Міжнародні кредитні відносини

• забезпечувати збалансованість  економічних інтересів у валютно-кредитній  сфері окремих країн, регіонів та всіх учасників світогосподарських зв'язків.

1.3. Бреттон-Вудська  валютна система

Основою Бреттон-Вудської системи була ідея пристосування  валют окремих країн до національних валютних систем провідних на той  час держав світу — США і  Великої Британії. Згідно з договором  основними інструментами міжнародних  розрахунків ставали золото і  так звані резервні валюти, статус яких одержали американський долар і англійський фунт стерлінгів.⁴

Країни, що підписали  Бреттон-Вудську угоду, мали право  вільно через свої центральні емісійні банки обмінювати наявні у них  резервні валюти за офіційною ціною на золото, і навпаки. Однак оскільки незначний золотий запас Великої Британії не давав змоги виразити золоту ціну фунта стерлінгів, а також з інших економічних причин фунт стерлінгів із самого початку виконував роль резервної валюти лише частково. Він використовувався як резервна валюта переважно колоніями та домініонами Британської імперії. Отже, фактично Бреттон-Вудська валютна система спадкувала, з одного боку, рештки грошової системи "золотого стандарту", а з другого — принципи національної валютної системи США. Офіційно цю систему стали називати золотовалютним стандартом, а неофіційно — золотодоларовим стандартом.

Основними принципами функціонування Бреттон-Вудської валютної системи  є:

• збереження ролі золота як платіжного засобу та розрахункової  одиниці у міжнародному обігу. Однак, на відміну від системи золотого стандарту, зв'язок національних валют із золотом здійснювався опосередковано через долар США, який один зберігав зовнішню конвертованість у золото;

• встановлення офіційних  курсів валют через визначення їх золотого вмісту і твердої фіксації долара;

• прирівнювання долара до золота на основі фіксації ринкової ціни на золото;

• здійснення операцій купівлі-продажу  золота лише на рівні центральних  банків країн з забороною таких  операцій для всіх інших суб'єктів.

Якщо країна втрачала можливість утримувати курс своєї валюти до долара у встановлених межах коливань (±1%), вона могла, по-перше, використати  частку свого золота — валютного  резерву для проведення стабілізуючих  операцій на валютному ринку, по-друге, вдатися до цільових позик, що надавалися зі спеціального фонду МВФ, по-третє, провести девальвацію власної грошової одиниці. Зміна вартості (масштабу цін) грошової одиниці понад 10% могла здійснюватися лише за відповідною санкцією МВФ.

Склад і частка окремих валют в "кошику" СДР переглядаються кожні п'ять років і відображають відносну роль кожної з п'яти валют у світовій торгівлі і платежах, яка оцінюється за вартістю експорту товарів та послуг кожної з цих країн, а також за величиною активів в даній валюті, які використовувались країнами — членами МВФ як резерви протягом попереднього 5-річного періоду.

1.4. Кінгстонська  валютна система

Головні положення Кінгстонської  валютної системи були юридичне оформлені  у серії поправок до Статуту МВФ, суть яких така⁵:

• кожна країна — член МВФ на свій розсуд може вибирати режим  курсу власної валюти, тобто фактично узаконювався режим "плаваючих" курсів, до яких більшість країн прийшла  раніше, коли в березні 1973 р. було введено  режим "плаваючих" курсів для своїх валют всупереч вимогам Статуту МВФ;

• золото перестає бути еталоном вартості в міжнародній  валютній системі і відповідно відміняється його офіційна ціна, яка становила  на початок 1976 р. 42,2 од. СДР за 1 унцію. При цьому відпадали всілякі  обмеження на операції центральних банків з золотом і на переоцінку ними наявних золотих резервів за ринковими цінами;

• відбувається процес повної демонетизації золота — виведення  цього благородного металу з внутрішньої  сутності грошово-валютних відносин, як це було при системі золотомонетного стандарту, і перетворення його на звичайний, хоча і стратегічний, товар з правом вільної купівлі-продажу на світових валютних аукціонах. На основі цього відбулася відміна зобов'язань країн — учасниць Кінгстонської системи використовувати золото в операціях з МВФ і відміна повноважень Фонду на прийняття від цих країн золота;

• юридичне надання права  кожній з валют країн — учасниць Кінгстонської системи виконувати роль резервної валюти, однак у  перспективі перевага надавалася СДР (з перетворенням останньої в головний резервний актив міжнародної валютної системи);

• взаємна домовленість учасників Кінгстонської угоди  про надання виконавчому органу МВФ — Директорату — широких  повноважень для здійснення нагляду  за виконанням країнами своїх зобов'язань за угодою, особливо щодо дотримання ними погоджених валютних курсів.

Кінгстонська валютна  система поки що не забезпечує повністю валютну стабілізацію у світі. Кредитні можливості МВФ незначні порівняно  з величезними міжнародними фінансовими  потоками і дефіцитом платіжних балансів переважної більшості країн світу. Незадоволення країн-партнерів валютним механізмом Кінгстону, який дає змогу США продовжувати доларову експлуатацію інших країн, об'єктивно посилює необхідність подальшої фундаментальної розробки і проведення докорінної реформи світової валютної системи.

Нині в рамках Кінгстонської  угоди намітилась тенденція переходу від доларового стандарту до багато валютного, який включає поряд з  доларом США німецьку марку, японську єну, англійський фунт стерлінгів, швейцарський франк, що безумовно означає посилення конкурентної боротьби між трьома світовими валютно-фінансовими центрами: США, Західною Європою і Японією.

2. Світові валютно-фінансові  ринки

2.1. Девізні ринки

Одним із найсуттєвіших  елементів міжнародних валютних відносин є світовий валютний ринок.

Валютний ринок —  це: 1) підсистема валютних відносин у  процесі операцій купівлі-продажу  іноземних валют і  платіжних  документів в іноземних валютах; 2) інституціональний механізм (сукупність установ і організацій — банки, валютні біржі, інші фінансові інститути), що забезпечують функціонування валютних ринкових механізмів.⁶

Валютний ринок як економічна категорія — це система  стійких економічних та організаційних відносин, пов'язаних з операціями купівлі-продажу іноземних валют та платіжних документів в іноземних валютах.

Основні суб'єкти валютного  ринку — великі транснаціональні банки, що мають розгалужену мережу філій і широко використовують в  операціях сучасні засоби зв'язку, комп'ютерну техніку.

Банки та інші учасники валютного  ринку пов'язані між собою у  режимі реального часу за допомогою  телефонних, телексних і комп'ютерних  засобів зв'язку.

Територіально валютні  ринки, як правило, прив'язані до великих  банківських і валютно-біржових центрів, оскільки в ряді країн поряд із міжбанківською торгівлею валютою існують і спеціальні валютні біржі, а встановлений на них курс називається офіційним валютним курсом.

Специфічним міжнародним  ринком валют країн Західної Європи є ринок євровалют, де операції здійснюються у валютах цих країн, а сам ринок євровалют є одним із секторів євроринку. Суб'єктами ринку євровалют виступають великі та середні банки країн Західної Європи та США і деякі транснаціональні корпорації цих регіонів. Поглиблення інтеграційних процесів у Західній Європі, посилення ролі транснаціональних корпорацій, значне зростання потреб у міжнародній валюті та введення взаємної конвертованості національних валют — усі ці фактори послужили об'єктивною причиною і безпосереднім стимулом виникнення і розвитку ринку євровалют.

Євровалютний ринок  — це автономний і незалежний оптовий  ринок, де оперують, як правило, великими сумами. Він майже не піддається регулюванню, не підкоряється національному  законодавству, майже не оподатковується. Євровалюти є джерелом дешевого кредиту для позичальника і високого прибутку для позикодавця.⁷

Від самого початку свого  виникнення (кінець 80-х років) ринок  євровалют розвивається переважно  як ринок євродоларів. Європейські  долари — це тимчасово вільні грошові  кошти в доларах США, які розміщені організаціями і приватними особами різних країн у європейських банках і використовуються останніми для кредитних операцій.

Головним джерелом ринку  євродоларів виступають іноземні держави, юридичні чи фізичні особи, які зберігають долари не в США, а також транснаціональні корпорації з запасами готівки понад поточні потреби та офіційні резерви центральних банків.

З погляду техніки  операцій ринок євродоларів відрізняється  високою оперативністю. Він складається  із сотень банків-посередників, які знаходяться в найбільших фінансових центрах Європи, насамперед у Лондоні. Завдяки значній мобільності ринок євродоларів перетворився на найбільший міжнародний валютний ринок, важливу складову сучасної міжнародної валютної системи.

Найсуттєвішою перевагою ринку євродоларів є більш висока його прибутковість у порівнянні з рядом національних валютних ринків. Це дає змогу з року в рік постійно розширювати масштаби ринку євродоларів.

Важливим інструментом валютного ринку виступає Співтовариство всесвітніх міжбанківських фінансових телекомунікацій (СВІФТ). Сьогодні в системі СВІФТ бере участь понад 3000 банків із 80 країн (США, Канада, країни Західної Європи та деякі країни Східної Європи). Для банків — учасників системи СВІФТ були розроблені міжнародні стандарти, які систематизують різноманітні вимоги до інформації, призначеної для електронної обробки. У більшості країн, банки яких беруть участь у системі, створено національні пункти, через які замовлення передаються в міжнародні розрахункові центри, а через їх посередництво національні пункти в свою чергу пов'язані один з одним. Саме завдяки цьому процес передачі інформації при здійсненні розрахунків скоротився до мінімуму (від 1 год. до 20 хв.).

2.2 Міжнародні  фінансові ринки

Міжнародні фінансові  ресурси поділяють на офіційні і приватні, які формують борги, і ті, що боргів не створюють. Останніми є безповоротні позики (дарунки або гранти), а також прямі іноземні інвестиції та частина портфельних інвестицій, вкладених в акціонерний капітал.

Основним функціональним простором зовнішніх позичкових ресурсів виступає міжнародний ринок позичкових капіталів. Це ринок грошових ресурсів, учасниками якого є іноземні по відношенню до даної країни юридичні і фізичні особи (нерезиденти).

Міжнародний ринок позичкових капіталів сьогодні являє собою глобальну систему акумулювання вільних фінансових ресурсів та їх надання позичальникам із різних країн приватними позикодавцями на принципах ринкової конкуренції. Головним джерелом акумулювання грошових ресурсів виступають промислове розвинуті країни і їх агенти. Саме вони і е головними одержувачами міжнародних фінансових ресурсів.

Значним і динамічним сегментом світового фінансового  ринку виступає ринок синдикованих позик, принципом діяльності якого  є створення синдикатів, пулів або консорціумів для надання великих банківських кредитів. І сьогодні ці країни продовжують залишатися основними одержувачами таких позик.

Синдиковані позики останніми  роками отримали поширення й у  відносинах з країнами Центральної  і Східної Європи, оскільки вони дають змогу розподілити ризики між позикодавцями і посилюють позиції останніх у відносинах з позичальниками.

Досить активно розширюються ринки міжнародних середньо і  довгострокових цінних паперів —  бондів (облігацій), векселів, акцій, купівля національних облігацій нерезидентами та ін.

Міжнародні бонди, або облігації, поділяють на іноземні та євробонди. Іноземні бонди продаються за межами країни-позичальника, в національному  фінансовому центрі і у валюті країни-позикодавця. На ринку євробондів випускаються і продаються облігаційні зобов'язання, які виражені в євровалютах. До його складу входять євро емісія і вторинний ринок.⁸

Євробонди гарантуються або виносяться на ринок на користь позичальника синдикатом банків із різних країн  і розмішуються в країнах, які відрізняються від валюти позики. Ринок євробондів не має національних кордонів. В обігу переважають бонди з фіксованою відсотковою ставкою, меншу частину від загального обсягу становлять бонди з плаваючою ставкою. Цей ринок розпочав свою діяльність у 1963 р.

Крім того, країни, які розвиваються, мають значний обсяг короткострокових зобов'язань у вигляді комерційних  паперів, депозитних сертифікатів, револьверних, експортних кредитів й інших короткострокових зобов'язань.

3. Сучасні міжнародні  кредитні відносини

Однією з основних тенденцій розвитку сучасних світогосподарських зв'язків є значне поширення міжнародних розрахунків у кредит. Причому ця тенденція значно посилилась останніми десятиріччями. Надання кредитів імпортерам є сьогодні досить звичним засобом реалізації продуктів на світовому ринку, однією із найпоширеніших форм сучасних світогосподарських зв'язків. Тому не випадково на світовому ринку експортні кредити є нерідко більш дійовим засобом боротьби за ринки збуту, ніж ціна, якість товару чи терміни поставок.

Міжнародний кредит — це надання у тимчасове користування грошово-матеріальних ресурсів одних країн іншим. На практиці він здійснюється через надання валютних і товарних ресурсів на умовах зворотності та виплати відсотків, переважно у вигляді позик.⁹