Жанрова система англійської драмтаургії XVIII століття

Сміючись у своїй комедії «Добродушний» (1768) над дитячою довірливістю і нерозумною добротою свого героя Хонівуда, Голдсміт безперервно ставить його в комічні ситуації. Однак в дусі сентименталізму, що утвердився в літературі тих років, автор надає Хонівуду чуттєві риси, які викликають загальну симпатію. Перебільшена чуттєвість зображена гумористично в ім’я справжнього почуття, а вдавана філантропія відкидається в комедії задля справжньої людяності.

Пародіювання сентиментальної фразеології і стандартних загальних місць міщанської драми особливо відчутні в кращій комедії Голдсміта «Ніч помилок, або Приниження краще гордості» (1773). Випадкове непорозуміння – молодой чоловік плутає з придорожнім готелем помістя сквайра Хардкасла, до дочки якого за проханням рідні йде свататися – стає приводом для ряду веселих фарсових сценок: героїня, місс Хардкасл, дівчина бойова і кмітлива, вирішує допомогти перебороти сором’язливість претенденту на її руку, чудово розігруючи роль прислуги – вона принижується, щоб додати йому сміливості. Традиційні ситуації міщанської драми перевертаються тут заради торжества невимушеної, зовсім не повчальної веселості. Деякі образи п’єси – мати, яка сліпо любить своїх дітей, міссіс Хардкасл, і її синочок Тоні, грубіян, невіглас і нероба – увійшли до числа вічних, всім відомих театральних персонажів [5, 153].

Вершиною театрального мистецтва XVIII ст. стала комедія молодшого сучасника Голдсміта Річарда Брінслі Шерідана (1751 – 1816). Вихідець із Ірландії, син актора і письменниці, Шерідан рано добився успіху і визнання всієї Англії як комедіограф. У двадцять п’ять років він став директором (а пізніше і власником) кращого в Лондоні театру Друрі-Лейн. В 1780 р. Шерідан раптово покинув заняття драматурга задля не менш блискучої парламентської кар’єри: аж до 1812 р. він представляв ліве крило партії вігів у палаті общин і прославився промовою, в якій звинувачував генерал-губернатора Індії у зловживанні владою і корупції. В останні роки життя, коли завершилась його парламентська діяльність, коли згорів його театр, Шерідан був забутий. Він залишався людиною епохи Просвітництва і не зміг знайти себе в нових суспільних і літературних умовах. Байрон сказав про нього, що він виголосив найкращу промову і написав найкращу п’єсу свого часу [5, 154].

У суперечці між веселою та сентиментальною комедією Шерідан був прибічником першої. Сліпуча дотепність, невгамовний сміх глядачів були супутниками його комедій. У той же час, подібно до комедій Мольєра, вони зачіпали серйозні соціальні і психологічні проблеми.

Першого успіху Шерідан досяг, коли, будучи ще зовсім молодим, став автором популярної п’єси «Суперники» (1775). Наслідуючи давно відомі зразки, англійські та французьскі, комедії Мольєра і драматургів епохи Реставрації, Шерідан створив веселу, дотепну п’єсу, яка висміювала глупоту, невігластво, прикидання, користолюбство в житті та літературі. П’єса одночасно пародіює пусте світське суспільство і сентиментальну манеру його зображення. На старих прийомах, що вже давно утвердилися на сцені, будується новий, оригінальний твір.

У комедії «Суперники» Шерідан використовує вже традиційний прийом: багата і знатна особа видає себе за більш просту і скромну. В п’єсі багато суперників, справжніх і не справжніх, та найкомічнішим виявляється суперництво молодого капітана Абсолюта з... самим собою. Він підкорив серце багатої спадкоємиці і чарівної дівчини Лідії Ленгвіш, видаючи себе за бідного прапорщика Беверлі; але тітка посватала її за людину, яку Лідія не знає – капітана Абсолюта. Лідія протестує: вона вирішила вийти заміж лише за коханого і за умови, що до її почуттів не будуть причетні жодні матеріальні розрахунки. Вона готова втратити все своє майно, яке, за умовами заповіту, не перейде їй, якщо вона вийде заміж без згоди опікуна.

Прагнучи донести до глядача ці нові, гуманістичні і просвітницькі, погляди в такій дотепній формі, автор наділяє свою героїню рядом комічних рис, робить її капризною дивачкою, котра почерпнула свої ідеали з книжок і готова протестувати проти будь-яких реальних обставин. У своєму прагненні переборювати всі можливі труднощі вона пише сама собі анонімного листа, в якому йдеться про зраду прапорщика Беверлі, показує йому цього листа, влаштувавши йому сцену ревнощів. Їй просто цікаво побачити, як поводитиметься її наречений у цій ситуації. Справа доходить до того, що, дізнавшись, що її коханий, прапорщик Беверлі, і Абсолют – одна і та ж особа, вона впадає у відчай: тепер втрачена можливість вийти заміж за бідного, втекти і одружитися з ним таємно. Лише через деякий час її справжнє кохання до капітана Абсолюта переборює її дитяче розчарування. Та все ж Шерідан стверджує передову думку епохи: справжнє кохання вільне від матеріальних розрахунків; перевірити його можна, лише з’явившись в образі безправної і бідної людини; кохання, шлюб, спільне життя – це справа власне самої молоді, а не їхніх батьків [4, 96].

Не даремно Шерідан наділяє Лідію Ленгвіш дотепністю і чарівністю, яких позбавлена її більш розсудлива подруга Джулія. Не випадково автор також вводить читача і глядача в коло її читання – ми бачимо, що вона знайома з кращими книгами просвітників і сентименталістів. Вражаюча дотепність п’єси посилювалася також смисловим значенням імен. Образ міссіс Малапроп, яка хвастається своїм розумом і освіченістю, а насправді вона неосвічена і деспотична, – один із найбільш вдалих в комедії. Вона безперервно розкидається вченими термінами, смішно плутаючи їх значення. Наситивши вдосталь мову старої леді цією термінологією, Шерідан проявив вражаючу винахідливість; з моменту появи на театральній сцені міссіс Малапроп в англійській мові навіть встановився термін «малапропізм».

Проте справжньої глибини людських характерів і соціальної гостроти Шерідан досягає у своєму шедеврі – комедії «Школа лихослів’я». «Школа лихослів’я» (1777) є найвищим досягненням англійської просвітницької комедіографії. У цій п’єсі поєдналися глибина зображення характерів, вправна майстерність інтриги, довершена сценічність. Виключна концентрованість дії, неперевершена логіка її розвитку, якими відзначається «Школа лихослів’я», – результат того, що вся п’єса проникнута однією думкою, одним палким переконанням автора, його прагненням викрити, змішати з брудом ненависного йому буржуа-пуританина. Шерідану для цього не потрібно було вигадувати складної сюжетної схеми, заплутаних перипетій. Йому достатньо було лише сконцентрувати, довести до рівня своєї ненависті те, що підказувало саме життя  [6, 14].

Багатий лондонський будинок. Господар його вже давно втратив зв’язок зі своїм маєтком, але й не увійшов у життя буржуазного Лондона. Цей добряга достатньо забезпечений, щоб не думати про примноження свого статку, він мріє лише про те, щоб у спокої дожити свої роки. Герой Шерідана позбавлений корисливої зацікавленості в людях. А взагалі, він ще досить молодий душею, щоб радіти і сумувати з усією силою свого темпераменту і, врешті, закохатися в дочку збіднілого сквайра. Сер Пітер Тізл не з тих людей, котрі звикли і вміють аналізувати свої почуття. Йому здається, що він тверезо і розважливо вибрав собі дружину. Насправді він піддався сильному почуттю, щиро покохав молоду дівчину. І у цьому, на перший погляд, його нещастя. Налагоджений побут сера Пітера повністю руйнується. Він не в стані витримати витрати своєї дружини. Будинок тріщить від гостей. Старого примушують ходити з візитами і , що найгірше, він підозрює свою дружину в зраді. Та хто ж її обранець? «When an old bachelor marries a young wife, what is he to expect? ’Tis now six months since Lady Teazle made me the happiest of men – and I have been the most miserable dog ever since! We tift a little going to church, and fairly quarrelled before the bells had done ringing. I was more than once nearly choked with gall during the honeymoon, and had lost all comfort in life before my friends had done wishing me joy. Yet I chose with caution – a girl bred wholly in the country, who never knew luxury beyond one silk gown, nor dissipation above the annual gala of a race ball. Yet she now plays her part in all the extravagant fopperies of fashion and the town, with as ready a grace as if she never had seen a bush or a grass-plot out of Grosvenor Square! I am sneered at by all my acquaintance, and paragraphed in the newspapers. She dissipates my fortune, and contradicts all my humours; yet the worst of it is, I doubt I love her, or I should never bear all this. However, I’ll never be weak enough to own it» [10].

Сер Пітер думає, що це його підопічний Чарльз Серфес. І справді, молода жінка, яку справедливо обурює патріархальність сера Пітера, його бажання відгородитися від сучасності і жити спогадами, могла б зацікавитися цим гулякою. А втім, підозри сера Пітера спрямовані хибним шляхом. Недосвідчена леді Тізл, яка зовсім не знає життя, зближується із великосвітським і «сучасним» гуртком. Її намагається спокусити брат Чарльза лицемір Джозеф.

Та все ж сер Пітер не помилився у виборі дружини. Його щире кохання викликає взаємне почуття молодої жінки. Зрозумівши істинну природу своїх світських приятельок, вона відвертається від них: «...Lady Sneerwell – before you go, let me thank you for the trouble you and that gentleman have taken, in writing letters from me to Charles, and answering them yourself; and let me also request you to make my respects to the scandalous college, of which you are president, and inform them, that Lady Teazle, licentiate, begs leave to return the diploma they granted her, as she leaves off practice, and kills characters no longer» [10].

Завдання комедії закладене у самому сюжеті, який розвивається як історія викриття лицеміра Джозефа і прозріння леді Тізл і сера Пітера. Леді Тізл вірила, що лихослів’я її світських приятельок – лише приємне проведення часу. Сер Пітер думав, що зі слів людини можна судити про те, що вона собою представляє. Падіння ширми в кімнаті Джозефа недаремно являє собою кульмінаційний пункт п’єси – одночасно спадає пелена з очей героїв комедії. Шерідан хотів, щоб вона спала і з очей тих його глядачів, хто заражений пошановуванням «вищого світу», не уявляє собі справжній характер відносин між людьми у сучасному суспільстві.

Сюжет комедії набував у Шерідана широкого суспільного змісту в силу того, що образ лицеміра Джозефа Серфеса змальований ним як соціально-типовий. Англійський буржуа грабував своїх ближніх, прикриваючись лицемірськими сентенціями, і тому викриття пуританського лицемірства було для Англії XVIII ст. найбільш дієвою формою боротьби проти буржуазного егоїзму.

Образ Джозефа показаний Шеріданом не ізольовано. До числа тих персонажів, змальованих у сатиричних тонах, потрапляє, окрім Джозефа Серфеса, і вся «академія лихослів’я» на чолі зі своєю головою леді Сніруел. Це нероби, дрібний люд, котрі керуються найбільш низькими пристрастями. Кожен з них – маленька копія Джозефа Серфеса. Вражаючий образ лицеміра завжди підтримуваний численними іншими епізодичними особами. Джозеф – не виняток. У ньому лише з найбільшою повнотою втілені справжні якості представників так званого «вищого світу».

Джозеф Серфес розкривається у порівнянні з братом Чарльзом. Джозеф володіє, здається, усіма буржуазними рисами – він скромний, поважає старших, економний і розсудливий. Жодною із цих рис не може похвастатися його брат – любитель вина і жінок. Будь-яка пристрасть Чарльза проявляється нестримно і вільно, не зважаючи на думку оточуючих. Хто ж із них кращий – гуляка, якому притаманні усі вади молодості, чи його обачний брат? Шерідан віддає перевагу першому. У Джозефа ті ж пристасті, що й у Чарльза, проте вони потворно викривлені засвоєною ним пуританською мораллю. Вона не дозволяє йому відкрито зізнатися про свою любов до жінок, зате штовхає на таємний зв’язок з дружиною свого друга. Він хоче бути достатньо забезпеченим для життя на широку ногу, і кращий, за його словами, спосіб для цього – шляхом обману заволодіти чужими статками. І навпаки, здорове людяне начало, яке торжествує у Чарльзі, змушує його сконцентрувати свої почуття на одній лише жінці і міцно, по-справжньому її покохати. Чарльз не рахує грошей, але у нього добре серце, і він не шкодує їх не лише на власні задоволення, але й на допомогу людям.

Безтурботний Чарльз не скований жодними упередженнями. Легка іронія стосовно «старої доброї Англії», що пронизує всю творчість Шерідана, переходить у знущання в сцені аукціону, де Чарльз продає з молотка портрети своїх предків «з часів нормандського завоювання». Старе життя руйнується, і не в старовині треба шукати свою лінію поведінки, а у веліннях розуму і доброго серця [6, 15].

Гуманістичний зміст вчень просвітників – заклик до віри в людину, впевненість у здатності людини до постійного вдосконалення, до високих прагнень і почуттів – в повній мірі засвоєний Шеріданом. Гуманістична, демократична основа творчості Шерідана і пояснює його критичне ставлення до буржуазного суспільства. Щоправда, читач не знайде у комедіях Шерідана роздумів про загальні принципи побудови цього суспільства. І причини цього – в особливостях періоду, в який він жив.

Кінець XVIII ст. позначений в Англії появою нового жанру – трагедії «кошмарів та жахів», що був попередником нового естетичного напряму – романтизму. Творцем цього жанру був Горас Волпол. Хоча йому належить всього одна п’єса – «Таємнича мати» (1768), письменник вагомо вплинув на передромантичну та романтичну драматургію.

Театр епохи Просвітництва – одне із найяскравіших і значних явищ в історії всієї світової культури; це потужне джерело європейського театрального мистецтва – на всі часи. Новий театр народився із потреби перелити молоду енергію в дію. І якщо запитати себе, в яку сферу мистецтв повинно було вилитися це дійство, це море веселощів, то відповідь очевидна: звичайно, в сферу театру.

Впродовж XVIII ст. європейський театр прожив велике і складне життя. Естетичні норми, що вважалися абсолютними, втратили за цей час своє попереднє значення. Думки і вподобання впродовж століття знаходилися в безперервному конфлікті, глядацькі зали не раз перетворювалися на арену суспільних сутичок. Автори виступали політичними противниками, котрі вперше дізнавалися, що й в їхньому мистецтві також може існувати напружена боротьба. Історія театру розповідає про великих драматургів минулого, про те, які сподівання сучасників вони втілили у своїх творах, на які вимоги часу відгукнулися.

Можна сміливо констатувати, що драматургія була важливим чинником у суспільно-політичному житті Англії XVIII ст. і, безперечно, відіграла важливу роль саме завдяки своїй максимальній наближеності до народу. Звичайно, після буремного в історії крайни XVII ст., епоха Просвітництва відкрила для драматургії нові горизонти. Це, зокрема, випливає із різномаїття драматичних жанрів, що виникли безпосередньо в епоху «культу розуму».

Починаючи від спроби Аддісона створити класицистичну трагедію, пройшовши свій шлях через повчальну або «слізну» комедію Стіля, міщанську драму Лілло і Мура, баладну оперу Гея, комедію характерів Голдсміта, неперевершену комедію сатиричну Філдінга з прийомом «сцени на сцені» і, звичайно, веселу комедію метра цього жанру Шерідана, англійська драматургія епохи Просвітництва пережила, безперечно, у XVIII ст. найяскравіший період – період свого розквіту.

Саме завдяки народності своїх творів, вдало підібраним тематиці, сюжету та героям своїх п’єс, оригінальній організації форми і змісту творів, драматурги англійського Просвітництва змогли донести до народу ідеї самої епохи і відобразити на сцені те, що було близьким пересічному глядачеві. І, очевидно, що це їх досягнення не залишилося непоміченим як сучасниками, так і нащадками.

Англійська драматургія XVIII ст. зробила великий внесок в театральне мистецтво та літературу не лише Англії, а й інших країн. Багато із її жанрів були перейнятими іншими європейськими країнами, а це свідчить про те, що англійська драматургія XVIII ст. не була ізольованою від літератури і театрального мистецтва континентальної Європи, а якраз навпаки, була дуже популярною за межами Англії, і не лише в епоху Просвітництва, а й у наступні століття користувалася великою популярністю. Імена драматургів цього періоду і досі залишаються відомими, драматичні жанри, створені ними, – неповторними, а їхні твори – популярними.