Античная Філософія

Учень Платона Аристотель (384--322 рр. до н.е.) виступив проти відірваності ідеального світу від матеріального. Йому належать слова „ Платон мені друг, але істина – дорожча”. Він  вважав, що кожна одинична річ є  єдністю "матерії" та "форми". Існують чотири причини буття:

І) матерія, або пасивна  можливість становлення;

2) форма (сутність) речей,  яка є дійсність того, що в  матерії дано як можливість;

3) початок руху, бо світ  існує в русі;

4) мета, до якої прагне  все.

Аристотель показує нерозривну єдність матеріального і духовного  початків буття. Кожна річ і Космос в цілому - це нерозривна єдність  форми і матерії. Сутність речі є  невіддільною від самої речі. Аристотель поділяє сутності на нижчі - ті, що складаються  з матерії та форми, і на вищі - чисті форми. Найвищою сутністю є  чиста форма, позбавлена матерії, яка  є причиною й остаточною метою  всього, що існує. Світ існує вічно  і вічно існує рух, зміна. Вершиною ієрархічного світу є Абсолют - перший нерухомий двигун ("першодвигун"). Це є найдосконаліше буття, чиста  форма, вищий розум, думка, зосереджена  в собі. Аристотель визначав Абсолют  як "думку, що мислить сама себе". Він поєднує філософський Абсолют, або першопричину світу, з Богом  як предметом релігійної шани, деміургом, який визначає доцільність буття.

Вчення про нерозривність  форми і матерії в чуттєвому  світі зумовлює і особливості  гносеології (вчення про пізнання) Аристотеля, який вважав, що предметом науки  є загальне. Загальне існує і проявляється тільки в тому одиничному, що чуттєво  сприймається і пізнається розумом  через нього. Відзначаючи роль чуттєвого  сприйняття в процесі пізнання, Аристотель одночасно надає провідну роль розуму. Він створив логіку, яку розумів  як науку про доведення, а також  форми мислення, необхідні для  пізнання. Думки, вважає Аристотель, відображають об'єктивно існуючі зв'язки між  явищами і процесами світу. "Дійсне знання є тотожним з предметом  пізнання" (Філософія Стародавнього  світу. Читанка з історії філософії  під ред. Волинки Г.І..-Кн.1 К.: Довіра,1992-С.130.). Гносеологія Аристотеля є наукою не про знання взагалі, а про наукове  знання. Весь аристотелізм наповнений прагненням до наукового пізнання, пристрастю до вивчення світу, фізики, природничих наук, а не душі, як у  Сократа і Платона.

Філософські системи Платона  й Аристотеля завершують класичний  період у розвитку античної філософії.

Ідеї та школи завершального  етапу розвитку античної філософії:

При розгляді третього питання  студенту треба звернути увагу на останній період розвитку античної філософії, в усьому розмаїтті його шкіл та напрямів..

Еллінізм - це період від походів  Олександра Македонського до захоплення Єгипту римлянами (з 338 р. - по 30 р. до н.е.). Занепад давньої полісної демократії, розвиток монархічної форми правління, численні державні перевороти, війни, розорення, збагачення сприяли посиленню  індивідуалізму. Водночас широко розповсюджується фаталізм - віра в панування вад  людиною невідворотних сил долі. Занадто багато в житті людини тепер залежало від випадковості, дії невідомих сил. Усі ці зміни  в суспільному житті знайшли  свій прояв у релігії, філософії, мистецтві.

Настає період змін у змісті та основних завданнях філософії. Виникають  нові філософські школи, де основна  увага зосереджується на проблемах  етики, моралі. Серед них особливого поширення набувають вчення стоїків, філософія Епікура, скептицизм.

Засновником стоїцизму був  Зенон з Кітіону (336-264 р.р. до н.е.). Головне завдання філософії він  вбачав в етиці - знання є лише засіб  для надбання мудрості, вміння правильно  жити. Щастя полягає у свободі  від пристрастей, спокої душі, в гідній покорі долі. Увесь світ стоїки вважали  творчим вогнем, бога ототожнювали з творчою силою самої природи. "Ось чому Зенон у книзі про  природу людини першим говорить, що (найвища) мета - це жити згідно з природою, а це означає жити доброчесно: адже саме до доброчесності веде нас природа".(Філософія  Стародавнього світу. Читанка з  історії філософії під ред. Волинки  Г.І..-Кн.1 К.: Довіра,1992-С.187.)

Засновником іншої впливової  філософської школи періоду еллінізму  був Епікур (34І-272 рр. до н.е.). Як продовжувач  учення Демокрита, Епікур розвинув атомістичну  теорію: атоми, які відрізняються  за формою і розмірами, відрізняються  також і за вагою. Епікур першим звернув  увагу на атомну вагу. Атоми вічно  рухаються в порожнечі з однаковою  швидкістю за необхідністю. Але, на відміну від Демокрита, Епікур вважав, що спонтанне самовідхилення атомів від прямолінійного руху викликає їх зіткнення і утворює предмети. Рух атомів не повністю підкоряється невідворотній необхідності, а має  й певний мінімум свободи. Так  і людина: її життєвий шлях не визначається повністю вироком долі, а й залежить від людської волі. Всесвіт є безмежним  й безконечним у просторі й. часі. Душа людини не безсмертна, а помирає  разом з тілом. Ідеал епікуреїзму - споглядальне життя в тиші та спокої, сповнене духовних насолод. Головною перешкодою на шляху до щастя, за Епікуром, є  страх перед богами і смертю. Боги є, вони блаженні, але не втручаються  в людське життя. А про смерть мислитель сказав: "Смерть для  нас ніщо: що розклалось, то нечутливе, а що нечутливе, то для нас ніщо" ( Філософія Стародавнього світу. Читанка з історії філософії  під ред. Волинки Г.І..-Кн.1 К.: Довіра,1992-С.179.)

Як стоїки, так і Епікур шукали відповідь на запитання, яке  є важливим і для нас: як бути щасливим у періоди війн, розбрату, соціальної нестабільності, загибелі всіх попередніх ідеалів. Вони бачили щастя в досягненні людиною глибокого внутрішнього спокою, атараксії, якого не можуть порушити жодні зовнішні події та обставини. Але стоїки бачили призначення  людини в гідному виконанні нею  суспільного обов'язку, а епікурейці - у відході від суспільних справ, у спокійному житті серед обраних  друзів.

Скептицизм як філософська  концепція, що заперечує об’єктивну істинність пізнання, остаточно сформувалась в епоху еллінізму. Хоча елементи скептицизму зустрічаються вже  у вченні елеатів, Демокрита, Платона, але як цілісна філософська концепція  він оформився в кінці ІV ст. до н.е. Засновником скептицизму  був Піррон (360-270 рр. до н.е.). Аналізуючи попередні філософські вчення, скептики прийшли до висновку щодо відносності  людського знання. Тому філософ повинен  відмовитися від будь-яких суджень: як категоричних, так і проблематичних. Саме таке ставлення до життя забезпечує атараксію (тобто незворушність, спокій) Атараксія скептиків значно відрізняється  від атараксії епікурейців. Якщо, за Епікуром, знання - шлях до досягнення атараксії, то для скептиків цей  шлях пролягає через відмову від  суджень. Скептицизм з його принциповою  відмовою від пізнання світу був  своєрідним негативним результатом  розвитку старогрецької філософії, плюралістичності її вчень. Поряд з  цим скептицизм має й позитивне  значення. Він звертає увагу філософів  на проблему знання та істини, на необхідність пошуку критерію істини в науковому  та філософському знанні. Заперечення  об’єктивності й абсолютності істини сприяло подоланню догматизму. Твердження скептиків про те, що не існує  абсолютних істин, звільняло від  влади авторитетів, змушувало мислителів шукати власну відповідь на вічні  проблеми буття.

Римська філософія виникає  в ІІ-І ст. до н.е. під вирішальним  впливом елліністичної філософії  як її латиномовне відгалуження. Найпоширенішими  в Римі були епікуреїзм та стоїцизм.

Видатним послідовником  Епікура був Тит Лукрецій Кар (98-55 рр. до н.е.). У поемі "Про природу  речей" він розвинув філософське  вчення Епікура. В першій книзі викладена  атомістична теорія, в другій - показано, як з вічного руху виникає оточуючий  світ. З матеріалістичних позицій  розглядаються проблеми душі та пізнання, трактуються різні природні явища. Лукрецій заперечував втручання  богів у людські справи; стверджував, що всі культурні надбання є породженням  розуму людини, а не богів.

Серед освічених верств Римської імперії особливо популярним був  стоїцизм. Видатним його представником  був Луцій Анней Сенека (4 р. до н.е. - 65 р. н.е./. Він схиляється до проблем  практичної філософії, зокрема до проблеми вибору людиною життєвого шляху. Мета людського життя полягає  в досягнення мудрості. За Сенекою, філософія повинна загартовувати  характер людини, щоб вона могла  мужньо протистояти життєвим бурям. Сенека ототожнює бога з природою. Він стверджує, що "... не може бути природи без бога і бога без  природи". Бог є причиною природи. Над світом панує доля, божественна  воля і людина нічого не здатна змінити. Мудра людина повинна з гідністю приймати волю божества: "змінити  цей порядок ми не в силі, - проте  в силі досягти величі духу..." Єдине, що може людина змінити і вдосконалити в світі - це саму себе. Керуючись  голосом совісті, яка спрямовує  до добра, людина може досягти "блаженного життя", тобто стану духовного  спокою, внутрішньої незалежності від  зовнішніх обставин. На відміну від  грецьких стоїків, Сенека не засуджує людські пристрасті. Він підкреслює, що совість причетна більш до почуттів, ніж до розуму. Керуючись високими, шляхетними почуттями - коханням, прив'язаністю до ближнього - людина схиляється до доброчесних  вчинків, усвідомлює свій обов’язок  перед людством, наближається до Бога. Стоїчна філософія значно вплинула на розвиток християнської теології.

У ІІІ ст. н.е. виникає остання  оригінальна філософська концепція  античного - світу - неоплатонізм, творцем  якої був Плотін (204-269 рр.). Хоча він  і вважав свою систему продовженням платонізму, вона увібрала в себе й  елементи філософії Аристотеля, стоїцизму. Серцевиною неоплатонізму є вчення про містичну еманацію матеріального  світу з духовного першоджерела. Першоджерело всього існуючого - "Єдине". Плотін розуміє творення світу "Єдиним" як абсолютно немотивований об’єктивний  процес, еманацію. Першим, що з необхідністю походить від "Єдиного", є Розум, за ним - Світова Душа, яка вже  перебуває в часі та просторі. Поєднання  Світової Душі й матерії породжує природу. За Плотіном, матерія протистоїть "Єдиному" як зло. Все прагне до поєднання з Благом, тобто з "Єдиним". Досягти "Єдиного" людина може не через раціональне пізнання, а  тільки через екстаз - позаінтелектуальне, безпосереднє злиття душі з Богом. Вчення Плотіна продовжили і розвинули  Порфирій, Прокл, Ямвліх.

Неоплатонізм був своєрідним завершенням античної філософії. І  в той же час він виходить поза межі філософії як теоретичного світогляду. Неоплатонізм - це повернення до міфології, синтез міфології та філософії. Головне  в неоплатонізмі - вчення про потойбічність, надрозумність першооснови, і про  містичний екстаз як шлях до Істини. Не випадково для багатьох освічених  язичників шлях до християнства найчастіше пролягав через неоплатонізм. Кінцем античної філософії вважається поч. VІ ст. н.е.

Основні терміни.

Апейрон (грецьк. apeiron – безмежне)–  поняття, введене в філософію  Анаксимандром для визначення безмежної, невизначеної, без’якісної першооснови. що перебуває у вічному русі. Шляхом виділення з апейрону протилежностей і їх боротьби, стверджує філософ, виникла вся багатоманітність речей. Поняття «апейрон» є важливим досягненням давньогрецької філософії  на шляху абстрактизації уявлень  про першооснову.

Апорії ( грецьк.aporia – утруднення, безвихідне становище) -парадоксальні  положення Зенона, в яких він поставив проблеми безперервності і кінцевості, сформулював питання про природу  континууму /безперервного/, яке є  одним із вічних питань розуму.

Атараксія ( грецьк. ataraxia –  незворушність) – стан душевного  спокою та незворушності. Одне з базових  понять пізньої античної філософії; мета, до якої повинен прагнути філософ.

Атомізм (грецьк. atomos – неподільний) – одна з концепцій давньогрецькоЇ філософії, сформульована Левкіпом і Демокрітом, розвинена Епікуром, Лукреціем Карром. Згідно з нею, походження і будова світу пов’язуються з  поняттям про атом як його першооснову.

Деміург ( з грецьк.demiurgis- майстер, в переносному сенсі –творець) У філософії Платона, Аристотеля, неоплатоників – творець світу, одне з визначень божества.

Логос (грецьк. logos- слово, думка, розум, закон) - термін, який в античній філософії визначав всезагальний закон, основу світу, його порядок і гармонію.

Релятивізм (лат.relativus - відносний) - філософське вчення про відносність, умовність і суб’єктивність людського  пізнання; моральних понять і уявлень. В кінцевому результаті релятивізм приводить до заперечення об’єктивного змісту пізнання; моральних понять і суджень.

Трансцендентний (лат. transcendere- переступати) –термін, що означає те, що знаходиться за межами свідомості і пізнання.

Фаталізм (лат.fatalis –роковий) –антидіалектична світоглядна концепція, згідно з якою всі процеси, події, що відбуваються в природі, історії, житті людини, підкорені пануванню  необхідності, яка наперед визначена  незалежними від людини силами (долею, Богом, об’єктивними законами розвитку), що не залишає місця свободі, творчості.

ПЕРШОДЖЕРЕЛА

АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Анаксімандр

Деякі вважають таким [початком] апейрон, а не воду або повітря, щоб  усе інше не загинуло в безкінечності  цих стихій, бо всі вони протилежні одна одній: повітря холодне, вода волога, вогонь гарячий. Якщо б одна із стихій була апейроном, то все інше загинуло б. Тому кажуть, що є дещо інше, з чого всі ці стихії виникають.(…) Все є  або початок, або походить з початку. У апейрона ж немає початку, бо він був би для нього межею… Апейрон сам здається початком усього іншого… [Апейрон] все охоплює і  всим керує, як кажуть ті, хто, крім апейрона, не допускають інших причин.

Арістотель Фізика. ІІІ 4,5.

Анаксімандр каже невиразно  про тіло, що лежить в основі, називаючи  його апейроном, і не визначає його по виду ні як вогонь, ні як воду, ні як повітря.

Симпліцій Phys. 149.13

Анаксімандр Мілетський …  казав, що початком і основою всього сущого є апейрон. Він перший ввів таку назву для початку.

… Очевидно, що, спостерігаючи, як чотири стихії перетворюються одна на одну, Анаксімандр не вважав за можливе  взяти одну з них за основу, але  прийняв [за неї] щось від них відмінне.

Симпліцій Phys. 24.13

Геракліт

…Деталі його [Геракліта] вчення такі. Вогонь – першоелемент, і всі  речі – обмінний еквівалент вогню  – виникають з нього шляхом розрідження і згущення. Проте  чітко він не пояснює нічого. Все  виникає через протилежності, і  все тече подібно річці. Всесвіт  скінчений, і космос єдиний. Народжується він з вогню і знову згорає дотла через певні періоди  часу, позмінно протягом сукупної вічності [еон], а відбувається це згідно з  долею. Одна з протилежностей, яка  призводить до виникнення [космосу], називається  війною і незгодою, а інша, що призводить до згорання [екпірози], - згодою і миром, зміна – шляхом вгору-вниз, на якому  і виникає космос. Згущуючись, вогонь зволожується і, стискаючись, стає водою: вода, тверднучи, перетворюється на землю: це дорога вниз. Земля, у свою чергу, знову розтоплюється [плавиться], з  неї виникає вода, а з води –  все інше; причини майже всіх явищ він вбачає у випаруванні з  моря: це шлях вгору. Випари походять і  з Землі, і з моря, одні світлі й чисті, інші темні: вогонь посилюється  за рахунок світлих, волога – за рахунок темних.