Уявлення про красу в епосі Гомера Іліада

Особливо характерна в  цьому відношенні "Іліада", в  якій майже всі картини з військової області порівнюються з мирним побутом. Військові порівняння тут майже  відсутні (вони буквально поодинокі). Зате така, наприклад, військова картина, як виступ двох Аякс, порівнюється не з чим іншим, як з двома биками, що оре землю (Ил., XIII, 701-708). Вороги виступають один проти одного, як женці зближуються з обох кінців поля (XI, 67-71). Битва ворогів - віяння бобів і гороху на току (XIII, 586-590). Загиблий герой порівнюється з оливою, що вирощена дбайливим господарем і вирвана вітром (XVII, 53-58), і т. д.

Гомерівські поеми при  всій різноманітності їх змісту вражають єдністю свого художнього стилю, позбавленого, однак, епічно-монолітної строгості. Ті місця обох поем, у яких ми все ще знаходимо строгість раннього епічного стилю, вже самі по собі змушують нас чекати при їх читанні більше живих і більш вільних прийомів творчості. Трагізм, комізм, іронія у всьому свідчать про відбуваються зрушення в цьому епічному стилі і говорять про настання небувалого раніше ідеологічного та стилістичного вільнодумства.

Стиль перехідної епохи ніколи не може бути монотонним. У ньому  обов'язково повинні відчуватися рудименти старого стилю, але в той же час і зародки майбутнього стилістичного розмаїття. Стилістичні відтінки, скільки б їх не було (а ми їх вказали далеко не всі), включаються в той епічний стиль Гомера, який являє собою єдине ціле.

Таким чином, в гомерівському  епосі втілена не тільки сувора героїка війни, але і радість творчості, творчої праці і мирного життя, заснованої на повазі до людини, на пробудження в ньому найкращих, гуманних почуттів.

Тому-то гомерівський епос по праву вважається енциклопедією  давньої життя.[8,118-140]

 

1.3Способи  створення образів героїв у поемах Гомера

Клейн стверджує,що не всякий сучасний роман  так густо населений як «Іліада».  В ній сотні героїв названі по іменах, і навіть на першому плані діє не менше дюжини персонажів. Не всі вони гостро необхідні для розвитку сюжету, і не кожен вносить в поему якусь особливу ідею, хоча загалом, поема для свого часу на диво поліфонічна. Цю густу населеність і цю поліфонічність пояснюють по-різному. Одні бачать у цьому геніальність співака, який випередив час, реалізацію його великого задуму. Інші - наслідок того, що в поемі відображена історична реальність з її складнощами. Треті відносять це на рахунок поступового формування епосу вкладами багатьох співців.

У вивченні «Іліади» та її героїв сформувалося два основних підходи: ідейно-естетичний (або літературно-критичний) та історико-філологічний.

З позицій першого  вчені намагаються окреслити відповідність образів ідеям поета (або поетів), схопити сукупність образів як систему, зрозуміти психологію персонажів, їх типовість і близькість до ідеалів. Стикаючись з порушеннями логіки в сюжеті, суперечностями в тексті і т. п., ці вчені, зазвичай унітарії, виходять і на історію формування поеми, але в загалом, це не їх предмет.

Для другого  ж підходу історія формування поеми, визначення її автора (чи авторів) і джерел - головне. Займаються цим  як унітарії, так і аналітики. Мета підходу - виявити, як в поемі і її образах відбилося реальне життя, чи можна в деталях поеми дізнатися реалії певної епохи. Чи є в кінець-кінці за перипетіями сюжету реальні історичні факти або ж її події були вигадані, і якщо так, то ким, коли і в яких цілях? Чи видно в персонажах поеми реальні історичні особи і наскільки пізнавано видно або ж каркаси образів інші - боги, вигадані фігури генеалогії та інше?

Питання складності , детальності та протиріччя  гомерівських характерів ставився в науці вже не раз задавалося вже не раз і з тих пір не знайшло  підходящої відповіді і тим паче не знайшло для себе систематичного аналізу.

В статті  П. Кауера «Гомер як автор характеристики»  є дуже слабка спроба відійти від  стереотипного описання гомерівських героїв. Але праця  ця дуже невелика і гомерівські образи показані тут далеко не такими, якими вони є насправді.[4,280-297]

В уявленні Лосева, Ахіла завжди представляють дуже нудно та монотонно. Це такий собі ідеальний образ воїна-героя і зазвичай всі уявлення про нього на цьому закінчуються. Але насправді Ахіл – це одна із найскладніших фігур всієї античної літератури, і не тільки античної. Йому присущі такі риси як жорстокість, помста та жага крові свого ворога. Але крім цього в ньому проявляються дуже м’які та ніжні риси, наприклад молиться Зевсу за вступаючого в бій Патрокла(Іл.16,220-248). Він також люблячий син, який дуже часто звертається до своєї матері після чиєїсь образи, як наприклад після образи Агамемнона(16,33-35) або після звістки про смерть Патрокла(18,65-144).

Ця антитеза і є характерною особливістю Ахіла. З однієї сторони він гнівливий, злопам’ятний, безпощадний на війні, це звір, а не людина, тому Патрокл був правий, говорячи йому:

«   Немилосердный! Родитель твой был не Пелей благодушный,

    Мать не Фетида; но синее море, угрюмые скалы

   Миру тебя породили, сурового  сердцем как сами!»(16,33-35)                    Але іншої сторони Ахіл має ніжне і любляче серце, навіть гнів його справляє якесь наївне враження, і весь той образ богатиря та воїна, що плаче біля своєї матері навіть чуттєвий. В його духовному досвіді є те, що рідко взагалі кому вдається поєднати.

 Агамемнон - ватажок ахейського війська в Троянській війні, його часто порівнюють з Ахілом. Агамемнон набагато принциповіший та менш дріб’язковий за Ахіла.  В поемі він описаний доблесним воїном, однак автор не приховує його зарозумілість та впертість. Але з іншої сторони Агамемнон він дуже м’який та слабохарактерний. Його слабохарактерністю пояснюються його спалахи гніву,але він дуже швидко заспокоюється. Щоправда, він дещо жорстокий, але не більше ніж всі інші герої. Варто зазначити, що Гомер не любить Агамемнона, не скільки як героя, скільки як верховного воєнного вождя, що зловживає своєю владою.[5,279-311]

Клейна Гектор вразив своєю принциповістю.У всіх своїх вчинках він керується воїнською честю. Гомер показує, як в душі Гектора борються два прагнення: уникнути поразки на війні та не заплямувати свою репутацію хороброго воїна і героя. Саме через це його образ дещо складніший, ніж образ його головного противника, Ахіла. Поведінка Гектора часто буває суперечливою, оскільки мотивами його вчинків виступає то жага слави, то розуміння боргу перед батьківщиною та народом, яким він, як син царя та вождь, не має права жертвувати в гонитві за репутацією непереможного воїна та хороброї людини. Відкинувши пораду досвідченого воєначальника Полідама, який посилаючись на погане передвістя відмовляє Гектора від нападу на табір ахейців, на що той відповідає: «Знамение лучше всех – за отечество хобро сражаться» . Навіть, коли його вмовляли повернутися в Трою і не битися з Ахілом, Гектор чинить не як мудрий вождь, а як воїн, яким рухає пристрасть та честолюбство. Він занадто гордий для того, щоб шукати прихистку в стінах Трої. Навіть передчуваючи свою загибель та знаючи, що це спричинить загибель Трої, Гектор все-таки свутає в той роковий бій з Ахілом. Та перед самою своєю смертю він зізнається, що вчинив нерозсудливо: « Гражданин самый последний может сказать в Илионе: Гектор народ погубил, на свою понадеявшись силу!».[4,88-95]

Одісея порівнює з Ахілом сам Гомер. Одіссей протиставляє свій досвід та знання Ахіловій славі та хоробрості. Він відданий своєму рідному дому та своїй дружині, яка його чекає. Одіссей – носій практичної розумності, невпинної енергії, він далекоглядно орієнтується в дуже складних ситуаціях,красномовно та впевнено говорить, вміє обходитися з людьми. Одіссей перемагає не тільки зброєю, а й словом та розумом.

Саме через Паріса і почалася троянська війна. Це він викрав дружину Менелая – Єлену. Паріс був дуже гарним зовні, але в поемі його краса дуже часто протиставляється відсутністю у нього чисто чоловічих якостей: хоробрості та військової честі. Він не хотів брати до рук зброю, навіть тоді, коли від його поєдинку з Меленаєм мав вирішитися подальший хід війни і тільки Гектор змусив його це зробити. Отримавши поразку, Паріс рятується тільки завдяки Афродіті. Єлена над ним насміхається, але він ні трохи не схвильований, бо для нього головна цінність та сенс життя – не в надбанні воїнської слави, а в почуттєвих задоволеннях та в служінні богині кохання Афродіті. Паріс дуже підступний. Саме йому судилося вбити Ахіла.

Сахарний стверджує, зі всіх персонажів твору Єлена в найбільшій мірі втілює ідею пасивної людини, яка повністю залежить від вищих сил. Саме викрадення Єлени стає приводом війни, в якій вожді декількох грецьких племен об’єдналися, щоб помститися за зганьблену честь Менелая. Таким чином Єлена не за власною волею стала причиною загибелі багатьох славних героїв та викликала ненависть як серед троянців, так і серед греків. Ахіл з гіркотою викликує: «Ради презренной Елены сражаюсь я с чадами Трои!»(19,325). Єлена проклинає свою нещасну долю, але не намагається боротися з долею і покірно підкорюється волі богів. Образ смертної жінки, яка, за словами Гомера «истинно вечным богиням красою подобна», саме через це є причиною жахливих бід, уособлює притаманний древнім уявлення про те, що в світі людей нема абсолютної досконалості, а будь-яке приближення до нього стає карою для його носія. [8,240-252]

Із цього  всього можна зробити висновок, що в розглянутих раніше образах основні риси художньої дійсності виступають дуже яскраво. Майже всі герої у Гомера сильні, гарні, благородні; вони також «божественні», «богорівні» або принаймні ведуть своє походження від богів. Стандартним,однак, це зображення героїв у Гомера ніяк не можна назвати. Воно часто досить далеке від епічного трафарета, відрізняється великим розмаїттям і сповіщає уже складність подальшої літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ ІІ

Вивчаючи  красу у творах Гомера, Лосєв стверджував, що ми перш за все стикаємося з фактами безсумнівного ототожнення в епосі мистецтва і життя. Те, що у Гомера краса божественна і священна, а головні художники - боги, - це вже пов’язує мистецтво із самим буттям, надзвичайно близьким до всієї творчості життя, оскільки боги є основними принципами і потенціями самого життя і буття.

Гомер, а за ним  і взагалі строга класика, просто не розрізняють мистецтва і життя, не розрізняють їх в основному  і в самому головному, не розрізняють  самої, так би мовити, їх субстанції, їх сутності. Як життя є творчість, так і мистецтво є творчість; та це творчість - не ідей, не форм, не чистих виразних образів, а творчість самого життя, творчість речей, тіл, предметів, нарешті, навіть просто- народження дітей.

Гомерівське уявлення про красу цілком виключає антитезу сутності і явища: те, що ми зовні бачимо в цьому світі краси, то і є її внутрішнє; і бачимо ми зовні не що інше, як її внутрішню, потаємну життя.

Не зрозумівши цього стихійного матеріалізму гомерівської естетики, неможливо зрозуміти і всі інші її властивості, її піднесений і в той же час наївний, а часом навіть гумористичний характер, антипсихологізм і пластику, традиційність і стандартність, надлюдську досконалість і повну тілесність.[5,170-186]

На мою думку краса героїв в поемах Гомера грає дуже неоднозначну роль, бо зовнішня краса в його творах протиставляється внутрішньому світу, який не завжди їй відповідає.

Сама поезія Гомера  -  це джерело  вічної краси, до якого ми повертаємось ось уже  декілька тисячоліть.

Починається «Іліада» з конфлікту між троянцями та ахейцями, який виник саме через красу, красу Єлени. На жаль, в самій поемі не має її детального  опису, але вже з вислову троянських старців, які промовили:

«Нет, осуждать невозможно, что трои сыны и ахейцы

Брань за такую жену и бедж столь долгие терпят:

Истинно, вечным богиням она красотою подобна!»(3,156-158), 

можна зрозуміти, що вона була надзвичайно вродлива. Її врода була настільки дивовижною, що через неї воювали два могутні народи – ахейці та  троянці, що в результаті привело до краху останніх. Після падіння Трої Менелай – чоловік Єлени хотів її вбити, але побачивши дружину на зміг цього зробити. Її краса рятує Єлену і того разу, коли ахейське військо хотіло побити її камінням, але глянувши на неї не могли цього зробити. Але читаючи поему ми розуміємо, що вона не має нічого окрім своєї вроди. Бо втекти з Парісом від чоловіка, прихопивши багатства – то був її свідомий вибір.

Одіссея ж ми бачимо гарним та сильним і зовні  і з середини. Побачивши його під  стінами Трої Пріам дивується його зовнішності:

«Сам  же,подобно овну, по рядам ратоборным он ходит.

Он  мне подобным овну представляеться, пишному волной

В стаде  ходящему между овец среброрудных»(3,196-198)

З цих слів ми можемо зрозуміти, що Одіссей дуже вирізнявся з-поміж інших героїв. Силу його духу та розуму підтверджують слова Діомеда, коли він обирав собі супутника для того, щоб піти на розвідка до стін Торої:

«Сердце его, как ничье, предприимчиво; дух благородный

Тверд и в трудах и в бедах; и любим  он Палладой Афиной!

Если  сопутник он мой, из огня мы горящего оба 

К вам  возвратимся: так в нем обилен на вымыслы разум»(10,241-247)

В «Іліаді» як такого детального опису кожного героя не має, але це можна зрозуміти з епітетів, яким наділяє Гомер героїв, наприклад Ахілесс-«бистроногий», Єлена –«лилейнораменная», Гектор – «щлемоблещущий». Окрім епітетів автор втілив в поемі красу за допомогою порівнянь,  так він порівнював блискучу зброю греків з вогнем, листям та птахами. Всіх смертних автор зображує з якимись недоліками.

З точки зору Гомера, на мою думку, взагалі ідеальними у творі для Гомера були боги.Кожен бог є все - універсальне буття, але втілене особливо, приватним чином, тобто це така невичерпність знання, сили і життя, яка дана індивідуально. У поезії Гомера боги не тільки виражають принцип прекрасного, але і необхідний тут принцип епічного стилю з його приматом загального над індивідуальним.