини між державами: так, безперечним прикладом міжнародних відносин є міждержавні угоди". У свою чергу міждержавні відносини виражаються у специфічній поведінці двох символічних персонажів - дипломата і вояка.

Натомість Д. Розентау вважає основними символічними суб'єктами міжнародних відносин туриста і терориста. На його думку, структурні зміни, які відбулися за останні десятиріччя у світовій політиці, викликали докорінні трансформації у міжнародних відносинах. І їхньою головною дійовою особою стає вже не держава, а конкретна особа.

Дедалі міцніє тенденція до розширення кількості учасників міжнародних відносин за рахунок недержавних і приватних суб'єктів. Проте держави на сьогодні ще залишаються головними суб'єктами міжнародних відносин. Це пояснюється тим, що саме держави концентрують у собі політичну владу, володіють механізмом силових, матеріальних, дипломатичних, ідеологічних засобів та інститутів для проведення міжнародної політики.

Окрім держав, членами міжнародної спільноти є міжнародні організації (наприклад, всесвітні організації системи ООН), кількість яких на сьогодні становить близько двох сотень. Міжнародні організації полегшують врегулювання деяких міжнародних конфліктів. Крім цього існує близько трьох тисяч так званих "неурядових організацій", які покликані на міжнародному рівні без прибуткової мети розв'язувати найрізноманітніші завдання (наукові дослідження, гуманітарні акції, захист прав людини, охорона довкілля тощо).

У системі міжнародних відносин діє величезна кількість взаємозумовлених чинників, які мають враховуватися усіма учасниками міжнародного життя. Серед них можна виділити географічний, демографічний, економічний, воєнний, культурний, національний, науково-технічний, фактор громадської думки, міжнародного права та ін.

Міжнародні відносини охоплюють усі різновиди громадських і приватних відносин, які передбачають перетин державного кордону людьми, товарами, ідеями.

Види міжнародних відносин:

• за сферами суспільного життя – економічні, політичні, воєнно-стратегічні, культурні, ідеологічні;

• на основі взаємодіючих суб'єктів – міждержавні, міжпартійні, відносини між різними неурядовими асоціаціями, приватні та ін.

Міжнародні відносини здійснюються на таких рівнях, як глобальний (загальнопланетарний), регіональний (африканський, азіатський та ін.),локальний (східноєвропейський, північноамериканський та ін.). З точки зору ступеня напруженості міжнародних відносин можна говорити про їхні стани – стабільності, суперництва, ворожнечі, довіри, співробітництва, війни та ін.

На відміну від внутрішньополітичного життя кожної держави, міжнародні відносини не мають єдиного центру управління. Тут діють стільки регулюючих центрів, скільки є учасників міжнародних відносин. А це означає, що головну роль у міжнародних стосунках мають відігравати переговори, співробітництво, взаємодія. [6 ст. 215]

 

 

2. Поняття міжнародного  співробітництва і його значення

 

Розглядаючи міжнародне співробітництво, необхідно визначити саме поняття «співробітництво». Його можна трактувати як процес взаємодії двох або кількох учасників, у якому виключається застосування збройного насильства і домінують спільні пошуки реалізації загальних інтересів. 

Всупереч повсякденному розумінню, співробітництво – це не відсутність конфлікту, а «порятунок» від його крайніх, кризових форм. Ілюзія «прозорості» змісту даного поняття стала причиною того, що спроби його визначення зустрічаються не дуже часто. Одна з них належить Ж.-П. Деррієннику, відповідно до якого «два актори знаходяться в стані співробітництва, коли кожен із них може бути задоволений тільки в тому випадку, якщо задоволений й інший, тобто, коли кожен із них може домогтися досягнення своєї мети тільки тоді, коли цього може домогтися й інший.

Результатом чисто кооперативного відношення може бути ситуація, у якій або обидва актори задоволені, або не задоволений жоден із них» [1 ст 240].

Традиційно відносини співробітництва містять у собі двосторонню й багатосторонню дипломатію, укладання різноманітних альянсів і угод, що передбачають взаємну координацію політичних інтересів: наприклад, із метою спільного врегулювання конфліктів, забезпечення спільної безпеки або розв’язання інших питань, що являють собою спільний інтерес для всіх сторін, які беруть у цьому участь.

Особливо велике значення міжнародне співробітництво відіграє для країн, які відстають у своєму розвитку. Без нього це відставання практично нездоланне. Тільки за допомогою світогосподарських зв’язків можна забезпечити відсутні споживчі та виробничі товари, отримати доступ до нових технологій та додаткових ринків збуту. Це дозволяє прискорити створення сучасного виробництва, в тому числі розрахованого на масового споживача. Усе це разом з освоєнням передового зарубіжного організаційно-технічного досвіду відкриває великі можливості для економії часу, сил і засобів.

У результаті процесу інтернаціоналізації господарського життя світ на зламі тисячоліть поступово набув нових якісних ознак. Тепер міжнародне економічне

співробітництво, яке все більшою мірою являє собою фронтальну економічну інтеграцію, перетворилося на принциповий фактор розвитку окремих економік. При цьому, останні інколи навіть втрачають деякі ознаки своєї відособленості, перетворюючись на невід’ємні елементи широких міжнародних ринкових систем [2, c. 655].

Розвиток співробітництва між державами й іншими учасниками міжнародних відносин викликав цілу систему міждержавних і недержавних організацій глобального та регіонального значення. Зростання взаємозалежності світу, виникнення й загострення глобальних проблем надзвичайно збільшили об’єктивні потреби в посиленні багатостороннього співробітництва і сприяли розширенню його сфер. У той же час, якими б різноманітними не були ці сфери і напрямки, і яким би великим не було їхнє значення, центральним і найважливішим із них залишається економічне співробітництво, від успішності якого багато в чому залежить вирішення завдань взаємодії й в інших сферах. Особливого значення набувають питання економічної інтеграції. Вона тісно пов’язана з політичною інтеграцією, проте не зводиться до неї і не являє собою явище «вторинного» порядку.

В економічному відношенні міжнародна інтеграція являє собою висщу (у порівнянні з вищезгаданими) форму співробітництва. Це – створення єдиного економічного співтовариства на основі союзу двох або більше економічних одиниць. «Інтеграція, – пишуть П.-Ф. Гонідек і Р. Шарвен, – це одночасно процес і стан, що мають тенденцію замінити роздрібнені міжнародні відносини, що складаються з незалежних одиниць, новими більш-менш широкими об’єднаннями, наділеними мінімальними повноваженнями рішень або в одній чи кількох визначених областях, або в усіх областях, що входять у компетенцію базових одиниць. На рівні індивідуальної свідомості інтеграція покликана породити лояльність і прихильність до нового об’єднання, а на структурному рівні – участь кожного в його підтримці й розвитку» [3, c. 130].

Об’єктом міжнародного співробітництва може бути сукупність економічних, фінансово-кредитних і правових відносин, які виникають між юридичними особами різних країн для досягнення чітко визначеного економічного результату, як, наприклад, підвищення конкурентоспроможності, оптимізації залучення та використання ресурсів.

Підвищення конкурентоспроможності можна досягти завдяки міжнародному співробітництву за рахунок використання ефективних технологічних розробок учасників міжнародного коопераційного формування, залученню підприємств і фірм зі значним досвідом зовнішньоекономічної діяльності, розподілу виробничих, комерційних і технологічних завдань за рахунок досвіду й технічних можливостей учасників міжнародного об’єднання.

Оптимізація залучення та використання ресурсів проявляється за рахунок формування та використання матеріальних, технічних, фінансових, інформаційних і трудових ресурсів.

Наприклад, «функціоналізм» пропонує не просто розширення міждержавного співробітництва в окремих сферах, а має більш технічний характер. Він відображає у ньому шлях до досягнення політичної цілі – інтеграції держав у ширшу спільність через поступове відходження від їхніх суверенітетів. Національна держава розглядається як надто вузька з погляду можливостей для вирішення нових економічних, соціальних і технічних проблем, що можуть бути вирішені лише на рівні міжнародного співробітництва. Тому міждержавні відносини повинні бути перебудовані таким чином, щоб замість «вертикальної» територіальної замкнутості були створені діючі «горизонтальні» структури, адміністрація яких була б покликана координувати міждержавне співробітництво в конкретних сферах.

 Це дозволить усунути економічні й соціальні причини конфліктів, а пізніше й перебороти державні суверенітети. У результаті тривалої еволюції співробітництво між державами стане настільки тісним, а їхня взаємозалежність настільки високою, що не тільки стане неможливим збройний конфлікт між ними, але буде досягнутий стан необоротності [4, c. 240].

Історично першою й такою, що тривалий час домінувала за обсягами операцій, формою міжнародного співробітництва була міжнародна торгівля товарами та послугами. З погляду окремої національної держави така торгівля відбувається як експорт товарів і послуг, а також їх імпорт. Ця економічна діяльність може відбуватися за участі як приватних суб’єктів підприємництва, так і безпосередньо держави. У цьому випадку дещо умовно можна виділити дві взаємно пов’язані моделі міжнародної економічної діяльності, які єпідсистемами єдиного механізму національної участі в міжнародному співробітництві.

Перша модель взаємодії – співробітництво на приватному рівні – є провідною та визначальною для ринкової системи. І не дивно, адже саме лібералізація експортно-імпортної діяльності в країні розглядається як ключовий інструмент, від якого залежить застосування всіх інших важелів регулювання.

Друга модель – співробітництво за участі державних інститутів (як однієї зі сторін угоди або лише за участю таких інститутів) – у сучасних умовах є допоміжною за своєю природою. Вона використовується в тих сферах економічної діяльності, де з економічних причин або через певні обмеження державні органи беруть на себе відповідні комерційні повноваження. Трапляються й особливі випадки, в умовах так званої директивної економіки, наприклад колишньої радянської, в якій існувала державна монополія на зовнішньоекономічну діяльність [5, c. 245].

Але об’єктивна необхідність у таких перетвореннях не означає усунення держави від обов’язків щодо створення сприятливих умов міжнародної торгівлі для національних експортерів та імпортерів, розв’язання численних технічних завдань. Важливим засобом стимулювання експорту з боку держави є забезпечення інформаційної підтримки національних виробників, зокрема підприємств малого та середнього бізнесу. Недостатній рівень розвитку малого та середнього бізнесу, зокрема з боку його участі в міжнародних товарообмінних операціях та інших формах міжнародного співробітництва, сповільнює формування ефективної та динамічної відкритої економіки країни.

Держава в особі спеціалізованих органів стежить за дотриманням правил добросовісної конкуренції, попереджає демпінг, у разі необхідності вдається до антидемпінгових та демпінгових процедур. При цьому після періоду активної денаціоналізації та радикального зниження її ролі у даний час перед країною постають завдання посилення регулюючих функцій уряду. Передусім, це стосується стимулювання експортного виробництва, проведення структурної політики, яка сприятиме раціоналізації імпорту. Особливо важлива роль держави в забезпеченні кращих передумов міжнародної інтеграції, участі в роботі міжнародних інститутів.