Античная Філософія

ФІЛОСОФІЯ. ЛЕКЦІЯ 2. АНТИЧНА  ФІЛОСОФІЯ

1. Умови виникнення, особливості  та етапи розвитку античної  філософії.

2. Розвиток ідей у натурфілософських  школах Стародавньої Греції (мілетська,  піфагорійська школа, Геракліт, елеати, античний атомізм).

3. Філософські ідеї періоду  «високої класики».

4. Ідеї та школи завершального  етапу розвитку античної філософії.

Умови виникнення, особливості  та етапи розвитку античної філософії.

Приступаючи до вивчення першого  питання, студентам слід звернути увагу  на умови виникнення античної філософії, її джерела, особливості, періодизацію античної філософії, характерну проблематику кожного етапу, її відмінність від  філософської проблематики Стародавнього  Сходу.

"АНТИЧНИЙ" У ПЕРЕКЛАДІ  З ЛАТИНСЬКОЇ ОЗНАЧАЄ "ДАВНІЙ". У ПРАЦЯХ ІСТОРИКІВ АНТИЧНИМ  СВІТОМ ТРАДИЦІЙНО НАЗИВАЛИСЯ  СУСПІЛЬСТВА СТАРОДАВНІХ ГРЕЦІЇ  І РИМУ З IX-VШ СТ. ДО Н.Е.  ДО ІV-V СТ. Н.Е. ТАКИМ ЧИНОМ, АНТИЧНИЙ  ПЕРІОД ОХОПЛЮЄ ЧАС ФОРМУВАННЯ, РОЗКВІТУ І ЗАГИБЕЛІ РАБОВЛАСНИЦЬКИХ  ДЕРЖАВ СЕРЕДЗЕМНОМОР'Я.

СТАРОДАВНЯ ГРЕЦІЯ БУЛА РОЗТАШОВАНА  НА БАЛКАНСЬКОМУ ПІВОСТРОВІ ТА НАВКОЛИШНІХ  ОСТРОВАХ. РОЗМАЇТТЯ ПРИРОДНИХ УМОВ СПРИЯЛО РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА, РЕМЕСЕЛ, МОРЕПЛАВСТВА. ЗНАХОДЖЕННЯ  НА ПЕРЕТИНІ ТОРГІВЕЛЬНИХ ШЛЯХІВ ПРИВЕЛО  ДО ШВИДКОГО РОСТУ МІСТ, РОЗВИТКУ ТОРГІВЛІ. КОЛОНІЗАЦІЯ УЗБЕРЕЖЖЯ СЕРЕДЗЕМНОГО І ЧОРНОГО МОРІВ, ТОРГОВІ КОНТАКТИ З СТАРОДАВНІМИ ЦИВІЛІЗАЦІЯМИ СХОДУ, ОЗНАЙОМЛЕННЯ З ЇХ КУЛЬТУРНИМИ НАДБАННЯМИ СПРИЯЛИ СТРІМКОМУ РОЗВИТКУ КУЛЬТУРИ СТАРОДАВНЬОЇ ГРЕЦІЇ, ЗДОБУТКИ ЯКОЇ В  ГАЛУЗІ ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ Є ОДНИМ  З НАЙВИЩИХ ДОСЯГНЕНЬ ЛЮДСЬКОГО  ГЕНІЯ.

ГОЛОВНИМ ДЖЕРЕЛОМ АНТИЧНОЇ ФІЛОСОФІЇ БУЛА ДАВНЬОГРЕЦЬКА МІФОЛОГІЯ. ПРОТЯГОМ УСЬОГО СВОГО ІСНУВАННЯ  ВОНА ЗБЕРІГАЛА ВИРАЗНО КОСМОЦЕНТРИЧНИЙ  ХАРАКТЕР, ТОБТО В ЦЕНТРІ УВАГИ  БУВ ЦІЛІСНИЙ КОСМОС, ДЕ БОГИ, ЛЮДИ, ПРИРОДА, СКЛАДАЮТЬ ЄДНІСТЬ, УНІВЕРСУМ, ЯКИЙ ПОЯСНЮЄТЬСЯ І ОСМИСЛЮЄТЬСЯ ЧЕРЕЗ МІФИ, СКАЗАННЯ ПРО БОГІВ, ГЕРОЇВ. УЖЕ НА МІФОЛОГІЧНОМУ РІВНІ У  СТАРОДАВНІХ ГРЕКІВ, АБО, ЯК ВОНИ СЕБЕ НАЗИВАЛИ, ЕЛЛІНІВ ПОЧАЛО РОЗВИВАТИСЯ  УЯВЛЕННЯ ПРО ОБ'ЄКТИВНУ НЕОБХІДНІСТЬ, НЕЗАЛЕЖНУ ВІД ВОЛІ БОГІВ –  БЕЗОСОБОВУ АНАНКЕ- НЕОБХІДНІСТЬ, СИЛУ ДОЛІ.

Якщо головним джерелом грецької філософії була міфологія, то умовою її розвитку стала така форма демократичного устрою суспільства як поліс - місто-держава. Демократичний устрій еллінських полісів  забезпечував вільне обрання способу  життя, публічне висловлення власних  поглядів. Відкритість суспільного, політичного життя в полісі, панування  закону орієнтували мудреців на пошук  законів, які керують природою. Утвердження  в полісах демократичних прав громадян створило умови для виникнення і розвитку логіки, риторики, політичної теорії, що сприяло формуванню філософії  як форми теоретичного осмислення світу.

Дослідники виділяють  такі основні етапи розвитку античної філософії: І - натурфілософія (VІ –  І пол. V ст. до н.е.), ІІ - класична філософія (ІІ пол. V - ІV ст. до н.е.), ІІІ- пізня антична  філософія (кін. ІV ст.. до н.е. - У ст. н.е.).

Розвиток ідей в натурфілософських  школах Стародавньої Греції (мілетська, піфагорійська школа, Геракліт, елеати, античний атомізм).

При вивченні другого питання  студентам слід мати на увазі, що філософія  почалася з намагання пояснити Космос з нього самого. Тому логічно, що вихідною ідеєю, з якої починається  історія філософії, стала ідея пошуку першооснови всього сущого в самій  природі..

Найдавніша з відомих  нам філософських шкіл виникла в  м. Мілет, розташованому в Іонії (Мала Азія). Засновником її вважається Фалес, (сер. VІ ст. до н.е.). Він стверджував, що першоосновою світу є вода, з  якої все виникає і в яку  все перетворюється. Учень Фалеса Анаксимандр (VI ст. до н.е.) піднявся до думки про абстрактний характер першооснови. За принцип всіх принципів, початок всіх початків він прийняв "апейрон", тобто безмежне. Він  підкреслив відсутність у першооснови  визначеної якості. Безпочатковий, без’якісний, безмежний апейрон уявляється як початок усього іншого, визначеного  в початку, часі та просторі. Узагальнюючи матеріальне, Анаксімандр підійшов до філософської ідеї безкінечності, що складається з ідей безмежності (відсутності просторових меж) і  вічності (відсутності часових меж). Анаксимен (585-525 рр. до н.е.) бачив основу світу в повітрі, Але пошуки першооснови  серед природних стихій заводили в логічній тупик - першооснова не може бути частиною природи, оскільки те, що пояснюється (тобто природа), точніше її частина, не може бути принципом  пояснення, яким має бути першооснова.

Піфагор початок всього сущого, причину, що визначає його розмаїття, вбачав у числі – "Все є число". Світ, вважав мислитель, побудований  на основі числових пропорцій і є  гармонійним. Піфагор розвинув принципи раціонального типу мислення; запровадив сам термін „філософія” – любов  до мудрості.

В ідеї матеріальної першооснови  внутрішньо закладена діалектика. Найяскравіше діалектичні тенденції в ранній грецькій філософії проявились у  вченні Геракліта Ефеського (544-470 рр. до н.е.). Першоосновою світу він вважав вогонь. Філософ пояснював буття  як безперервний процес руху і зміни, породжений єдністю і боротьбою  протилежностей. Рушійною силою розвитку є Логос, всезагальний закон, який ще розглядається у зв'язку з першоосновою.

Пізніше, наприкінці УІ- початку  У ст.до н.е. одним з впливових  центрів філософії стає м. Елея. філософи елейської школи - Парменід, Зенон, Ксенофан, на противагу діалектичним поглядам Геракліта і мілетської школи  висунули вчення про незмінну сутність буття, ілюзорність змін, відносність  руху. Парменід уперше запропонував поняття  буття як єдність, цілісність сущого. Зенон вперше поставив питання про  проблеми безперервності і безкінечності.

Проти ідей елеатів пізніше  виступив Демокрит (460-370 рр. до н.е.). Він  переходить до множинної першооснови, подолавши ті труднощі в її розумінні, які були в елеатів. За першооснову  Демокрит прийняв "атом" (у перекладі  з грецької -"неподільний"). Під  атомом філософ розумів матеріальну  першооснову і в той самий  час сутність речей. Всесвіт містить  безмежну кількість частинок-атомів, які відрізняються розміром, формою, фігурою. Атоми рухаються в порожнечі  під впливом необхідності, створюючи  різноманітні тіла, якості яких визначаються поєднанням атомів. Атомістична теорія пояснює світ з нього самого, доводить його єдність і множинність, можливість руху при єдності буття. Атом розуміють  як єдність матеріального й ідеального.

Підсумовуючи вищесказане, необхідно відзначити, що стародавні грецькі філософи, розуміючи філософію  перш за все як раціональне пізнання світу, зробили спробу пояснення  світу з нього самого, намагалися дослідити, чим є Космос. На перший план висували проблему пошуку першооснови. Філософи мілетської школи, Геракліт вбачали  її в певній природній стихії - воді, повітрі, вогні, але надавали їй не лише матеріального, але й символічного змісту, намагаючись передати невизначену  безконечну, безмежну, абсолютну основу буття, проявом якої є весь світ. В процесі розвитку філософської думки розуміння першооснови  стає все менш конкретно-матеріальним і все трансцендентнішим (таким, що знаходиться за межами свідомості і пізнання)- від конкретної стихії до атомів, недоступних спостереженню, але пізнаваних тільки розумом, що проникає в сутність речей. З проблеми першооснови  поступово як самостійна формується проблема засад буття, універсального закону, що керує всім (Логос Геракліта, що надає сенс Космосу; Нус Анаксагора, необхідність Демокріта). Поступово  формуються суто філософські поняття, логічно-раціональна форма викладення основ філософського знання.

Філософські ідеї періоду  високої класики.

При вивченні третього питання  студентам слід звернути увагу на особливості осмислення проблеми людини в античній філософії; на основні  аспекти філософських систем Платона  й Аристотеля.

Фахівців з навчанні мудрості і красномовства в Стародавній  Греції називали софістами (від грецького "мудрець"). Софісти були першими  просвітителями в історії культури, які не лише самі шукали мудрості, але  й навчали інших, зробивши це своєю  професією. Вони вчили своїх учнів, як менш вагомими аргументами долати більш вагомі, щоб перемогти в  диспуті ( суперечці). Визначні представники софістів - Протагор, Горгій. (V-IV ст. до н.е.). Для них спільним є філософський релятивізм, тобто вчення про відносний  характер знання, моральних норм. Протагор говорив, що "людина є мірилом  усіх речей", а сутність речі залежить від її оцінки людиною. Вони звертали увагу на особливості процесу  пізнання, вважаючи, що єдиною для всіх ( тобто об’єктивної) істини не існує: істина у кожного своя ( це називається  скептицизмом). Вони закликали вивчати  саму людину, оголошуючи її об'єктом  пізнання.

Учнем софістів був Сократ(469-399 рр. до н.е.). Він сконцентрував свою увагу на людині та її поведінці, вважав ці проблеми найважливішими для філософії.

Для Сократа життя і  людські вчинки, теорія і практика складали єдність: знання (слово) визначає цінність діла, а діло - цінність знання. Настанова Сократа на самопізнання - провідна ідея його філософії. "Пізнай самого себе" - основний принцип людської діяльності. Самопізнання, на думку  Сократа, - це пізнання людиною свого  внутрішнього світу. Процес пізнання здійснюється шляхом діалектики. Під діалектикою  Сократ розумів мистецтво знаходження  істини шляхом бесіди, дискусії. Запитаннями, відповідями він демонстрував співбесіднику  протиріччя в його судженнях, чим  побуджував його до мислення, пошуку істини, допомагав її народженню. Цей метод  носить назву "майєвтика" – наведення  співрозмовника на правильну відповідь, сприяння народженню істини в його розумі.

Філософ прагнув все одиничне підняти до всезагального за допомогою  розуму і тим самим перейти  від зміни строкатих життєвих переживань до узагальненої проблематики. Людський геній в особі Сократа  вперше починає розуміти самостійність  ідеального, відрізняти ідеальне від  матеріального. Вперше філософська  свідомість відрізнила зміст, сутність речі від самої речі.

Сократ намагався знайти загальну ідею, ейдос доброчесності. Сократ вважав, що душа безсмертна, а  Бога розумів як безособовий вселенський  розум, надлюдську мудрість, джерело  існуючого ладу, тобто як ідеальну основу буття.

Вчення Сократа стало  одним із джерел філософії його учня Платона (428-347 рр. до н.е.), який свідомо  сформував свою філософську систему  об’єктивного ідеалізму. Це була перша  теоретична узагальнена система  в історії філософії. Знову постало  питання - що таке першооснова? Першооснову  буття Платон бачив в ідеї, "ейдосі". Ідеї - це сутності речей. Реально існує  не чуттєве явище предмета, а його безтілесна сутність, що не сприймається органами чуття, яка доступна лише для  розуму. Ці сутності існують незалежно  від суб'єкта.

Світ ідей - безтілесний, невидимий, безколірний, безформний, але має  свою чітку структуру. На вершині  піраміди - Благо; потім ідеї вищої  цінності категорій буття (істина, прекрасне, справедливе і т.д.); далі - ідеї фізичних явищ та процесів (рух, спокій, колір  тощо), і, нарешті ідеї окремих розрядів істот (тварин, людини), ідеї предметів, створених людьми, ідеї відносин. У  вченні Платона ідеї зображуються як:

1) причина або джерело  буття, його властивостей і  відносин;

2) парадигма (зразок), дивлячись  на яку творець створює світ;

3) мета, до якої, як до  верховного Блага, прагне все.

Світ речей – бліда  копія світу ідей. Це світ, де існує  першоматерія - хаотична, змінна, смертна. Між світом ідей і світом першоматерії - світ природи, сукупність матеріальних речей. Чуттєвий світ – це породження світу ідей і матерії. Чуттєва  річ є неповною подібністю своєї  ідеї. В той же час вона має  стосунок до матерії, її безмежної подільності, й тим причетна до небуття. Платон вважає, що світ ідей - це світ дійсного буття. Чому ж люди відносять поняття  буття до речей? Чому їх вважають первинними? Платон відповідає на ці запитання  своєю знаменитою притчею про  печеру. Люди живуть, як у печері, в  чуттєвому світі речей, не здатні сприймати своїми органами чуття  нічого, крім них, і тому навіть не здогадуються про існування справжнього буття, яким є світ ідей, а його блідими  тінями є чуттєві речі. Лише розум  допомагає їм споглядати світ ідей.

За Платоном природа людини – подвійна. Людина має безсмертну душу і смертне тіло. Тіло є в’язницею  душі, яка і приліплена до нього. Душа має три рівні: розумний, нерозумний (чуттєвий), вольовий. Розумний рівень - це рівень мислення. Чуттєвий рівень - породжує людські пристрасті. Людина закохується, відчуває голод і спрагу. Вольовий початок спонукає людину до діяльності. Душа людини походить від  надприродного світу ідей.

Завдяки душі людина здатна сприймати не лише видимість речей, матеріальну оболонку, але й їх сутність - ейдоси. Душа в надприродному  святі ідей сприймала їх безпосередньо  і, перебуваючи у в’язниці тіла, вона зберігає це знання, але в дуже затьмареному вигляді. Людина, сприймаючи предмети чуттєвого світу, начебто  поступово пригадує своє знання про  ідеї. Тобто, за Платоном, процес пізнання є пригадуванням того, що вже закладено  в душі. Ейдоси пізнаються інтуїцією, яка є незалежною від чуттєвого  сприйняття зовнішнього світу. Поводирем  душі в процесі пізнання є філософія. Вона звільняє душу від пут, які накладає на неї тіло, привчає сприймати  світ очима розуму й розуміти сутність речей. Процес пізнання у Платона  нерозривно пов'язаний з процесом самовиховання  і самовдосконалення. Це не пізнання для пізнання, а пізнання задля  етичного самовдосконалення.

Сутність людини, за Платоном, повинна визначати і сутність ідеальної держави. Держава е  знаряддям удосконалення людської душі. Керувати ідеальною державою повинні філософи, бо вони досягли  найвищого рівня мудрості і можуть укласти справедливі закони. Воїни  уособлюють вольовий рівень душі. Вони захищають закони і втілюють їх у  життя. "Третій стан" (селяни, ремісники, купці) керується в своїй діяльності пристрастями і тому повинні підлягати  філософам і воїнам. Але разом  з тим тільки "третій стан" в ідеальній державі має приватну власність. Філософи та воїни існують за рахунок державного забезпечення і не мають жодних прав на майно.