Жанрова система англійської драмтаургії XVIII століття

Драматургія Лілло та Мура була набагато більше популярною в свій час за межами Англії, аніж на батьківщині драматургів. Завдання боротьби з класицизмом на сцені не мали в Англії тієї актуальності, якою вони володіли в країнах, які ще готувалися до антифеодальних революцій.

Суперницями драми стали новий ефектний жанр пантоміми, а дещо пізніше – музична комедія, так звана «баладна опера», з обширним вкрапленням пісеньок, старих балад, музичних і танцювальних номерів. Поглиблення демократичних тенденцій драматургії, особливо плідно в цей період, відбувалося в політичній та соціально-побутовій сатирі, яку започаткувала у 1728 році «Опера знедолених» Джона Гея, написана в жанрі «баладної опери», що міцно закріпилася в англійському театрі XVIII ст. У деякій мірі п’єса Гея, так само як і інші баладні опери, була пародією на італійські опери – улюбену розвагу знаті. Любовні арії та дуети комічно пародіювалися і звучали із вуст злодіїв та куртизанок. Проте п’єса мала й інший бік – вона була політичною сатирою, спрямованою на конкретних політичних діячів, і зачіпала мораль не лише дворянства, а й буржуазії.

Дія п’єси відбувається в Ньюгейтській в’язниці та лондонських будинках розпусти. Її головні герої – бандит і багатожонець Макхіт і його тесть, скупник краденого Пічум, котрий дізнався про таємний шлюб своєї дочки Поллі з Макхітом. Тісно пов’язаний із поліцією, Пічум відправляє свого зятя на шибеницю. В особі цього персонажа Гей зобразив всесильного прем’єр-міністра Роберта Волпола. Ще у першій дії ззовні респектабельний і добродушний Пічум, в халаті і з великою розрахунковою книгою, підраховуючи крадені речі, співає:

All Professions be-rogue one another:

The Priest calls the Lawyer a Cheat,

The Lawyer be-knaves the Divine:

And the Statesman, because he's so great,

Thinks his Trade as honest as mine. [9]

Подібних випадів проти Волпола у п’єсі немало.

Сатиричний зміст п’єси підкреслюється заключними словами Злидаря, її «автора»: «Through the whole Piece you may observe such a Similitude of Manners in high and low Life, that it is difficult to determine whether (in the fashionable Vices) the fine Gentlemen imitate the Gentlemen of the Road, or the Gentlemen of the Road, the fine Gentlemen. Had the Play remain’d, as I at first intended, it would have carried a most excellent Moral. Twould have shown that the lower sort of People have their Vices in a degree as well as the Rich: And that they are punish’d for them». [9]

Перед повішанням на Макхіта нападають дві його останні дружини – вірна Поллі і дочка тюремщика Люсі. В цей час з’являються ще його чотири дружини з дітьми. Наляканий Макхіт просить, щоб його швидше повісили. Засудженого відводять на страту, та актор, якому Злидар демонструє свою оперу, говорить, що опера повинна мати щасливий кінець. Злидар кричить, щоб Макхіта повернули з ешафоту і передали дружинам. Так традиційний щасливий кінець свідомо нічим не мотивується і висміюється.

У своїй п’єсі Гей проводить паралель між правлячими колами і злочинними елементами. Мета сатири Гея – перевернути звичні поняття про класові відмінності, викрити тих, хто, прикриваючись високими титулами і знатним родоводом, здійснює ті ж злочини, що й розбійник Макхіт. Розбійники банди Макхіта, як і він сам, розуміють, яким повинен бути справедливий розподіл благ на землі. В образі Макхіта Гей виділяє безкористя, внутрішнє благородство і розуміння того, що таке справжня дружба. Усі розбійники високо цінують свого керівника за мужність, щедрість, готовність допомогти приятелю, що потрапив у біду. В питаннях честі Макхіт дуже принциповий, він завжди безкорисний у поділі здобичі. Єдине, про що шкодують розбійники, це те, що їх капітан занадто багато часу проводить в компанії знатних вельмож, граючи в карти. Компанія лордів згубно впливає на благородного Макхіта, прививаючи йому свої вади.

Якщо в образі Макхіта Гей виділяє риси внутрішнього благородства, то в Пічумі та Локіті він перед усім бачить людей, розбещених владою, легкою наживою та грошима. Для Пічума гроші – спосіб владарювати над людьми та їх долями. Заради наживи він ладен торгувати власною дочкою. Він не проти того, щоб вона загравала і розважалась з клієнтами, але лише в інтересах справи. Заміжжя чи любов не входять до моральних законів містера Пічума та його дружини. Вони радять Поллі наслідувати поведінку придворних дам: оточити себе численними прихильниками і намагатися мати користь із кожного з них. Проте, щоб приховати свої справжні прагнення, Пічум, як справжній буржуа, безперестанно говорить про честь, моральність і сімейний обов’язок. На його думку, надії та честь сім’ї загинуть назавжди, якщо Поллі вийде заміж за свого коханого Макхіта. «Підриємство» Пічума відзначається широтою і розмахом, в ньому задіяна велика кількість людей. Все награбоване добро стікається до Пічума. Він знищує монограми на хустинках, дещо видозмінює фасони суконь та костюмів, віддає на переробку коштовності, а ті, які можуть легко упізнати, відправляє за кордон. Пічума ніколи не мучить совість: він здійснює ті ж злочини, що й міністр Роберт Волпол, котрий вважає себе чесною людиною.

«Опера знедолених» – яскрава пародія на модне захоплення знаті того часу – італійську оперу, яка беззмістовністю своїх лібретто і штампами заважала створенню національного англійського театру. У вступі, що являє собою діалог злидаря і актора, Гей підкреслює, що він ввів у свою п’єсу усі порівняння, які зустрічаються в прославлених операх: з ластівкою, бджолою, квіткою, голубкою і т. д. Часто Гей викорстовує особливий прийом: зіштовхує в одному реченні два антиподи – порівняння з італійської опери з порівнянням, типовим для низів суспільства, або взятим з вуличної балади. Іноді автор використовує образ в пародійному плані: розбійник, якого везуть у візку на шибеницю прирівнюється, то до благородного лорда, то до Адоніса – величний виїзд на колісниці богів, героїв, царів і полководців був типовою деталлю італійських опер. Пародіюючи італійську оперу, Гей прагне протиставити їй простоту англійських народних балад, які він з такою вправністю вводить у свою п’єсу [7, 27].

Він не намагався зруйнувати досягнення музичного театру в Англії, він користувався матеріалом таких композиторів як Персел чи Гендель, враховуючи, що їхня музика вже частково стала надбанням широких мас, що театр, хай навіть обмежений у своїх можливостях класовими вподобаннями і театральними умовностями часу, все ж не був відділений від народу стіною: мелодії Персела і Генделя були використані безіменними вуличними співцями як акомпанемент для злободенних сатиричних пісеньок. Наприклад, пісенька Персела «Якщо любов – це ніжна пристрасть» із опери «Королева фей» була використана в тридцяти п’яти баладах. Так відбувався складний процес проникнення високопрофесійного мистецтва в народно-побутову фольклорну сферу, звідки воно, збагачене народним гумором, знову поверталося на сцену. Окрім мотивів, взятих із творчості композиторів-професіоналів, Гей брав найрізноманітніші мелодії – англійські, ірландські, шотландські.

Драматург часто зберігає рефрен оригінальної балади, чим полегшує і допомагає читачу і глядачу встановити асоціації між своєю пісенькою і баладним оригіналом, які знаходяться у автора «Опери знедолених» в постійній взаємодії, то доповнюючи одне одного, то відтіняючи, то контрастуючи. Часто Гей використовує відому мелодію з метою політичної сатири. Хор розбійників із другої дії «Сміливці, вперед!» написаний, як зазначає Гей, на марш із опери Генделя «Рінальдо». Сучасний Гею глядач знав, що цей же марш виконувався при зміні варти біля Букінгемського палацу. Драматург скористався цим прийомом, щоб поставити знак рівності між грабіжниками з великої дороги і королівським гарнізоном, який грабував народ. Часто Гей створює побутову пісеньку, яка нічим не виділяється з-поміж інших, на мелодію забороненої політичної балади: мелодія раптово переносить глядача в сферу, наповнену злободенним, гостросатиричним змістом.

Вдале переплетення літературної пародії, соціальної і політичної сатири та дотепної музичної комедії забезпечило п’єсі значний успіх. Гей написав також продовження – оперу «Поллі», та Волпол заборонив її постановку. Резонанс своєрідної п’єси був значним. Найбільш вдалим виявилося вперше зроблене Геєм зіставлення світу злочинців та буржуазно-аристократичного світу. Через двісті років після Гея Бертольд Брехт відгукнеться на його п’єсу своєю сатиричною драмою «Трьохкопійчана опера» (1928), де збереже навіть імена дійових осіб і всі основні ситуації, але дію перенесе у іншу епоху [4, 32].

Характерними рисами баладної опери стали комічний сюжет, пародійна двоплановість дії, чергування прозового тексту з вокальними номерами. Також сатиричні тенденції в драматургії успішно развивав Генрі Філдінг («Дон Кіхот в Англії», «Пасквін», «Історичний календар за 1736 рік»). У своїх комедіях Філдінг, так би мовити, перекинув міст між Арістофаном і Бернардом Шоу, між античністю і ХХ століттям. Із захватом говорить він про античну комедію, в якій жодна велич не могла захистити могутнього злодія від заслуженого висміювання на комедійній сцені.

Арістофанівські традиції та підхід до зображення явищ політичного життя проявились не лише в безпощадній сміливості Філдінга, а й у його тяжінні до гротеску і фантастики. Філдінг використовує у своїх комедіях народні казки і пісні, традиції лялькового театру, прийоми «баладної опери»; володіючи даром сатиричної поезії він насичує їх дотепними віршовими вставками – «баладами» на мотиви вже відомих пісень; багато із цих вставок-пісень і окремих строф стали користуватися великою популярністю.

У комедії «Дон Кіхот в Англії» Філдінг переніс свого улюбленого героя, сервантівського Лицаря печального образу, разом із вірним супутником Санчо в англійське містечко XVIII ст. в період передвиборної лихоманки. Занепокоєні мешканці бачать, що у місті представлена поки що лише одна партія (до речі сказати «сільська»), і відповідно, їм не вдасться зібрати звичайних передвиборних хабарів від протиборствуючих депутатів. На чолі з мером містечка вони дуже раді появі у готелі таємничого гостя, який не платить господарю, тримається дуже дивно і весь час говорить щось про замки та принцес. Городяни приймають його за можливого депутата від придворної (волполівської) партії і вмовляють його висунути свою кандидатуру. Дон Кіхот спочатку думає, що вони просять його заступництва і допомоги проти якогось нападника. Ведеться цікавий діалог, в якому обиді осторони не розуміють одна одну. Та врешті, коли Дон Кіхот розуміє підступний зміст слів мера (який прото напросто вимагає хабаря від можливого кандидата), він починає злитися.

Потім політична комедія переплітається із сімейно-побутовою. У готелі Дон Кіхот зустрічає таку ж таємничу гостю – дочку багатого сквайра Доротею, яка втекла від свого батька, що хотів видати її заміж за ненависного їй прихильника. Цей дикий і грубий претендент палкий прихильник мисливських гончих псів.

Доротея читала роман Сервантеса, вона легко впізнає Дон Кіхота і задумує з ним жартівливу гру, видаючи свою прислужницю за Дульсінею, яка, за її словами, прибула здалека. Закінчується усе щасливо: батько Доротеї, вражений мудрими і благородними словами Дон Кіхота, прислухається до його поради і віддає дочку заміж за її коханого.

Ця своєрідна комедія, залишаючись суто англійською – і у висміюванні англійських політичних порядків, і у яскравих картинах провінційного життя – перегукується з романом Сервантеса. Філдінг то використовує прямі цитати із роману, відтворюючи розмову Дон Кіхота і Санчо Панси, то чудово стилізує її: приказки Санчо Панси, його грубувата логіка і здоровий глузд, комічне і священне безумство Дон Кіхота – все це збережене Філдінгом. Цікаво, що всі позитивні, чи хоча б просто освічені герої п’єси (Доротея, її батько і коханий) відразу впізнають Дон Кіхота і прислухаються до його порад.

В іншому плані побудовані дві відомі комедії письменника – «Пасквін» та «Історичний календар за 1736 рік». Тут відсутні риси реальної, сімейно-любовної і побутової п’єси, автор широко використовує гротеск та реалістичну умовність. Написані комедії в дусі існуючого тоді жанру «репетиції». В обидвох п’єсах введений прийом «сцени на сцені», а фігури письменників та критиків, які сперечаються між собою, постачають сценічну дію додатковими їдкими коментарями [4, 65]. У першій п’єсі («Пасквін») перед глядачами «Драматична сатира на сучасність у формі репетиції двох п’єс: комедії під назвою «Вибори» і трагедії із заголовком «Життя і смерть королеви Здоровий глузд». Ось такий чудернацький заголовок. У «Виборах» – комедії, яку репетирують, по сюжету п’єси «Пасквін», перед обмеженим колом глядачів, – висміяний підкуп виборців кандидатами двох протиборствуючих партій; в трагедії справедлива і мудра королева Здоровий глузд веде свої війська проти королеви Нахабство, але її зраджують і вбивають власні придворні: смертельний удар у спину наносить їй придворний жрець. У цих політичних алегоріях Філдінга багато горя та глибокого розчарування, та наприкінці «трагедії» знову з’являється вбита королева і змушує до втечі своїх ворогів. Можливо, це всього лише привид, але тим не менше цією сценою автор хоче сказати, що здоровий глузд вбити неможливо.

У п’єсі «Історичний календар за 1736 рік» (яка названа так, щоб висміяти розповсюджувані «Історичні щорічники», які повідомляли читачам справжні та вигадані новини з життя восокопосадовців) перед глядачами також репетиція п’єси такого собі Медлі в присутності критика Сурвіта. Дія п’єси, яку репетирують, відбувається на Корсиці, але, звичайно, це лише маскування – Філдінг мав на увазі Англію. Перед глядачами проходять дебати політиків, які нічого не тямлять у тому, що відбувається, і пожвавлюються лише при грошовому питанні. Цікавий і сумний аукціон, де оцінщик пропонує присутнім невеликий залишок політичної чесності або клаптик патріотизму. Лише успіх при дворі ціниться високо і викликає справжній ажіотаж. Нарешті, група «патріотів» танцює за вказівкою і під музику таємничого скрипаля, в особі якого глядачі вгадували Роберта Волпола.

Гострота сатиричного викриття призвела у 1737 р. до видання урядового закону про театральну цензуру, що поклала край політичній сатирі. В англійській драматургії XVIII ст. існував ще один жанр, який Олівер Голдсміт умовно називав «веселою комедією» (на відміну від далеко не веселої повчальної комедії). Однак, бездумної веселості у цій комедії не було. Традиційно розрізняють комедію ситуацій і комедію характерів. Джерелом комічного в першій виступають несподівані сюжетні ситуації, збіги обставин. Провідною ознакою другої є насамперед гіпертрофія рис героя, розкриття психології характеру. Увага драматургів-просвітників сконцентрувалася на комедії характерів, що відкривала можливості хоча б для сатири соціальної. Найбільш цікаві твори комедії характерів цього періоду належать перу Олівера Голдсміта («Добродушний», «Ніч помилок») та Річарда Шерідана («Суперники», «Школа лихослів’я»). Вони наситили повчальну комедію блиском і дотепністю комедії періоду Реставрації, надавши їй в той же час реалістичного характеру.