Античная Філософія

Діоген Лаертський, ІX, 1-3

Демокрит

 

[Демокрит]: початок світу  – атоми і порожнеча… Незліченна  множина світів і всі вони  мають початок і кінець у  часі. І ніщо не виникає з  небуття… І атоми незліченні  за різноманітністю величин і  за множиною; літають вони ж  у Всесвіті, кружляючи у вихорі, так народжується все складне:  вогонь, вода, повітря, земля. Йдеться  про те, що останні суть сполучення  деяких атомів. Атоми ж не піддаються  жодному впливу і є незмінними  внаслідок міцності.

Діоген Лаертський ІХ.44

Чому вчить Демокрит? Нескінченно  множинні сутності, невидимі і нерозрізнимі. Які до того не мають [внутрішніх] якостей, і не піддаються зовнішньому впливу, вирують, розсіяні у порожньому просторі. Коли ж вони наблизяться один до одного, або зіштовхнуться, то зі скупчень їх [ що утворились таким чином] одне здається водою, інше – вогнем, третє  – рослиною, четверте – людиною. [В дійсності все це є неділимі форми [ідеї], як він їх називає, і [ крім них] нічого іншого нема.

Плутарх.adv.Colot.8 p.1110

Протагор

 

Протагор хоче, щоб людина була мірою всіх речей, а саме: для  існуючих – мірою буття, для неіснуючих – небуття; при цьому «мірою»  він називає критерій, а «речами» - справи; через це він стверджує, що людина – міра всіх справ, для  існуючого – буття, для неіснуючого  – небуття. У цьому він встановлює тільки те, що здається кожному, і, таким  чином, вводить троп відносності. Тому й здається, що у нього є спільне  з послідовниками Піррона. Але він  відрізняється від них, і ми дізнаємось про різницю, розглянувши належною мірою те, що здається Протагору. Ця людина говорить, що матерія плинна, і на місці її втрат безперервно  виникають збільшення, і сприйняття змішуються й змінюються, залежно від віку та будови тіл. Він говорить і те, що основні причини всіх явищ знаходяться в матерії, тому матерією, оскільки це залежить від неї, може бути все те, що є всім, люди ж у різний час сприймають різне, залежно від різниці в їхніх настроях: той, хто живе у природі, сприймає з матерії те, що може йому явити природа, той, хто живе неприродно, - те, що може явитися їм. Так само і стосовно віку і стосовно сну або неспання, і в кожному різновиді настрою треба сказати те ж саме. Отже, за його вченням, критерієм сущого є людина, бо все, що здається людям, існує; те ж, що не здається нікому з людей, і не існує. Отже, ми бачимо, що і про плинність матерії, й про те, що в ній закладені основи всього видимого, він висловлюється догматично, а це речі не очевидні і ми утримуємося від суджень.

Секст Емпірик. Три книги  Пірронових положень

Платон

 

- До речі, Сократ, - підхопив  Кебет, - ця твоя думка згідна  з одним твоїм твердженням,  яке ти часто висловлював і  яке, мабуть, є правильним, а саме: знання – це не що інше, як  пригадування. Тобто те, що ми  тепер пригадуємо, ми знали колись  раніше. А це було б неможливо,  якби наша душа не існувала  десь колись, аж поки з’явилась  на світ у людській подобі. Отже, це ще один доказ того, що душа безсмертна […]

…Отже, якщо ми здобули це знання до народження і з ним прийшли  на світ, то, очевидно, ми знали й  до народження, і зразу після народження не лише, що таке рівне, що більше й менше, а й усе інше подібного зразка? Адже наше розмірковування стосується не лише, що таке рівне, що більше й менше, а й усе інше подібного зразка? Адже наше розмірковування стосується не однієї тільки рівності, як однаковою  мірою і пристрастю як такою, й  доброго як такого, і справедливого, й священного; одним слово, як я  вже зазначив, усього, що ми в своїх  розмовах, і ставлячи питання, й відповідаючи на них, немов позначаємо печаткою буття  як такого. Так що ми повинні були одержати звідкись знання це все ще до народження.

- Очевидно так.

- І якби ми одержали  знання, не забували його в  будь-якому випадку, то ми не  тільки приходили б із ним  на світ, а й зберігали б  його протягом усього життя.  Бо що таке «знати»? Здобути  знання і вже не втратити  його. А що таке забуття? Під  ним розуміємо, Сіммію, втрату  знання. Хіба не так?

- Так, без сумніву.

- Отож, якщо, народжуючись, ми  втрачаємо те, чим володіли до  народження, а потім за посередництвом  чуттів відновлюємо знання, яким  володіли раніше, то хіба те, що  ми називаємо пізнанням, не  є відновленням знання, як уже  колись нам належало? І, називаючи  це «пригадуванням», ми, очевидно, вжили б правильної назви.

Платон. Федон.

- Тож коли філософ спілкується  з чимось божественним і впорядкованим,  він, наскільки це можливе для  людини, сам стає впорядкованим  і божественним. А звести наклеп  можна на нього завжди.

- То правда.

- Однак, якби філософ, - сказав я, - був змушений спробувати  внести до громадського й приватного  побуту людей, окремо до їх  звичаїв і характерів щось  із того, що, на його думку, є  вкрай необхідним, щоб удосконалюватись не лише самому; як ти гадаєш, був би з нього непоганий творець розсудливості, справедливості і загалом громадської доброчесності?

- Навіть дуже непоганий, - сказав він.

- ………

- Тож вони все ще  гнівалися б, коли б ми й  далі наполягали, що поки рід  філософів не стане володарями  у державі, а державний устрій, який ми змалювали словами,  набере реальних обрисів, доти  ні для держави, ні для її  громадян не буде спокою від  нещасть.

Платон. Держава. .

…Адже ви самі погодилися, що ті, хто помилявся у виборі між  насолодою й стражданнями (а насолода і страждання – це добро й зло) помиляються через брак знання; і  не тільки знання взагалі, а й, як всі  раніше погодились, саме знання вимірювального мистецтва. А помилкова дія без  знання, ви самі розумієте, є наслідком  незнання, так що поступка насолодам  є найбільша дурість…

- Отже, ви погоджуєтеся, - сказав я, - що приємне є добро,  а прикрощі - зло?…

- Що скажемо тепер, друзі,  на таке: хіба не прекрасні  всі вчинки, спрямовані на те, щоб жити безтурботно і приємно?  А кожний прекрасний вчинок  не є добрим і корисним?

- Усі погодились.

- Якщо приємне є добром, то ніхто, коли знає, або вважає, що щось інше, до того ж здійснене,  краще від того, що він чинить, не буде робити того, що досі  робив, маючи змогу робити щось  краще. Творити щось нижче своїх  можливостей – це не що інше, як неуцтво, а творити щось  понад свої можливості – це  не що інше, як мудрість.

Платон. Протагор

Арістотель

 

Так як природа двояка, вона є форма і матерія, то питання  треба розглядати так само, як ми стали б вивчати кирпатість, що вона таке. Отже, подібні предмети не можна брати ні без матерії, ні з одного матеріального боку. Проте  ускладнення може виникнути і  відносно наступного: раз існують  дві природи, з якою з двох повинен  мати справу фізик, чи, може бути, з тим, що складається з них обох? Але  якщо з тим, що складено з них обох, то і з кожної з них. Повинна  пізнавати ту й іншу одна і та сама наука, чи різні? Хто зверне увагу  на стародавніх, тому буде здаватися, що справа фізики – матерія: і Емпедокл, і Демокрит лише незначною мірою  торкнулись форми і суті буття. Але  якщо мистецтво наслідує природу, то до однієї і тої ж самої науки  відноситься пізнання форми й  матерії у визначених межах: наприклад, лікар має знати і здоровий стан, і жовч, і флегму з якими  пов’язане здоров'я, так само й  будівельнику і вигляд будинку, і  матеріал – цеглу і дерево, те ж саме стосується й інших. Отже, справа фізики – пізнавати ту й  іншу природу, крім того, тій же самій  науці належить пізнавати “заради  чого” і мету, а також те, що відбувається заради цього. Природа  є мета і “заради чого”: там, де при безперервному русі є кінцева  зупинка, вона є й мета, і “заради  чого”.

Арістотель. Фізика.

10. Те, що людина є істотою  політичною, більшою мірою, ніж  бджоли і всякого роду стадні  тварини, видно з такого. Природа,  як ми твердимо, нічого не робить  даремно; тим часом з-поміж  усіх живих істот тільки людина має здатність говорити. Адже голос передає смуток і радість, тому він притаманний і решті живих істот (оскільки їхні природні властивості розвинуті до такої міри аби відчувати радість і смуток та передавати ці почуття одне одному. Як мова здатна передавати як щось корисне, так і шкідливе, достоту як і те, що справедливе й несправедливе.

11. Ця властивість людей  відрізняє їх від інших живих  істот і лише людина здатна  сприймати такі поняття, як  добро і зло, справедливість  і несправедливість, тощо. Сукупність  усього цього й складає основу  сім'ї та держави.

… 12. Отже, держава існує  з природи й, очевидно, з природи  передує кожній людині; оскільки ж  людина, опинившись у відмежованому  стані, не є самодостатньою істотою, то вона так співвідноситься з  державою, як усяка частка зі своїм  цілим.

Арістотель. Політика

Епікур

 

…Вір, що бог є істотою  безсмертною й блаженною, бо таке загальне окреслення поняття про  бога… Так, боги існують, бо знання про них – очевидність…

…Насолода є початок і  кінець блаженного життя; його ми пізнали  як найперше благо, споріднене нам, з  нього починаємо всілякі воління  й уникання і до нього повертаємось…

…Самодостатність ми вважаємо великим благом, але не задля того, щоб завжди користуватися тим, що є, а для того, щоб задовольнятися малим, коли не буде достатку, щиросердно гадаючи, що розкіш найсолодша тому, хто  потребує її менш за все, і що все, чого вимагає природа, легко досягається, а все зайве – досягається  важко.

…Коли ми говоримо, що найсолодшою  є кінцева мета, то ми розуміємо  зовсім не насолоду розпусти і хтивості, як вважають ті, хто не знають, не поділяють  або погано розуміють наше вчення, - ні, ми розуміємо свободу від  страждань тіла і від збентеження  душі.

…Найвеличнішим із благ є  розуміння, воно цінніше, ніж сама філософія, і від нього походить решта  доброчесностей. Це воно вчить, що не можна  жити солодко, коли не живеш розумно, добре і праведно і (не можна жити розумно, добре й праведно), коли не живеш солодко, адже всі доброчесності  споріднені солодкому життю і  солодке життя не відокремлюється  від них. Хто, на твою думку, вище за людину, яка й про богів мислить  благочестиво, і від страху перед  смертю цілком вільна, котра збагнула кінцеву мету природи, зрозуміла, що найвище благо легко здійснюється і досягається, а вище зло або  недовговічне, або неважке, яка сміється над долею, кимсь іменованою володаркою всього, і замість цього стверджує, що одне чиниться неминуче, інше - з  нагоди, а щось залежить і від  нас…

Епікур. Лист до Менекея.

Тит Лукрецій Кар

 

І виникають на світ речі і походять всі речі звідтіль,

Де й матерія і тіла споконвічні кожній,

Та тому й неможливо, щоб  все з усього народилось,

Бо окремим речам особливі сили властиві…

Із нічого, тож визнаймо, ніщо й не родиться,

Бо всі речі повинні  мати сім’я, з якого

Вийти мали б вони, пробившись у повітря прозоре...

Отже, не гине ніщо, і ніщо цілком не зникає

Оскільки природа відроджує  завжди одне із другого

І нічому не дає без смерті другого з’явитись...

Всю, саму по собі, природу  складають дві речі:

Це, по-перше, тіла, по-друге  ж, простора порожнеча,

Де існують вони і де рухатись можуть окремо...

З’ясуймо, чи є кінець простору всьому,

Чи безмірний він і  сяє як прірва бездонна.

Ні, немає кінця Всесвіту зовсім, ні з жодного боку.

Інакше б краї неодмінно  він-таки мав би...

Якщо ж визнати треба, що за Всесвітом зовсім нічого немає:

Немає ні країв у нього, ані кінця, - він безмежний.

І байдуже, в якій ти знаходишся Всесвіту частці:

Де б не був ти, скрізь, з того місця, яке ти займаєш,

Все ж безмежний він  у напрямах всіх зостається.

Тож неминуче визнання, що матерія  також границі

Зовсім не має, і повинна  вона звідусіль притікати....

Якщо ж рухи всі безперервний ланцюг формують

Й виникають у певнім порядку  один із другого,

І коли не спроможні вони шляхом відхилу першооснови

Викликають рухи інші, що руйнують закони долі,

Щоб причина не йшла за причиною споконвіку,

Як у творінь живих  на землі поза фатумом влади,

Як і звідки, скажи, з’явилась  вільна воля,

Що дозволить іти, куди кожного манить бажання,

Й допускає змінювати напрям не в певному місці

І не в призначені строки, а згідно ума спонуканню?

Лукрецій. Про природу  речей.

Сенека Луцій Антей

 

Сенека вітає Луцилія!

Я знаю, Луцилій, для тебе є очевидним, що, не вивчаючи мудрості, не можна жити не тільки щасливо, але  й стерпне, бо щасливим робить життя  досконала мудрість, а стерпним її початки. Але й очевидне потребує того, щоб його глибше засвоїли і  закріпили постійним розмірковуванням. Складніше зберегти чесні наміри, аніж узяти намір їх набути. Треба  бути наполегливим ї множити сили старанними заняттями, поки добра воля не перетвориться на добрі справи. Проте вже не маю потреби зміцнювати тебе довгими повчаннями; адже я  знаю твої успіхи. Мені відомо, звідки береться все, що ти мені пишеш: у ньому  немає ані удавання. Ані прикрас. І все ж скажу тобі те, що відчуваю: я на тебе сподіваюсь, але в тобі не є впевненим. І від тебе прагне того ж: адже і в тебе немає причин так швидко і легко повірити у  себе. Розберись у собі, з усіх боків поглянь на себе і перевір, і перш за все – у чому ти досягнув успіхів: у філософії чи у житті?(3) Філософія не лицедійство, придатне тільки для показу натовпу; філософом  треба бути не на словах, а на ділі. Вона – не для того, щоб приємно  провести день і без нудьги вбити  час. Ні, вона виковує і гартує душу, підкорює життя порядку, керує вчинками, вказує, що треба робити, а від  чого краще втриматися, стоїть біля керма й спрямовує серед пучин  шлях тих, кого гонять хвилі. Без неї  немає в житті мужності і впевненості: адже кожну годину відбувається стільки, що потребуємо ради, якої можна запитати тільки у неї.

Хтось скаже: ”Яка мені користь  із філософії, якщо є рок? Що в ній  корисного, якщо править божество? Яка  в ній користь, якщо панує випадок? Адже неминуче не можна змінити, а  проти невідомого не знайти засобів. Мої задуми або випереджені божеством, яке вирішило за мене. Що мені робити, або фортуна не дозволить їм здійснитись”-/5/ Хай одне з цих тверджень і  є вірним, Луцилію, хай усі вони вірні – треба бути філософом. Чи зв’язує нас непорушним законом  фатум чи божество встановило все  в світі за своїм свавіллям. Чи випадок без усякого порядку  жбурляє й мече, як кості, людські  справи – нас повинна охороняти  філософія. Вона дасть нам силу добровільно  підкоритися божеству, стійко чинити опір фортуні. вона навчить слідувати  велінням божества і зносити мінливі  випадки.