Основні проблеми одноосібного підприємництва в Україні

Така підприємницька відлига і створення можливостей  для вільного заняття підприємницькою  діяльністю призвели, зокрема, до виникнення багатьох нових організаційно-правових форм господарювання, серед яких найбільшого  поширення набуло індивідуальне підприємництво. Можна з упевненістю сказати, що ця форма господарювання відповідала поточному моменту і спричинила активізацію підприємницької діяльності фізичних осіб (без створення юридичної особи). До цього часу статус фізичної особи – підприємця мав певні переваги перед статусом юридичної особи. По-перше, спрощений порядок реєстрації підприємницької діяльності (зокрема, не існує обов’язку створювати статутний фонд, подавати установчі документи), по-друге, спрощений порядок ведення бухгалтерського обліку та звітності, по-третє, вигідний податковий режим, і, насамкінець, можливість на свій розсуд змінювати напрям своєї діяльності, при цьому швидше і дешевше аніж це б здійснювали керівні органи юридичної особи. Звичайно, є і деякі мінуси в цій формі, серед яких можна згадати те, що приватний підприємець відповідає за своїми зобов’язаннями всім своїм майном. До того ж не кожний контрагент такого підприємця ризикне укласти довгостроковий договір, адже нема гарантії того, що підприємець зможе розрахуватись за взятими на себе зобов’язаннями.[3]

Цій формі підприємництва було приділено достатньо уваги  з боку різних органів влади, наслідком  чого стало прийняття цілої низки  спеціальних підзаконних нормативних  актів, серед яких: Указ Президента України “Про усунення обмежень, що стримують розвиток підприємницької діяльності” від 3 лютого 1998 р. № 79/98, постанова Кабінету Міністрів України “Про порядок державної реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності” від 25 травня 1998 р. № 740 (далі – Постанова про порядок держреєстрації), Указ Президента України “Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва” від 3 липня 1998 р. № 727/98.

Якщо звернутись до історичного  розвитку здійснення підприємницької  діяльності фізичними особами, то саме ст. 12 Закону України “Про власність” від 7 лютого 1991 р. № 697-XII встановила право набувати права власності на доходи від підприємницької діяльності, а також мати у власності майно, яке забезпечувало б цю діяльність. Закон України “Про підприємництво” від 7 лютого 1991 р. № 698-ХII (далі – Закон про підприємництво) передбачає право громадян України, інших держав, осіб без громадянства, яких закон не обмежує у правоздатності або дієздатності бути суб’єктами підприємницької діяльності (ст. 2).

Визначення приватного підприємця можна зустріти лише в  Класифікації організаційно-правових форм господарювання, яка затверджена  наказом Держстандарту України  від 22 листопада 1994 р. № 288. Зокрема, підприємець – це фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність.[15]

Стаття 2 Закону про підприємництво зазначає, що ним може бути особа, яку закон не обмежує у правоздатності або дієздатності та не належить до категорії осіб, що обмежені в здійсненні підприємницької діяльності. Тобто наводяться лише дві умови, за яких суб’єкт має право на отримання свідоцтва про державну реєстрацію. При цьому ст. 9 Цивільного кодексу Української РСР від 18 липня 1963 р. (далі – ЦК УРСР) визначає, що правоздатність – це здатність мати цивільні права та обов’язки, вона виникає в момент народження особи та припиняється зі смертю. Дієздатність – це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов’язки. Цивільна дієздатність виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення вісімнадцятирічного віку (ст. 11 ЦК УРСР). Закон дозволяє одружуватися до досягнення вісімнадцятирічного віку, тому громадянин, який не досяг вісімнадцятирічного віку, набуває дієздатності в повному обсязі з моменту одруження.

На думку автора статті, це положення ЦК УРСР є досить вдалим, адже встановлений вік передбачає, що особа, яка має намір займатися  підприємницькою діяльністю і психологічно, і матеріально підготовлена до цього. Зокрема, вона вже може вільно розпоряджатися всім своїм майном. Звичайно, необхідним було б встановити й інші додаткові вимоги до суб’єкта, наприклад, наявність принаймні мінімального розміру майна, яке б давало додаткові гарантії контрагентам виконання взятих зобов’язань.

Набуття чинності Цивільним  та Господарським кодексами України  вплине на порядок діяльності приватних  підприємців.

Так, ст. 128 Господарського кодексу України від 16 січня 2003 р. № 436-IV (далі – ГК України) зазначає, що громадянин визнається суб’єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи. Дана стаття також перераховує форми здійснення підприємницької діяльності:

• безпосередньо як підприємець або через приватне підприємство, що ним створюється;
• із залученням або без залучення найманої праці;
• самостійно або спільно з іншими особами.

Громадянин-підприємець  зобов’язаний:

• у передбачених законом випадках і порядку одержати ліцензію на здійснення певних видів господарської діяльності;
• повідомляти органи державної реєстрації про зміну його адреси, зазначеної в реєстраційних документах, предмета діяльності, інших суттєвих умов своєї підприємницької діяльності, що підлягають позначенню у реєстраційних документах;
• додержуватися прав і законних інтересів споживачів, забезпечувати належну якість товарів (робіт, послуг), що ним виготовляються, додержуватися правил обов’язкової сертифікації продукції, встановлених законодавством;
• не допускати недобросовісної конкуренції, інших порушень антимонопольно-конкурентного законодавства;
• вести облік результатів своєї підприємницької діяльності відповідно до вимог законодавства;
• своєчасно надавати податковим органам декларації про доходи, інші необхідні відомості для нарахування податків та інших обов’язкових платежів; сплачувати податки та інші обов’язкові платежі в порядку і в розмірах, встановлених законом.[4]

Отже, Кодекс не передбачає революційних нововведень щодо статусу  приватного підприємця, лише деталізує його складові. Господарське законодавство теж не встановлює окремих вимог щодо особи, яка має намір займатися підприємницькою діяльністю.

Дещо з іншого боку статус приватного підприємця регулює  глава 5 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 р. (далі – ЦК України), яка визначає правовий статус фізичної особи – підприємця. Стаття 50 згаданого нормативного акта закріплює, що фізична особа з повною цивільною дієздатністю має право на здійснення підприємницької діяльності, яку не забороняє закон. При цьому ч. 2 ст. 50 ЦК України наголошує, що приватний підприємець набуває такого статусу з моменту його державної реєстрації.

Можна дійти висновку, що обидва кодекси однаково визначають умови набуття статусу приватного підприємця. Для цього потрібно досягти повноліття та легалізуватись в органах державної реєстрації.

На цьому, здається, питання  вичерпано і жодних непорозумінь не виникало б, якби не нововведення ЦК України щодо набуття суб’єктом  повної цивільної дієздатності.

Стаття 35 ЦК України визначає, що повну цивільну дієздатність можна набувати раніше загальновстановленого 18-річного віку. Так, повна цивільна дієздатність набувається фізичною особою, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором, а також неповнолітньою особою, яка записана матір’ю або батьком дитини. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність надається за рішенням суду. Повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла 16 років і яка бажає займатися підприємницькою діяльністю. У цьому разі фізична особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту державної реєстрації її як підприємця.

Однак тут виникають  певні проблеми, які жодним чином  не врегульовані законодавчими чи іншими нормативними документами.

Зокрема, незрозуміло, що означає бажання фізичної особи, до того ж неповнолітньої, займатися підприємницькою діяльністю. Логічно було б зазначити, що таке бажання виявляється нею при поданні заповненої реєстраційної картки встановленого зразка, яка, відповідно до ст. 9 Постанови про порядок держреєстрації, є водночас заявою на зайняття підприємницькою діяльністю. Але ж формально неповнолітня особа не має права її подавати, бо не досягла встановленого віку повноліття. Отже, законодавцями упущений процес виявлення суб’єктом бажання займатися підприємницькою діяльністю. При цьому слід передбачити, що така неповнолітня особа, яка все-таки зареєструє себе як приватний підприємець, потім може відмовитись від такого бажання, посилаючись на те, що вона не розуміла на той час повністю значення своїх дій. Тоді тільки суд зможе розставити все на місця і вирішити таку спірну ситуацію.

Також незрозумілим є  процес отримання повної дієздатності у випадку, коли 16-річна особа  працює за трудовим договором, адже в  даному випадку це надає їй можливості отримання дострокової повної цивільної  дієздатності. А відтак вона має право зареєструватися як суб’єкт підприємницької діяльності. Тільки знову ж таки незрозуміло, що необхідно подавати такій неповнолітній особі органам державної реєстрації на підтвердження того, що вона вже набула статусу повної дієздатності.

У першому випадку надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи за письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди повна цивільна дієздатність може бути надана за рішенням суду (ч. 2 ст. 35 ЦК України). У другому випадку передбачається, що достатньо бажання неповнолітньої особи і досягнення 16-річного віку (ч. 3 ст. 35 ЦК України).

Тобто, якщо в першому  випадку повну цивільну дієздатність надає орган опіки та піклування або суд, то в другому випадку – органи державної реєстрації. Але в компетенцію останніх це ніколи не входило і навряд чи можна очікувати подібних змін до їх правового статусу. До того ж якщо законодавці встановили можливість отримання повної цивільної дієздатності, слід детально визначити процедуру надання такого статусу. Доцільно внести зміни до Цивільного і Цивільного процесуального кодексів України щодо визнання за особою повної цивільної дієздатності лише в судовому порядку. Інакше така законодавча неврегульованість призведе до довільного тлумачення норм ЦК України органами опіки та піклування.

На думку автора статті, правильним було б взагалі не ускладнювати дану процедуру надання повної цивільної  дієздатності і відділяти її від  загального порядку її набуття, що передбачено ч. 2 ст. 35 ЦК України.

Поглянемо на порушену проблему з іншого боку. Незрозумілими залишаються  мотиви, якими керувалися законодавці  при зменшенні вікового цензу  досягнення повної цивільної дієздатності, адже впродовж дії ЦК УРСР жодного разу не виникало дискусій щодо цього питання. В інших країнах вік досягнення повноліття варіює переважно від 18 до 21 року. Вважаємо за доцільне залишити існуючу норму ЦК УРСР щодо набуття повної цивільної дієздатності, адже встановлення такого віку є більш вмотивованим.

По-перше, особа має  всі можливості для отримання  повної середньої освіти, що передбачає, зокрема, достатню психологічну підготовку, розумову зрілість, життєвий досвід. Навряд чи особа, яка щойно закінчила  школу, стане успішним підприємцем.

Якщо в суді неповнолітня особа спробує послатися на те, що вона не розуміла значення своїх  дій, то доля рішення органу опіки  та піклування, а тим паче рішення  про державну реєстрацію її як суб’єкта підприємницької діяльності однозначна. Навіщо розраховуватись з кредиторами, коли законодавство надає всі можливості не робити цього. Враховуючи той факт, що органи опіки та піклування надали неповнолітньому повну цивільну дієздатність, базуючись на своєму внутрішньому переконанні, можна припустити, що суд скасує таку державну реєстрацію. Отже, питання повернення боргів неповнолітнього приватного підприємця залишається риторичним.

Хоча деякі науковці підтримують позицію законодавця  щодо зменшення вікового цензу, питання  відповідальності неповнолітнього залишається відкритим. Вирішують його таким чином: “особи, які дають згоду на здійснення підприємницької діяльності у випадках, встановлених цивільним законодавством, можуть нести відповідальність за шкоду, заподіяну неповнолітній особі” (Коломієць О. Право громадян на здійснення підприємницької діяльності // Підприємництво, господарство і право. – 2002. – № 4. – С. 30).

Але подібне вирішення  ситуації, на мою думку, є не зовсім доцільним, адже в нормативних актах  не визначено, що органи опіки та піклування, суд або ж батьки несуть субсидіарну відповідальність за зобов’язаннями неповнолітнього приватного підприємця. Знову ж таки логіка відсутня, оскільки підприємець набуває повної дієздатності з моменту його державної реєстрації, що передбачає розуміння особою значення вчинених нею юридичних дій і відповідальність за них у розмірі належного їй на праві приватної власності майна. Тому запропонована субсидіарна відповідальність ще більше заплутає цей процес.

Слід також звернути увагу на деякі позитивні аспекти цивільного і господарського законодавства. Зокрема, Закон про підприємництво прямо не розмежовує зобов’язання приватного підприємця особистого та підприємницького характеру, а тому питання відповідальності перед кредиторами не можна визначити однозначно. ЦК України в ч. 1 ст. 52 встановив, що фізична особа – підприємець відповідає за зобов’язаннями, пов’язаними з підприємницькою діяльністю всім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.

Таким чином, можна дійти висновку, що ЦК і ГК України повністю не виправдали сподівань щодо вдосконалення регулювання здійснення індивідуального підприємництва в Україні. Дивною, на мій погляд, є відсутність у ГК України норм щодо можливості зайняття підприємницькою діяльністю неповнолітніми особами.