Інфекційні захворювання спричинені грампозитивними бактеріями

План

 

 Вступ

1. Інфекція та протибактерійний імунітет

1.1. Патогенність мікроорганізмів

1.2. Форми інфекції

1.3. Протибактерійний імунітет

2. Інфекційні захворювання, спричинені грампозитивними бактеріями

2.1. Загальна характеристика інфекційних хвороб

2.1.1. Сибірка

2.1.2. Ботулізм

2.1.3. Правець

2.1.4. Газова гангрена

2.1.5. Дифтерія

2.1.6. Туберкульоз

2.1.7. Лепра

2.1.8. Нокардіоз

2.1.9. Актиномікози

2.1.10. Стафілококові інфекції

2.1.11. Стрептококові інфекції

2.1.12. Мікоплазмози

 Висновки

 Список літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

     Розвиток сучасної науки і практики охорони здоров'я показали важливість і фундаментальне значення мікробіології, вірусології та імунології у дослідженні, пошуків шляхів практичного використання та заходів боротьби з патогенними мікроорганізмами.

    Світ мікроорганізмів різноманітний, динамічний, має велике значення в існуванні біосфери, в колообігу речовин в природі, в міжпопуляційній та внутрішньопопуляційній мінливості різних живих істот, схильний до швидкої і глибокої мінливості з появою нових варіантів часто високопатогенних (паразитичних, що призводять до важких захворювань тканин та органів) для людини.

     Велике значення мають віруси як збудники патологічних процесів на внутрішньо-клітинному та молекулярному рівні.

     В останні десятиріччя людство зіткнулося з грізною пандемією - синдромом набутого імунодефіциту людини, збудником якого є вірус, що уражує імунну систему. Вивчення патогенезу ВІЛ-інфекції виявилося могутнім стимулом для подальшого розвитку імунології, молекулярної біології, генної інженерії, методів діагностики інфекційних захворювань.

     Особливо очевидним виявилося значення умовно-патогенних мікроорганізмів (ті, які проявляють властивості при ослабленні організму чи наявності певних факторів) у розвитку різноманітної патології людини. Широкого розповсюдження набули внутрішньоорганізменні інфекції. Це диктує необхідність глибокого вивчення науковцями-мікробіологами механізмів і закономірностей імунної відповіді, вивчення умов активації умовно-патогенних. мікробів в організмі людини, а також способів і засобів пригнічення їх життєдіяльності.

     Хімічні і фізичні фактори, пов'язані з науково-технічним прогресом, такі як іонізуюче випромінювання, пестициди, різноманітні мутагенні фактори з одного боку, здатні змінювати біологію мікроорганізму, а з другого боку модифікувати і часто ослабляти захисні реакції макроорганізму відносно інфекційних агентів.

     Важливим напрямком досліджень є ті взаємовідносини, які складаються між патогенними мікроорганізмами і організмом людини, а також ті зміни, які наступають в організмі людини під дією патогенних мікроорганізмів і їх токсинів та умови і фактори зовнішнього середовища, що впливають на розвиток інфекційних захворювань.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Інфекція та протибактерійний імунітет

1.1. Патогенність мікроорганізмів

     Інфекційні хвороби відомі людству з давніх-давен, вони були його постійними супутниками, спустошуючи країни, стираючи з лиця Землі цілі народи. У стародавніх письменах згадують про поширення віспи, прокази, сказу, сифілісу. Однак їхнє по ходження та природа залишалися незрозумілими аж до XIX століття.

    Сьогодні відомі сотні інфекційних захворювань, причиною яких є пріони, віруси, бактерії, гриби, найпростіші. Порівняно невелика кількість мікроорганізмів (приблизно 200 видів) є хвороботворні, або патогенні. Вважають, що всі патогенні мікроорганізми еволюційно походять від сапрофітів, які не спричиняють захворювань. Живучи за рахунок господаря і виділяючи в нього продукти метаболізму, вони завдають йому шкоди - стають причинами фізіологічних змін, тобто паталогічного стану. Отже, більшість патогенних мікроорганізмів є паразитами.

    Шкіра й слизові покриви ніколи не бувають позбавлені мікробів (стерильні), вони завжди заселені нешкідливими мікроорганізмами, які й складають нормальну мікрофлору. Її видовий склад, як правило, постійний. Він створився в процесі тривалої еволюції і, нерідко, захищає макроорганізм від патогенних мікроорганізмів.

    Патогенні мікроорганізми добре пристосовані до існування в організмі, до подолання численних захисних бар'єрів, що ними володіють організми людини й тварини.  Слово «інфекція» походить від латинського «infectio» (вношу щось шкідливе, заражаю). Інфекція - це процес взаємодії між мікро- і макроорганізмом, який відбувається за певних умов зовнішнього середовища. Інфекційний процес - це сукупність захисних фізіологічних і патологічних реакцій організму за певних умов зовнішнього середовища у відповідь на вплив патогена.

    Серед багатьох захворювань, яким піддається людина, існує особлива група захворювань, котрі прийнято вважати заразними, або інфекційними. Найвищим ступенем розвитку інфекційного процесу є інфекційне захворювання, що має різні клінічні симптоми і зміни біологічного, фізіологічного, біохімічного, анатомічного, мікробіологічного характерів. Інфекція не завжди завершується інфекційною хворобою.

    Виникнення та розвиток інфекційного процесу залежать від трьох факторів: 1) патогенності мікроорганізму; 2) імунологічної реактивності макроорганізму; 3) умов зовнішнього середовища.

    Але не всі мікроорганізми становлять загрозу для здоров'я людини. Деякі мікроби можуть знаходитися всередині людського організму, не спричиняючи захворювань і навіть допомагаючи процесам життєдіяльності, наприклад травленню. Відповідно до цього всі мікроби на земній кулі поділяють на три великі групи: безпечні (не спричиняють захворювання ні за яких обставин), умовно патогенні (спричиняють захворювання тільки за певних умов), патогенні (завжди спричиняють захворювання).                 

    Патогенність - це здатність мікробів спричиняти інфекційний процес, тобто порушувати постійність внутрішнього середовища і фізіологічних функцій макроорганізму; вона є видовою, генетично детермінованою ознакою, що виробилася у процесі тривалого еволюційного розвитку. Патогенність є специфічною ознакою, тобто певний збудник спричиняє тільки певне захворювання. Так, С. diphtheriae причиняє дифтерію, V. cholerae - холеру, а М. tuberculosis - туберкульоз. Щоб мікроорганізми стали причиною інфекційного захворювання, потрібно, щоб у макроорганізм потрапила певна їхня кількість. Цю величину називають інфекційною дозою.

    Патогенність неабсолютна і нестабільна. Вона різна у штамів одного виду. Ступенем (мірою) патогенності мікроба є вірулентність, яка виявляється у його здатності проникати в органи і тканини, розмножуватись у них, виділяти речовини, що пригнічують захисні сили організму. Вірулентність може бути різною в одного й того ж виду і залежати від багатьох причин. Патогенність мікроорганізмів реалізується через наявність у них різних факторів патогенності. Розрізняють фактори патогенності з інвазивною, антифагоцитарною та токсичною функціями.

    Інвазивні властивості дають змогу збудникові долати захисні бар'єри макроорганізму, проникати в його клітини і розмножуватися в ньому.  
    Першим бар'єром на шляху проникнення мікробів у внутрішнє середовище макроорганізму є зовнішні покриви - шкіра і слизові оболонки. Шкіра, якщо вона не пошкоджена, непрониклива для мікроорганізмів. Крім того, вона має бактерицидні властивості. Слизова оболонка більш вразлива, проте для багатьох видів патогенних мікроорганізмів слизова оболонка - це бар'єр, оскільки основними її компонентами є глікопротеїди, гліколіпіди і олігосахариди, що служать механічною перешкодою на шляху проникнення мікробів.

    Антифагоцитарний захист хвороботворного мікроба забезпечується головно структурами, які мають зв'язок із поверхнею його клітини. Це- капсули та слизові утвори, поверхневі компоненти клітинної стінки, пілі.

    Однією з головних ознак патогенності є токсигенність, тобто здатність мікроорганізмами синтезувати токсини. Розрізняють екзотоксини й ендотоксини.

    Екзотоксини - це білки з токсичною функцією, що виділяються клітинами у зовнішнє середовище. Їхніми продуцентами є збудники правця, дифтерії, ботулізму, холери, газової гангрени та ін. Екзотоксини характеризуються надзвичайно високою отруйністю, мають високу специфічність, діючи вибірково на окремі органи, тканини чи метаболічні процеси.

    Ендотоксини звільняються тільки після відмирання клітин мікробів: це комплекси ліпополісахаридів із білками клітинних стінок грамнегативних бактерій. Вони менш отруйні та мають невисоку специфічність, тобто спричиняють приблизно однакові порушення і однакові симптоми. Продукуються збудниками дизентерії, черевного тифу й іншими ентеробактеріями. У разі введення в організм ендотоксинів стають причиною підвищення температури і розвитку запального процесу.

 

1.2. Форми інфекції

    Інфекція може проявитися по-різному, залежно від властивостей основних учасників інфекційного процесу (тобто збудника і макроорганізму).

    Екзогенна інфекція виникає в результаті зараження макроорганізму збудником, який надходить із зовнішнього середовища. Ендогенну інфекцію спричиняють представники нормальної мікрофлори - умовно-патогенні мікроорганізми самого індивідуума. Вона часто виникає при імунодефіцитах.

    Аутоінфекція - різновид ендогенної інфекції- виникає у результаті самозараження шляхом перенесення збудника з одного біотопу в інший.

    Моноінфекцію спричиняє один вид збудника, тоді як змішану –два та більше видів.

    Реінфекцією називають повторне зараження тим самим збудником після повного видужування (при дизентерії, гонореї). Якщо ж інфікування макроорганізму тим же збудником відбулося до видужання, виникає суперінфекція. За тривалістю взаємодії збудника з макроорганізмом, а також за клінічними  ознаками розрізняють гострі та хронічні інфекції. Гострі інфекції (дифтерія, скарлатина, грип) розвиваються швидко, тривають недовго. Характеризуються властивими для цього захворювання перебігом і клінічними симптомами. Гострі інфекції можуть переходити у хронічні інфекції (лепра, туберкульоз, малярія). Водночас збудник перебуває в організмі тривалий час, захворювання триває довго, з почерговими загостреннями і рецидивами.

     При гострій інфекції збудник після одужання зазвичай зникає з макроорганізму.

    За ступенем розповсюдження інфекційні процеси можуть бути спорадичними ( окремі захворювання , що їх спостерігають у певній місцевості протягом певного часу) й епідемічними (масовими). Коли епідемія досягає надзвичайно великих розмірів і охоплює цілі країни та навіть континенти, її називають пандемією. Залежно від джерела збудника інфекційного процесу розрізняють антропонозну, зооантропонозну і сапронозну інфекції. Антропонозні інфекції (дифтерія, кашлюк, гонорея, сифіліс) властиві тільки людині. Джерелом таких інфекцій можу бути хворі або мікробоносії об'єкти довкілля.

    Деякі збудники здатні спричиняти захворювання як людини, так і тварин. Такі інфекції належать до зооантропонозних. Якщо збудник передається від тварини до людини, інфекцію називають зоонозною. Якщо збудником інфекційного процесу є мікроорганізми, основним біотопом яких є грунт, вода (збудник правця, газової гангрени, ботулізму), то такі інфекції називають сапронозними.

 

1.3. Протибактерійний імунітет

    Не завжди потрапляння патогенних мікробів у організм людини чи тварин спричиняє захворювання.

    В організмі існує неспецифічна форма захисту: шкірні та слизові бар'єри, фагоцити й антимікробні речовини у тканинах і рідинах . Це    вроджений, тобто спадковий (видовий, конститутивний) імунітет, який забезпечує несприйнятливість особин одного виду до збудників інфекцій інших видів і зумовлений здебільшого відсутністю мішеней чи іншими факторами, що забезпечують стійкість.

    Утворення антитіл після перенесеного захворювання або вакцинації забезпечує формування набутого імунітету, який спадково не передасться.

    Природний активний імунітет виникає після перенесення інфекційного захворювання. До збудників деяких інфекцій він може залишатися на все життя.

    Природний пасивний імунітет передається плоду через плаценту в кінці ембріонального розвитку, а в постнатальний період - з молоком матері.

    Штучну пасивну імунізацію проводять з метою лікування, здебільшого при токсигенних інфекціях. У разі захворювання швидко настає інтоксикація, і немає часу чекати, щоб виробився природний імунітет. У таких випадках в організм вводять сироватку, що містить антитіла проти того чи іншого токсину (антитоксин). Вона нейтралізує токсин.

    Вченими доведено, що коли в організм здорової людини вводити послаблені (тобто такі, що не викликають типового захворювання), чи вбиті клітини певних видів хвороботворних мікробів, після короткочасного й неважкого «перехворювання» виробляється стійкий імунітет до хвороботворних мікробів. Це явище стало основою для розроблення й широкого впровадження методу штучного створення імунітету проти певних інфекційних хвороб - вакцинації. Успішно застосовується вакцинація та масові профілактичні щеплення проти окремих дитячих інфекцій. Але помічені й окремі досить істотні вади вакцин та сироваток. Вони пов'язані з наявністю надчутливості окремих хворих до білків вакцин. Такі реакції пов'язані часто з наявністю в вакцині не тільки основних специфічних білків хвороботворних мікробів, які відповідають за створення імунітету, а незначних домішок баластних речовин. Отже, постають нові завдання санітарної мікробіології: удосконалення вакцин, як із убитих, так і з живих видів хвороботворних мікробів та максимальне усунення їх побічної дії, з урахуванням різноманітних індивідуальних реакцій хворого.